Религия и мифология: Розкол православної церкви в Україні, Статья

Наукова стаття

З релігієзнавства

Розкол православної церкви в Україні

Студента групи П—22

Хорбаладезе Володимира


Анотація. У цій науковій статті розглянуто проблему розколу православної церкви в Україні з різноманітних аспектів. Насамперед було зроблено історичний аналіз подій, які призвели до розколу. Потім досліджено проблему взаємовідносин між церковними органами і органами державної влади, і взагалі роллю держави у врегулюванні церковних проблем. В самому кінці була зроблена спроба запропонувати основні принципи і напрямки вирішення досліджуваної проблеми.

Аннотация. В этой научной статье рассмотрено проблему раскола православной церкви в Украине из разнообразных аспектов. В первую очередь было сделано исторический анализ событий, которые привели к расколу. Потом исследовано проблему взаимоотношений между церковными органами и органами государственной власти, и в целом ролью государства в регулировании церковных проблем. В самом конце была сделана попытка предложить основные принципы и направления решения исследованной проблемы.


Постановка наукової проблеми

Розкол православної церкви в Україні являє собою дуже складну проблему, яку можна розглядати з різних точок зору, як ш внутрішньоцерковної так і наукової. Причому досліджувати дане питання бажано людині, яка і особисто має відношення до православної церкви. Тому-що така людина зможе дати більш глибокий і точний аналіз даної конфліктної ситуації. Потреба в дослідженні розкольницького руху на Україні пов'язана з проблемою пошуку шляхів подолання кризової для українського православ'я ситуації. Зокрема, у зв'язку з необхідністю нормалізації релігійного життя на Україні неодноразово висловлювалася думка про діалог з всіма православними українськими конфесіями з метою подолання церковної смути і возз'єднання всіх православних в одну Церкву. І хоча перспективи подібного об'єднання все ще залишаються досить туманними, все ж таки виникає питання: яким чином і на яких засадах може бути здійснений даний процес? У зв'язку з цим існує потреба в більш глибокому дослідженні, як історичних джерел, так і сучасного стану автокефального розколу.

Дослідження розкольницького руху на сучасному етапі вкрай необхідно для того, щоб успішніше вести конструктивний діалог з автокефальними церквами і спробувати з ними без шкоди інтересам канонічного православ'я.

Аналіз останніх досліджень та публікацій. Дана тема неодноразово піднімалась в церковних колах, де вона широко досліджується, але як не парадоксально вона майже не досліджувалась в наукових колах з того аспекту, в якому роблено дане дослідження. Тобто були і раніше дослідженні питання історії розколу і можливих шляхів подолання кризи. Але саме із сторони взаємовідносин між державою і церквою в період розколу відомі дослідження не проводились.

Мета статті і постановка завдань. Метою статті є дослідження розколу православної церкви в Україні із різноманітних сторін.

Завдання:

—  дослідити історичний аспект розколу;

—  розглянути проблему взаємовідносин між державою і церквою;

—  запропонувати можливі шляхи виходу із конфліктної ситуації

—  робити висновки і узагальнення

православний церква розкол україна


Українська Православна Церква (УПЦ) є складовою частиною Московського Патріархату на правах практично повністю незалежною в управлінні митрополії.

Це єдина церковна структура та одна з кількох суспільних інституцій в Україні, що має сильні позиції як на лівому, так і на правому берегах Дніпра.

В даний час її діяльність значно ускладнена наявністю на її території двох непідвладних їй спільнот. Це "Українська Православна Церква Київський Патріархат" (УПЦ КП) і "Українська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ). Розкол сьогодні є однією з найголовніших причин дестабілізації церковного життя на Україні. Самопроголошені церкви не визнані жодною з Помісних Православних Церков.

Питання про те, якою буде Православна Церква в Україні має, за великим рахунком, хвилювати лише тих, кому не байдуже, куди ходити і в що вірити. Тим, для яких різниці немає, все одно куди ходити - хоч в Храм, хоч у пагоду. Коли ж людина усвідомлює міжконфесійні відмінності, настає момент вибору. Основним чинником, що впливає на цей вибір, буде пріоритет, верховенство тих чи інших життєвих цінностей людини. Наведу, умисно, в довільному порядку: «Місце роботи, сімейний стан, національність, віросповідання, країна проживання, улюблений колір, громадянство ...», та інші анкетні дані. Завдання гранично просте - потрібно вибрати найголовніше і розставити всі пункти в порядку пріоритетної значимості.

Але, перед тим як досліджувати проблему розколу православної церкви в Україні, необхідно спершу розібратись в історичних аспектах цієї проблеми.

Після смерті Патріарха Пимена Місцеблюстителем Патріаршого Престолу 3 травня 1990 став у ході голосування митрополит Київський і Галицький Філарет, Патріарший Екзарх України. Митрополит Київський вважався другим за значенням після Патріарха архієреєм Російській Церкві і найвпливовішим з постійних членів Священного Синоду. За традицією вважали, що Місцеблюститель є найбільш імовірним кандидатом у майбутні Патріархи. Однак, в пресі все частіше і наполегливіше стала з'являтися інформація про далеко не бездоганну моральну зовнішність митрополита Філарета. Не подобався багатьом, особливо українському духовенству, і стиль управління, який був обраний митрополитом, владний і грубий, властивий скоріше партійному начальнику, ніж архієреєві. Вкрай невміло повів себе Екзарх і щодо уніатської проблеми, роблячи необережні заяви, які тільки сприяли зростанню популярності унії. Багато з тих, хто від’єднався від церкви свідчили, що єдиним мотивом їх дій було бажання піти з тієї задушливій атмосфери, яку насадив в Українській Церкві митрополит Філарет. У той же час було помітним прагнення митрополита Філарета стати Патріархом Московським і всієї Русі. На Помісному Соборі 1990 Екзарх України фігурував у виборчому бюлетені на першому місці. За нього при виборах Патріарха було подано 66 голосів. Проте, новим предстоятелем Російської Церкви став не Філарет, а митрополит Ленінградський Алексій. Можна припустити, що ця обставина також відбилося на подальшій діяльності митрополита Філарета.

Літом 1991 р. він ще приймав новообраного Патріарха Алексія II в Києві, закликав боротися з автокефалістами (з тими з українських націоналістів, які вимагали незалежної церкви для незалежної України)[1]. Ще навесні 1992 р. він брав участь у Архієрейському Соборі і переконував архієреїв дати Української Церкви канонічну самостійність[2], хоча вже з 1990 р. українське церковне управління володіло самою широкою автономією у всіх внутрішніх церковних справах. Не ставши Патріархом Московським, Філарет прагнув до патріаршества хоча б у межах України, в чому митрополита Київського вельми підтримував у той час президент Леонід Кравчук, а ще більше підтримували депутати-націоналісти з Верховної Ради.

На Архієрейському Соборі Руської Православної Церкви в березні 1992 р. більшість українських архієреїв з питання про незалежність Української Церкви підтримало не його, а архієреїв російських. Справа обернулося для Філарета загальним осудом і вимогою піти на спокій і забезпечити проведення виборів нового Предстоятеля Української Православної Церкви. Митрополит Філарет заявив, що якщо для досягнення церковного миру на Україні це є необхідним, то він виконає волю Архієрейського Собору.

Але митрополит Філарет вирішив здійснити по своєму. Повернувшись до Києва, він 7 квітня 1992 р., у свято Благовіщення, у Володимирському кафедральному соборі заявив, що Собор у Москві був для нього Голгофою, де його розпинали, і зазнав він все це заради незалежності Української Церкви.[3] Вражений Патріарх Алексій II звернувся до Філарета з телеграмою-запитом: «Чи правда те, що ми дізнаємося про ваші слова?»[4] Філарет відповів - і це була його остання відповідь Патріарху Московському – «Все що відбувається на Україні в церковних справах належить до виключного відання самого Філарета і нікого більше». Це був розкол.

У Москві ж йшла підготовка до обрання нового Предстоятеля Української Церкви. Ним став митрополит Володимир (Сабодан), до цього митрополит Ростовський і Новочеркаський. Філарета заборонили в служінні, позбавили сану, потім позбавили чернечого звання (тепер він вже не може називати себе чернечим ім'ям) і в 1997 р. відлучили від Церкви через проголошення анафеми.[5]

Отже, з історичної точки зору можна зробити висновок, що розкол церкви в Україні виник в головному із-за двох головних причин:

-  небажання Московського патріархату розширяти і так велику автономію православної церкви в Україні;

-  особисті амбіції митрополита Філарета, і підтримка, яку він отримав від українських націоналістів.

Але окрім історичних аспектів є і багато різних інших сторін цієї проблеми. Серед них і соціальна, економічна, геополітична. Але однією із найважливіших є відносини між органами православної церкви та держави, і роль останньої і подоланні конфлікту церков.

У держави завжди існувала спокуса до створення механізмів впливу на Церкву та її ієрархів. Однак, якщо в тоталітарних державах такі механізми й могли вплинути на церковне життя, то в сучасних демократичних країнах ці механізми навіть якщо  Аналіз релігійної політики української держави впродовж 1992-2007 років свідчить, що всі три Президенти України (Л. Кравчук, Л. Кучма та В. Ющенко) були і є прихильниками створення «єдиної Помісної Церкви», вбачаючи в ній один із механізмів становлення й консолідації української нації.

Відповідно, ставлячи перед собою завдання створення такої єдиної Церкви, глави української держави дотримувалися певної політики щодо Української Православної Церкви. За цей час Церква випробувала на собі всю гаму «відтінків впливу»: від ігнорування й виштовхування на периферію громадського життя до пропозицій статусу по суті державної Церкви в обмін на ті чи інші умови.

Ніщо так не може зашкодити єдності Церкви, як вплив політичних процесів. Проникаючи всередину церковного життя, політика шкодить її і ділить віруючих на «правих» і «лівих», «помаранчевих» і «біло-синіх», прихильників «східної» і «західної» цивілізаційних моделей, що аж ніяк не сприяє їх консолідації.

Варто підкреслити, що держава не може бути цілком компетентною в питаннях віри. Усе, що може запропонувати сучасна держава в цій сфері, - це релігієзнавча експертиза. Навряд чи хтось ризикне стверджувати, що колоквіум релігієзнавців, нехай і найвидатніших, може визначити, яка віра є істинною, а яка - ні. Історія сповнена прикладів, коли навіть візантійські імператори, які виросли в лоні Православної Церкви, приймали іншу віру.

Церковні розколи надзвичайно послабляють Церкву, перешкоджаючи її суспільній місії. На тлі розколів серед православних процвітають харизматичні рухи в Україні, люди відвертаються від Церкви і йдуть у секти. Більше того, з кожним роком стіна, що розділяє православних, стає вище й потужніше, отже незабаром суспільство сприйматиме наявність в Україні кількох православних церков як норму.

Справді, з великим ступенем імовірності можна припустити, що вдосконалення канонічного статусу Української Православної Церкви сприятиме приєднанню до неї автокефальних груп. Однак це не вирішує проблеми єдності Церкви в Україні через те що значна кількість представників єпископату, духовенства та мирян у нашій Церкві не готові до цього.

Беручи участь у дискусіях навколо поняття автокефалії та майбутнього Православної Церкви в Україні, ми спостерігаємо дві суперечливі позиції. З одного боку, дехто стверджує, що автокефалія є руйнівною для церковної єдності. Однак така точка зору, за умови доведення її до логічного завершення, означає, що між Помісними Православними Церквами, які мають автокефальний статус, не існує церковної єдності, а це докорінно суперечить Православному вченню про Церкву. З іншого боку, існує думка, що автокефалія — це єдиний і безальтернативний спосіб вирішення української церковної проблеми. Ця позиція – не менш нерозважлива. Автокефалія не може бути знаряддям для досягнення консолідації Церкви — вона може бути лише результатом наявного загальноцерковного консенсусу. До того ж, як свідчить історичний досвід, похаплива автокефалія може спричинити подальші розділення усередині Церкви.[6]

Зрозуміло, що, коли має місце протистояння в суспільстві на релігійному ґрунті, держава не може залишатися байдужою, оскільки це загрожує її стабільності. Та неприпустиме втручання політиків у церковні справи. Адже розкол українського православ'я виник саме внаслідок вторгнення політичних стихій у церковне життя.

Будь-які спроби механічного об'єднання канонічної Української Православної Церкви з розкольницькими групами без покаяння в гріху розколу приречені на провал. Православний світ не підтримає таку штучно створену церкву, а на Україні почнеться новий виток конфліктів між одновірцями.

Тому необхідно спробувати знайти такі можливі шляхи вирішення проблеми об’єднання церков, які б не призвели до знехтування церковних канонів та просто не погіршили ситуацію.

Якщо проаналізувати документи УПЦ від часів Харківського Архієрейського Собору, то можна побачити, що позиція єпископату УПЦ з проблеми канонічного статусу нашої Церкви цілком відповідає позиції киріархальної Церкви.

По-перше, обговорення проблеми канонічного статусу має відбуватися виключно у богословській площині, уникаючи будь-якої політизації цього внутрішньоцерковного питання.

По-друге, оскільки більшість кліриків та вірних УПЦ сьогодні задоволені нинішнім статусом УПЦ, ми переконані, що розглядати питання його вдосконалення потрібно лише у контексті подолання розколу в українському православ'ї.

По-третє, проблема вдосконалення канонічного статусу УПЦ та механізм її вирішення має бути погоджена киріархальною Церквою з православною повнотою.

Обгрунтування одержаних наукових результатів

Отже, можна зробити такі висновки: Сучасний стан православ’я в Україні - складний і заполітизований. Зокрема, політики намагаються використати Церкву у своїх інтересах. Склалося, що православ’я в Україні не однорідне і представлене кількома гілками. Церковний розкол не сприяє єдності та згуртованості українського суспільства, а також спричиняє внутрішні конфлікти між представниками різних православних течій в Україні.

Виходячи з цього, для послаблення протистояння між конфесіями і мінімізації конфлікту в контексті українсько-російських відносин у даний час доцільним було б з боку держави:

• забезпечити у повному обсязі дію Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», його подальше удосконалення;

• унеможливити спроби самочинного захоплення храмів і майна або передачі його конфесіям представниками органів влади з порушенням чинного законодавства України;

• у випадках претензій конфесій на одні й ті ж святі місця, храми, релігійні центри, культове майно тощо утримуватись від передачі вищезгаданого будь-якій з конфесій до узгодження питань між конфесіями;

• уникати примусу конфесій на почергову відправу богослужінь;

• блокувати спроби будь-яких політичних сил використати релігію як чинник у політичній боротьбі;

• не наполягати на об’єднанні конфесій в єдину Церкву і набутті нею автокефалії;

• стимулювати ведення постійного переговорного процесу між конфесіями; уникнути проголошення автокефалії УПЦ державою, оскільки це може відповідним чином відбитися на ситуації у світовому православ’ї, стані українсько-російських відносин, взаєминах України із зацікавленими державами і завдати шкоди країні.


Література:

1. Анисимов В. Политика и ничего более // Радонеж. 1996. N 33 (44).

2. Визит Святейшего Патриарха Московского и всея Руси Алексия II на Украину // ЖМП. 1990. N 12. С.14-18.

3. Из выступлений участников Архиерейского Собора Русской Православной Церкви // ЖМП. 1992. N 7. С.11-20; N 8. С.3-8.

4. Итоговые документы Архиерейского Собора Русской Православной Церкви. Акт об отлучении от Церкви монаха Филарета (Денисенко) // Православная Москва. 1997. N 7 (103).

5. Лоза А. Чи iснуе Украiнська Православна Церква Киiвський Патрiархат? // Православний вiсник. 1996. N 1. С.43-55. (укр.).

6. Определение Архиерейского Собора Русской Православной Церкви // ЖМП. 1992. N 6. Официальная часть. С.XI-XII.

7. Послание Патриарха Московского и всея Руси Алексия II и Священного Синода Русской Православной Церкви митрополиту Киевскому и всея Украины Филарету и епископату Украинской Православной Церкви // ЖМП. 1992. N 4. Официальная часть. С.6-7.

8. Пресс-конференция Святейшего Патриарха Алексия // ЖМП. 1992. N 7. Официальная часть. С.XI-XII.

9. Скурат К.Е. История Поместных Православных Церквей. М.: "Русские огни". 1994. т. 1-2.

10. Украiнська автокефальна церква: Iсторичний нарис про церковний розкол на Українi. Свято-Успенська Почаiвська Лавра. Почаiв: 1995. 32с.(укр.).

11. Цыпин В., протоиерей. История Русской Православной Церкви. 1917-1990: Учебник для православных духовных семинарий. Московская Патриархия. Издательский дом "Хроника", 1994. 254с.

12. Як це сталося? //Урядовий кур'ер. 1995. 20 июля (укр.).



[1] Визит Святейшего Патриарха Московского и всея Руси Алексия II на Украину // ЖМП. 1990. N 12. С.14-18.

[2] Из выступлений участников Архиерейского Собора Русской Православной Церкви // ЖМП. 1992. N 7. С.11-20; N 8. С.3-8.

[3] Скурат К.Е. История Поместных Православных Церквей. М.: "Русские огни". 1994. т. 1-2. 

[4]  Послание Патриарха Московского и всея Руси Алексия II и Священного Синода Русской Православной Церкви митрополиту Киевскому и всея Украины Филарету и епископату Украинской Православной Церкви // ЖМП. 1992. N 4. Официальная часть. С.6-7.

[5] Итоговые документы Архиерейского Собора Русской Православной Церкви. Акт об отлучении от Церкви монаха Филарета (Денисенко) // Православная Москва. 1997. N 7 (103).

[6] Украiнська автокефальна церква: Iсторичний нарис про церковний розкол на Украiнi. Свято-Успенська Почаiвська Лавра. Почаiв: 1995. 32с.(укр.).


Еще из раздела Религия и мифология:


 Поиск рефератов
 
 Реклама
 Реклама
 Афоризм
Не любить женщин – преступление, любить – наказание.
 Гороскоп
Гороскопы
 Знакомства
я  
ищу  
   лет
 Реклама
 Счётчики
bigmir)net TOP 100