Рефераты на украинском
Природні передумови РПС - Розміщення продуктивних сил -



Вступ

На всіх етапах розвитку виробництво матеріальних благ є процесом взаємодії людей і природи. В умовах науково–технічного прогресу очевидним є її посилення. Подальший розвиток продуктивних сил неминуче пов’язаний із включенням у господарський обіг дедалі більшої кількості природних ресурсів та збільшенням навантаження на навколишнє середовище. Використання природних багатств повністю залежить від рівня розвитку продуктивних сил і, навпаки, наявні природні умови й ресурси істотно впливають на розвиток продуктивних сил, прискорюючи або сповільнюючи його.

За минулі роки в країні досягнуто значних успіхів у вивченні природних ресурсів, нагромаджено велику фактичну інформацію про обсяги, розміщення та властивості окремих їх видів та родовищ, узагальнено досвід господарського використання, досліджено закономірності їх територіальної організації. Однак ще не повністю розв’язані методологічні й методичні проблеми кількісної та якісної оцінки природних ресурсів.

Питання природно–ресурсного потенціалу України вивчали відомі вітчизняні вчені – М.М.Паламарчук, О.Т.Діброва, А.Н.Алимов, Ф.Д.Заставний, С.А.Генсірук, О.М.Маринич, П.Г.Шищенко, І.О.Горленко, М.Г.Ігнатенко. Нині особливо актуальними є наукові дослідження необхідності формування дієвого економічного механізму використання природних ресурсів. Найчіткіше визначення природних умов і ресурсів дав О.О.Мінц. На його думку, природні умови (у вузькому розумінні) – це тіла й сили природи, які за певного рівня розвитку продуктивних сил є істотними для життя та діяльності людського суспільства у виробничій і невиробничій сферах. Природні ресурси – це тіла й сили, які на певному рівні розвитку продуктивних сил і вивченості можуть бути використані для задоволення потреб людського суспільства у формі безпосередньої участі в матеріальній діяльності. Придатні для використання, але при наявному рівні вивченості території ще не досліджені ресурси називаються потенційними. Принципова відмінність між природними умовами і ресурсами полягає в тому, що перші розглядаються як сукупність властивостей, які полегшують або ускладнюють розвиток виробництва, а другі – беруть участь у процесі виробництва і відповідно виступають предметами праці.

Метою курсової роботи є оцінка природних умов України та доведення значення раціонального природокористування для кращого і детальнішого розуміння проблем і способів розміщення продуктивних сил. На сьогоднішній день в Україні слабо використувуються досягнення науково-технічного прогресу. Тому актуальними є наукові дослідження з формування дієвого економічного механізму використання природних ресурсів. В курсовій роботі неодноразово наголошуються пріоритети використання останніх досягнень науки на практиці.

Основним завданням курсової роботи є визначення слабких місць раціонального використання природних ресурсів, а потім шляхи оптимального розв’язання проблем з врахуванням усіх чинників.

Об’єктом дослідження виступає добувна галузь промисловості та енергетика країни в цілому. Велика увага приділяється теоретичним і практичним методам оцінки природних ресурсів, раціонального природокористування та ресурсозберігаючих технологій.

Курсова робота має наступну структуру: в першому розділі розкрито теоретичні основи природно-ресурсного потенціалу та його структура, а також часткова характеристика природного потенціалу України вцілому; в другому розділі подано матеріал про теоретичні і практичні методи оцінки природно-ресурсного потенціалу; коротка характеристика Карпатського регіону описана у третьому розділі; і в заключному четвертому розділі розкрито основні проблеми раціонального природокористування.

А тепер ми розглянемо всі питання щодо цього приводу більш розгорнуто, поринемо у найцікавіший світ природи що навколо нас, і пізнаємо як потрібно користуватись природними багатствами не завдаючи їм шкоди, не забуваючи при цьому, що ми теж частина природи.

1. Природно-ресурсний потенціал, його сутність та структура

На всіх етапах розвитку суспільства виробництво матеріальних благ є процесом взаємодії людей і природи. В умовах науково – технічного прогресу очевидним є посилення взаємодії і взаємозалежності матеріального виробництва і природи. Подальший розвиток продуктивних сил неминуче пов’язаний з включенням у господарський обіг дедалі більшої кількості природних ресурсів і збільшення навантаження на навколишнє середовище. Використовування природних багатств повністю залежить від рівня розвитку продуктивних сил України і навпаки, наявність відповідних природних умов і ресурсів істотно впливає на розвиток продуктивних сил, прискорюючи або сповільнюючи їх динаміку. Зростання економічного значення природних умов і ресурсів полягає в тому, що вони розглядаються не тільки як предмети праці, а і як засоби виробництва. Нині особливо актуальними є наукові дослідження з формування дієвого економічного механізму використання природних ресурсів.

Природно-ресурсний потенціал — сукупність усіх природних засобів, запасів, джерел, які є і можуть бути мобілізовані, використанні для досягнення певної мети. Ресурси – це запаси, цінність, можливості, засоби. Природно-ресурсний потенціал - важливий фактор розміщення продуктивних сил, який включає природні ресурси і природні умови. Відповідно до найбільш по­ширеного трактування під природними ресурсами ро­зуміють тіла й сили природи, які за певного рівня роз­витку продуктивних сил можуть бути використані для задоволення потреб людського суспільства. Природні умови — це тіла й сили природи, які мають істотне зна­чення для життя і діяльності суспільства, але не беруть безпосередньої участі у виробничій і невиробничій дія­льності людей. Такий поділ є до певної міри умовним, оскільки окремі компоненти можуть виступати і як ре­сурси, і як умови. До основних характеристик природ­но-ресурсного потенціалу відносять: географічне поло­ження, кліматичні умови, особливості рельєфу та роз­міщення ресурсного потенціалу. Розрізняють компонентну, функціональну, територі­альну і організаційну структури природно-ресурсного потенціалу. Компонентна структура ха­рактеризує внутрішні та міжвидові співвідношення природних ресурсів (земельних, водних, лісових тощо); територіальна — різні форми просторової дислокації природно-ресурсних комплексів; організаційна — можливості відтворення та ефективної експлуатації при­родних ресурсів. Функціональна структура природноресурсного потенціалу відображає вплив природних ресурсів на формування спеціалізації територій та певних господарських комплексів.

Природно-ресурсний потенціал є багатокомпонентним. Виді­ляють такі його складові: мінеральні, земельні, водні, лісові, біо­логічні, рекреаційні, кліматичні та космічні ресурси. За ознакою вичерпності природних ресурсів, яку нерідко називають екологіч­ною класифікацією, вони поділяються на групи: невичерпні, до яких належать сонячна радіація, енергія води, вітру тощо; вичерп­ні відновлювані: ґрунтовий покрив, водні ресурси, лікувальні грязі, рослинне паливо тощо; вичерпні невідновлювані: міне­ральна сировина, природні будівельні матеріали.

В основі економічної класифікації природних ресурсів лежить їх поділ на ресурси виробничого й невиробничого, промислового й сільськогосподарського, галузевого й міжгалузевого, одноцільового та багатоцільового призначення.

1.1. Паливно - енергетичні природні ресурси

Паливно - енергетичний комплекс — це сукупність га­лузей промислового виробництва, які здійснюють видо­буток палива, виробництво електроенергії, їх транспор­тування та використання. До складу паливно-енергетичного комплексу входять галузі паливної промисло­вості (вугільна, нафтова, газова, торф'яна, сланцева) та електроенергетика, що включає теплові, гідро- та атомні електростанції, а також трубопровідний транспорт і лі­нії електропередач. ПЕК — це крупна між­галузева територіальна система, складова частина єди­ного господарського комплексу країни; це базовий комп­лекс важкої індустрії. Кінцева мета його функціонуван­ня — надійне забезпечення потреб населення та всього господарського комплексу в паливі та електроенергії.

Запаси вугілля на території України зосередженні в основному в трьох басейнах: Донецькому, Львівсько-Волинському та Дніпров­ському (Додаток А, Розміщення основних запасів вугілля на території України). В загальних запасах вугілля в Україні (117,1 млрд. т) найвища питома вага належить Донецькому басейну — 87,0% (101,9 млрд. т), Львівсько-Волинському та Дніпровському — відповідно 2,0% (2,3 млрд. т) та 3,5% (4,1 млрд. т), крім того, запаси вугілля є на території Харківської і Полтавської областей — 8,7 млрд. т та Закарпатської вугленосної площі — 0,2 млрд. т.

Наведенні в Додатку А (Загальна характеристика вугільних басейнів України) дані характеризують стан вугільних басей­нів України. Вони свідчать про те, що геологічні запаси вугілля в Донецькому басейні зосереджені переважно в тонких і надто тонких пластах потужністю до 1,2 м. Середня глибина розробки родовищ наближається до 700 м, а максимальна — становить 1400 м. На горизонтах понад 600 м функціонує майже 60% шахт, на част­ку яких припадає понад половини всього видобутого вугілля. Пласти, які вважаються небезпечними щодо раптових викидів вугілля і газу, характерні для 40% шахт.

Умови розробки вугільних пластів Львівсько-Волинського і Дніпровського басейнів більш сприятливі. Максимальна глибина розробки пластів Львівсько-Волинського басейну становить 550 м, а потужність пластів вугілля — від 1 до 1,5 м. Небезпека рапто­вих викидів вугілля і газу майже відсутня. Разом з тим зольність видобутого вугілля (47,6%) значно перевищує аналогічний пока­зник в Донбасі (36,2%) і до того ж запаси вугілля досить обмеже­ні (2,0% усіх запасів вугілля України).

В Дніпровському басейні зосереджені запаси бурого вугілля, яке на відміну від кам'яного має більш низьку теплотворну здатність і використовується головним чином для виробництва буро-вугільних брикетів, які споживаються населенням на комуналь­но-побутові потреби. Розробка буровугільних родовищ прово­диться підземним та відкритим способом.

Частка відкритих роз­робок становить 88,2%. Глибина залягання пластів невелика — максимальна 100 м. Середня глибина розробки пластів на шахтах сягає 90 м, на розрізах — 64 м. Зольність видобутого вугілля ниж­ча, ніж у Донбасі та Львівсько-Волинському басейні і становить 21,7%, однак запаси вугілля також невеликі (3,5% від усіх запасів вугілля України)

Запаси вугілля в Україні цілком достатні для задоволення влас­них потреб і забезпечення експортних поставок. Однак складні гірничо-геологічні та технологічні умови розробки вугільних ро­довищ України, в першу чергу Донбасу, суттєво впливають на економічну ефективність виробництва у вугільній промисловості.

На території України вперше видобуток нафти розпочато в Передкарпатті на початку XVII ст. Як галузь промислового вироб­ництва нафтова промисловість розвивалась на базі Бориславського нафтового родовища в кінці XIX — на початку XX ст. із засто­суванням глибокого буріння свердловин.

В результаті зосередження геологорозвідувальних робіт на наф­ту і газ у східних районах України було відкрито майже 150 наф­тових родовищ у Полтавській, Сумській та Чернігівській облас­тях, які за видобувними запасами нафти значно перевищували родовища Передкарпаття. До найбільших належать — Гнідинцівське, Леляківське, Глинсько-Розбишівське, Рибальське, Качанівське, Новогригорівське та ін. Розробка цих родовищ стала основною базою для розвитку нафтовидобувної промисловості республіки.

Основний видобуток нафти припадає на Східний нафтогазо­носний регіон. Його питома вага у загальному видобутку нафти в країні досягає майже 80%. У Південному нафтогазоносному регіо­ні балансові видобувні запаси становлять 3% від запасів України, тому видобуток нафти практично відсутній.

Тенденція до скорочення видобутку нафти в Україні пояснює­ться не лише вичерпністю її запасів, а й тим, що більше ніж 90% механізованих свердловин мають насоси, які можуть працювати на глибині до 2000—2500 м, в той час як середня глибина основ­них покладів нафти становить 3000—4000 м.

Крім цього, застарілим є основний фонд більшості свердловин та їхнього обладнання. Так, загальне спрацювання основних фон­дів по AT «Укрнафта» становить майже 60%, не вистачає міцних труб, насосів, агрегатів.

Подальший розвиток нафтової промисловості в Україні обу­мовлює необхідність вирішення цілого ряду проблем. Одна з найголовніших — це пошук шляхів стабілізації та подальшого приросту видобутку нафти в Україні.

Зростання глибини залягання продуктивних покладів нафти, ускладнення технології їх освоєння, зниження темпів приросту промислових запасів є стримуючими факторами щодо збільшен­ня видобутку нафти. Одночасно наявність на території України значної кількості науково обгрунтованих прогнозних запасів ви­сокоякісної нафти з низьким вмістом сірчаних сполук, високим виходом світлих фракцій, а також зросла потреба в нафтопродук­тах стимулюють розвиток нафтовидобувної промисловості. Успі­хи цієї галузі прямо залежать від результатів геологорозвідуваль­них робіт по пошуку нафти.

В Україні розміщені і функціонують шість основних нафтопе­реробних заводів (НПЗ) — Кременчуцький, Лисичанський, Херсон-140, Одеський, Дрогобицький, Надвірнянський. Відносно новими і надпотужними заводами є Кременчуцький та Лисичанський. Перший з них побудований у 1966 p., його потужність з пер­винної переробки нафти становить зараз 18,6 млн. т. за рік. Другий побудований у 1976 р. і має потужність 16,0 млн. т за рік. Решта заводів (крім Дрогобицького) споруджені ще в довоєнні роки і мають значно меншу потужність. У повоєнний період в ре­зультаті реконструкції їх потужності зросли до 2,7—7,1 млн. т за рік (1997 p.). Разом з тим глибина переробки нафти в країні за­лишилась досить низькою — до 60%. У Західній Європі вона до­сягла узагальнено 80%, а у США — понад 90%. Зазначені дані по Україні свідчать про те, що значна частка обсягу вироблених наф­топродуктів припадає на паливний мазут. Сумарна потужність вторинних процесів (по всіх НПЗ) становить приблизно 35% по­тужності первинних процесів (близько 12% з 35% — поглиблен­ня переробки нафти, 23% облагородження нафтопродуктів), що, звичайно, недостатньо, виходячи з сучасного світового рівня роз­витку нафтопереробки.

Низький технічний рівень виробництва нафтопереробної про­мисловості України, недосконалість технологічних схем НПЗ, випуск неякісних нафтопродуктів викликають інтенсивне забруд­нення навколишнього середовища. Основними забрудниками від нафтопереробних заводів є сірчані сполуки, окисли вуглецю, сір­ки азоту, сажа тощо.

Розвиток газової промисловості в Україні розпочався наприкін­ці XIX ст. На той час будувалися заводи з виробництва штучного газу, який використовувався переважно для освітлення вулиць, особняків, вокзалів тощо. У промисловості такий газ майже не використовувався.

Завдяки зростанню обсягів геологічної розвідки та буріння свердловин у 1946—1950 pp. було відкрито Шебелинське, Радченківське, Більче-Волицьке газові родовища, а також нові гори­зонти на Опарському та Дашавському родовищах. Було введено в експлуатацію Угерське та Хідновицьке родовища.

Відкриття і введення в експлуатацію в останні роки нових га­зових родовищ створили передумови для перебудови системи га­зотранспортних магістралей значної протяжності: Дашава — Київ, Дашава — Калуш — Галич — Добівці, Бендери — Івано-Франківськ.

Важливе значення для газової промисловості та її розвитку мало введення в експлуатацію у 1956 р. Шебелинського газового родовища в Харківській області. В подальшому були відкриті та­кі великі газові родовища, як Кегичівське, Єфремівське, Глинсько-Розбишівське, Машівське, Пролетарське та Рибальське (на схо­ді України), а також Хідновицьке, Пинянське, Бітків-Бабчинське (на заході).

У межах України зараз виділяється дев'ять нафтогазоносних областей, розміщення яких дозволяє об'єднати їх в три нафтога­зоносні регіони: Східний — Дніпровсько-Донецька газонафтоносна область; Західний — Передкарпатська, Складчаті Карпати, Закар­патська і Волино-Подільська та Південний — Переддобруджинська, Причорноморсько-Кримська, Індоло-Кубанська, Азово-Березанська область.

При цьому Східний регіон охоплює Сумську, Полтавську, Харківську, Дніпропетровську, Донецьку, Луганську і Чернігів­ську області; Західний — Волинську, Львівську, Івано-Франків­ську, Чернівецьку і Закарпатську області; Південний—Запорізьку і Херсонську області, а також Автономну Республіку Крим.

Запаси природного газу категорій А+В+С1 становлять 1098,4 млрд. м3, категорії С2 — 331,3 млрд. м3 (Додаток Б).

Запаси газу категорій А+В+С1+С2 зосереджені переважно у Східному нафтогазоносному регіоні і сягають майже 82% від за­гальних запасів цих категорій в цілому по Україні. Відповідно на цей регіон припадає і найбільша питома вага видобутку газу в державі (88%).

Забезпеченість споживання газу за рахунок власного видобут­ку в останні роки становить 21—22% .

До того ж спо­стерігається тенденція до зростання цього показника. Це пов'я­зано в першу чергу з тим, що темпи скорочення потреб у при­родному газі дещо випереджають темпи спаду його виробництва. Частка газу, якого не вистачає Україні (а це становить майже 80%), імпортується з Росії та Туркменістану.

Перспективи розвитку газової промисловості України пов'я­зані з розширенням геолого-пошукових робіт, збільшенням обся­гів пошукового буріння та прискоренням промислового освоєння відкритих родовищ. Поряд з цим слід широко впроваджувати до­сягнення науково-технічного прогресу, зокрема новітніх техно­логій і техніки.

Екологічні проблеми в газовій промисловості мають свою специфіку, яка визначається в основному відчуженням та забруд­ненням земель в районах промислової експлуатації газових родо­вищ та проведенням геолого-пошукових робіт на нафту й газ. Щодо використання природного газу в різних секторах економі­ки та галузях народного господарства, то цей вид ресурсу є най­більш екологічно чистим порівняно з такими енергетичними ре­сурсами, як вугілля, мазут, торф.

На території України розміщено понад 2,5 тис. родовищ тор­фу, а геологічно його запаси становлять 2,46 млрд. т., з них промислових 1,84 млрд. т. що зосереджені переважно у Волинській, Рівненській, Жито­мирській, Київській, Чернігівській, Черкаській, Хмельницькій, Сумській та Львівській областях.

Загальні геологічні запаси горючих сланців оцінюються в 4 млрд. т. Відомі іх родовища на межі Черкаської і Кіровоградської (Болтинське) і в Хмельницькій областях (Флоріанівське), в Карпатах (менілітові сланці).

Важлива роль енергетики у розвитку народного господарства визначається тим, що будь-який виробничий процес чи будь-який вид обслуговування населення пов'язаний з використанням енергії.

Енергетичною основою розвитку продук­тивних сил на сучасному етапі технічного прогресу є електрична енергія. Застосування електроенергії дало змогу просторово роз'єд­нати робочі машини і первинні генератори, відокремити місце виробництва енергії від її споживачів. В результаті виробництво енергії, її передача і розподіл відокремились у самостійну галузь — електроенергетику, а споживачі енергії розосередились по різних галузях промисловості і народного господарства. Це відкрило простір для концентрації виробництва в різних галузях і роз­міщення виробництва на відстані від енергетичних джерел.

Умови і фактори розміщення об'єктів електроенергетики за­лежно від типу генеруючих потужностей та напруги передачі електроенергії різні.

Сумарна встановлена потужність електростанцій України на 1.01.2005 р. становила 52,9 млн. кВт, у тому числі за типами: теплові — 35,2 млн. кВт, атомні — 12,8 млн. кВт, ГЕС + ГАЕС — 4,8 млн. кВт.

Електростанціями України в 2004 р. було вироблено 182,2 млрд. кВт∙год (Додаток В) електроенергії, у тому числі майже 46% — на тепло­вих, близько 48% — на атомних і приблизно 6% — на гідроелектростан­ціях.

В таблиці 1 наведено дані про виробництво електро­енергії на існуючих типах електростанцій об'єднаної енергетич­ної системи України у 1995, 2000, 2002 і 2004 pp., а в (Додаток Д) наведені дані по електробалансу за останні декілька років.

Таблиця 1

Потужність електростанцій і виробництво електроенергії

Рік

Всі електростанції

У тому числі

ГЕС

ТЕС

АЕС

потужність, млн. кВт

виробництво електроенергії, млрд. кВт ∙ год

потужність, млн. кВт

виробництво електроенергії, млрд. кВт ∙ год

потужність, млн. кВт

виробництво електроенергії, млрд. кВт ∙ год

потужність, млн. кВт

виробництво електроенергії, млрд. кВт ∙ год

1995

53,9

194,0

4,7

10,2

36,6

113,3

12,6

70,5

2000

52,8

171,4

4,7

11,5

36,3

82,6

11,8

77,3

2002

52,8

173,7

4,8

9,8

36,2

85,9

11,8

78,0

2004

52,9

182,2

4,8

11,9

35,2

83,2

12,8

87,0


За даними держкомстату (станом на 1.01.2005р.)

Дані таблиці свідчать, що за останні роки ведеться вірна політика в галузі електроенергетики. Зростає виробництво електроенергії на більш екологічних гідро- і атомних електростанціях, тоді як теплові електростанції, які забруднюють середовище і ведуть до глобального потепління зменшують свою потужність і виробництво електроенергії. Але, як відомо, потреба в енергії все збільшується, тому потрібно компенсувати зменшення ТЕС збільшенням кількості малих ГЕС. На першому місці безпека та екологія. В даний момент ми непогано забезпечені електроенергією і тому збільшення потужностей АЕС не виправдане. Краще ці гроші вкласти в енергозберігаючі технології і техніку. Майбутнє за передовими технологіями, а не за вугіллям, якого з кожним днем стає все менше.

Територіально розміщення підприємств електроенергетики та паливної промисловості можна побачити на картосхемі Додатку Е.

1.2. Рудні природні ресурси

Запаси залізних руд зосереджені в Криворізькому басейні (запаси близько 18 млрд. т), Кременчуцькому (4,5 млрд. т) і Білозерському (1,4 млрд т) залізорудних районах. Залізні руди Керченського басейну (1,8 млрд т) — осадового походження з невисоким (до 37%) вмістом за­ліза. Проте вони містять марганець (до 5%) і ванадій, що підвищує їх цінність для металургії.

Україна багата на марганцеві руди. Нікопольський марганцеворуд­ний басейн — один із найбільших у світі, його площа 5 тис. км2; рудний пласт (осадового походження) має потужність до 2 м. Загальні запаси марганцю в Україні 3,5 млрд. т., і з них промислових – 2,3 млрд. т.. Україна забезпечує 32% його світового видобутку.

Великі родовища титанових руд розробляються в Дніпропетровській і Житомирській областях. Значними є запаси уранових руд (Кірово­градська, Дніпропетровська обл.), кіноварі (ртутної руди) (Донецька, За­карпатська обл.), нікелевих руд і хромітів (Кіровоградська, Миколаїв­ська обл.). Родовище алюмінієвих руд виявлено в Дніпропетровській обл., поліметалічних руд — на Закарпатті і в Донбасі, бокситів — у Дніпропетровській області; алунітів — у Закарпатті; нефелінів — у Приазов'ї. Мідні руди є в Донецькій області, в Карпатах, молібден – у середньому Придніпров’ї, Побужжї, олово – у Приазов’ї, ванадій у Житомирській області. Унікальні родовища сиро­вини для отримання ряду рідкісних і рідкісноземельних елемен­тів розташовані у Житомирському Поліссі та в Приазов'ї. Пошуки золота увін­чалися відкриттям у 90-х рр. родовищ у Придніпров'ї, на Закарпатті. Перспективні в цьому відношенні Приазов'я і Донбас.

Забезпеченість потреб України власними викопними ресурсами викладена у Додатку Ж.

1.3. Нерудні природні ресурси

Україна багата на гірнохімічну сировину, серед яких: ку­хонна сіль, самородна сірка, вогнетривкі глини, високоякісний каолін, облицювальний камінь тощо.

Великі запаси калійно-маг­нієвих солей (близько 2,7 млрд. т) зосереджені в Івано-Франків­ській та Львівській областях. У Львівській області на Роздольському та Яворівському родовищах є великі запаси самородної сірки, запаси якої оцінюються в 9 млрд. т. Знайдено відомі поклади кухонної солі в Словянську, Артемівську, Солотвино, Дрогобичі, Калуші, Долини.

Україна багата на будівельну сировину. Базальти в Рівненській, Донецькій, Дніпропетровській областях, мармур у Карпатах, Криму. Промислові запаси бутового каменю становлять 2 млрд. кв. м., мурувального каменю - 375 млн. кв. м.. Вапняки є в Придністровському, Донбаському, Кримському ареалах, а крейда, мегель – Волинський, Подільський, Сумський ареали. Родовища бетонітів – Черкаське, Камиш–Бурунське. Промислові запаси скляних пісків – 120 тис. т. вони містяться більш як у 20 родовищах найбільші; Авдіївське, Новоселівське, Глібівське.

У Волинській і Рівненських областях, Приазов’ї та Кривому Розі є запаси напівдорогоцінних каменів. Трапляються берил, топаз, буритин, аметист, агат, яшма, гірський кришталь.

Проблеми щодо раціонального використання мінерально-сиро­винних ресурсів України полягають у важковидобувному харак­тері значної частини ресурсів, виснаженості найбільш якісної час­тини запасів, обмеженні обсягів фінансування геологорозвіду­вальних робіт тощо.

Тоді, ще 15 літ тому, багато мовилося про об’єктивні передумови для розбудови заможної самостійної України. Наводилися розрахунки Дойчебанку, що за кілька років купатимемося у молоці. Бгатства справді були шалені, і західні банкіри, найімовірніше, не брехали. Проте для суспільного розвитку значно важливішими є не об’єктивні, а суб’єктивні передумови і перш за все, як саме користуватися багатством.

2. Методи оцінки природно-ресурсного потенціалу

Використання в економічній системі природних ресурсів ви­магає їх адекватної оцінки. Існує два основних види оцінки: тех­нологічна (виробнича) та економічна. При технологічній оцінці виявляється ступінь придатності ресурсів до того чи іншого виду людської діяльності з урахуванням сучасної або перспективної технології їх використання. Нерідко технологічна оцінка виража­ється в балах та категоріях. Вона здійснюється, як правило, перед економічною.

Дуже важливою проблемою освоєння природних ресурсів є їх комплексна оцінка, яка включає: визначення за­пасів і якісного складу; вивчення умов експлуатації та можливості комплексного використання різних видів ресур­сів; врахування освоєності території, на якій вони знахо­дяться. В останні роки дедалі більшого значення набуває потреба збереження навколишнього середовища при експлуатації природних багатств.

Досі не розроблені єдині підходи і критерії до оцінки природних ресурсів, але загальноприйнято, що оцінка повинна бути передусім економічна, тобто здійснюватись у вартісних (грошових) показниках. Це дає змогу оцінити не лише окремі види природних ресурсів, але й обчислити сумарний природно-ресурсний потенціал (ПРП) території, під яким в економічній географії розуміється сукупна про­дуктивність природних ресурсів території як засобів ви­робництва і предметів споживання, що виражається че­рез їх споживчу вартість.

Економічна оцінка природних ресурсів — необхідний етап для забезпечення їх ефективного використання. Визначилися дві групи економічних оцінок: перша — характеризує економічні ре­зультати використання природних ресурсів, друга — економічні наслідки дії на навколишнє природне середовище (переважно це економічні втрати від забруднення чи порушення природного се­редовища). Для економічної оцінки природних ресурсів застосо­вують передусім методичні підходи, засновані на категоріях рен­ти та ефективності.

При рентному підході природний ресурс може оцінюватися двома способами: за відносним ефектом чи прибутком, що дає його використання в народному господарстві; за додатковими за­тратами на компенсацію втрат прибутку при вилученні певного ресурсу з природокористування. Розрізняють витрати на запобі­гання забрудненню й витрати на компенсацію збитків. Перші здійснюються задля зменшення шкідливих викидів (наприклад, будівництво очисних споруд, нейтралізація викидів тощо). Другі оцінюються через недотримання національного доходу, додатко­ві витрати з соціальних фондів тощо.

Для розміщення галузей народного господарства велике зна­чення мають кількісні параметри певного виду ресурсу. За на­родногосподарським значенням запаси корисних копалин поді­ляють на такі групи: балансові, використання яких економічно вигідне, тобто вони відповідають промисловим вимогам за якіс­тю сировини і гірничо-технічними умовами експлуатації; позаба­лансові, які при наявному рівні технології експлуатувати еконо­мічно не вигідно. В геології виділяють такі категорії запасів ко­рисних копалин: А — докладно розвідані та вивчені; В і С1 — розвідані менш докладно; С2 — оцінені попередньо і приблизно. Запаси корисних копалин за категоріями А, В, С1, С2 разом з прог­нозованими запасами становлять геологічні запаси. До власне промислових запасів відносять вивчені й розвідані запаси, експ­луатація яких за даних умов забезпечує достатню рентабельність виробництва.

Узагальнюючи існуючі підходи до економічної оцінки природних ресурсів, можна класифікувати їх на шість груп:

1) затратний підхід передбачає оцінку за величиною затрат на видобуток, освоєння, використання, проте ресурс кращої якості і доступ­ніший дістає нижчу оцінку при значно вищій його споживчій вартості, ніж гіршого ресурсу. Це серйозна вада затратного методу, тому здійсне­на за його допомогою економічна оцінка ресурсу не стимулює раціонального природокористування;

2) результативний підхід - за його допомогою здійснюють еконо­мічну оцінку лише ресурсів, які дають дохід, котрий є грошовим вираженням первинної продукції від експлуатації природного ресурсу чи різницею між доходом і поточними витратами. Проте дохід від вико­ристання ресурсу може бути й опосередкованим, більш того, не для кожного виду ресурсу можна визначити вартість первинної продукції. Разом з тим невикористаний ресурс може бути використаним, а за пев­них умов стати дефіцитним;

3) затратно-ресурсний підхід - грунтується на поєднанні затрат на освоєння природних ресурсів і доходу від їх використання. При цьо­му економічна оцінка буде значно вищою, а тому зросте її стимулююча функція;

4) рентний підхід - нині вважається найдоцільнішим, оскільки кра­щий ресурс отримує більшу вартість (більший дохід за однакових затрат). Рентні оцінки враховують обмеженість природного ресурсу, а затрати на його освоєння є усередненими, тому й економічна оцінка об'єктивні­ша;

5) відтворювальний підхід (новий) - економічна оцінка при цьому є сукупністю затрат на відтворення ресурсу на певній території. Проте перспективна дефіцитність певного ресурсу може призвести до надмір­ного завищення оцінки;

6) монопольпо-відомчий підхід - є різновидом затратного. Розміри платежів мають відповідати фінансовим витратам спеціалізованих уста­нов з управління природними ресурсами.

Економічна оцінка природних ресурсів — необхідний етап для забезпечення їх ефективного використання. Визначилися дві групи економічних оцінок: перша — характеризує економічні ре­зультати використання природних ресурсів, друга — економічні наслідки дії на навколишнє природне середовище. Для економічної оцінки природних ресурсів застосо­вують передусім методичні підходи, засновані на категоріях рен­ти та ефективності.

3. Природно-ресурсний потенціал Західноукраїнського регіону як одна із форм РПС

З поняттям «регіон» пов’язаний термін «регіональна економіка» - науковий напрямок, що вивчає закономірність розміщення продуктивних сил та районів. Поняття «регіональна економіка» та «розміщення продуктивних сил» близькі за змістом; усе-таки регіональна економіка більше «прив’язана» до поняття «регіон», у той час як наука про розміщення продуктивних сил займається й загально-регіональними проблемами.

Одна з функцій регіональної економіки – створення різних сервісних виробництв та організацій, а також виробництв, що випускають проукцію міжгалузевого призначення. На регіональному рівні можлива координація діяльності різних наукових установ та мобілізація їхніх зусиль на вирішення завдань регіонального характеру.

Для регіональної економіки характерні такі засади функціонування:

комплексність екологічного, економічного та соціального розвитку;

єдність процесів природокористування та охорони навколишнього середовища;

територіальна спільність виробництва;

цілісність системи соціальної інфраструктури;

поєднання територіального та галузевого управління об’єктом.

Західноукраїнський регіон складається із дев’яти областей: Закарпатської, Івано-Франківської, Тернопільської. Львівської, Чернівецької Рівненської, Волинської, Вінницької, Хмельницької.

Район має багаті і різноманітні природні ресурси. Один з найбільш водозабезпечених районів України. Тому саме тут дуже перспективним є будівництво малих ГЕС, які б забезпечували невеликі населені пункти дешевою, а що найголовніше, екологічно чистою електроенергією. Карпатський район має найбагатші лісові ресурси в країні. Найбільша лісистість на Закарпатті — близько 50 % (та цим потрібно не хвалитись, а соромитись, бо на закарпатті 200 років тому лісистість досягала 90%(!). Звичайно повернутися до таких результатів нереально, зате потрібно хоч зберегти теперішній рівень). Промисловість — провідна галузь господарського комплексу Карпатського району. Розвинуті паливна, машинобудування і металообробка, хімічна, лісова і деревообробна, легка, харчова, будівельна галузі.

Прироні передумови. Західноукраїнський район має найбільш складну геологічну будову порівняно з іншими районами країни. Його східна частина розташована на Волино-Подільській плиті, південно-західна зайнята Карпатською гірською системою. З північного сходу Карпат відокремлюються Передкарпатським передовим прогином, з південного заходу – Закарпатським прогином. Саме з тектонічними прогинами пов’язані найбільш важливі поклади корисних копалин. З Передкарпатським прогином пов’язані родовища нафти (Долина, Борислав, Надвірна), газу (Дашава, Більче-Волиця), сірки (Роздол), озокериту, мінеральних вод. Закарпатський прогин багатий на кухонну сіль (Солотвино), поліметали, ануліти, барит.

Корисні копалини платформної частини району не такі різноманітні й багаті. Тут найбільше значеня має Львівсько-Волинський кам’яновугільний басейн, а також родовища фосфоритів в Придністров’ї (Тернопільська, Хмельницька, Вінницька області). На півночі району є поклади торфу. Район багатий на сировину для будівельної промисловості.

Водними ресурсами, в тому числі питною водою, Західноукраїнський район забезпечений краще, ніж країна в цілому. Велике значення мають мінеральні води, які поширені по всій території району і становлять (поряд із гірськими, лісовими ландшафтами, покладами озокериту) основу рекреаційного господарства.

Природні рекреаційні ресурси – природні та природно-технічні геосистеми, тіла, явища природи, які мають комфортні властивості для рекреаційної діяльності та можуть бути використані для її організації впродовж певного часу. Напрям рекреаційної діяльності визначається економічними і соціальними потребами суспільства, загальною культурою населення. Рекреаційна діяльність – невід’ємна частина сучасного способу життя. Залучаючи у сферу цієї діяльності природні об’єкти, культурні комплекси, технічні системи та інші складові рекреаційного потенціалу, людина знаходить або формує, а суспільство розвиває особливі територіальні системи.

При розумному підході на території Карпатського району може активно розвиватися туризм. Будівельна промисловість також має стабільний фундамент для розвитку. Хімічна промисловість має також сировину, але слід пам’ятати збереження екологічної рівноваги в регіоні. Оскільки в районі активно прогресує рекреаційний бізнес, то варто розвивати виробництво, дивлячись з оглядкою на туристичний фон. Район має ще чималий ресурсний потенціал, але при цьому слід пам’ятати про раціональне природокористування. Так, Карпати з кожним роком все більше “лисіють” через варварську вирубку лісів, що призводить до стихійних лих у високогірних районах Карпат. Тільки розумне господарювання дає змогу отримати максимальну економічну вигоду.

4. Проблеми раціонального використання природних ресурсів регіону та його вплив на територіальну структуру народного господарства

Природокористування - це

назад |  1  | вперед


Назад

 Поиск рефератов
 
 Реклама
 Реклама
 Афоризм
Почему, когда ты разговариваешь с Богом - это названо молитвой, а когда Бог с тобой - шизофренией?
 Гороскоп
Гороскопы
 Знакомства
я  
ищу  
   лет
 Реклама
 Счётчики
bigmir)net TOP 100