Рефераты на украинском
Релігієзнавство - Релігія -



нерозкаяні, то і невеликий на перший погляд гріх може виявитися згубним для душі.

Святі батьки не ділять гріхи за якими-небудь зовнішніми ознаками на

смертні і на простимі. У католиків же таке ділення є. Окрім цього кожен гріх ділиться на два складових його елементу: провина гріха і покарання за гріх.

У чому ж особливість католицького вчення про сповідь?

У хрещенні людині прощаються всі гріхи: і смертні, і простимі: і відносно провини, і відносно покарання. Тобто в хрещенні людині прощається все.

А в таїнстві сповіді, як учать католики, все відбувається по-іншому: смертні гріхи прощаються і відносно провини, і відносно покарання, але простимі гріхи прощаються тільки відносно провини, а покарання при цьому залишається. Покарання чоловік неодмінно повинен понести. Звідси і індульгенції, і вчення про чистилище і про різного роду канонічні покарання. Понести покарання - це спосіб дати Богові задоволення. Тому після сповіді, як правило, духовник видає католикові точний перелік канонічних покарань, які той повинен понести за гріхи. Католицьке “Керівництво по пастирському богослов’ю” – там написано, за який гріх, при яких обставинах, в якому віці, при яких пом'якшувальних, при яких обтяжливих обставинах і т.д. вважається таке-то покарання. Воно може бути збільшене, пом'якшене, за нього може бути дана така-то індульгенція. Одним словом, все дуже точно розписано, і це зрозуміло. Адже якщо бачити порятунок в задоволенні, яке неодмінно потрібно принести, то важливо не помилитися, тому що якщо покарання дати менше, ніж вважається, то людина приноситиме його в чистилищі, а духовник відповість за те, що він не наклав правильного покарання у міру гріхів, що сповідали. Духовник тут виступає як суддя, а не як душерятивник. Цей аспект вельми перебільшений в католицькій пастирській практиці.

І ще одна цікава особливість. Як вважають католики, для того, щоб таїнство покаяння виявилося рятівним, не вимагається того, що глибокого крушить, продиктованого любов'ю до Бога, а достатньо легкого жалю про гріхи, продиктованого страхом або іншими мотивами. Це учення католики виділяють як один з найпозитивніших моментів своєї доктрини у вченні про таїнство сповіді. У Римо-католицькій богословській енциклопедії, що вийшла в 1967 році, написане із цього приводу наступне:

“Перевага нового закону якраз в тому і полягає, що те, що неповне крушить, те, що не було достатнім для відпущення гріхів ні в первісній релігії, ні в релігії іудейською, стає достатнім в з'єднанні з таїнством в релігії християнській”. Виходить, що справжнє покаяння, яке було потрібне в первісних релігіях і в іудаїзмі, тепер не потрібне (і в цьому ніби то головна перевага Нового Заповіту). Тому тепер на сповіді можна покаятися лише злегка і проте отримати прощання гріхів. Це знову прояв того ж формального, зовнішнього підходу до таїнств.

Найяскравіше відображає суть католицизму слово папізм. Хто ж такий Римський Папа і як про нього учать самі католики? Його офіційний титул:

“Єпископ Риму, Заступник Христа, Наступник Князя Апостолів, Верховний Первосвященик Уселенської Церкви, Патріарх Заходу, Примас Італії, Архієпископ і митрополит провінції Романії, Суверен держави-граду Ватикан, раб рабів Божих”.

Латинське слово «вікарій» буквально переводиться як “заступник” або “намісник” – саме в такому сенсі розуміється католиками роль Римського Єпископа. Під «Князем Апостолів» розуміється святий апостол Петро, який мислиться католиками як якийсь абсолютний, монархічний голова апостольської общини. Примас – це означає “старий”, такий, що “першенствує” з єпископів. Слово «суверен» означає незалежний світський правитель. Понині Папа рішуче наполягає на тому, щоб залишатися незалежним главою світської держави, хоч би такої маленької, територія якої займає менше гектара.

Що ж витікає з цього титулу на практиці? У римо-католицькому праві записано: “Верховна кафедра ніким не може бути судима”. З цієї короткої фрази виходить, що Римський Первосвященик не підлягає суду Уселенського Собору і що в самій Римо-католицькій Церкві немає такого органу, який міг би сказати Папі, що він помиляється, поступає неправильно, і засудити його. Папа вищий за Церкву і вищий за Уселенський Собор. А також самі правила Уселенського Собору не можуть бути визнані дійсними, якщо Собор не був скликаний Папою і ці правила не були їм затверджені. Жоден єпископ в світі не може вважатися справжнім єпископом, якщо він своє присвячення отримав без санкції Римського Папи.

З вчення про те, що Папа стоїть вище за Уселенську Церкву, що він неосудний не тільки людському, але і церковному суду, католики зробили ще один дуже страшний висновок. У них існує догмат про папську непогрішність. Католики учать, що Римський Первосвященик, коли він говорить від імені всієї Церкви (є такий римо-католицький термін «ex cathedra», тобто “з кафедри” – в тому сенсі, що він виступає офіційно) про питання віровчення або моральності, не може помилятися і його визначення непогрішимі самі по собі і не потрібно ні підтвердження, ні ухвалення їх церковною Повнотою.

Це досить новий догмат. Він був прийнятий тільки в 1870 р. на Першому Ватиканському Соборі, який католики називають Двадцятим Уселенським. Вони продовжували рахунок Уселенських Соборів, зараховувавши до них деякі свої Собори періоду Середніх століть, Відродження і Нового часу. Зараз вони налічують двадцять один Уселенський Собор.

Якщо визнати цей догмат, то виходить, що властивість непогрішимого учительства, яке належить всій Церкві в цілому, привласнюється одній особі – Римському Єпископові.

А хто у нас в Православній Уселенській Церкві вважається хранителем істини? Чи є якийсь орган, який дає такі визначення, які всі повинно приймати і вважати, що вони безумовно є істиною? У Православ'ї для того, щоб навіть найавторитетніший Собор був визнаний Уселенським, потрібно, щоб його ухвали були прийняті Повнотою Церкви. Щоб весь народ церковний сказав своє “так” для ухвали цього Собору. І лише якщо це “так” від народу прозвучить, то буде затверджено, що Собор достовірно відображає учення всієї Церкви. Це визначається не за якими-небудь зовнішніми ознаками, такими, як формальна більшість голосів: у історії Церкви неодноразово бувало, що більшість складали єретики. Ми сповідаємо віру в єдину Святу, Соборну і Апостольську Церкву. Соборна Церква – це не просто статистичний перелік тих, хто ходить в храм. Ми віруємо в те, що, не дивлячись на неміч людські, не дивлячись на помилки ієрархів і мирян, Церква як Повнота не може помилятися.

Влада папи зростала і розвивалася впродовж століть. Таке піднесення Римського Єпископа пояснюється і об'єктивними історичними обставинами. Місто Рим було єдиною апостольською кафедрою на Заході. Довгий час державність на Заході була дуже нестабільна, і єдиним стійким інститутом була Римська кафедра на чолі з Римським Єпископом.

Взагалі, роль релігії в суспільстві не можна оцінювати однозначно. Так, релігія відігравала важливу культурно-історичну роль. В межах релігійних віровчень формувались єдині зразки почуттів, думок, поведінки людей, завдяки чому релігія виступала як могутній засіб упо­рядкування і збереження традицій та звичаїв. У той же час, наприклад, у царській Росії синодальне православ'я використовувалось як засіб пригноблення трудящих мас.

Однією з історичних місій релігії, що набуває в сучасному світі все більшої актуальності, є формування відчуття єдності людського роду, значущості неперехідних загальнолюдських моральних норм і цінностей. Однак релігія може бути виразником зовсім інших настроїв, зокрема фанатизму, непримиренності до людей іншої віри тощо.

Отже, вплив релігії на суспільне життя не завжди був однозначним. Характер цього впливу може суттєво змінюватися, набувати специфічних особливостей. Соціальні функції релігійних організацій не тотожні функціям релігії, тому що релігійні організації включаються до загальної системи економічних, політичних та інших суспільних відносин і виконують безліч нерелігійних функцій.

У середні віки церква не тільки володіла монополією у сфері ідеології, а й виконувала економічні й політичні функції. У капіталістичному суспільстві релігійні організації активно втручаються в політичне життя, мають власну систему навчальних закладів, займаються благодійницькою діяльністю.

Релігійні організації можуть дотримуватися й прогресивних позицій з деяких соціальних і політичних питань. У деяких країнах Східної Європи християнські церкви сприяли боротьбі мас проти іноземних загарбників. Монастирі в Європі протягом тривалого часу були майже єдиними культурними центрами. Багато релігійних організацій і в наш час активно виступають за мир, за ядерне роззброєння.

В пострадянських суспільствах релігійні організації сприяють національній ідеї. Так, в Україні відродження національних церков йде поруч з процесами національного відродження. Таким чином, релігія — явище багатопланове і багатозначне. Вона виникла як результат специфічних закономірностей розвитку суспільства, і саме суспільні процеси визначать в кінцевому підсумку її долю.

назад |  2 | вперед


Назад

 Поиск рефератов
 
 Реклама
 Реклама
 Афоризм
Не стоит бегать от снайпера - умрешь уставшим...
 Гороскоп
Гороскопы
 Знакомства
я  
ищу  
   лет
 Реклама
 Счётчики
bigmir)net TOP 100