Рефераты на украинском
Традиційні види господарської діяльності - Культура -



Поняття “культура” охоплює як духовні, так і матеріальні цінності, вироблені народом упродовж його історії. До духовної культури належать досягнення в галузі науки, мистецтва, літератури, філософії, моралі, освіти тощо.

Матеріальна культура охоплює всі матеріальні цінності, створені народом. Часом не можна провести чіткої межі між духовними і матеріальними цінностями: скажімо, книги, картини, скульптура чи ювелірні вироби – це водночас пам’ятки і матеріальної, і духовної культури, тому часто вони розглядаються у взаємозв’язку.

Враховуючи багатоплановість і невичерпність теми, доцільно спинитися лише на деяких загальних аспектах української матеріальної культури, починаючи з господарської діяльності, оскільки вона була тим грунтом, на якому формувались основні види матеріальної культури українців. Опис матеріальної культури народу мусить відображати її особливості у таких аспектах:

у діахронії – від найдавніших часів до сьогодення;

у різних етнографічних районах і локальних групах українського населення;

у різних галузях матеріальної культури;

у різних соціальних верствах населення;

у взаємозв’язках з культурою інших народів тощо.

За скіфською легендою трьом синам першого чоловіка Таргітая з неба впали золоті дари: плуг, ярмо, сокира і чаша. Чи були це символічні знаки? Адже знаряддя обробітку грунту – плуг і ярмо – разом з двома іншими – сокира (ремесло), чаша (ритуальний атрибут) – міцно прижилися в народів Подніпров’я. Це засвідчують археологічні знахідки: знаряддя праці, рештки житла, керамічні вироби, будівельні матеріали, залишки майстерень, художні вироби з міді, заліза, золота, срібла, кості й скла.

Хліборобство: рільництво, городництво, садівництво.

Обробіток землі, вирощування хліба – це провідна галузь господарства українців. Його початки сягають VI-V тисячоліття до н.е., тобто раннього неоліту.

Згадаємо записи Геродота про те, що Скіфія торгувала хлібом з іншими країнами, легендарну Артанію (Оратанію). Звичай “хліба – солі” – свідчення найпочеснішої праці хліборобів. На території України археологами віднайдено понад 150 поселень, у яких виявлено знаряддя обробітку грунту: плуги, борони, серпи, а також жорна, що перемелювали зерно.

Найдавнішим знаряддям землеробства визнано рало (епоха бронзи), пізніше з’являється соха, яка застосовується для обробітку грунту в лісових районах. У народних казках іноді згадуються золоті наральники, які є успадкованими знаннями про золотий плуг скіфів, що пов’язувався у народній уяві з чарівною небесною субстанцією.

Дослідження знайдених археологами знарядь землеробства підтверджують, що від давньоруського плуга веде свій родовід і український плуг. Застосовувались у землеробстві також борони, волокуші, лопати тощо.

Відомості про цю найпоширенішу галузь господарської діяльності в Київській Русі дають також літописи. З них довідуємося, що наші предки сіяли жито, пшеницю, ячмінь, овес, просо, гречку, горох, льон, боби, коноплі. На городах вирощували овочі: капусту, ріпу, огірки, цибулю, хміль, мак, гірчицю; у садах – плодові дерева: яблуні, груші, сливи, вишні.

У Лаврентіївському літописі є слова, які говорила княгиня Ольга древлянам: “Всі гради ваші... ділають ниви своя і земле своя” (946). Згадки про рало знаходимо в 964 р., коли в’ятичі повідомляли князя Святослава про те, що вони платять хазарам данину по “шелягу от рала”. Безумовно, традиції землеробства розвивалися в Київській Русі значно раніше, ніж це маємо в писемних згадках. Можна з впевненістю стверджувати, що аграрна культура України має кілька тисячолітню історію: з кінця IV тисячоліття до н.е. землеробство вже мало свої традиції вироблені трипільськими племенами. Велику роль в цьому відіграли природні умови: ландшафт, клімат, родючість грунтів тощо. Майже 90% земель придатні для землеробства і садівництва, решта займають гори і болота. Звичайно, в дані часи такий розподіл був дещо іншим, проте високо якісність грунту не підлягає сумніву. Багато різноманітність ґрунтотворних порід сприяла розвитку землеробства.

В Україні упродовж віків існували різні системи землеробства: вирубно-вогнева, перелогова, двопільна, трипільна, чотирипільна (на Поділлі). Кожна з них мала свої вигоди та недоліки. Багатопільну систему могли впроваджувати лише досить великі землевласники, малоземельному господарю це було не під силу.

Найдавнішою з відомих систем можна вважати вогнево-вирубну ділянку для посіву готували заздалегідь, рубаючи взимку або восени дерева та кущі, залишали їх на землі, щоб навесні спалити. Далі без оранки сіяли льон або просо, і тільки в наступні роки на цій ниві сіяли зернові культури. Така система була надзвичайно трудомісткою і непродуктивною. Особливого поширення вогнево-виробна система набула в районах Лісостепу.

У степових районах була поширена перелогова або залежна система землеробства, яка також вважається однією з найдавніших. Її особливість полягає в тому, що ланові, який перестає родити, дають час на “залеж”, тобто не засівають його кілька років, поки земля знову набереться сили.

Перехід до трипільної системи землеробства можна вважати великим прогресом. Найбільшого поширення ця система набула за часів Київської Русі. Всі орні землі поділяли на три частини: одну відводили під озимі культури, другу – під ярі, третю – під пар. Ділянка, що була під паром, могла використовуватись як пасовисько для худоби. Наступного року вона засівалась озиминою (житом, пшеницею), а через рік – яровиною. Та ділянка, з якої зібрали ярові, залишалася під пар. Отже, таке чергування полів давало можливість вирощувати різні культури одночасно, а також поліпшувати родючість грунту. Хоча, звичайно, селяни не завжди дотримувалися строгого чергування “озимі-ярі-толока”, бо основним продуктом харчування селянської сім’ї, як правило, залишалося жито.

Землеробство поділяється на три основні напрямки: рільництво, городництво, і садівництво, які однаковою мірою притаманні українському народові. В садах і на городах вирощували в основному ті ж культури, що і нині поширені на українській землі. В Київській Русі сади вирощувалися на тільки по селах, навіть у густонаселених містах біля кожного будинку був свій садок. З виникнення монастирів увійшло в звичай вирощувати великі сади на монастирських землях. Така традиція трималася досить довго: Гільденштедт в описі своєї подорожі в 1774 р. вказує, що “овочеві дерева можна знайти маже біля кожного будинку в Києві, а “на Поділлі є державна шовковична плантація з 500 великими чорними шовковицями. Є також і виноградники”. Любов до землі розвинута в українців з такою силою, що дивувала навіть наших сусідів – росіян. Так, російський вчений Василь Зуєв писав про Слобідську Україну: “куди не поїдеш, скрізь поверхня землі вкрита здебільшого збіжжям, а далі або баштани, або овочеві садки”.

В Україні найулюбленішими фруктами були вишні, сливи, яблука, груші, малина, порічка, агрус; на півдні – абрикоси, персики, черешні, виноград. Нині важко встановити, коли почалося культивування кожної з цих культур. Та уже в ІІІ ст. н.е. було відомо кілька десятків сортів груш, а сливи культивувалися вже в IV-VI ст. до н.е. Українці здавна вміли прищеплювати дерева, виводити нові сорти яблук і груш. Садівництвом традиційно займалися чоловіки, городництво з непам’ятних часів було заняттям жінок. Серед найдавніших городніх культур в Україні слід назвати моркву, огірки, капусту, буряк, часник, цибулю. Деякі з них довгий час вживалися як дикі рослини (огірок, буряк, морква), культивуватися вони почали в античні часи. Найпізніше в Україну потрапили картопля та помідори.

На особливу увагу заслуговує дослідження традиційних знарядь обробітку грунту, оскільки без нього уявлення про землеробські традиції наших предків було б неповним. Крім того, знайдені археологами, зібрані етнографами зразки цих знарядь є саме матеріальними, речовими доказами давності хліборобських традицій в Україні. Найдавніша знахідка залізної частини рала (наральник) датується першими століттями нашої ери. Це наральник з поселення черняхівської культури. До появи залізних частин рало виготовлялося з твердих порід дерева, отже, можна гадати, що воно виникло значно раніше. В Сумському краєзнавчому музеї зберігається рало, яке датується другою половиною І тисячоліття н.е. Рало – знаряддя, що не перевертає грунту при оранці, а лише розриває і робить борозну. В Україні існувало багато видів рала, оскільки воно набуло вже за часів Київської Русі функції розлущування землі, поряд з новими, досконалішими знаряддями воно дожило до ХІХ ст.

Панівним знаряддям обробітку грунту поруч із ралом став плуг. Дерев’яний, із залізним лемешем і череслом плуг побутував у Київській Русі, про що є згадка в “Повісті врем’яних літ”: “Пішов Володимир на ляхів і захопив города їхні... цього ж року і в’ятичів переміг, і наклав на них дань від плуга, як і отець його брав” (981). Знахідки заліжної частини плуга (чересла) археологам відомі з VIII ст. Конструкцію найдавніших плугів можна уявити за давніми мініатюрами з літописів (наприклад, Кенізберзький літопис). Орачі віддавали перевагу плугові перед іншими знаряддями, про що може свідчити давня приказка: “Де оре соха, там трава висиха, а де плуг ходить, там і хліб родить”.

Плуг складався з кількох деталей, які у різних етнографічних районах України мали різні назви. “До робочої частини належала підошва (полоз, повзун, плаха), леміш (залізо, плита), полиця (дошка), стовпа (підойма), чересло (ніж, різак). Гряділь (стріла, вал, придолиб) служив для з’єднання робочої частини з передком. Направляли плуг за допомогою двох ручок (чепіг).

У плуг запрягали переважно дві-три пари волів. Для такої оранки треба було плугатаря і двох погоничів. При якісній оранці знизувалися бур’яни, адже вони підрізалися плугом і загорталися скибою землі.

Соха в Україні не набула такого поширення, як у Росії та Білорусі, де вона була основним знаряддям обробітку землі. Найбільше вона поширилася на Поліссі, проте часто використовувалася поряд з плугом. Соха також виготовлялася з дерева і мала залізні сошники.

В Конотопському повіті відомий варіант перехідного знаряддя від сохи до плуга. Можливості сохи в порівнянні з плугом були обмежені: глибина і якість оранки сохою значно нижчі. Крім того, соха була для орача важчою в роботі, бо її треба було тримати на руках і натискувати на неї від час оранки. Але для убогого селянина соха була зручнішою тим, що не потребувала кілької волів, можна було орати одним конем. Тому й з’явилася приказка: “Соху завела нужда”.

Існували ще й інші ручні знаряддя обробітку землі: мотики, сапи, заступи (лопати), вила, граблі й борони (для розпушування). Найстародавнішими є звичайно мотики, серпи, які відомі ще за часів трипільської культури (IV-ІІІ тисячоліття до н.е.). Найбільше знахідок серпів належить до скіфських часів з городищ Нижнього і середнього Подніпров’я. Коса з’явилася значно пізніше, і селяни (навіть поміщики) довгий час віддавали перевагу серпові перед косою, оскільки боялися, щоб не було втрат зерна під час струсу косою. Косу переважно використовували для збирання сіна. У деяких поселеннях поширилися навіть забобони проти коси, жінки боялися, що “корови молока збавлять”, якщо почують дзвін коси.

Уміння косити вважалося дуже відповідальною справою, яка вимагала сили і спритності, тому подекуди створювалися ватаги косарів, які досконало володіли косами і ходили на заробітки.

Українці на відміну від багатьох інших народів мали звичаї в’язати зібраний врожай у снопи. Сніп також служив платою робітникам (женцям, женчикам), які намагалися жати чуже жито. Снопи складалися в копи, які в різних районах налічували різну кількість снопів (залежно від традиції). За кількістю кіп рахували врожай. На Чернігівщині нормальним вважався сніп, який в обхваті мав 100-112 см. Обмолочували снопи ціпами: двома палицями, з’єднаними ув’яззю і кільцем. Ударна частина знаряддя називалася бичем, а держак – ціпилном. Молотили на відкритих токах, якщо дозволяла погода, або в стодолах, де просушували снопи. У ХІХ ст. на півдні України поширилась молотьба котком, який був відомий уже з XVII ст., але ще не набув такого поширення. Коток робили з дуба, оббивали залізними стрижнями, ребрами. Таке знаряддя називали ще гармашем, а молотьба – гармануванням. Гарманували на спеціальних токах (гарманах) з допомогою коней.

Мололи зерно ручними млинами, які відомі ще за часів трипільської культури під назвою жорна (на думку мовознавців назва походить від давньоіндійського жраван – “камінь для вичавлювання соми”, тобто ритуального напою з соку рослини). Камені для жорен ускладнювалися, чим полегшувалося користування ними. В епоху середньовіччя набули поширення водяні млини та вітряки, які діяли подекуди і в першій половині ХХ ст. відбулися значні зміни.

Хліб українців споконвіку вважають святим, а землю матір’ю-годувальницею. Кілька тисячолітня традиція догляду за нивами виробила силу-силенну звичаїв, обрядів, забобонів, пов’язаних з майбутнім урожаєм. Так перед початком оранки не можна нікому нічого давати чи позичати, щоб не позбуватися щастя, котре необхідне в цій відповідальній роботі. День для оранки вибирався на повному місяці, найкраще вівторок, четвер або субота. Однак це не має бути день, в який цього року випало Благовіщення. Починати оранку або сівбу годилося обов’язково на світанку, щоб не зустріти нікого перед роботою. Якщо зустрічали когось, то не розмовляли, навіть не віталися, хіба що кивали головою. Слід було не тільки дотримуватися мовчанки, але й особливої чистоти, щоб хліб був чистим. Тому напередодні часто молилися, а вранці вдягалися в святкову сорочку, іноді весільну. Перед початком оранки не можна забивати в землю кілки, бо вона в цей час свята, не можна свистіти, щоб не викликати злих духів. Зерно, яке збирають його з тим зерном, яким засіяли засівальники на Новий рік, а також зернами з Дідуга або обжинкового вікна. Жнивами найчастіше керує жінка: господиня дому або найдосвідченіша жниця. Кінець жнив – обжинки – супроводжуються обрядовим обідом, який готують господарі для женців. Ритуальними справами в цей час обов’язково має бути каша з салом чи маслом, пироги, яєчня, млинці, вино, мед. Обід відбувається в хаті, де господарю підносять вінок із колосся.

Особливо боялися, щоб якийсь чаклун або відьма не накоїли на ниві біди. Тому коли зростали посіви жита, пшениці, господарі ходили на поле дивитися, як росте хліб. Трапляється, що відьма робить на ниві закрутку – надломлює колосся, пригнувши їх до землі. Вважають, що нечиста сила перенесе врожай з цього поля в засіки відьми, яка зробила закрутку. Ця шкода мусить обов’язково бути виправленою, бо зерно із закрутки вважається лихим як для господарся, так і для женця, і для того, хто буде їсти хліб із нього. Доторкатися до залому небезпечно, тому його накривають гноєм, іноді обгороджують осиковими гілками або спалюють просто на полі. Найчастіше закрутки роблять під час цвітіння жита, на Купайла, до схід сонця.

Шанувалися всі звичаї, пов’язані з хлібом. Вдома не слід бути без хліба жодної ночі, бо обсядуть злидні. На ніч хліб треба накривати рушником, бо він теж спить. Хліб чистий і святий, тому його можна брати в будь-якого – він не передає зла. Навіть якщо знайшов хліб, можна їсти, бо це дар Божий, над ним не владний ніякий злий дух. Хліб і сіль кладуть дитині в колиску, щоб уберегти від злих очей.

Олександр Потебня записав казку про хліб і Зміню, яка має ознаки глибокої давнини. Змія, побачивши хліб на столі, позаздрила йому і спитала, як він досяг такої великої честі. Хліб розповів, скільки випробувань йому довелося витримати, щоб попасти на стіл: його молотили ціпами, мололи, місили, випікали на вогні і тільки потім поклали на стіл. Змія хоче й собі спробувати такого, але не витримує й першого випробування. Тому про людину, яка пройшла багато випробувань, кажуть: “Пройшов крізь сито і крізь решето”.

Тваринництво, мисливство, бортництво.

Тваринництво – галузь сільського господарства, основним завданням якої є розведення сільськогосподарських тварин для потреб людини. Продукти тваринництва йдуть у харчову промисловість (молоко, масло, яйця, м’ясо та інші) та легку (сировина для промислових виробів: вовна, шкіра тощо). Тваринництво прийнято поділяти на такі галузі: м’ясне і молочне скотарство, вівчарство, свинарство, конярство, козівництво, кролівництво, птахівництво та ін.

Скотарство в Україні було відоме вже у трипільській культурі IV-ІІІ тисячоліття до н.е. Проте провідною галуззю господарства воно стало в ІІ тисячолітті до н.е., коли тут з’явилися представники культури шнурової кераміки. Хліборобство в цей час не зникає зовсім, проте втрачає свою провідну роль. З’являються власники великий табунів коней, отар овець, черед корів, які потребують великих лугів, пасовиськ, і тому частково змінюють спосіб життя, віддаючи перевагу кочівництву. Скотарство розвивається і в І тис. до н.е. племенами скіфів. Вже Геродот згадує скіфські племена кочівників (скотарів) і племена землеробів (орачів). Отже, скіфська людність поділяється на два прошарки: скотарів-вершників (за визначенням Віктора Петрова) і безхудобних або з невеликою кількістю худоби хліборобів, що вели осілий спосіб життя.

В античні часи співвідношення між землеробством і скотарством урівноважується. Знову відбувається відношення давніх хліборобських традицій, які так тісно єднали Україну з античним світом: Україна експортує хліб до Греції та інших південних країн.

Багатовікова традиція догляду за худобою зберегла деякі архаїчні ритуали вигону на пасовище, утримування та лікування тварин тощо. Так перший вигін тварин на пасовище, залежно від кліматичних умов регіону, відбувався в кінці квітня (давнє свято Велеса), або до Ярилиного дня (23 квітня). При цьому здійснюється такий ритуал. Господар одягнутий у святкове вбрання бере в торбину магічні речі, серед яких обов’язково є хліб, яйця, сіль, ніж, сокира, свічка тощо. Без шапки йде до хліва, виганяє всю худобу на подвір’я, висмикує зі стріхи хліва пучок соломи, набирає з криниці відро води. Обходить по колу (за сонцем) всіх тварин тричі, охроплюючи їх водою. Потім закопує в землю магічні речі (в різних регіонах свої, але яйце обов’язкове в усіх). На цьому місці розводить вогонь запалений з віхтя і соломи, і переганяє через це вогнище тварин, яких доручає пастухові. Іноді господар сам супроводжує череду на пасовисько.

Магічні речі цього ритуалу мають конкретне значення. В деяких регіонах виганяють худобу обов’язково вербовою гілкою, освяченою на Вербну неділю. На Поліссі часом обкурюють тварин свяченою травою або ладаном. Магічні речі мають захистити худобу від вовків, хвороб, відьом тощо (особливо залізні: ніж, сокира, замок, ключ). Якщо зарите в землю яйце (подекуди писанка або крашанка) виявляється цілим – це добрий знак: значить, усі тварини залишаються влітку здоровими і неушкодженими. Як бачите, обряди першого вигону на пасовисько складні й мають багато варіантів, проте загальним є магічний обхід худоби, окроплення водою, перегін через очисне вогнище. Обов’язковими також є хліб, яйце і свічка (найчастіше громична).

Протягом століть в Україні виведені різні породи великої рогатої худоби. Однією з найдавніших порід є українська степова (відома вже з ІІ тисячоліття до н.е.). Нині є багато інших порід корів: білоголова українська, червона степова, черкаська, лебединська, симентальська та ін. Кожна місцевість відрізняється своєю “улюбленою” породою: наприклад, на Сумщині, Чернігівщині та Харківщині переважають молочно-м’ясні породи (симентальська і лебединська), в Поліссі – білоголова українська і чорно-ряба, а в Карпатах – місцеві гуцульська та бура карпатська.

Важливу роль у скотарстві відіграє кормова база. Утримання худоби взимку значною мірою залежало від наявності сіна, кукурудзи, кормових бобів, коренеплодів та кормових баштанних культур.

Здавна кормові рослини вирощувалися для годівлі худоби. На Поліссі це переважно озиме жито й пшениця, люпин, кукурудза, вика (горошок родини бобових). В лісостеповій зоні на корм вирощують ще й сою, суданку. В степу – переважно кукурудзу, суданку, сою, сорго (трав’янисту кормову рослину).

Свинарство в Україні є другою за значенням галуззю тваринництва після скотарства. Вживання в їжу свинини відоме в Україні з давніх-давен, хоча м’ясо було не так часто на столі простого селянина. Зате для княжої доби без нього не обходився жоден банкет. В Київській Русі значно частіше вживалося м’ясо диких звірів, у тому числі й вепра (дикого кабана).

Те, що свиня була ритуальною твариною на Різдво, не викликає ніякого сумніву – це звичай ще дохристиянський. Причому ранні християни не хотіли визнавати цього звичаю, але княжа дружина неодноразово зверталася до князя зі скаргами на церковників, котрі забороняли вживати м’ясо і примушували постувати. З цього приводу в ХІ ст. відбувалися запеклі суперечки й дискусії. Як бачимо перемогла традиція.

Нині в Україні свинина користується більшим попитом, ніж яловичина, оскільки вона є традиційною їжею. Серед порід свиней найбільш поширена велика біла (на Поліссі, в лісостепу, на півночі степової зони). У степу переважає українська біла степова. Є ще й інші породи: степова ряба, довговуха біла, кролевецька, ландарас, миргородська та ін.

За свідченням багатьох літописних джерел одним із найдавніших занять народу України було рибальство. Це підтверджують численні археологічні знахідки знарядь рибальства: грузила з кераміки, поплавці, блешні, голки для плетіння сітей, остроги, гачки. Риба водилася в наших річках у великій кількості: окунь, карась, щука, лящ, сом, осетрові, судак, сазан, лини та багато ін.

Чи не найбільшого розвитку рибальство досягло у запорізьких козаків, у яких воно було однією з найголовніших галузей господарської діяльності. Вони влаштовували особливі заводи, біля яких зводили курені. Найвідомішим рибним заводом був Гард на Південному Бузі (біля сучасної Костянтинівни, нині неподалік Південно-Української АЕС). Крім того, запорізькі козаки виловлювали рибу в Дніпрі, в лимані, на Кінбурнській косі, річках Кубані, Дністрі.

У Дніпрі також ловили різні види риб, серед яких червона риба, що її козаки називали чорною, осетри, білуга, соми та ін. Основну частину риби продавали свіжою або солили, в’ялили, залишаючи для власного вжитку. З риби вибирали багато ікри, здебільшого з севрюги, білуги і осетра.

Знаряддями рибальства в Україні здавна були різного роду хватки, підсаки, сачки, які плели самі рибалки. Але найбільш давніми знаряддями були своєрідні колючі предмети: списи, дво- і тризубці тощо, які нині вже не використовують. Стародавні знаряддя рибальства можна побачити в музеях України, наприклад, так звані остроги, які були багато зубові (від трьох до восьми загострених зубців, кожен з яких закінчувався гострим гачком, направленим вгору). Відомі також гарпуни, верші, ятери, неводи та ін.

Заслуговують на увагу деякі традиційні звичаї українських рибалок, які зберегли для нас пам’ять народу. В дохристиянські часи побутував обряд жертвоприношення Водянику перед початком риболовлі: йому сипали у воду жменьку тютюну, хлібні крихти або кілька крапель вина чи горілки, а першу впійману рибину (особливо якщо вона невеличка) випускали назад у річку. При цьому примовляли: “Іди, та приведи батька, матір, тітку, дядька” і т.п. Покровителем рибалок став вважатися християнський апостол Петро. Тому в Петрів день рибалки відзначають свято, увінчують себе вінками з квіток петрового батога. Язичники відзначали це свято 29 червня.

Полювання було улюбленим заняттям давньоукраїнської знаті. Хутро білок, соболів, горностаїв, куниць, чорнобурих лисиць було предметом експорту в Київській Русі. Протягом багатьох віків українці займалися мисливством, але для переважної більшості зон, крім Полісся, воно не мало промислового значення.

Об’єктом мисливства на території України до початку ХХ ст. були зайці, лисиці, кози, сарни, вовки, олені, лосі, вепри. Ведмеді зустрічалися в Карпатаї і на Волинському Поліссі, рисі – по свій поліській зоні та в Карпатах. На малих притоках Прип’яті, Десни і Дніпра полювали на бобрів і видру. На полях України були сприятливі умови для розпліднення перепелів, куріпок, а у степовій зоні – дроф та інших птахів. Велика кількість водойм сприяла поширенню різної водоплаваючої дичини, головним чином гусей та качок.

Крім поліської зони, українські селяни ніде не користувалися правом полювання. проте, незважаючи на суворі в дореволюційні часи заборони, вони полювали по всій території України.

Для полювання на ту чи іншу звірину чи пташину користувалися різноманітними пастками, сильцями, сітками, петлицями та вогнепальною зброєю. Серед самоловних засобів розрізняли стаціонарні та пересувні. До перших відносилися ловчі ями, плашки, пастки, перескоки, вовківні – це були прості за конструкцією пристрої для ловлі ведмедів, вовків, оленів, лисиць, куниць, тхорів тощо. Цікавими своєю архаїчністю є слупи, що застосовувалися в Карпатах і на Поліссі для ловлі ведмедів або вовків. Це – пристрій з двох стовпів і кількох колод, які утворювали пастку. Почувши принаду, звір намагався дістати її, зрушував підпорку піднятого краю колоди, яка падала і своєю вагою притискувала його до нижньої колоди. Близька за конструкцією була підколодва, яку використовували для ловлі тхорів, куниць, норок та інших дрібних звірів.

До стаціонарних, як правило, додаткових засобів лову відносилися сліпі ями, або западниці, які викопувалися на стежках, де проходили копитні. Така яма була закрита замаскованою кришкою, що оберталася. Іноді на дні ями набивали гострі кілки. Такі ями були відомі в гірських районах Буковини, Галичини, Закарпаття та на Поліссі. Але найбільше був поширений самолов для вовка, що являє собою загорожу із хмизу. Стінки загорожі створювали вузький прохід по спіралі кола, який звужувався до центру, де знаходилася принада. Недалеко від неї стінки зближалися настільки, що зовсім затискали тварину, а гострі кінці огорожі не давали можливості повернути назад.

Вовки завдавали значної шкоди селянському господарству, тому способи боротьби з ними відзначалися різноманітністю та винахідливістю. В Карпатах, на Поліссі і в лісостеповій зоні використовували так звану трійню, або тризуб, - двометрову дошку з трьома вирізаними зубцями. Її вертикально кріпили до дерева на відстані 3-5 см від стовбура, а зверху привішували принаду. Підстрибуючи і намагаючись зірвати її, вовк защемлював лапу в одному з пазів. На Слобожанщині цей пристрій приставлявся до глухої стіни свинарника або курника.

Багатовіковий народний досвід створив численні допоміжні засоби полювання. Була зроблена ціла серія сопілок, манків, що імітували голоси оленя, тетерука, перепела, качки тощо. Були відомі засоби маскування, які давали змогу непомітно підійти до звіра або птаха.

Полювання гоном на конях з собаками практикувалося тільки поміщиками, які утримували іноді великі зграї гончих. Щодо стародавніх колективних засобів полювання, то в останні десятиліття ХІХ ст. вони вже не використовувалися, за винятком облав на вовків, які майже повсюдно проводилися в адміністративному порядку.

Конярство було одним з найдавнішим, і слід сказати, одним з найулюбленіших в господарській діяльності жителів Північного Причорномор’я і Подніпров’я. Скільки шедеврів скіфського мистецтва із зображенням коней знайдено археологами! У скіфських курганах царських поховань знаходять також скелети коней, прикрашені дорогою збруєю. Вважають, що скіфська орнаменталістика “звіриного стилю” передувала давньоруському звичаю прикрашати будівлі зображенням коня. Кінь був символом щастя. Вершила на дахах будинків були не тільки прикрасою – у них втілювалась таємниця буття, уособлення споконвічного руху вперед, своєрідний символ колісниці життя. Згадаймо сон Святослава у “Слові о полку Ігоревім”: житло без “кнеса” розглядається як провісник нещастя, біди.

У Київській Русі дохристиянського періоду існували язичницькі культи поклоніння коню. На фресках Софії Київської зображено полювання на дикого коня.

Коня дуже цінували запорізькі козаки, які спеціально розводили коней і утримували кінські заводи. Не маючи коня, не можна було стати справжнім козаком – такою була насамперед військова потреба. Козаки називали коня братом, другом, шанували його і піклувалися про нього як про найдорожчу істоту. Головні кінські заводи були на Інгульці, Бузі та Великому Лузі. Запорізькі коні, як писав у своїй “Історії запорізьких козаків” Дмитро Яворницький, були невеликі на зріст, але дуже міцні, кмітливі: вони легко впізнавали свого господаря і на перший поклик чи посвист прибігали до нього. Крім того, вони відзначалися прудконогістю, були швидкими, “мов легкий птах”.

Крім власних коней, запорожці добували коней у ворога: татар, поляків. Кожен козак мав 10 чи 20 коней, а деякі утримували цілі табуни – по 700 і більше голів. Запорозькі коні високо цінувалися в Європі, де на них був дуже великий попит. Отже, наші предки вміли вирощувати і шанували коней.

Традиційною в Україні є й така галузь тваринництва, як вівчарство. Ще за давніх часів українські чабани звичайно об’єднувалися в артілі по п’ять чоловік, обирали отамана та кашовара. При отарі овець завжди були собаки для охорони, а також брали кілька козлів, які йшли за отаманом першими, а за ними вівці. Чабани мають палиці, які називають шримгами, ними вони завертають овець, що відбилися від отари. В торбах чабанів завжди є інструменти, якими лікують тварин: ножички, щипчики, квачики для очистки й рапікання ран тощо. Чабани й пастухи мають музичні інструменти: сопілку, ріжок, трембіту, якими вони подають сигнали, часто грають музичні мелодії.

Нині в степових областях України переважають вовняні породи овець (тонкорунна і напівтонкорунна): асканійська, циганська. В лісостепових, поліських та гірських районах - м’ясо-вовняні породи: прекос, каракульська (сокольська смушкова) тощо. В Карпатах вирощують місцеву рацку та ракель. Нині в Україні збільшується поголів’я тонкорунних порід овець і зменшується кількість грубововняних.

Як місцева допоміжна галузь тваринництва розвивається в Україні і козівництво (переважно як молочна галузь). В давні часи козівництво було поширене більше. Коза, як уже згадувалося, була тотемом деяких давньоукраїнських племен і тому завжди вважалася чистою твариною. Коза навіть не питиме води, якщо її вже покоштувала інша тварина або людина. В Україні не тільки вживали молоко кози, але й збирали тонкі нитки і виплітали красиві хустки, шапки тощо.

Кролівництво поширене переважно на Поліссі та в деяких областях лісостепової зони. Промислове виробництво м’яса та хутра кролів в Україні значною мірою доповнюється й за рахунок приватних господарств населення.

Важливою галуззю тваринництва є птахівництво. Кожна селянська родина має в своєму господарстві свійських птахів: курей, качок, гусей чи індиків. Це відносно не трудомістка праця – утримання птахів, годівля, випасання (для качок, гусей, індиків), якщо порівняти її з утриманням корів чи свиней. Тому птахівництво, в тому числі й домашнє, набуло великого поширення у всіх районах України. Крім поживного м’яса та яєць, птахи дають ще й пух та пір’я. В Україні найбільш поширеними породами курей є українська зозуляста, леггорн, чорна, первомайська, бройлер. Породи качок – пекінська та українська сіра; гусей – роменська та велика біла; індиків – бронзовий широкогрудий та московський.

Птахівництво в Україні досягло найвищого рівня промислового розвитку порівняно з іншими галузями тваринництва.

До галузей тваринництва належать також шовківництво (вирощування шовкопряда) та бджільництво. Найбільші плантації шовковиці належать господарствам степової та лісостепової зон. Основна продукція цих господарств – це кокони шовкопряда, з яких виробляють натуральний шовк. В південних регіонах України деяку допомогу шовківникам надають приватні господарства, у яких вирощують кокони.

Добування меду було відоме в Причорномор’ї з прадавніх часів. Про це писав ще Пріск Панійський у своїх спогадах про подорож у столицю Атіли: “В поселеннях нам відпускали для їжі замість вина так званий туземцями медос”.

Бджільництво в давнину називалося бортництвом (від старослов’янського борть – вулик у дуплі дерева). Мед – також традиційний напій; вин використовувався і для виготовлення солодких страв. Знаряддя бортництва – спеціальні ножі для вирізування стільників – знайдені в розкопках степової та лісової зон України. У Сумському краєзнавчому музеї експонується горщик із залишками меду тисячолітньої давності. Мед збирали від диких бджіл у лісових хащах, у дуплах дерев: кожен, хто находив борть, ставив свою зарубку, свій знак на дереві і вважався її власником. У “Руській правді” є кілька статей про покарання тих, хто знищував або незаконно привласнював чужу борть.

Особливо були поширені напої з меду, які варилися при княжому дворі та в сім’ях знатних бояр. Ці напої могли зберігатися впродовж кількох десятиліть у спеціальних льохах – медумах. Ця давня традиція медоваріння припинилася у ХVIII ст. у зв’язку з появою дешевих замінників меду з цукру.

Широко застосовувався мед і в лікувальній практиці. Дочка князя Мстислава Володимировича Євпраксія написала навіть медичний трактат “Мазі”, де описала різні способи лікування медом і виготовлення з нього цілющих мікстур. Цей медичний трактат цінний ще й тим, що його вперше у світі написала жінка (не враховуючи Клеопатру, яка писала про косметику).

Особливо відомими місцями бджільництва в Україні були урочища вздовж Дніпра, Інгулу й Громоклії. Тут і запорізькі козаки встановлювали свої пасіки. З меду вони варили напої, а з воску виготовляли свічки. Приказка: “Бджола – божа мушка, а пасічник – божий чоловік” свідчить про почесність праці збирачів меду, про “богоугодність” цієї справи.

Перше збирання меду (вирізання стільників) відбувалося на Малого Спаса (1 серпня), друге – на Великого Спаса (6 серпня). Уперше мед їдять з маковими коржиками, вдруге – з яблуками та грушами. Це ритуальна їжа на свята. Інші ритуали, пов’язані з бджільництвом, мають символічне значення: наприклад, підкидання першої ложки куті на стелю, “щоб бджоли роїлися”, або “щоб рої сідали”.

У Київській Русі були переважно лісові промисли меду, проте з ХIV ст. починається новий етап бджільництва, пов’язаний зі штучними бортями – вуликами. На півдні були поширені сапеткові вулики, тобто плетені з очерету, рогози, верби й соломи і всередині обмазані глиною. Перший рамковий вулик був сконструйований в 1814 р. українським вченим Петром Прокоповичем, та, як це часто в нас буває, цей винахід не був визнаний на батьківщині вченого, він почав використовуватись в Німеччині, і лише згодом повернувся до нас. В Україні створено Музей бджільництва, де відображено історію бортництва, пасічництва, медоваріння. Цей музей знаходиться в Гадячі на Полтавщині.

Домашні ремесла і художні промисли

Споконвіку народне декоративне мистецтво розвивалося у двох напрямках: як домашні ремесла для потреб своєї родини, і як організовані промисли, що створювали товари для продажу. Часто вироби народного мистецтва виготовлялися спеціально на замовлення споживача. Організовувані художні промисли виникали на основі домашніх ремесел.

У Київській Русі значного розвитку досягли художні ремесла у Києві, Чернігові, Львові, Галичі та інших містах.

В ХІХ ст. в Україні створювалися ремісничі цехи, які згодом переросли в майстерні та мануфактури.

Звичайно, промисли поділяють за ступенем художньо-творчої праці на кілька груп. Першу групу становлять ремесла, в яких переважає

назад |  1  | вперед


Назад

 Поиск рефератов
 
 Реклама
 Реклама
 Афоризм
Ввиду отсутствия всего остального иностранцы обычно говорят, что у нас им больше всего понравились люди.
 Гороскоп
Гороскопы
 Знакомства
я  
ищу  
   лет
 Реклама
 Счётчики
bigmir)net TOP 100