Рефераты на украинском
Проблема впливу релігії на способи діяльності в економічній системі - Релігія -



План

ВСТУП

ВПЛИВ РЕЛІГІЇ НА ДУХОВНЕ ТА МАТЕРІАЛЬНЕ ЖИТТЯ СУСПІЛЬСТВА

ЗЕМЛЕРОБСЬКІ КУЛЬТИ – ЯК ЯСКРАВИЙ ПРИКЛАД ВПЛИВУ РЕЛІГІЇ НА СПОСОБИ ДІЯЛЬНОСТІ В ПЕРВІСНИХ ЕКОНОМІЧНИХ СИСТЕМАХ

РЕЛІГІЙНА ФІЛОСОФІЯ У ВИВЧЕННІ ПРОБЛЕМИ ВПЛИВУ РЕЛІГІЇ НА ЕКОНОМІЧНУ ДІЯЛЬНОСТІ ТА СУСПІЛЬНЕ ЖИТТЯ

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА


Вступ

В минулому релігія відігравала досить велику роль у економічному житті та побуті будь-якого народу. Для прикладу, одна з древніх релігійних течій конфуціанство — це і політика, і адмі­ністративна система, і верховний регулятор еко­номічних і соціальних процесів — словом, основа всього китайського способу життя, принцип ор­ганізації китайського суспільства, квінтесенція китай­ської цивілізації.

Також яскравим прикладом впливу первісної релігії на економічне життя суспільства є землеробські культи. Це переважно поклоніння двійникам тих факторів природи, які впливають на врожай. Можна виділити таку основну рису даної релігійної системи як шанування землеробських духів у ролі головних. Землеробський культ широко представлений у су­часних релігіях. Серед християнських святих є покро­вителі землеробства (Георгій) і повелитель дощу та грому (Ілля-пророк).

Так, релігія у вченого Дюркгейма — це соціальне явище. Однак релігія ототожнюється з суспільною свідомістю взага­лі. Для Дюркгейма релігійними є всі колективні, су­спільні уявлення і вірування, якщо вони мають обо­в'язковий для всіх членів суспільства характер і під­коряють собі діяльність індивіда.

У даній концепції в релігійних уявленнях та риту­алах персоніфікуються і символізуються всі соціальні явища. Для Дюркгейма релігійної віри, як головної ознаки релігії, не існує. Він фактично ототожнює форми релігійної і нерелігійної свідомості, а з іншого боку, релігійна свідомість ототожнюється з су­спільною свідомістю взагалі. Дюркгейм доходить ви­сновку, що існування релігії має вічний статус, вона є необхідним елементом в кожному суспільстві.

Таким чином, розглянувши обидва питання теми, можна пересвідчитися у важливості релігієзнавчої проблематики і констатувати той факт, що в умовах Демократизації суспільного життя значно зростає ін­терес до релігії та її культури, знімаються ті штучні перепони, що відокремлювали віруючу особу від ре­лігійних цінностей, а також протиставляли релігійні верстви населення атеїстичне мислячим громадянам. Це викликає гуманістичну переорієнтацію суспільної свідомості, вносить нові акценти в правову політику держави. Українська незалежна держава може стати дійсно правовою лише тоді, коли її практична ді­яльність буде забезпечувати права людини, в т.ч. у галузі свободи совісті. Однак для того щоб даний процес відбувся, необхідно деідеологізувати ті соці­альні науки, які нещодавно теоретично обґрунтовува­ли "необхідність" і "доцільність" ліквідації такого су­спільного інституту, як релігія з її церковними ін­ституціями. Йдеться не про викриття окремих хиб­них, помилкових поглядів деяких науковців. Проблема ставиться значно ширше. Якщо за часів тоталітарного режиму релігієзнавча наука не мала ніякої само­стійності і фактично виконувала соціальне замовлен­ня, то на даному етапі демократичних перетворень наука, що займається релігійною проблематикою, має поступово відходити від ідеологізованих шаблонів не­діалектичного мислення і подати релігійний феномен у науковому світлі. Така наука повинна слугувати громадянському суспільству як надійний та ефектив­ний інструмент глибокого вивчення усіх тих процесів, що відбуваються в релігійно-світоглядній сфері й без­посередньо в релігійно-побутовому середовищі, ана­лізувати найважливіші сучасні тенденції в розвитку релігійної сфери для коригування практичної політи­ки держави та її органів щодо релігії і церкви.

На сьогоднішній день релігія в нашій країні та в більшості цивілізованих країн менше впливає на способи діяльності в економічних системах, але у деяких напрямках простежується пряма історична залежність від релігійних поглядів та ідей.

Вплив релігії на духовне та матеріальне життя суспільства

Філософія свого часу розробила поняття "духовне виробництво" для характеристики виробни­цтва ідей, знань, уявлень, художніх цінностей. Ймові­рно, саме продукти духовного виробництва в широ­кому розумінні й складають елементи духовної куль­тури.

В основі теологічних концепцій розуміння духов­ної культури лежить ідея щодо визначальної ролі ре­лігії в розвитку цивілізації та культури. Стосовно пра­вослав'я дану ідею на початку XX ст. розвивав росій­ський релігійний філософ П. Флоренський (1882— 1937 рр.), який доводив, що саме релігія створює культуру, складає її зміст, виконує ті самі функції, що й мистецтво, наука, мораль. Похідним тут є етимо­логічне виведення ним поняття "культура" з слова "культ". Оскільки слово "культура" має корінь "культ", вважав православний мислитель, то й сама культура, культурні цінності є лише похідними культу.

На дохристиянських етапах розвитку суспільства, на думку П. Флоренського, людина орієнтує власну Діяльність на "матеріальні інтереси", розвиваючи ли­ше матеріальну культуру. "Одухотворятися" душа людини починає лише після Ісуса Христа. Саме з "Богоявлення" особливого значення у духовно-історичному розвитку набуває Софія, Божественна Премудрість, яка виводить людину зі стану "духовного сну" і за­безпечує розвиток духовної культури. П. Флоренський розробляє власну концепцію, яка здобула назву «софоологія» де намагається висвітлити духовність людини як результат дії Софд, що є проміжною лан­кою між Богом і людиною, наближає першого до останньої і повертає останню до першого. Він пев­ним чином заперечував творчу діяльність людини як справжнього творця культурних цінностей, не враховуючи динамізму історичного розвитку куль­тури.

Сучасні православні богослови, йдучи за Флоренським, визначають духовну культуру як незем­не, надприродне явище, обмежують її лише релі­гійними ідеями та морально-релігійними вимогами. При цьому не беруться до уваги матеріальна основа! культури, її значення, нерозривна єдність матерії- альної і духовної сторін культури.

Подібна точка зору існує в католицькій та про­тестантській культурології. Зокрема, в пастирській конституції, схваленій II Ватиканським собором (1962—1965 рр.), підкреслюється, що християнське віровчення обновлює і очищує духовну культуру, підносячи її розвиток на новий щабель. Проте­стантська теологія також розглядає релігію як суб­станцію духовної діяльності людини, як форму осмислення і правильного сприйняття культурних цінностей.

У свою чергу, мусульманські культурологи нази­вають іслам "цивілізаторською релігією" і стверджу­ють, що всім досягненням в науці, культурі мусуль­манський світ зобов'язаний ісламу.

Таким чином, наведені богословські системи вва­жають релігію тією єдиною основою, лише на грунті якої могла виникнути і досягти висот духовна куль­тура.

З наукової точки зору, духовна культура виступає механізмом передачі нагромаджених суспільством різ­номанітних цінностей і традицій, охоплює сферу ду­ховного виробництва, куди входять такі форми суспі­льної свідомості, як філософія, мистецтво, політика, право, етика, наука, в т. ч. релігія. Наукова концепція виходить з органічної єдності матеріальної і духовної культури. При цьому підході переважаюча роль нада­ється матеріальним основам культури.

Духовній культурі властиві певні особливості: во­на має історичну обумовленість, фіксує національні особливості, включає в себе загальнолюдські цінності. Все це є характерним для усіх феноменів духовної культури, в т. ч. для релігії, яка також створюється людством і служить людству.

Отже, релігія є складним духовним утворенням. Зазначимо, що до недавнього часу наша література надавала їй вкрай спрощену оцінку. Релігія визна­чалась як система "невіглаських" уявлень про світ і людину.

Як особлива система духовної діяльності людей, релігія має власну специфічну структуру, В ній можна виділити такі основні елементи, як релігійна сві­домість, релігійні почуття, релігійний культ, релігійні організації.

Релігійна свідомість включає два взаємопов'яза­них і водночас відносно самостійних рівні: релігійні психологію та ідеологію.

Релігійна психологія — це сукупність властивих масі віруючих уявлень, почуттів, настроїв, звичок, тради­цій, пов'язаних із певною системою релігійних ідей.

Релігійна ідеологія — це більш чи менш струнка система ідей, розробкою та пропагандою яких займа­ються релігійні організації, професійні богослови та служителі культу.

В історичному аспекті релігійні психологія та іде­ологія стають сходинками розвитку релігії.

Релігійна ідеологія в сучасних релігіях включає в себе теологію, або богослов'я, богословські концепції економіки, політики, права, мистецтва, релігійну фі­лософію тощо. Найважливішою частиною релігійної ідеології є теологія. Вона формулює докази ідеї Бога, Дає систематизований виклад релігійних поглядів на світ, людину в світі, на сенс її буття.

Джерелом ідеології кожної релігії є її святе пи­сання (Тригатака — у буддистів, Біблія — у християн, Коран — у мусульман та ін.).

Головною соціальною функцією релігії є функція ілюзорно-компенсаторна. Релігія для віруючого — на­самперед компенсація (хай навіть ілюзорна) усіх тягот його земного буття. У свідомості релігійної людини відбувається перетворення тяжкої дійсності у бачення картин райського буття, ідеального світу, де панують рівність і свобода.

Конфуціанська централізована держава, що існу­вала за рахунок ренти — податку на селян, не стиму­лювала надмірного розвитку приватного землеробства. Якщо посилення приватного сектора перевищувало припустимі межі, це призводило до значного знижен­ня прибутків у казні й розладу всієї адміністративної системи. Виникала криза, і в цей момент починала діяти конфуціанська теза про відповідальність імпе­раторів та їхніх чиновників за нерозумне керівництво. Після кризи центральна влада в особі нового імператора та його оточення ставала сильнішою, а приватний сектор повинен був розпочинати все спо­чатку.

Приблизно таку саму роль відігравало конфу­ціанство і в соціальних процесах.

Конфуціанство виступало і як регулятор у взаємо­відносинах країни з небом і від імені неба — з різними племенами й народами, що населяли світ.

Конфуціанство підтримало і піднесло створення ще в інсько-чжоуський період культу правителя, імператора, "сина Неба", який управляв Піднебесною від імені великого Неба. З плином часу склався справжній культ Піднебесної серединної держави, яка розглядалась як центр Всесвіту, вершина світової цивілізації, зосередження істини, мудрості, знання і культури, реалізації священної волі Неба. Звідси по­чинався поділ всього світу на цивілізований Китай і варварів, які населяли околиці і животіли в темноті, безкультур'ї і черпали культуру з одного джерела — з центру світу — Китаю.

За конкретних умов китайської імперії кон­фуціанство відігравало роль основної релігії, викону­вало функції офіційної державної ідеології. Висунута конфуціанством на перший план і старанно культи­вована соціальна етика з її орієнтацією на моральну досконалість індивіда у межах корпорації і суворо фіксованих, освячених авторитетом давності норм побуту, є, по суті, еквівалентом тієї сліпої і забарвле­ної істини, іноді навіть екстазом віри, що лежить в основі інших релігій.

Не будучи релігією у повному розумінні слова, конфуціанство стало більшим, ніж просто релігія.

Конфуціанство — це також і політика, і адмі­ністративна система, і верховний регулятор еко­номічних і соціальних процесів — словом, основа всього китайського способу життя, принцип ор­ганізації китайського суспільства, квінтесенція китай­ської цивілізації.

Можна сказати, що саме завдяки конфуціанству з усім його культом стародавності й консерватизмом китайська держава і суспільство не тільки проіс­нували понад дві тисячі років у майже незмінному вигляді, а й засвоїли гігантську силу консервативної інерції.

Понад дві тисячі рокш конфуціанство формувало уми й почуття китайців, впливало на їхні переконан­ня, психологію, поведінку, мислення, сприймання, на їхній побут і спосіб життя. У цьому розумінні конфуціанство не поступається жодній з великих релігій світу. Протягом цієї історії верхи китайського су­спільства жили за конфуціанськими нормами, вико­нуючи обряди і ритуали на честь предків, неба і землі згідно з вимогами Ліцзі.

Будь-хто з тих, хто стояв вище рівня простолю­динів або намагався висунутися з його середовища, повинен був підкорити своє життя дотриманню цих норм і церемоній; без їх знання і дотримання ніхто не міг розраховувати на повагу, престиж, успіх у житті. Але ні суспільство в цілому, ні людина окремо, як би вони не були скуті офіційними догмами кон­фуціанства, не могли завжди керуватися тільки ними.

Однією з важливих функцій релігії є функція сві­тоглядна. Вона полягає в тому, що релігія намагаєть­ся створити власну картину світу, більш того, — вла­сні соціально-гносеологічні схеми вдосконалення су­спільного життя, визначити місце і роль людини в системі природи та суспільства.

Зміст релігійного світогляду — не божественний, а людський, або, краще сказати — суспільний, незва­жаючи на його фантастичність.

релігія виконує регулятивну функцію. Як будь-яка інша сфера духовної культури, вона створює певну систему норм і цінностей, але специфіка яких поля­гає насамперед у збереженні й закріпленні віри у надприродне. Цьому завданню підпорядковані не тільки культові дії, а й сімейно-побутові стосунки, система традицій і звичок. Підкреслимо, що релігія асимілювала багато елементів загальнолюдської мора­лі. А оскільки Бог, за висловом Ф. Енгельса, є відо­браженням абстрактної людини, то і релігійна мораль багато в чому має не якийсь надприродний, а люд­ський, суспільний характер.

За певних історичних умов релігія виконує функ­цію інтегрування, тобто функцію збереження і зміц­нення існуючої соціальної системи. Такою, наприк­лад, була роль католицизму в феодальному сус­пільстві, православ'я у дореволюційній Росії. Однак у ряді випадків релігія може стати і прапором соціаль­ного протесту, як це було, наприклад, із середньовіч­ними єресями та сектами, з протестантизмом, прихи­льники якого в епоху його зародження боролись про­ти феодальних порядків.

На рівні окремої релігійної організації релігія ви­конує інтеграційну функцію, згуртовуючи одновірців. Однак одночасно релігія розділяє і протиставляє один одному послідовників різних релігій, що простежу­ється і в сучасному релігійному житті України.

Релігії притаманна також комунікативна функція, яка полягає в підтримуванні зв'язків між віруючими шляхом створення почуття віросповідної єдності під час релігійних дій, в особистому житті, сімейно-побу­тових відносинах, а також стосунках у межах різнома­нітних клерикальних організацій і навіть клерикаль­них політичних партій.

В умовах сучасного суспільства релігія виконує, головним чином, ілюзорно-компенсаторну функцію. Зазначимо, що, не будучи панівною формою масової свідомості, вона задовольняє тільки особисті почуття віруючих.

Щодо світоглядної, регуляторної та комунікатив­ної функції релігії, то в силу збереження релігійних організацій їхні масштаби визначаються особливостя­ми конфесійних течій і категоріями віруючих, на яких, в свою чергу, впливає реальна дійсність.

На рівні суспільства зникає інтеграційна функція релігії: вона об'єднує лише віруючих певної конфесії, громади і втрачає роль провідного ідейного фактора, що покликаний зміцнювати суспільну систему.

Взагалі, роль релігії в суспільстві не можна оцінюва­ти однозначно. Так, релігія відігравала важливу культур­но-історичну роль. В межах релігійних віровчень форму­вались єдині зразки почуттів, думок, поведінки людей, завдяки чому релігія виступала як могутній засіб упо­рядкування і збереження традицій та звичаїв. У той же час, наприклад, у царській Росії синодальне православ'я використовувалось як засіб пригноблення трудящих мас.

Однією з історичних місій релігії, що набуває в сучасному світі все більшої актуальності, є формуван­ня відчуття єдності людського роду, значущості непе­рехідних загальнолюдських моральних норм і ціннос­тей. Однак релігія може бути виразником зовсім ін­ших настроїв, зокрема фанатизму, непримиренності до людей іншої віри тощо.

Отже, вплив релігії на суспільне життя не завжди був однозначним. Характер цього впливу може суттє­во змінюватися, набувати специфічних особливостей. Соціальні функції релігійних організацій не тото­жні функціям релігії, тому що релігійні організації включаються до загальної системи економічних, по­літичних та інших суспільних відносин і виконують безліч нерелігійиих функцій.

У середні віки церква не тільки володіла монопо­лією у сфері ідеології, а й виконувала економічні й політичні функції. У капіталістичному суспільстві ре­лігійні організації активно втручаються в політичне життя, мають власну систему навчальних закладів, займаються благодійницькою діяльністю.

Релігійні організації можуть дотримуватися й про­гресивних позицій з деяких соціальних і політичних питань. У деяких країнах Східної Європи христи­янські церкви сприяли боротьбі мас проти іноземних загарбників. Монастирі в Європі протягом тривалого часу були майже єдиними культурними центрами. Ба­гато релігійних організацій і в наш час активно ви­ступають за мир, за ядерне роззброєння.

В пострадянських суспільствах релігійні організа­ції сприяють національній ідеї. Так, в Україні відро­дження національних церков йде поруч з процесами національного відродження. Таким чином, релігія — явище багатопланове і багатозначне. Вона виникла як результат специфічних закономірностей розвитку су­спільства, і саме суспільні процеси визначать в кінце­вому підсумку її долю.

Землеробські культи – як яскравий приклад впливу релігії на способи діяльності в первісних економічних системах

Землеробські культи — це переважно поклоніння двійникам тих факторів природи, які впливають на врожай. Типовий приклад — релігійні погляди індіанців-ірокезів. Вони жили раніше на території, на якій тепер розташовані канадські міста Квебек і Монреаль. Ще у XIX ст. ірокези шанували чотирьох головних духів: духа землі, духа бобів, духа кукурудзи і духа гарбуза. Всі ці чотири духи, за їхніми уявлен­нями, були жінками. Духів кукурудзи, бобів і гарбуза міфологія ірокезів зображувала у вигляді трьох сестер, одягнених у листя відповідних рослин. Поряд з духа-мижігасами шанувалися також, але на другорядних ролях, духи-чоловіки — дух сонця, дух дощу і дух вітру. За яких історичних умов виник землеробський культ?

На ступені розвитку матріархату (виник близько 8 тис. років тому) основним видом виробничої діяльності було мотичне землеробство, яке виросло із збиральництва. А збиранням раніше займалися жінки. Можна сказати, що доки чоловік полював, жінка ви­найшла землеробство. Тому на стадії пізнього матрі­архату жінки, виконуючи головну роль у господар­ському житті, разом з цим і завдяки цьому почали керувати чоловіками і в інших галузях життя. За­лежність землеробства від природи і керівна роль жінки — ось дві головні особливості того часу, які відбилися у релігійних поглядах людей.

Можна виділити такі основні риси даної релігійної системи. Перша — шанування землеробських духів у ролі головних. Цих духів ми вже називали, коли йшлося про ірокезів. Нагадаємо, що в багатьох народів шанувалися і двійники таких природних фак­торів, які лише в уяві людей впливали на врожай. Наприклад, багато народів (вавилоняни, єгиптяни та ін.) гадали, що на врожай впливають місяць і плане­ти, і тому поклонялися також духам цих об'єктів.

Друга — керівна роль жінки в релігії. Землеробсь­кий культ — це своєрідна жіноча релігія. Це виявля­лося у Двох головних процесах. По-перше, найго­ловніші духи зображувалися у вигляді духів жіночого роду. По-друге, найважливіші релігійні обряди в цей час виконували жінки. У деяких народів дозволялося важливі обряди виконувати й чоловікам, але за однієї обов'язкової умови: вони повинні були видавати себе за жінок (говорити голосно, що вони жінки, пере­вдягатися у жіночий одяг).

Третя риса — людське жертвоприношення як сис­тема. Не розуміючи суті землеробських процесів, лю­ди думали, що врожай є зворотна вдячність духів за жертвоприношення. Тому первісні землероби намага­лися свої дари духам зробити більш дорогими, більш цінними. Так виникла ідея необхідності людського жертвоприношення.

Четверта — ідея смерті і воскресіння деяких духів. Спостерігаючи за зерном, люди помітили, що після "похорон" воно воскресає знову. Звідси зародилося уявлення, нібито деякі духи можуть тимчасово помер­ти, щоб потім воскреснути.

І нарешті, п'ята риса — переселення до "країни мертвих" — із землі на небо. Багато благ і не­приємностей землеробам "посилало" небо: світло і тепло, дощ і вітер, сніг і град. Звідси народилося уяв­лення про те, нібито духи живуть на небі. За ана­логією і "країну мертвих" переселили із землі на не­бо. Саме тоді вперше виникла ідея "про життя" душ мертвих у царстві небеснім.

Землеробський культ широко представлений у су­часних релігіях. Серед християнських святих є покро­вителі землеробства (Георгій) і повелитель дощу та грому (Ілля-пророк). Усе це явний відголос земле­робського культу. Від Ідеї жіночого духу землі бере свій початок уявлення про Богородицю: недарма віруючі в селі називали її "заступницею хлібів". Із землеробського культу, що припадав на певні пори року, прийшли до християнства свята Різдва Христо­вого (в минулому свято народження духа сонця — взимку) і Пасхи (в минулому свято воскресіння духа зерна — навесні).

Релігійна філософія у вивченні проблеми впливу релігії

на способи економічної діяльності та суспільного життя

Релігія, яка за тривалий період свого існування накопичила багато різноманітних способів осмислення природних і соціальних явищ, безумовно, є одним із фундаментальних джерел цінностей та орієнтирів для людини. Способи релігійного осмислення дійсності відрізняються від наукових методів, мають свою специфіку. Найпоширенішими серед них є "ілюзія позатілесності" та "містичне прозріння".

Перший є спробою умоглядно вийти із свого індивідуального тіла, звільнитися від тілесності та побачити навколишній світ нібито збоку, відкриваючи тим самим причетність особистого буття до смислу всесвітньої цілісності. Другий — заглиблення у власне особисте "Я", подолання межі із зовнішнім світом, злиття з потоком світових подій. Зрозуміло, що осмислення цих методів потребує спеціальної підготовки та відповідних умов.

Проте помилково вважати релігію цілком самостійною у формуванні життєво важливих цінностей. Жодна із форм суспільної свідомості не існує ізольовано від інших. Релігія заповнює дефіцит інформації про смисл космосу, смисл життя людини і суспільства. Ці ж питання є предметом дослідження й інших форм суспільної свідомості, зокрема й філософії. У теоретичному плані пояснити релігійні ідеї, принципи має теологія як система обґрунтування та захисту релігійних вчень про Бога, його якості, ознаки та властивості, а також комплекс доведень істинності догматики, релігійної моралі. Теологія як одна із форм вираження релігійної свідомості має ряд специфічних рис, котрі відрізняють її від філософії. Проблема співвідношення філософії і теології виникла в перші століття існування християнства і неспроможна своєї актуальності до наших днів. Відмінність філософії від теології, на думку релігійних філософів, полягає в тому, що філософія не в змозі осягнути істини одкровення, недосяжні для людського розуму. З огляду на це основне своє завдання всі релігійно-філософські течії вбачають у доведенні необхідності, корисності, загальної значущості релігії для людини. Головне питання релігійної філософії — це питання про ставлення Бога до створеного ним світу та до людини і ставлення людини до Бога. Релігійна філософія дає своє вирішення онтологічних, гносеологічних, космологічних, соціальних та інших проблем. В основі релігійно-філософської онтології лежить вчення про Бога та доведення раціональності чи ірраціональності його буття. Для релігійно-філософської гносеології характерне роздвоєння об'єктів на природні та надприродні. Основою пізнання вважається одкровення, зафіксоване в системі догматів. Завдання ж філософії і науки — допомогти людині наблизитись до одкровення для укріплення віри. У релігійній філософії яскраво виражається теологічне вирішення соціальних проблем. Як правило, вся система суспільних відносин тлумачиться з позицій провіденціалізму (теологічна концепція історії як промислу Божого) і зводиться до божественної доцільності. Релігійна філософія представлена різними течіями, які мають спільні риси та ознаки. Проте різні церкви кладуть в основу своїх вчень різні філософські ідеї. Католицька філософія — це сукупність існуючих у католицизмі філософських течій, таких як неотомізм, тейярдизм, неоавгустианізм, "теологія звільнення" та інші. Найавторитетнішою течією є неотомізм як офіційна філософська доктрина Ватікану, Провідні представники цього напрямку: Е.Жільсон (1884—1978), Ж.Марітен (1882—1973) — у Франції; Е.Корет (нар. 1919) — в Австрії; Ю.М.Бохенський (нар. 1902) — у Швейцарії; К.Ранер (1904—1984) — у Німеччині; Ф.Ван-Станберген (нар.1904) — у Бельгії; К.Войтила (нар. 1920) — у Польщі (нинішній Папа Римський Іоанн-Павло II) та ін. Неотомізм базується на вченні Фоми Аквінського, центральним принципом якого є принцип гармонії віри та розуму. Послідовники цього вчення розглядають його через призму сучасності, намагаються довести, що доктрині, яку вони захищають, притаманні універсальні можливості піднестися над полярністю матеріалізму та ідеалізму, сцієнтизму та антисцієнтизму. Провідний представник неотомізму Е.Жільсон розмірковує таким чином: "Мати віру — це значить прийняти дещо, тому що воно явлене Богом. А тепер, — що означає наука (тобто наукові переконання. — Авт.). Це значить приймати дещо, що сприймається як істинне в світлі природного розуму. Всім, хто займається відносинами Розуму та одкровення, ні в якому разі не слід випускати з уваги істотну різницю між цими двома типами прийняття істини. Я знаю завдяки розуму, що дещо істинне, тому що я бачу, що воно істинне, але я вірю, що дещо істинне, тому що Бог сказав, що воно істинне. В цих двох випадках причини мого прийняття істини різні і, отже, науку та віру слід розглядати як два зовсім різних типи 145 прийняття істини". (Жильсон Э. Разум и откровение в средние века. // Богословие в культуре Средневековья. — К., 1992. — С. 35).

Отже, неотомісти розрізняють два джерела пізнання — природний розум (науку) і божественне одкровення (віру як непохитну впевненість у тому, що Бог відкрив людині через слово і то вимовлене Богом є істинним).

Філософське вчення неотомізму втілене системою різноманітних філософських дисциплін: метафізики, гносеології, натурфілософії та ін. Ядром є метафізика (загальна та прикладна), яка детально розглядає співвідношення Бога і створеного ним буття. Загальна метафізика поділяється на онтологію (вчення про буття взагалі) та природну теологію (філософське вчення про Бога); прикладна метафізика — це філософське вчення про світ та людину. Онтологічне вчення неотомізму має вихід у сферу теорії цінностей, служить обгрунтуванню гносеологічної, антропологічної, етичної, соціокультурної проблематики.

Представники неотомізму демонструють послідовну прихильність до креаціоністського світорозуміння і стверджують, що основу всього існуючого становить тотальність чистого божественного буття, яке породжує багатоманітність творен-ня.

Божественне буття фіксується лише трансценденталіями, такими як "єдність", "істина", "благо", "краса". Ж.Марітен, наприклад, так визначав одну із трансценденталій: взяте в повному своєму обсязі, Благо належить до трансценденталій. Благо трансцендентальне, як і Буття, і рівне Буттю за екстенсивністю. Все, що існує, — Благо, оскільки воно є Буттям. Тому що Благо, або Бажане, є повнотою буття. Бог, за основними положеннями метафізики неотомізму, є тотожністю сутності та існування. По-перше, він створив світ і, значить, світ є проявом його сил і можливостей. По-друге, людина створена "за образом і подобою Бога", і їй притаманні розум і свободна воля. І, по-третє, Бог не лише створив світ, він постійно керує цим створеним світом. Отже, між Богом і світом існують певні зв'язки, які характеризуються як подібність, аналогія. На цьому і побудована неотомістська доктрина "аналогії буття", яка є фундаментом традиційних доведень буття Бога. Неотомісти вважають, що Бог, створивши світ із нічого, наповнює його власною екзистенціальною повнотою і одночасно будує його за певним суттєвим зразком. Екзистенціальна інтерпретація зв'язку божественного буття і царства творіння відіграє роль засобу оновлення креаціоністських уявлень. З позицій неотомізму, важливими щаблями ієрархії творення є: першоматерія, неорганічна природа, світ роглин і тварин, людина, царство "чистих духів", ангелів. З онтології неотомізму логічно випливає його гносеологія, в якій слід розрізняти дві тенденції. Перша, — помірковано безпосередній реалізм (Е.Жільсон, Ж.Марітен), заперечує можливість прийняття в межах гносеології вчення Канта та інших модифікацій трансцендентальної філософії, які шукають досвідні, апріорні підвалини не лише пізнання, а й буття людини. Марітен, наприклад, стверджуючи мож-ливість безпосереднього осягнення буття мислячим суб'єктом, якому притаманна інтелектуальна інтуїція, звертав увагу також і на складний шлях опосередкування, що характеризує процес пізнання. Друга тенденція — помірковано опосередкований реалізм (Е.Корет, К.Ранер), активно асимілювала методологічний інструментарій і категоріальний апарат кантіанства, феноменології, екзистенціальної герменевтики. Вона (тенденція) і домінує сьогодні в гносеології не-отомізму, що дає йому змогу витримувати рівень теоретико-пізна-вальних доктрин другої половини XX ст. Розкриваючи процес умог-лядно-теоретичного осягнення світу, неотомісти на перше місце став-лять природознавство та філософію природи, на друге — математику, на третє — метафізику. В теології вони вбачають єдність пізнавально-го і практичного ставлення до світу.

Центральну для неотомізму антропологічну проблематику розроб-ляли Е.Корет та К.Ранер. З їхньої точки зору, основні положення неотомізму мають обґрунтовуватися через аналіз людського буття в світі. Людину неотомізм розуміє як складну духовно-матеріальну субстанцію (єдність душі і тіла). Особа в неотомізмі універсальною метою і смислом свого існування має споглядання божественного блага. Прагнучи до блага, вона набуває інтелектуальних, моральних та теологічних чеснот, на становлення яких і має бути орієнтоване суспільне життя. Історичний процес, за неотомізмом, підкоряється божественному провидінню. Проте його представники визнають також і фундаментальну цінність "мирської" історії, наявність у ній внутрішньої мети, пов'язаної з удосконаленням людства, культури. Корет, пояснюючи сутність культурно-історичної творчості, стверджує, що у "відкритості" і "трансцендуванні", самопіднесенні людини до Бога народжується історія. Неотомізм, як і релігійна філософія в цілому, дедалі ширше залу-чає до своєї доктрини проблеми суспільства, людини, науки. Це одна із специфічних рис оновлення релігійної думки. Неотомістським уявленням про людину і світ протистоїть вчення П'єра Тейяр де Шардена (1881—1955). Основоположник тейярдизму — видатний французький палеонтолог, антрополог (один із відкривачів сінантропа), а також впливовий теолог, член ордена ієзуїтів. Тейяр де Шарден претендував на створення наукової феноменології, яка б синте-зувала дані науки та релігійного досвіду для розкриття смислу Всесвіту, породженням якого є людина. Він писав, що релігія і наука — дві нерозривно пов'язані сторони чи фази одного й того самого повного акту пізнання, який зміг би охопити минуле й майбутнє еволюції.

Сучасна наука, вважав Тейяр де Шарден, істотно скоригувала середньовічну конструкцію світобудови, довела, що світ перебуває в постійному русі та розвитку. Тому необхідно докорінно переосмислити християнське світорозуміння. Центральним методологічним принципом сучасного мислення Тейяр де Шарден проголосив еволюціонізм. На його думку, принцип еволюції вкорінений у самій дій-сності і притаманний усім явищам природи. Основними критичними точками процесу розвитку світу, космогенезу виступають у Тейяра де Шардена такі етапи: "переджиття" (неорганічна природа), "життя" (органічна матерія), "мислення", "ноосфера" і "наджиття". Особливу увагу Тейяр де Шарден приділяв третьому етапу еволюції, пов'язано-му зі становленням та розвитком людства. На етапі мислення, на його думку, з'являється людина, яка концентрує в собі психічну енергію, творить ноосферу, персоналізує світ. Вона є ланкою в біологічній еволюції. До появи людини з її унікальними здібностями до мислення все у світі було роз'єднаним, відокремленим. Людина ж своєю діяльністю постійно здійснює вищий синтез всього існуючого, створює нову сферу — сферу духу. На цьому рівні виникає вища форма в розвитку світу — думка, свідомість, духовність.

Для вчення Тейяра де Шардена характерним є панпсихізм, тобто визнання присутності в універсумі духовного начала, яке спрямовує його розвиток. Для доведення існування психічного змісту всіх фено-менів матеріального світу він використовував поняття "енергія". Ду-ховний пласт буття, таким чином, розглядався як особлива енергія — радіальна. Вона трактувалась ним як невід'ємна властивість самої матерії, яка одночасно є і духовною рушійною силою, що задає імпульс еволюції космосу. Радіальна енергія призводить до ускладнення матеріальних явищ, а сама виявляється природною формою божественної благодаті. Процес еволюції, за поглядами Тейяра де Шардена, підкоряється своєму власному регулятору і фінальній меті — досяг-ненню сфери "наджиття", а в ній — "точки Омега". У "точці Омега" підсумовується і збирається у своїй довершеності та цілісності велика кількість свідомості, яка поступово перетворюється на Землі на номогенез. "Наджиття", таким чином, знаменує стан єднання душ людей після завершення історії в космічному Христі. "ТоЧка Омега" є центром Всесвіту і символізує собою Христа, співпричетного до Всесвіту і одночасно трансцендентного до нього. Тейяр де Шарден намагався обгрунтувати положення, що боголюдина Ісус Христос завдяки механізмові втілення володіє універсальними космічними атрибутами. Саме тому він є особистісним центром усього універсуму, від якого починаються і до якого сходяться всі шляхи еволюції. Космогенез у Тейяра ототожнюється з "христогенезом". Ідеї Тейяра де Шардена значним чином вплинули на соціально-етичне вчення католицизму, зокрема на його модель майбутнього людського суспільства. Суспільство, на думку Шардена, має свою історію, де взаєморозчинені "град земний" і "град божий" (церковна спіль-ність). У своєму розвитку воно рухається по шляху універсалізації зв'язків між країнами та народами до стану "великої монади". Суспільний ево-люціонізм Тейяра де Шардена передбачає конвергенцію та уніфікацію, означає падіння всіх інтелектуальних, політичних, національних та мовних бар'єрів. Спочатку, на його думку, виникнуть єдина загальнолюдська культура, наука, релігія, мораль, які стануть певними засобами захисту від усіх бід сучасності. Фактором, котрий обумовлює об'єднання людства в єдине ціле, вважає Тейяр де Шарден, є християнська любов. Саме вона є рушієм еволюції суспільства, дає змогу людині об'єднатися з людиною, а через ноосферу — з "точкою Омега" без втрати особистої індивідуальності.

Проте історія людства у Тейяра де Шардена врешті-решт переростає в есхатологію (релігійне вчення про кінцеву долю світу і людства), а саме життя суспільства еволюціонує від матерії до вищих форм психізму. Католицький еволюціонізм Тейяра де Шардена виявився нездатним сприйняти ідею саморозвитку і самоорганізації матерії. Процес еволюції в його концепції має обмежений характер, він починається з певної точки ("переджиття") і закінчується в "точці Омега". Розробка в рамках офіційної доктрини єдиного вчення про люди-ну та суспільство для соціальне різнорідної пастви стає все важчою. Тому частина католицьких філософів для пояснення діяльності лю-дини та функціонування суспільства намагається трансформувати соціальну філософію католицизму в своєрідну соціальну теологію, або "теологію земних реальностей". Остання містить у собі: "теологію праці", "теологію культури", "теологію політики", "теологію миру", "теологію визволення". Спільною рисою цих напрямків є те, що всі вони переходять від чисто теологічних проблем до соціальних і намагаються розв'язати їх разом з іншими прогресивними течіями сучасності. Ставлення Ватикану до "нових теологій" неоднозначне, хоч більшість із них визнаються римською курією та розвиваються в папських енцикліках. Особливе місце в "теології земних реальностей" належить "теології визволення", яка сформувалась у Латинській Америці. Основними представниками цього напрямку є: перуанський священик Г.Гуттьєрес, бразильські богослови Л.Бофф, К.Бофф, теолог Х.Ассман та ін. "Теологія визволення" здебільшого займається пошуками прогресивних шляхів розвитку, зокрема місцевих зразків соціалізму. При цьому теологи визволення рішуче виступають проти викривленого тенденційного тлумачення марксизму та соціалізму. Великі утопії минулого, з їхньої точки зору, і перш за все марксизм у "знятому" вигляді будуть використані у новій життєздатній програмі тотальної емансипації людини. Пріоритету цьому процесі "теологія визволення" віддає соціальній ролі релігії. Саме релігія, очищена від пережитків минулого, в поєднанні з конкретною історією та соціальною практикою людей, за переконанням теологів визволення, в змозі запропонувати людині смисл, заради якого варто жити та помирати.

Слід виділити деякі ідеї, що характеризують "теологію визволення" в цілому. По-перше, вважають її представники , "Євангеліє" зовсім не застаріло. Бог є нашим сучасником. Відносини несвободи, гноблення, голод, бідність — це і його проблеми. Тому основним завданням нової теології є богословське осягнення феномену бідняків. По-друге, на їхню думку, в Латинській Америці існує дві полярні теології: традиційна, консервативна, орієнтована на захист домінуючих порядків, і нова, визвольна, що спирається на рух базових низових общин. Існує також інша лінія розколу теології: суперечність між західним стилем теологізування, сутність якого становить протиборство з невір'ям, атеїзмом, запереченням Бога і "місцевою" теологією, основні питання якої породжені

назад |  1  | вперед


Назад

 Поиск рефератов
 
 Реклама
 Реклама
 Афоризм
Любой женатый мужчина должен забыть о своих ошибках - нет необходимости двоим людям помнить одно и то же.
 Гороскоп
Гороскопы
 Знакомства
я  
ищу  
   лет
 Реклама
 Счётчики
bigmir)net TOP 100