Финансовые науки: Суть фінансового менеджменту. Альтернативні інвестиційні проекти. Грошові потоки підприємства, Контрольная работа

Контрольна робота

Суть фінансового менеджменту. Альтернативні інвестиційні проекти. Грошові потоки підприємства

суть менеджмент фінанси проект інвестиція

1. Сутність фінансового менеджменту, становлення фінансового менеджменту як науки

 

В тлумачному словнику В. Даля слово “управляти” означає керувати, спрямовувати діяльність будь-кого, будь-чого. А Великий тлумачний словник сучасної української мови пояснює „управляти” як спрямовувати діяльність, роботу кого-, чого-небудь; бути на чолі, керувати; спрямовувати хід процесу; впливати на розвиток, стан чого-небудь. Тому, управління – це процес впливу на будь-кого, будь-що.

Крім того, слово “управління“ поєднують з діяльністю органів влади, керівних органів тощо. Отже, управління можна трактувати як процес впливу і, водночас, як систему суб’єктів і об’єктів управління та управлінських дій.

Поняття “менеджменту” можна розглядати з трьох сторін: як систему економічного управління, як орган управління (апарат управління), як форму підприємницької діяльності.

Менеджмент (англ. Management – управління) в загальному вигляді можна визначити як систему економічного управління виробництвом, яка включає сукупність принципів, методів, форм і прийомів управління.

Фінансовий менеджмент – це процес управління формуванням, розподілом і використанням фінансових ресурсів господарюючого суб’єкта та оптимізації обороту його грошових коштів.

Фінансовий менеджмент – це система принципів, засобів та форма організації грошових відносин підприємства, спрямована на управління його фінансово-господарською діяльністю, в яку входять:

1)  розроблення і реалізація фінансової політики підприємства;

2)  інформаційне забезпечення (складання і аналіз фінансової звітності підприємства);

3)  оцінка інвестиційних проектів і формування “портфеля” інвестицій;

4)  поточне фінансове планування та контроль.

Матеріальною основою фінансового менеджменту є грошовий оборот підприємства, який спричинює зміну форм вартості і супроводжується потоками платежів і розрахунків.

Фінанси складаються з 3-х взаємозв’язаних галузей:

- ринок грошей та капіталу

- ринок інвестицій

- фінансовий менеджмент

Фінансовий менеджмент ‒ форма управління процесами фінансування діяльності підприємства за допомогою методів та важелів фінансового механізму або мистецтво управління фінансовою діяльністю.

Ефективно управляти грошовим оборотом означає:

ü  передбачати його можливий стан на близьку і далеку перспектива;

ü  уміти визначати обсяги та інтенсивність надходження і витрат грошових коштів як в поточному, так і в довгостроковому періодах.

У широкому розумінні фінансовий менеджмент — це стратегія і тактика фінансового забезпечення підприємницької діяльності, що дає змогу ефективно управляти рухом грошових коштів і знаходити оптимальні фінансові рішення.

Як система управління фінансами підприємства фінансовий менеджмент є процесом розробки мети управління фінансами підприємств та її досягнення за допомогою методів і важелів фінансового механізму. В цьому аспекті фінансовий менеджмент є не лише системою ефективного управління фінансовими ресурсами, а й однією з ключових підсистем загальної системи управління підприємства, в рамках якої вирішуються питання:

·  якою має бути величина й оптимальний склад активів, щоб досягти поставленої мети підприємницької діяльності;

·  де знайти джерела фінансування і як оптимально сформувати їх цільову структуру;

·  як організувати поточне і перспективне управління фінансовою діяльністю, щоб забезпечити платоспроможність і фінансову стійкість підприємства?

Загальна схема фінансового менеджменту як системи управління фінансами підприємства представлена на рис. 1

Характерними ознаками системи фінансового управління є її складність, динамічність та чутливість до зміни факторів зовнішнього середовища.

Складність системи управління фінансами підприємства зумовлюється її значною структурованістю. Багатоваріантність фінансових інструментів та методів, багатокомпонентність об'єктів фінансового управління доповнюються складністю їх окремих елементів. Так, зокрема, такий об'єкт фінансового менеджменту, як фінансові відносини, у свою чергу є цілою системою елементів (рис. 2), що значно ускладнює процес управління фінансами.

Умови, необхідні для ефективного функціонування фінансового менеджменту:

v приватна власність на засоби виробництва

v самофінансування підприємницької діяльності

v ринкове ціноутворення

v ринок праці, товарів та капіталу

v чітке регламентування державного втручання в роботу підприємства

Матеріальна основа фінансового менеджменту - реальний грошовий обіг, тобто економічний процес, який викликає рух вартості, що супроводжується певним потоком грошових платежів та розрахунків.

Принципи управління фінансовим менеджментом:

1. Принцип фінансової стратегії, що визначає можливість збалансування матеріальних та грошових ресурсів.

2. Принцип стратегії управління ‒ це виявлення можливостей розширення виробництва, прогнозування інноваційних варіантів розвитку, пошук альтернативних шляхів прийняття рішень, вибір нових шляхів фінансування.

3. Контроль за виконанням прийнятих рішень.

4. Врахування попереднього досвіду та його екстраполяція на майбутнє.

5. Орієнтація на екстрений характер прийнятих рішень.

6. Визначення непередбачених наслідків впливу зовнішніх факторів.

Об’єктом управління фінансового менеджменту є організація грошового обігу, постачання фінансовими коштами та інвестиційними цінностями, основними та оборотними засобами, організація фінансової роботи.

Суб’єктом управління фінансового менеджменту є загальний вид діяльності, який відображає відношення людей в фінансовій роботі.

Як і кожна управлінська система, фінансовий менеджмент передбачає наявність певного об’єкта управління. Таким об’єктом управління є фінанси підприємств і його фінансова діяльність. Особливості формування капіталу та фінансових ресурсів, форми та методи розподілу цих фінансових ресурсів, об’єми та інтенсивність грошових потоків і інші умови фінансової діяльності суттєво розрізняються по окремих підприємствах. Тому з позицій особливостей здійснення фінансового менеджменту виникає необхідність класифікації підприємств як об’єктів фінансового менеджменту за окремими класифікаційними ознаками:

1. За формами власності.

2. За організаційно-правовими формами діяльності.

3. За галузевими ознаками.

4. За розміром власного капіталу.

5. За монопольним становищем на ринку.

6. За стадією життєвого циклу.

Ефективність фінансового менеджменту значною мірою залежить від узгодженості дій власників, керівників і фінансових менеджерів підприємства (на невеликих підприємствах власник може одночасно бути його керівником). Західні економісти вбачають такі основні відмінності в діяльності керівника і фінансового менеджера підприємства:

стратегічна орієнтація — керівник підприємства здійснює пошук усіх можливостей подальшого розвитку підприємства, тоді як фінансовий менеджер відбирає і обґрунтовує лише ті варіанти управлінських рішень, для реалізації яких наявні фінансові ресурси;

реалізація ідей — для керівника революційна, орієнтована на швидкий результат, а для фінансового менеджера — еволюційна, розрахована на довгострокову перспективу;

залучення ресурсів — керівник, як правило, орієнтується на форми тимчасового придбання необхідних ресурсів (оренда, лізинг тощо), тоді як фінансовий менеджер віддає перевагу придбанню ресурсів у власність та збільшенню кількості зайнятих на виробництві.

І нарешті, фінансовий менеджмент як форма підприємництва

передбачає творчий підхід до вирішення фінансових проблем, використання наукових основ планування і управління, фінансового аналізу, нововведення (інновації).

Сутність фінансового менеджменту як форми підприємництва виражається в обміні:

Таким чином, фінансовий менеджмент одночасно є мистецтвом, вищим пілотажем управління фінансами підприємства і значною мірою залежить від кваліфікаційного рівня фінансових спеціалістів, їх уміння знайти й економічно обґрунтувати альтернативні варіанти розвитку подій та вибрати найефективніші фінансові методи і технологічні схеми фінансових операцій.

Підставою для розгляду фінансового менеджменту як форми підприємництва є наявність у діяльності фінансового менеджера таких основних рис підприємницької діяльності, як ініціативність, самостійність, ризикованість, орієнтація на отримання прибутку.

Становлення фінансового менеджменту як науки:

Фінансова наука як соціальне явище досить молода. Вона виникла у середині XV століття, тобто тоді, коли досягли повного розвитку товарно-грошові відносини й уможливилося створення фондів грошових засобів насамперед для задоволення різноманітних потреб держави. Треба зазначити, що власне фінанси існували майже на тисячоліття раніше. Так, у стародавньому Римі поряд із натуральними повинностями та контрибуцією стягувалися податки в грошовій формі, а також проводилися грошові виплати найманцям в армії.

Не можна не звернути увагу на те, що великі вчені античного світу - Аристотель, Платон, Ксенофонт, Цицерон, досліджуючи в своїх працях засади державного устрою, тією чи іншою мірою торкалися фінансів. Так у IV столітті до нашої ери Ксенофонт, розглядаючи в своїх працях джерела добробуту в державі, рекомендує правителям здавати в оренду державне майно, невільників, запроваджувати податки та мито, будувати готелі", магазини, склади, здавати їх в оренду для одержання доходів.

Після розпаду Римської імперії настає період культурного і наукового застою. Цього часу безпідставно шукати прояви фінансової наукової думки. Найосвіченішим класом тоді було духовенство, яке й виховало у своєму середовищі досить відомих учених. Один із них - Фома Аквінський. У XIII столітті він у своїх працях рекомендує правителям досить раціональні правила ведення державного господарства, ґрунтуючись на релігійних і моральних принципах, що дуже важливо, оскільки у подальшому мораль і фінанси мало перетиналися.

У працях учених цього часу зустрічаються поради правителям не розоряти народ непомірними податками, не продавати публічних посад, не псувати монети. Загалом пропагувалося негативне ставлення до податків. У часи середньовіччя лише в державах Флоренція та Венеція було помічено досить успішну організацію фінансів у практичному сенсі.

Розквіт фінансової науки почався наприкінці XV століття, коли в світі відбулися значні зміни в державному устрої, пов'язані з появою великих абсолютних монархій, та коли з'явились постійні великі армії, і завдання правлячих структур розширились. Виникла потреба в значних коштах. Це було зумовлено необхідністю пошуку нових джерел доходів. Якраз цього часу помічено досить тісний зв'язок фінансової науки з фінансовою практикою.

Найзначніші наукові дослідження кінця XVI століття належать представникові Франції Ж. Бодену. Опублікування його праці "Фінансові нерви держави" (1577 р.) пов'язують із початком фінансової науки, а тому здобутки Бодена у справі розвитку фінансової науки порівнюють зі здобутками А. Сміта у сфері розвитку політичної економії.

Цього часу з'являються досить ґрунтовні роботи з фінансів італійських учених Ф. Петрарки, Бернадо, Дж. Баторо, Н. Макіавелі та інших. Цьому сприяв розвиток італійських міських республік та розвиток наукової думки під впливом раннього Ренесансу. Проте ця література більшою мірою мала практичний характер.

У XVII столітті значний внесок у розвиток фінансової науки зробили англійські вчені Т. Мен, Дж. Локк, Т. Гоббс. Основні їхні праці присвячені проблемам оподаткування. Більшість цих учених була прихильниками ідеї непрямого оподаткування, пропагувала спрощення існуючої і побудову нової системи податків на раціональних засадах. У другій половині XVII століття була оприлюднена відома праця Вільяма Петті "Трактат про податки і збори". Спершу здається, що ця робота присвячена виключно питанням фінансів, але насправді вона глобальніша. її зміст дав змогу закласти основи політичної економії, а автору - звання першого професійного економіста. В. Петті вперше дає наукові трактування про багатство держави, значення грошей в економіці та методи їх використання, про ціну речей, яка визначається кількістю часу, затраченого на їх виробництво. Він стверджував, що праця - це батько багатства, а земля - його мати. Ці важливі наукові засади неабияк вплинули на подальший розвиток економічної науки загалом і фінансової зокрема.

Досить вагомий внесок у розвиток фінансової науки в XVII-XVIII століттях зробили німецькі вчені-фінансисти: Л. фон Секондорф, Ф. Юсті, І. Зоннефельд. Вони належали до представників німецької школи камералістики, значну увагу приділяли системі управління фінансами, взаємозв'язку фінансів із народним господарством та залежності рівня добробуту населення від платоспроможності щодо податків.

В 1746 році Ф. Юсті видає свою основну працю "Система фінансового господарства", в якій вперше системно були викладені основні положення фінансової науки. З огляду на це деякі вчені - послідовники Ф. Юсті вважають його батьком фінансової науки. Його погляди на фінанси загалом і на фінансову науку зокрема мали значний вплив на розвиток фінансової науки в багатьох європейських країнах.

Наприкінці XVIII століття спостерігається повне пожвавлення розвитку фінансової науки. Цьому сприяли нові наукові відкриття в галузях філософії, політичної економії, права, державного управління. Відбувалися докорінні перетворення в економіці та політиці. Цього часу широкого визнання досягають ідеї Монтеск'є, Ж. Руссо, Д. Дідро, Д. Канта. Державне управління зазнає змін під впливом ідей Великої французької революції та прогресу техніки.

Цього часу на найбільшу увагу заслуговують теоретичні постулати в галузі фінансової науки французьких вчених-фізіократів Ф. Кене, А. Тюрго, О. Мірабо. Ідеї фізіократів про справедливе оподаткування, про джерела доходів, про розмір участі кожного громадянина у витратах держави мали прихильників і послідовників у багатьох європейських країнах протягом значного проміжку часу. Основна ідея фізіократів у фінансовій науці ґрунтувалася на тому, що лише земля дає чистий дохід, а тому держава може одержувати дохід у формі податку на землю.

Помилковість цього теоретичного положення нині очевидна, проте фізіократи найглибше дослідили взаємозв'язок фінансів і матеріального виробництва. Заслуги фізіократів у фінансовій науці полягають також у тому, що глава цієї школи Ф. Кене розробив знамениту економічну таблицю, де чітко проглядається схема взаємозв'язку фінансів, їхньої ролі в процесі суспільного відтворення, тобто процесі створення та використання суспільного продукту. Очевидно, що цей процес може відбуватися лише шляхом створення й використання фондів фінансових ресурсів. Проте найзначнішим внеском фізіократів у розвиток фінансової науки є те, що вони своєю нищівною критикою наявної тоді фінансової системи вплинули на розвиток класичної школи політичної економії.

Під час становлення політичної економії як науки фінансова наука в працях найвидатніших її представників не виділяється в окрему науку. Так, А. Сміт навіть не застосовує терміна "фінанси", проте включає, на відміну від усіх своїх попередників, до джерел багатства нації три джерела - землю, працю й капітал. Такий підхід дав змогу створити для фінансової науки міцне економічне підґрунтя, оскільки капітал, будучи джерелом багатства, створює фінансові умови функціонування економіки, забезпечуючи її фінансовими ресурсами.

Заслугою А. Сміта є також обґрунтування поділу державних витрат на загальнодержавні та місцеві, а також розробка принципів оподаткування, згідно з якими:

ü  податки повинні сплачувати всі відповідно до одержаних доходів;

ü  податки повинні бути визначені завчасно;

ü  податок повинен сплачуватися в зручний для платника час;

ü  стягнення податків повинно бути дешевим.

Ці положення не втратили своєї актуальності й понині. Проте заслуговують на увагу погляди А. Сміта щодо обмеження підприємницької діяльності держави. Ці його погляди відповідали інтересам промислової еліти, яка бажала монополізувати своє економічне становище. Звісно, ці погляди за нинішніх умов дещо видозмінені, але недооцінювати їх не можна.

Ідеї А. Сміта, викладені в його праці "Дослідження про багатство народів", сприяли тому, що наука про фінанси остаточно набула самостійного значення. У поглядах вченого виявились ключі до розуміння суті й ролі фінансів у суспільному житті держави. Наукові висновки стали використовуватися при прийнятті державних рішень у галузі фінансів. До числа найобдарованіших і найпослідовніших прихильників учення А. Сміта належить Д. Рікардо. Він не лише сприйняв основні положення його наукових поглядів, а й розвинув їх відповідно до нових економічних реалій. У своїй праці "Початок політичної економії і оподаткування" він створює нову теорію податків, стосовно до якої всі податки сплачуються з прибутку капіталіста, тобто усі податки в результаті перекладаються на підприємців, що може зменшити їхній прибуток. А прибуток підприємця - основне джерело доходів держави.

Фінансовий менеджмент як окрема наука виник на межі XIX і XX ст. в міру формування та розвитку грошових і товарних ринків та з появою нагальної потреби у більш детальному обґрунтуванні фінансових операцій економічними розрахунками. У цей період відкриваються комерційні ліцеї і виникає спеціальна наука — комерційна арифметика, в рамках якої і почав формуватися інструментарій фінансового менеджменту.

Предметом комерційної арифметики була техніка нарахування простих і складних процентів, дисконтування майбутніх грошових потоків, розрахунків за борговими цінними паперами та акціями, за короткостроковими і довгостроковими інвестиціями та позиками. Пізніше в країнах із ринковою економікою комерційна арифметика трансформувалася у самостійний напрям фінансового управління — фінансовий менеджмент, — із того часу відбувається його постійний розвиток, уточнення предмету та удосконалення методів дослідження.

У розвитку західноєвропейського та американського фінансового менеджменту залежно від предмету й основних пріоритетів управління фінансами можна виділити низку етапів. Так, зокрема, у 90-ті роки XIX ст. основним предметом вивчення фінансового менеджменту були правові аспекти злиття різних компаній, утворення нових фірм, емісія різних цінних паперів з метою залучення та збільшення капіталу. Об'єктивною передумовою розвитку фінансового менеджменту у цьому напрямку є стрімкий розвиток товарного ринку і необхідність концентрації капіталу за допомогою фінансових методів та важелів.

Цілком логічно, що під час економічного спаду в 30-ті роки XX ст. основний акцент фінансового управління кардинально змістився і основним його предметом стали засади антикризового управління фінансами фірм. Відповідно, значна увага приділялася розробці інструментарію для діагностики імовірності банкрутства, оцінці ліквідності активів та механізму регулювання ринку цінних паперів з метою пом'якшення негативних наслідків економічного спаду.

Разом із тим, до кінця 50-х років XX ст. фінансова справа здебільшого викладалась як суто пізнавальний, формально встановлений предмет вивчення. І лише з розвитком теорії аналізу акцент у фінансовому менеджменті зміщується на прийняття фінансових рішень щодо вибору оптимальної структури активів і пасивів за критерієм максимізації прибутковості фірми. У цей час з'являється багато класичних оптимізаційних моделей управління фінансами суб'єктів господарювання.

Таким чином, ретроспективний аналіз зарубіжного досвіду фінансового менеджменту дає підстави для висновку, що з його розвитком все більше уваги приділяється:

1.  пошуку шляхів ефективного використання обмежених фінансових ресурсів;

2.  обґрунтуванню напрямків інвестування коштів в активи з найвищим доходом за мінімального рівня ризику;

3.  виявлення альтернативних можливостей формування і розподілу фінансових ресурсів та оцінку їх впливу на загальну вартість капіталу;

4.  збалансування джерел фінансування бізнесу за допомогою позик та продажу цінних паперів;

5.  вибір оптимальних схем нарахування дивідендів.

В міру ускладнення системи зовнішніх і внутрішніх фінансових відносин суб'єктів господарювання, посилення конкуренції на фінансових і товарних ринках, глобалізації бізнесу та використання сучасних комп'ютерних технологій об'єктивною стає потреба у довгостроковому фінансовому плануванні та прогнозуванні, використанні нових фінансових інструментів та важелів, розумінні механізму міжнародних фінансів, розробці спеціальних інформаційних систем підтримки фінансових рішень.

Відповідно, в усьому світі розширюється предмет та ускладнюється інструментарій сучасного фінансового менеджменту з урахуванням вимог нового етапу економічного розвитку. На зміну функціональному підходу, за якого увага окремих фінансових менеджерів концентрувалась на удосконаленні процесу виконання окремих управлінських функцій (планування, організація, мотивація і контроль) відповідно до прийнятої на фірмі спеціалізації та організаційної структури управління, приходить системний підхід, за якого ситуація оцінюється комплексно і всебічно аналізується вплив альтернативних фінансових рішень на стан фінансової рівноваги економічного суб'єкта в короткостроковому і довгостроковому періодах.

Якісна зміна предмету дослідження і підходів до реалізації фінансового менеджменту в світовому масштабі не могла не вплинути на процес його формування в Україні та інших країнах СНД. При цьому об'єктивна необхідність застосування методів і принципів фінансового менеджменту у вітчизняній господарській практиці глибоко пов'язана з ходом розбудови ринкової економіки і розширенням самостійності суб'єктів господарювання на мікро-рівні.

Залежно від співвідношення в процесі управління фірмою світового досвіду та національної специфіки в економічній літературі виділяють три основні концепції, а саме: концепцію копіювання західної теорії менеджменту, концепцію адаптації західної теорії менеджменту і концепцію створення вітчизняної теорії менеджменту.

Враховуючи основний зміст цих концепцій, слід зазначити, що жодна з них не є універсальною. Так, незважаючи на значну ефективність західних моделей управління фінансами їх не можна повністю копіювати, враховуючи специфіку формування вітчизняного ринку, нестабільне законодавство, особливості оподаткування, бухгалтерського обліку та звітності. З цих позицій більш логічно під час управління фінансами застосовувати в комплексі концепції адаптації західної теорії і створення вітчизняної теорії менеджменту і при цьому використовувати західний досвід фінансового менеджменту лише в тій частині, яка може виявитися корисною в специфічних умовах української економіки.

Аналіз розвитку вітчизняного фінансового менеджменту дає змогу зробити висновок, що на початковому етапі його становлення головною особою в організації фінансів більшості підприємств, особливо малих і середніх, є головний бухгалтер, до функцій якого належать збір та обробка первинної фінансової інформації, облік витрат, обґрунтування цін на продукцію, прийняття рішень щодо доцільності кредитування, організація взаємовідносин з кредиторами та дебіторами, органами фінансового та податкового контролю.

На великих корпоратизованих підприємствах в міру ускладнення управлінських завдань відбувається поступальний розвиток фінансового менеджменту в напрямку виділення його окремих функцій (планування, організація, мотивація і контроль) і створення спеціалізованих фінансових служб. Тобто мова вже йде про функціональний підхід до управління фінансами з використанням загальних стандартизованих фінансових методів, процедур і технологій. Відповідно, на цій стадії підвищується роль фінансового директора як координатора діяльності окремих фінансових підрозділів підприємства.

Враховуючи нестабільність розвитку вітчизняної економіки, основний акцент під час розробки теорії та практики управління фінансами робиться на особливостях антикризового менеджменту, методах підтримки фінансової стійкості, обґрунтуванні фінансових рішень в умовах інфляції.

Водночас, з розвитком вітчизняного фінансового менеджменту все більше уваги приділяється пошуку шляхів ефективного використання обмежених фінансових ресурсів, обґрунтуванню напрямків інвестування коштів в активи з найвищим доходом за мінімального рівня ризику, виявленню альтернативних можливостей формування і розподілу фінансових ресурсів, збалансуванню джерел фінансування бізнесу відповідно до обраних пріоритетів діяльності, вибору оптимальних схем розподілу прибутку.

І, як свідчить досвід роботи вітчизняних підприємств, ті суб'єкти господарювання, які активно використовують нові фінансові інструменти та важелі у довгостроковому фінансовому плануванні й активно впроваджують спеціальні інформаційні системи підтримки фінансових рішень, змогли вчасно переорієнтуватися на стратегію і тактику виживання, адекватну принципово новим умовам роботи в ринковому середовищі.

В умовах посилення ринкової конкуренції, постійної зміни зовнішніх та внутрішніх чинників на вітчизняних підприємствах у найближчому майбутньому утвердиться системний підхід до управління фінансами. Зазначений підхід полягає у врахуванні взаємодії окремих структурно-функціональних елементів фінансової системи, всіх її рівнів і підсистем з метою отримання загального (системного) ефекту від управлінських рішень. Як показує практичний досвід, покращити кінцевий результат фінансово-господарської діяльності підприємств вдасться завдяки формуванню комплексу взаємопов'язаних управлінських завдань, використанню системи фінансових методів і важелів, цілеспрямованому і комплексному впливу на систему різноманітних фінансових відносин.

2. Обґрунтування альтернативних інвестиційних проектів

Інвестиційна діяльність є однією з необхідних умов сталого зростання економіки, а також ефективного функціонування, конкурентоспроможності, розвитку більшості підприємств. Вона здійснюється у формі опрацювання інвестиційної програми, окремих інвестиційних проектів та на підставі моніторингу й управління щодо її реалізації.

Реальні інвестиції фінансуються за рахунок коштів акціонерного товариства, бюджету, іноземних інвесторів, власних засобів, а також кредитів банків. У даний час більшість підприємств не має власних джерел фінансування капітальних вкладень.

У цих умовах дедалі більшого значення набувають науково обґрунтовані розрахунки щодо оцінки економічної ефективності інвестиційних проектів та їх відбору з низки попередньо опрацьованих альтернативних варіантів для фінансування та реалізації.

Інвестиції — це тимчасова відмова економічного суб’єкта від споживання наявних у його розпорядженні ресурсів (коштів) і використання цих коштів для зростання свого добробуту в майбутньому.

Інвестиційний проект — це план чи програма заходів, пов’язаних зі здійсненням капітальних вкладень з метою наступного повернення коштів та отримання прибутку. Проект має бути науково обґрунтованим, відповідати існуючим вимогам.

Це, зокрема, обґрунтування економічної доцільності, обсягів і термінів здійснення капітальних вкладень, наявність необхідної проектно-кошторисної документації, розробленої згідно з чинним законодавством.

Інвестиційний процес — це розгорнута в часі реалізація інвестиційного проекту. Початком інвестиційного процесу є прийняття рішення щодо інвестицій, а завершенням — або досягнення всіх намічених цілей, або вимушена зупинка в здійсненні проекту.

Для оцінювання ефективності інвестиційних проектів треба, зокрема, здійснювати:

ü  збір та опрацювання первинної інформації;

ü  моделювання потоків продукції, ресурсів, коштів;

ü  урахування результатів аналізу фінансового стану підприємства, котре реалізує інвестиційний проект;

ü  виявлення впливу реалізації інвестиційного проекту на довкілля;

ü  приведення майбутніх різночасових доходів і витрат до умов їх співвимірності;

ü  урахування впливу чинника інфляції;

ü  урахування невизначеності та зумовленого цим ризику;

ü  порівняння результатів (вигід) і витрат з орієнтацією на досягнення сподіваної норми прибутку.

У науковій літературі з інвестиційного аналізу наводиться низка показників оцінки економічної ефективності (привабливості) інвестиційних проектів. Одним із важливих показників є чиста поточна (теперішня) вартість (NPV — Net Present Value):

де NCVt — чистий потік грошових засобів упродовж t-го інтервалу планованого періоду (NCVt може бути як додатним, так і від’ємним); R — ставка дисконту, що враховує ризик; t — порядковий номер інтервалу планування за умови, що початок реалізації проекту взято за нуль.

загальному випадку NPV є функцією багатьох змінних (xj, j = 1, …, m), більшість з яких можна трактувати як випадкову (чи розпливчасту, нечітку) величину, тому і функція цих змінних (NPV) є випадковою або розпливчастою (нечіткою) величиною, тобто

Неусунена інформаційна невизначеність тягне за собою невідворотний ризик, яким обтяжені інвестиційні рішення. Завжди залишається можливість (ризик) того, що проект, визнаний привабливим і таким, що принесе в майбутньому прибутки, виявиться de facto менш привабливим або навіть збитковим, бо досягнуті у ході інвестиційного процесу значення (реалізація) низки змінних і параметрів як випадкових величин можуть відхилитися від запланованих або ж під час оцінювання проекту взагалі не враховувались. Отже, необхідно аналізувати та враховувати ризик, яким обтяжені інвестиційні проекти.

Існують численні методи аналізу ризиків, що дозволяє інвесторові (керівництву підприємства) приймати раціональні рішення в умовах невизначеності. Але ці методи ще не містять строго обґрунтованих правил. Це пояснюється, зокрема, тим, що опрацьовані на даний час методи аналізу ризику ґрунтуються на досить абстрактних концепціях, які на практиці складно подати в кількісній формі. На нашу думку, ці проблеми ще тривалий час залишатимуться актуальними.

Для економічного аналізу інвестиційних ризиків у економічній науковій літературі рекомендується використовувати методи аналізу беззбитковості та динамічності, методи визначення необхідної норми прибутку, методи визначення обсягів NPV та ймовірності песимістичного й оптимістичного варіантів можливої реалізації проекту тощо.

Зазначимо, що інвестор ніколи не матиме у своєму розпорядженні детермінованої всеосяжної оцінки міри ризику, оскільки рівень різноманіття чинників зовнішнього та внутрішнього се- редовища щодо проекту завжди перевищує управлінські (пізнавальні) можливості особи, яка приймає рішення, і, зрештою, може здійснитися найменш очікуваний сценарій перебігу подій (чи навіть такий, що взагалі не був урахований у проекті), котрий може зруйнувати інвестиційний процес. Тому інвестор зобов’язаний докладати значних зусиль до підвищення рівня своєї поінформованості, намагатися всебічно аналізувати, вимірювати та враховувати ризикованість своїх інвестиційних ініціатив як на стадії розроблення проекту, так і в процесі його реалізації. Якщо ступінь ризику зростатиме до недопустимих значень, а інвестор про це не турбуватиметься, він приречений діяти наосліп, що може призвести до невдачі.

Способи (методи) оцінювання інвестиційного ризику пов’язані з описом інформаційної невизначеності вихідних даних проекту. Якщо вихідні параметри мають імовірнісний опис, то показники ефективності інвестицій трактуються як випадкові величини зі своїми імплікативними ймовірнісними розподілами. Однак чим менш статистично забезпечені ті чи інші параметри, чим меншою є інформативність контексту відомостей (інформації) про стан (зсуви) ринкового середовища, чим нижчий рівень інтуїтивної активності експертів, тим складніше обґрунтовувати будь-які типи ймовірностей в інвестиційному аналізі. Інструментом, який дедалі частіше використовується для вимірювання можливостей (очікувань), які не можна звести до жорстко детермінованих, є теорія нечітких множин. Опубліковано чимало наукових праць, у яких ця теорія використовується в інвестиційному аналізі.

Як відомо, на стадії якісної оцінки ризику інвестиційного проекту, зокрема, його чинники аналізують і класифікують за різними ознаками. До зовнішніх чинників ризику (безпосереднього та опосередкованого впливу) належать: стосунки з постачальниками і покупцями; конкуренція; законодавство, що регулює підприємницьку діяльність; податкова система; не передбачені заздалегідь дії органів державного управління та місцевого самоврядування; економічний стан галузі, до якої належить проект; міжнародна економічна та політична ситуація; стихійні лиха тощо. До внутрішніх чинників ризику можна віднести ті, що пов’язані з неефективним управлінням підприємством, виробничою діяльністю, ресурсами та їх використанням тощо.

Серед видів і типів інвестиційних ризиків виокремлюють такі: кредитні ризики; ризики, що виникають на першій стадії інвестиційного процесу; підприємницькі ризики, пов’язані з реалізацією проекту; ризики країни тощо.

На даний час у методичних рекомендаціях та наукових статтях для врахування невизначеності, неповноти інформації та зумовленого цим ризику в оцінюванні величини NPV нерідко пропонується використовувати математичне сподівання випадкових величин, якими насправді є прогнозовані потоки коштів NCVt, t = 1, …, n, а ризик пропонується враховувати лише в оцінюванні ставки дисконту (R). Зокрема, робиться висновок, що ставка дисконту може слугувати узагальнюючим показником для врахування впливу різних видів і типів ризику, якими обтяжений інвестиційний проект. Ставка дисконту включає премію за ризик, бо ця премія є додатковим прибутком, необхідним інвесторові понад той рівень, який можуть принести безризикові інвестиції. Премію за ризик, як правило, вважають постійною величиною (константою) впродовж періоду реалізації проекту. У низці наукових праць звертається увага на деякі недоліки, притаманні такому підходу, наприклад:

По-перше, ризик інвестиційного проекту залежить від часу відведеного для кожного інтервалу планування (етапу): підготовчого етапу, етапу реалізації, етапу функціонування. Кожен етап містить перелік характерних для нього чинників ризику. Водночас існують чинники, негативний вплив яких посилюється з плином часу та які підвищують ризик проекту (навіть у межах певної стадії). Тому величина премії за ризик повинна коригуватись у кожен із t, t = 1, …, n інтервалів планування.

По-друге, враховувати ризик у вигляді премії — надбавки до безризикової ставки дисконту, — охопивши всі чинники, дуже складно. Зазначимо, що в цьому випадку відповідні величини Rt, t = 1, …, n доречно трактувати як випадкові, бо насправді премія за ризик, що входить до складу Rt, може адекватно трактуватися лише як випадкова (чи нечітка) величина.

У низці праць вплив зовнішніх чинників ризику пропонується враховувати, здійснюючи обчислення витрат на виробництво продукції і доходу від її реалізації. А вплив внутрішніх чинників — за рахунок збільшення ставки дисконту на величину премії за ризик, тобто

де — безризикова ставка дисконту в t-му інтервалі планування (реалізації проекту, t = 1,…, n); — премія за ризик у t-му інтервалі (випадкова величина).

У будь-якому з наведених вище та інших альтернативних підходів показники, які використовуються для оцінки привабливості й ефективності інвестиційних проектів (зокрема NPV), необхідно вважати випадковими (чи розпливчаcтими) величинами.

Один із способів урахування невизначеності кожного варіанта інвестиційного проекту з низки альтернативних варіантів — це формування певного класу очікуваних сценаріїв перебігу подій у ході реалізації інвестиційного процесу та вибір із цієї множини двох крайніх сценаріїв (оптимістичного та песимістичного), за котрих NPV (як випадкова величина) досягає своїх максимального і мінімального значень. Після цього очікуваний ефект оцінюється за критеріями Гурвиця з обраним параметром згоди. У низці випадків використовується максимінний підхід (критерій Вальда). Такий підхід відображає максимальну несхильність суб’єкта прийняття рішень до ризику і, безперечно, мінімізує ризик інвестора під час обрання одного (найкращого) з Kзгенерованих альтернативних варіантів проекту. Але в умовах використання цього підходу очевидно, що більшість проектів буде відхилена, тобто існує небезпека виникнення паралічу ділової активності, виникає ризик невикористаних можливостей. Окрім цього, втрачається значна частина інформації, бо з низки L згенерованих сценаріїв для кожного з K альтернативних варіантів проекту в разі використання імітаційного моделювання орієнтуються лише на два крайніх (оптимістичний та песимістичний).

Розраховуючи NPV , необхідно брати до уваги те, що змінні та параметри xj, j = 1, …, m є випадковими величинами. Для оцінювання інтервалів їх змін, вироблення гіпотез щодо законів їх розподілу як випадкових величин, а також урахування та оцінювання кореляційних зв’язків між цими змінними використовують статистичну інформацію, експертні оцінки, а також методи імітаційного моделювання. Відповідний алгоритм імітаційної моделі, послідовність кроків його реалізації та їх опис подаються в низці праць. Результати імітаційного моделювання можуть бути подані у вигляді дискретного чи неперервного закону розподілу показника ефективності проекту (чистої поточної вартості) як випадкової величини. Далі здебільшого обчислюють математичне сподівання випадкової величиниNPV(m (NPV)) та середньоквадратичне відхилення (s (NPV)) як ступінь ризику. З низки згенерованих альтернативних варіантів інвестиційного проекту (припустимо, що їх кількість дорівнює K) обирають той (k0), для котрого коефіцієнт варіації (CV(NPVk)) як ще один показник вектора оцінки міри ризику досягає свого мінімального значення, тобто

Зазначимо, що в багатьох випадках інвестиційний проект вважають ефективним, якщо сподіване значення m(NPV) є не меншим від суб’єктивно заданого (нормативного) проектного рівня m* (m* може набувати як від’ємних, так і додатних значень). Цей рівень залежить від стратегічних і тактичних цілей інвестора, від ролі, що її повинен відігравати даний проект у загальній стратегічній інвестиційній програмі тощо (в найпоширенішому випадку припускається, що m* = 0). Отже, обирається той (k0) з K альтернативних варіантів проекту, для котрого

Ясно, що має виконуватись умова:

Можливий і такий випадок, коли жоден із множини варіантів Z, яка складається з K альтернативних інвестиційних проектів, не задовольняє умову:

У цьому разі генеруються додаткові альтернативні варіанти проекту.

Відбір найкращого варіанта проекту k0 може також здійснюватися згідно з умовою (4.44). Але у загальному випадку може статися так, що для всіх k (k I Z), m(NPVk) < 0, якщо m* < 0. Тоді формула (4.45) не спрацьовує. Пропонується ввести модифікований коефіцієнт варіації ():

де e — задане число (e > 0).

Треба наголосити, що деякі з описаних вище підходів можна узагальнити з урахуванням того, що показники ефективності (привабливості) інвестиційних проектів, отримані в результаті імітаційного моделювання, є випадковими величинами, вони можуть мати асиметричні закони розподілу. У цих випадках для оцінювання ризику доречно враховувати лише несприятливі відхилення реалізації випадкової величини NPV від значення її математичного сподівання (m(NPV)). Одним із таких показників ступеня ризику може обиратися семіваріація (SV). Отже, на нашу думку, можна запропонувати здійснювати відбір найкращого (у певному розумінні) інвестиційного проекту з множини Z, що складається з K згенерованих альтернативних варіантів проекту, за допомогою процедури їх покрокового відбору, яка реалізується за такою послідовністю основних кроків.

Чим більше відомо про різні підходи до управління проектом, тим більше можна забракувати невдалих варіантів і перейти до детального вивчення обраного проекту.

Перша стадія проекту – ідентифікація – стосується вибору або генерування таких ґрунтовних ідей, які можуть забезпечити виконання важливих завдань розвитку. На цій стадії слід скласти перелік усіх можливих ідей, придатних для досягнення цілей економічного розвитку. Перша стадія циклу проекту виходить із чіткого формулювання цілей, порівняння альтернативних засобів його виконання та вибору найвигідніших варіантів.

На стадія розробки відбувається послідовне уточнення проекту за всіма його параметрами, а саме:

– технічні характеристики;

– врахування впливу на навколишнє середовище;

– ефективність та можливість фінансового здійснення;

– прийнятність із соціальних та культурних міркувань;

– масштабність організаційних заходів.

Розробка проекту включає звуження кола ідей шляхом їх детальнішого вивчення. Можливе проведення кількох типів досліджень, у тому числі:

– попереднє інженерне проектування;

– аналіз можливості економічного та фінансового здійснення;

– розгляд систем адміністративного управління;

– оцінка альтернативних варіантів з погляду захисту навколишнього середовища;

– оцінка впливу проекту на місцеве населення.

Чим більше відомо про різні підходи до управління проектом, тим більше можна забракувати невдалих варіантів і перейти до детального вивчення обраного проекту.

Експертиза забезпечує остаточну оцінку всіх аспектів проекту перед запитом чи рішенням про його фінансування.

На стадії експертизи увага зосереджується на оптимальному варіанті. Проводиться докладне вивчення:

– фінансово-економічної ефективності;

– факторів невизначеності й ризиків;

– окремих змін у керівництві або політиці, які можуть вплинути на успіх здійснення проекту.

На стадії переговорів інвестор і замовник, який хоче одержати фінансування під проект, докладають зусиль, щоб дійти згоди щодо заходів, необхідних для здійснення проекту. Досягнуті домовленості оформляються як документально підтверджені юридичні зобов’язання. Після проведення переговорів складається протокол намірів, меморандум або інші документи, що відображають досягнуті домовленості. Під реалізацією проекту розуміють виконання необхідних робіт для досягнення його цілей. На стадії реалізації проводиться контроль і нагляд за всіма видами робіт. Порядок проведення контролю та інспекції повинен погоджуватися на стадії переговорів. На стадії завершальної оцінки визначається ступінь досягнення цілей проекту, із набутого досвіду робляться висновки для його використання в подальших проектах. Під час цієї стадії необхідно порівнювати фактичні результати проекту із запланованими.

Ідея проекту може обумовлюватися:

– незадоволеними потребами і пошуком можливих шляхів їх задоволення;

– ініціативою приватних чи державних фірм, які прагнуть одержати переваги у використанні нових можливостей;

– наявністю невикористаних або недовикористаних матеріальних чи людських ресурсів та можливістю їх застосування у більш продуктивних галузях;

– необхідністю зробити додаткові капітальні вкладення;

– прагненням створити сприятливі умови для формування відповідної інфраструктури виробництва й управління;

– пропозиціями іноземних громадян або фірм щодо інвестицій;

– інвестиційними стратегіями, розробленими іншими країнами, а також можливостями, що виникають у зв’язку з міжнародними договорами;

– діяльністю організацій щодо надання двосторонньої допомоги і поточними проектами цих організацій у даній країні.

Щоб виявити кращий варіант проекту, треба розглянути широке коло його можливих варіантів. Дуже часто вибір певного способу чи варіанта проекту робиться передчасно. Дуже корисно внести всі можливі варіанти до початкового переліку ідей, що обговорюються, а потім шляхом використання логічної схеми відбору відкинути гірші. Початковий список альтернативних підходів може звузитися до кількох або одного варіанту. У міру відкидання альтернативних варіантів деталі й розрахунок кожного аспекту уточняються. Тим самим вдається уникнути надмірної детальної підготовчої роботи над варіантами, які, врешті-решт, відкидаються. Відмінність між стадіями ідентифікації та розробки частіше буває кількісною, ніж якісною.

Відхилення варіантів проекту відбувається на основі вибору ідей, які згодом буде прийнято і піддано детальному аналізу на стадіях розробки та експертизи проекту.

Причинами відхилення варіантів проекту можуть бути:

– недостатній попит на запропонований продукт проекту або відсутність переваг перед наявними продуктами;

– надмірні витрати проекту порівняно з очікуваними вигодами;

– відсутність політичної підтримки влади;

– непридатна для здійснення цілей проекту технологія;

– завеликий масштаб проекту, що не відповідає наявним організаційним та управлінським можливостям;

– надмірний ризик;

– зависокі витрати на експлуатацію проекту порівняно з наявними фінансовими ресурсами або альтернативними рішеннями.

 

3. Поняття, види та значення грошових потоків для підприємства

З трансформацією фінансового аналізу в Україні, що відбувається з початку 1990-х років, увага практиків та науковців стала зосереджуватися на новому для вітчизняних фінансистів понятті “грошовий потік”. Пояснюється це тим, що в ринкових умовах господарювання потенційний власник повинен дати відповідь на три стратегічних питання:

Ø  якими повинні бути величина та оптимальний склад активів підприємства, що дають змогу досягнути найбільшого добробуту його власників, акціонерів та трудового колективу;

Ø  де знайти джерела фінансування та якою повинна бути їх оптимальна структура;

Ø  як організувати поточне та перспективне управління фінансовою діяльністю, щоб забезпечити платоспроможність та фінансову стійкість підприємства.

В контексті розв’язку останнього питання управління грошовими потоками є одним з ключових моментів під час поточного управління підприємством з позиції оптимального співвідношення між ліквідністю та прибутковістю.

Необхідність управління ліквідністю продиктована можливістю виникнення на підприємстві трьох ситуацій, кожна з яких пов’язана з наявністю чи відсутністю грошових коштів та якістю управління грошовими потоками:

·  виплати перевищують надходження підприємства за певний період. В цьому випадку виникає дефіцит коштів, усунення якого вимагає залучення додаткових фінансових ресурсів, що також пов’язано з витратами;

·  надходження перевищують виплати, що може призвести до надлишкової ліквідності. Вільна готівка – це неприбутковий актив, тому вона повинна використовуватися для одержання додаткового доходу, що вимагає здійснення фінансових заходів по розміщенню таких коштів;

·  збалансованість потоків платежів забезпечує стан фінансової рівноваги (ліквідності), який гарантує існування підприємства в короткостроковому і довгостроковому періодах та задовольняє фінансові потреби зацікавлених в підприємстві груп осіб. Фінансова рівновага гарантує стабільність і є передумовою досягнення інших цілей.

Таким чином, зміст управління потоками грошових коштів залежить від оптимізації фінансових потоків і структури капіталу підприємства. Грошові потоки повинні бути узгоджені між собою таким чином, щоб зберегти ліквідність (фінансову рівновагу) і при цьому уникнути надлишкової (нерентабельної) ліквідності. Тільки за такої умови процес виробництва може відбуватися без перешкод.

Грошовий потік підприємства являє собою сукупність розподілених у часі надходжень і виплат коштів, генерованих його господарською діяльністю.

Висока роль ефективного управління грошовими потоками підприємства визначається наступними основними положеннями:

1. Грошові потоки обслуговують здійснення господарської діяльності підприємства практично у всіх її аспектах.

Образно грошовий потік можна представити як систему „фінансового кровообігу" господарського організму підприємства. Ефективно організовані грошові потоки підприємства є найважливішим симптомом його „фінансового здоров'я", передумовою досягнення високих кінцевих результатів його господарської діяльності в цілому.

2. Ефективне управління грошовими потоками забезпечує фінансова рівновага підприємства в процесі його стратегічного розвитку. Темпи цього розвитку, фінансова стійкість підприємства значною мірою визначаються тим, наскільки різні види потоків коштів синхронізовані між собою по обсягах і в часі. Високий рівень такої синхронізації забезпечує істотне прискорення реалізації стратегічних цілей розвитку підприємства.

3. Раціональне формування грошових потоків сприяє підвищенню ритмічності здійснення операційного процесу підприємства. Будь-який збій у здійсненні платежів негативно позначається на формуванні виробничих запасів сировини і матеріалів, рівні продуктивності праці, реалізації готової продукції і т.п. У той же час ефективно організовані грошові потоки підприємства, підвищуючи ритмічність здійснення операційного процесу, забезпечують ріст обсягу виробництва і реалізації його продукції.

4. Ефективне керування грошовими потоками дозволяє скоротити потреби підприємства в позиковому капіталі. Активно управляючи грошовими потоками, можна забезпечити більш раціональне й ощадливе використання власних фінансових ресурсів, сформованих із внутрішніх джерел, знизити залежність темпів розвитку підприємства від залучення кредитів. Особливу актуальність цей аспект управління грошовими потоками набуває для підприємств, що знаходяться на ранніх стадіях свого життєвого циклу, доступ яких до зовнішніх джерел фінансування досить обмежений.

5. Управління грошовими потоками є важливим фінансовим важелем забезпечення прискорення обороту капіталу підприємства. Цьому сприяє скорочення тривалості виробничого і фінансового циклів, що досягається в процесі результативного управління грошовими потоками, а також зниження потреби в капіталі, що обслуговує господарську діяльність підприємства. Прискорюючи за рахунок ефективного управління грошовими потоками оборот капіталу, підприємство забезпечує ріст суми генерованого у часі прибутку.

6. Ефективне управління грошовими потоками забезпечує зниження ризику неплатоспроможності підприємства. Навіть у підприємств, що успішно здійснюють господарську діяльність і генерують достатню суму прибутку, неплатоспроможність може виникати як наслідок незбалансованості різних видів грошових потоків у часі. Синхронізація надходження і виплат коштів, що досягається в процесі управління грошовими потоками підприємства, дозволяє усунути цей фактор виникнення його неплатоспроможності.

7. Активні форми управління грошовими потоками дозволяють підприємству отримувати додатковий прибуток, генерований безпосередньо його грошовими активами. Мова йде в першу чергу про ефективне використання тимчасово вільних залишків коштів у складі оборотних активів, а також накопичуваних інвестиційних ресурсів у здійсненні фінансових інвестицій. Високий рівень синхронізації надходжень і виплат коштів по обсягу і в часі дозволяє знижувати реальну потребу підприємства в поточному і страховому залишках грошових активів, що обслуговують операційний процес, а також резерв інвестиційних ресурсів, сформований у процесі здійснення реального інвестування. Таким чином, ефективне управління грошовими потоками підприємства сприяє формуванню додаткових інвестиційних ресурсів для здійснення фінансових інвестицій, що є джерелом прибутку.

Поняття „ грошовий потік підприємства" є агрегованим, що включає у свій склад численні види цих потоків, що обслуговують господарську діяльність. З метою забезпечення ефективного цілеспрямованого управління грошовими потоками вони вимагають визначеної класифікації. Таку класифікацію грошових потоків пропонується здійснювати за наступними основними ознаками (рис.3).

Критеріями управління потоками грошових ресурсів є ліквідність і доходність. В такому випадку є очевидним прояв класичного конфлікту між ліквідністю і доходністю: велика доходність будь-якої форми вкладення грошових коштів завжди оплачується зниженням ліквідності, а збільшення шансів на прибуток означає зростання ризику втрати капіталу.

При загрозі неплатоспроможності на перше місце виходить критерій ліквідності. Рішення, які повинні бути прийняті в такій ситуації, пов’язані з питаннями існування всього підприємства. При цьому ступінь небезпеки визначається двома моментами:

a)  величиною дефіциту фінансових ресурсів і періодом часу, протягом якого він буде зберігатися;

b)  можливостями керівника приймати заходи для зниження цього дефіциту і виведення підприємства з небезпечного стану неліквідності.

Рис. 3

У разі появи ліквідних надлишків критерій ліквідності стає другорядним, а основним завданням – ефективне використання цього надлишку. В такому випадку поряд з довгостроковими вкладеннями в інвестиції підприємства можна скористатися короткостроковими фінансовими вкладеннями у формі ліквідних цінних паперів або строкових контрактів. При прийнятті такого рішення вже постають проблеми, пов’язані з ліквідністю, доходністю і ризиком таких вкладень.

Питання сутності грошових потоків та методів управління ними з різним ступенем теоретичного та практичного висвітлення розглянуто в багатьох іноземних перекладних виданнях останнього часу: В. Ковальова, Дж. К. Ван Хорна, Є. Брігхема, Е. Нікхбахта, Є. Стоянової, І. Балабанова, Т. Райса та інших.

Так, Е. Нікбахт та А. Гроппеллі наводять спрощене визначення грошового потоку як “міри ліквідності компанії”, що складається з “чистого доходу і безготівкових витрат, таких, як амортизаційні відрахування”. Наведене тлумачення грошового потоку, з одного боку, розкриває його сутність, з іншого – основні його складові.

Більш детальне визначення грошового потоку наводить Т. Райс, який поділяє потоки на чисті, традиційні і операційні. Чистий грошовий потік представляє собою зміну грошових коштів, що знаходяться у розпорядженні підприємства, за період, що аналізується. Традиційний поток – це приблизна оцінка надходжень грошових коштів від виробничої діяльності. Він визначається з використанням припущення, що надходження коштів можна оцінити, додавши компенсаційні статті витрат до чистого прибутку (наприклад, амортизацію). Під операційним потоком розуміється сума фактичних надходжень грошових коштів від операцій за визначений період. Як правило, при цьому не враховуються фінансові виплати (якщо це не є основна діяльність підприємства). Таким чином, Т. Райс визначає загальний грошовий потік як всі грошові надходження і виплати, пов’язані не тільки з веденням операцій по основній діяльності.

Дж. К. Ван Хорн підкреслює, що поняття грошових коштів та грошових потоків можна трактувати по-різному в залежності від завдань аналізу. Як правило, грошові кошти і грошові потоки розглядають як готівку або робочий оборотний капітал, тобто у вузькому або широкому тлумаченні цього поняття.

Дійсно, той же Т. Райс для потреб аналізу кредитоспроможності виділяє наступні види грошових потоків (рис. 4).

Рис.4. Класифікація грошових потоків

З позиції менеджменту підприємства з метою управління ліквідністю грошові потоки поділяють на два види: вхідні і вихідні – надходження і видатки, що знаходять своє відображення у Звіті про рух грошових коштів (П(С)БО 4).

З вищезазначеного випливає, що управління грошовими потоками передбачає комплексні заходи, тому що готівкові кошти, з одного боку, є складовою оборотних активів, з іншого – їх обсяги, шляхи надходження та вибуття залежать, в першу чергу, від зміни обсягів виробничих запасів, стану дебіторської і кредиторської заборгованості, платежів до бюджету тощо.

Наявність грошових коштів тісно пов’язана з прибутком і рухом оборотного капіталу. Якщо суб’єкт господарювання виробляє і реалізує рентабельну продукцію (товари, послуги, роботи), то це є найважливішою передумовою дотримання необхідного рівня потоку грошових коштів. З певною часткою умовності можна сказати, що приріст (зменшення) грошових коштів за певний період повинен відповідати прибутку (збитку) від діяльності підприємства.

В той же час грошовий потік і розрахунок прибутку не співпадають в часі при використанні методу визначення прибутку від реалізації продукції за моментом її відвантаження.

В цьому випадку продукція може вважатись реалізованою в одному часовому періоді, а гроші надходити в іншому. Тому орієнтація при оцінці фінансового стану тільки на дані про прибуток є в деякій мірі умовною і може призвести до підвищення фінансового ризику.

Підприємство може бути прибутковим за даними бухгалтерського обліку і звітності і в той же час відчувати певні ускладнення в оплаті своїх поточних зобов’язань.

Однією з причин такої ситуації є специфіка відображення інформації в звітності про фінансові результати, яка полягає у використанні методу нарахувань та відповідності доходів і витрат. Інформація про потоки грошових коштів формується за касовим методом, тобто за фактом їх руху на рахунках в банку і в касі підприємства. Результатом використання різних методів формування інформації є невідповідність реального потоку грошових коштів і прибутку, відображеного у звітності (рис. 5).

Розв’язати названі протиріччя призначений Звіт про рух грошових коштів. Він має вагоме значення як для менеджменту підприємства, так і для кредиторів, інвесторів, контрагентів.

Звіт про рух грошових коштів — це документ фінансової звітності, в якому відображуються надходження і витрачання грошових коштів під час поточної господарської, інвестиційної та фінансової діяльності. Ці зміни подаються таким чином, що дають змогу встановити взаємозв’язок між залишками грошових коштів на початок і кінець звітного періоду.

Рис. 5 Причини розбіжностей між сумами одержаного прибутку підприємства і грошових коштів

 Для складання Звіту використовують показники Балансу, Звіту про фінансові результати та дані аналітичного обліку руху грошових коштів.

До Звіту про рух грошових коштів не включаються: внутрішні зміни у складі грошових коштів; негрошові операції (отримання активів шляхом фінансової оренди, бартерні операції, придбання активів шляхом емісії акцій тощо).

Грошовий потік з активів містить три компоненти: операційний потік грошей, капітальні витрати і приріст чистого робочого капіталу.

Операційний потік грошей — це потік грошей, що є результатом щоденної роботи фірми з виробництва і продажу. Витрати, пов'язані з фінансуванням фірмою своїх активів, не включаються до операційного потоку, оскільки вони не є операційними витратами.

Внаслідок того, що певна частина грошового потоку фірми, як правило, реінвестується в фірму, у фірми виникають капітальні витрати. Капітальні витрати — це чисті витрати на придбання активів без продажу активів.

Рис.6. Структура вхідних грошових потоків на підприємстві.

Різниця між проектованим збільшенням оборотних активів і поточних зобов'язань визначається як зміна в чистому робочому капіталі. Приріст чистого робочого капіталу — це різниця між збільшенням поточних активів внаслідок реалізації нового проекту та автоматичним збільшенням кредиторських рахунків і нарахувань. Він вимірюється як зміна чистого робочого капіталу за період, що досліджується, і репрезентує чистий ріст теперішніх активів порівняно з теперішньою заборгованістю. Нижче три компоненти грошового потоку розглядаються більш детально.

Для розрахунку операційного потоку необхідно визначити різницю між доходами та витратами, причому до витрат не включаються амортизація, оскільки це — не відтік грошей, та проценти, тому що вони є фінансовими витратами.

Амортизаційні відрахування — це вид затрат, які фірма не сплачує зовнішнім постачальникам як заробітну плату, а акумулює в окремий фонд, чим зменшує суму оподаткованого доходу та створює таким чином додатковий грошовий потік. Позитивний ефект амортизаційних відрахувань полягає в тому, що їх накопичення супроводжується виникненням додаткових коштів для розширення бізнесу, що сприяє підвищенню ділової активності фірми. Таким чином, основними причинами, які роблять амортизацію важливою статтею грошового потоку, є: значна вагомість цієї статті у бюджеті інвестування, зниження податкових зобов'язань, що дозволяє збільшити чисті доходи фірми, а також негрошові витрати, які, хоча й належать до витрат, але можуть використовуватися на інші, ніж інвестиційні, цілі.

Аналіз руху потоків грошових коштів дає змогу вивчити їх динаміку, визначити суму перевищення надходжень над витратами (сплатами), виявити можливості внутрішнього самофінансування.

Для керівництва підприємства важливо знати не лише фінансовий результат діяльності, але й мати можливість аналізувати рух грошових коштів за звітний період, визначати зміни основних джерел надходження грошових коштів та напрямків їx використання. Розбіжності показників прибутку та грошового потоку обумовлені тим, що деякі статті бухгалтерського обліку відображаються не в момент надходження або сплати грошей, а в момент здійснення операції. Тому орієнтація при оцінці фінансового стану тільки на дані про прибуток є в деякій мipi умовною i може привести до підвищення фінансового ризику.

 

Еще из раздела Финансовые науки:

• Курсовая работа: Сущность лизинговых операций
• Курсовая работа: Анализ применения налоговых льгот и вычетов в РФ
• Дипломная работа: Анализ финансовых результатов предприятия ООО "Автомобильный центр "АВГ"
• Реферат: Финансовые инструменты рынка ценных бумаг
• Реферат: Расчеты бюджетного учреждения с прикрепленными потребителями коммунальных услуг
• Учебное пособие: Фінансове планування на підприємствах
• Контрольная работа: Захист інноваційних фінансових послуг

---