Географічне положення Південна Америка -
південний материк Західної півкулі між 12°28' пн. ш. (мис Галлінас на
півострові Гуахіра) і 53°54' пд. ш. (мис Фроуерд на півострові Брансуік),
34°47' зх.д. (мис Кабу-Бранку) і 81°20' зх.д. (мис Паріньяс). На півночі
материк омивається водами Карибського моря, на сході - Атлантичного океану, на
півдні - Магелланової протоки і на заході - Тихого океану. Вузьким Панамським
перешийком Південна Америка зв'язана з Центральною і Північною Америкою.
Площа материка 17,65 млн. км2, з островами 18,28 млн. км2. До складу
Південної Америки відносять острови Підвітряні і Тринідад, Фолклендські острови й
архіпелаг Вогняна Земля (на півдні якого знаходиться мис Горн, південний край
усієї Південної Америки - 55°59' пд. ш.), острови південного Чилі, Галапагос
та інші. Береги Береги Південної Америки розчленовані дуже
слабко, лише на південному заході вони сильно порізані фіордами. Окремі великі
затоки глибоко вдаються в сушу: на заході - затока Гуаякіль, на півночі утворивши
Венесуельську затоку й озеро-лагуну Маракайбо і на південному сході - Ла-Плата. На
Тихоокеанському узбережжі переважають прямолінійні вирівняні абразивні бухтові й
акумулятивні береги, у Перу - переважно скелясті. На Атлантичному узбережжі береги
також вирівняні, але вже низинні. На південь від затоки Гуанабара до 30° пд. ш.
береги дрібно розчленовані і мають зручні бухти; відкриті серповидні затоки типові
для берегів Патагонії. Рельєф У рельєфі Південної Америки
чітко виділяються рівнинно-плоскогірний платформний позаандійський Схід і гірський
андійський Захід, що відповідає рухливому орогенічному поясу. Підвищення
Південно-Американської платформи представлені Гвіанським, Бразильським і
Патагонським плоскогір'ями, прогини - низинами і рівнинами Льянос-Оріноко,
Амазонською, Бені-Маморе, Гран-Чако, Межиріччям (рік Парана й Уругвай) і Пампою;
зі сходу плоскогір'я обрамлені вузькими переривчастими смугами берегових
рівнин. |
Рельєф Аргентини. | Гвіанське плоскогір'я
підвищується до центру (г. Немлинця, 3014 м), Бразильське - із північного заходу
на південний схід (г. Бандейра, 2890 м), Патагонське - зі сходу на захід (до 2200
м). У рельєфі Гвіанського і Бразильського плоскогір'їв переважають цокольні
порожні, хвилясті рівнини (вис. до 1500-1700 м), у межах яких виділяються
останцеві конусоподібні вершини і кряжі (наприклад, Серра-ду-Еспіньясу) або
переважно пісковикові, височини - так звані шапади (Ауян-Тепуї і Рорайма та інші).
Східний край Бразильського плоскогір'я розбитий на окремі масиви
(Серра-да-Мантікейра й інші), що мають характерні форми "цукрових голів"
(наприклад, Пан-ді-Асукар у Ріо-де-Жанейро). Прогини і западини Бразильського
плоскогір'я в рельєфі виражені моноклінарно-пластовими рівнинами з піднятими
краями-куестами, акумулятивними рівнинами (западина р. Сан-Франсіску) або лавовим
плато (у середній течії Парани). У рельєфі Патагонії переважають шаруваті,
вулканічні плато, прикриті стародавніми мореними і водно-льодовиковими
відкладеннями; плато прорізані глибокими каньйонами річок, що зароджуються в
Андах. Система хребтів Анд простягається на 9000 км на північ і захід
материка. На сході і північному сході, у Венесуелі, - два ланцюги Карибських Анд,
глибоко розчленовані розламами і річковою ерозією. Основна, меридіональна система
Анд, або Андійських Кордильєр, що сягає 6960 м (г. Аконкагуа), височіє на заході
Південної Америки і підрозділяється на Північні, Центральні і Південні Анди.
Північні Анди (до 5° пд. ш.) відрізняються чергуванням високих складчасто-брилових
хребтів і глибоких западин. В Еквадорі вони складаються зі Східних і Західних
Кордильєр, западина між якими заповнена продуктами діяльності вулканів Чімборасо,
Котопахі й інших. У Колумбії виділяються три основні частини Кордильєр (Східна,
Центральна і Західна), розділені западинами рр. Магдалена і Каука. Вулкани (Уіла,
Руїс, Пурасе тощо) зосереджені в основному в Центральній і на Західній частині
Кордильєр; для центральної частини Східних Кордильєр типові стародавньоозерні
плато, висота 2-3 тис. м. На півночі і заході лежать найбільш великі на
андійському заході низовини - Прикарибська і Притихоокеанська.
Геологічна будова і корисні копалини Континент Південна Америка складається з
двох основних структурних елементів - Південно-Американської платформи у центрі і
на сході та складчастого гірського поясу Анд. |
Краєвиди Еквадору. | Фундамент
Південно-Американської платформи складається з різновікових блоків, консолідованих
від архею до раннього палеозою. Найбільш великі виступи фундаменту - Гвіанський,
Західно-Бразильський і Східно-Бразильський щити; перші два щити майже цілком
складаються з глибокометаморфізованих та інтенсивно-деформованих порід архею і
нижнього протерозою (гнейси, кристалічні сланці і граніти), а також середньо- або
верхньопротерозойських гранітів типу рапаківи. Східно-Бразильський щит включає
окремі блоки раннього докембрію (масив Сан-Франсіску), розділені й облямовані
геосинклінальними складчастими системами пізнього протерозою. Широтна Амазонська
западина закладена наприкінці докембрію - початку палеозою уздовж великої зони
розламів, що розділила Гвіанський і Західно-Бразильський щити. Південна частина
Південно-Американської платформи - Патагонська плита - відрізняється найбільш
молодим фундаментом, що включає низи палеозою, звичайно розглядається як
самостійна структурна одиниця, що складається з двох підняттів -
Північно-Патагонського і Південно-Патагонського (Десеадо і Санта-Крус) і двох
прогинів: Неукен - Сан-Матіас і Чубут - Сан-Хорхе. Надра Південної Америки
містять досить різноманітний комплекс корисних копалин. Найбільші поклади залізних
руд присвячені до стародавнього докембрію Венесуели (басейн р. Оріноко) і Бразилії
(штат Мінас-Жерайс), найбагатші родовища мідно порфірових руд Центральних Анд.
Родовища руд рідких елементів пов'язані з ультра основними лужними інтрузіями
Східної Бразилії. До молодих вулканічного і субвулканічного тіл території Болівії
відносяться родовища руд олова, сурми, срібла тощо. Передові і міжгірські
прогини Анд вміщують поклади нафти і газу, особливо багаті в межах Венесуели. Є
родовища вугілля; поклади кам'яного вугілля відомі у верхньому палеозої,
бурого - у кайнозої. До молодої кори вивітрювання відносяться родовища бокситів
(особливо в Гайані і Сурінамі). Клімат Положення Південної
Америки переважно в низьких широтах обумовлює великий приплив сонячного тепла:
радіаційний баланс майже усюди дорівнює 60-90 ккал/см2 на рік; у Патагонії він
зменшується до 30-40 ккал/см2. На північ від південних тропіків середні місячні
температури коливаються в основному від 20 до 28 °С (максимальна температура 49 °С
у Гран-Чако), знижуючись влітку, у січні, у Патагонії до 10 °С, а взимку, у липні,
до 12-16 °С на Бразильському плоскогір'ї, до 6-10 °С в Пампі і до 1 °С - на
крайньому півдні (на високих плоскогір'ях і на півдні мінімум до -30 °С).
Південна Америка лежить у 6 кліматичних поясах: екваторіальному, північному і
південному субекваторіальних, тропічному, субтропічному і помірному.
|
Атлантика поблизу Південної Америки. |
Екваторіальні повітряні маси (екватор, мусон) влітку зміщаються в субекваторіальні
пояси, обумовлюючи дощовий сезон. Узимку ж у субекваторіальних поясах переважають
сухі тропічні (пасатні) повітряні маси; західний край Північноатлантичного
максимуму захоплює і східний піднесений край Бразильського плоскогір'я. Тому
субекваторіальний клімат характеризується вологим літом і сухою зимою. Подібний
клімат виражений на півночі материка, у Льянос-Оріноко, на півночі Гвіанського і
на півночі та в центрі Бразильського плоскогір'їв, на рівнинах
Акри-Бені-Маморе і на заході Еквадору. На навітряних схилах плоскогір'їв і в
Східній Амазонії, куди пасат приходить з океану, посушливий період дуже короткий;
на підвітряних схилах північного сходу Бразильського плоскогір'я він дуже
тривалий. У тропічному поясі зволоження істотно змінюється у напрямку зі
сходу на захід. Також слабко виражена посуха на підданому океанічним пасатам сході
Бразилії. У центрі материка (Гран-Чако) літні дощі пов'язані головним чином із
проникненням з півночі в область барицького мінімуму екваторіального повітря;
узимку, прогріваючи і висушуючи, вторгаються повітряні маси з півдня. Вони
викликають, раптові похолодання аж до Амазонії. Майже ізольована від східних
вітрів Пуна Центральних Анд: на півночі вона має тропічний високогірний посушливий
клімат з літніми опадами, у центрі і на півдні - континентальний пустельний.
Крайній захід материка між 5-28° пд. ш. постійно знаходиться під впливом східної
периферії південноокеанського максимуму, у якому повітряні маси осідають з
утворенням пасатної інверсії. У субтропічному поясі на сході (Південного
Бразильського плоскогір'я, Межиріччя і Східної Пампи) - теплий постійно
вологий клімат: влітку опади приносять вітри мусонного типу з Атлантики, в інший
час - циклони мігруючих полярних фронтів; характерні сильні південні вітри
памперо. У помірному поясі панує західне перенесення повітряних мас. На
підвітряні західні схили Анд вони приносять величезну кількість опадів,
температури мало змінюються по сезонах. Патагонія знаходиться в "дощовій
тіні" з напівпустельним кліматом, сильними південно-західними вітрами і
різкими коливаннями температур. Внутрішні води Особливості
рельєфу і клімату Південної Америки визначили її виняткове багатство на поверхневі
і підземні води, значну величину стоку, наявність найбільш повноводної річки
земної кулі - Амазонки. Займаючи 12% площі суші Землі, Південна Америка одержує
приблизно у 2 рази більше (1643 мм) середньої кількості опадів на одиницю площі.
Повний річковий стік складає 27% усього стоку Землі, середній шар стоку (58 см)
також майже в 2 рази більше середньої величини для всієї суші. Але величина стоку
різко коливається по території материка - від декількох мм до сотень см.
Нерівномірно розподілені і ріки між басейнами океанів: басейн Тихого океану у 12
разів менший від басейну Атлантичного (вододіл між ними проходить в основному по
хребтах Анд); крім того, близько 10% території Південної Америки відноситься до
області внутрішнього стоку, що перетинає материк від затоки Гуаякіль через
Центральноандське нагір'я до південної Пампи. Переважають ріки дощового, а на
крайньому півдні - також снігово-льодовикового живлення |
Водоспад у Венесуелі. |
Найбільшої величини середній річний стік 150-400 см (до 90% опадів) досягає на
півдні Чилі, що обумовлюється літніми повенями, у тому числі й у
"транзитних" ріках Патагонії; частка підземного живлення рік Південних
Анд не більш 20-25. Подібні характеристики стоку й Амазонії, що зменшується в її
центральній і південній частинах до 40-60 см. Режим великих річок, як і самої
Амазонки, залежить від сезону дощів у верхній і середній течії її приток.
Аналогічний режим стоку і на рівнинних територіях субекваторіальних і тропічних
поясів з дощовим живленням рік (Льянос-Оріноко, рівнини Бені-Маморе, Гран-Чако).
Різко виражена сезонність у випаданні опадів призводить до мінливості стоку
(середній стік зменшується від 50-80 до 15- 20 см) і режимів рік: узимку місцями
стік припиняється і навіть великі водотоки (Ріо-Бермехо, Ріо-Саладо й інші)
розбиваються на окремі плеса з засоленими водами, улітку ж паводки затоплюють
великі простори; регуляторами стоку рр. Парагваю і Парани служать болотно-озерні
низини Пантаналу і Лаплатська низовина. Найменший стік (3-5 мм) належить
пустельному тропічному заходу Південної Америки, де навіть талі снігові води з
високогір'їв накопичуються в передгірних шлейфах і тектонічних депресіях,
підвищуючи до 50% частку підземного живлення епізодичних рік (лише р. Лоа має
постійний стік в океан). Значна кількість опадів, принесених з Атлантики,
великі плоскогір'я, що збирають стік і з прилягаючих схилів Анд, сприяли
формуванню на позаандійському сході Південної Америки великих річкових систем:
Амазонки, Оріноко, Парани з Парагваєм. В Андах найбільшою є система р. Магдалена,
що тече у подовжній западині вологих Північних Анд. Для судноплавства
придатні в основному лише річки низовин. Гірські річки Анд і плоскогір'їв, що
буяють порогами і водоспадами (Анхель, 1054 м, Кайєтур, 226 м, Ігуасу, 72 м, та
інші), а також повноводні водостоки постійно вологих рівнин володіють величезним
гідроенергетичним потенціалом (понад 300 млн. квт). Великі озера, головним
чином льодовикового походження (кінцеві басейни), зосереджені переважно в
Патагонських Андах (Лаго-Архентіно, Буенос-Айрес Лі) і на півдні Середнього Чилі
(Льянкіує й інші). У Центральних Андах лежить найбільш високогірне з великих озер
Землі - Тітпкака, там же багато залишкових озер (Поопо й інші) і великих
солончаків. Останні також типові для западин між Пампанськими сьєрами
(Салінас-Грандес). Великі лагунові озера знаходяться на півночі (Маракайбо) і на
південно-сході Південної Америки (Патус, Лагоа-Мірін). Ґрунти і
рослинність Велика частина Південної Америки флористично відноситься до
неотропічної області, південь - до антарктичної області. Відповідно до
географічного положення в низьких широтах на материку переважають вічнозелені або
літньозелені ліси, рідколісся, чагарники і латеритні типи ґрунтоутворення. У
Південній Америці найбільше на Землі поширення мають рослинні формації вологих
(дощових) вічнозелених, переважно екваторіальних, лісів, так званих гілей
(бразильський сельвас), що займають майже всю Амазонську низовину з прилягаючими
схилами плоскогір'їв і Анд, західну Колумбію і східні схили Бразильського
плоскогір'я. Вони відрізняються дуже багатим флористичним складом, густотою,
найбільшим приростом біомаси (50-200 т/га) і наявністю багатьох цінних рослин.
Характерні сімейства бобових, миртових, мелієвих, лаврових, пальм та інших, рясні ліани
(сімейства бегонієвих, пасіфлорових тощо) і епіфіти (головним чином орхідеї і
бромельові). У цих лісах зосереджені основні запаси твердої деревини, звідси
походить дерево какао, каучуконос гевея, диняче дерево папайя і кокосова пальма,
маніок і батат. Під гілеєю формуються червоно-жовті ферралітні кислі ґрунти, у
зниженнях опідзолені з ділянками болотних ґрунтів. У східній Амазонії і з
віддаленням від екватора мірою подовження посушливого періоду в гілеї
з'являється домішка листопадних видів, а на півночі Гвіанського і на півночі
та сході Бразильського плоскогір'їв вона змінюється листопадно-вічнозеленими
лісами. Для субекваторіальних і тропічних поясів з чітко вираженим сухим
сезоном найбільш характерні саванні і рідколісні формації з галерейними лісами в
долинах рік. На півдні Льянос-Оріноко (де вони також називаються льянос), на
рівнинах Бені-Маморе, Арагуаі-Токантінса - це вологі високотравні, переважно
пальмові савани і саванні ліси на червоних ферралітних ґрунтах. У центрі
Бразильського плоскогір'я - савани з ксерофільними деревцями, так звані кампос
серрадос, на коричнево-червоних ґрунтах; подібні ксерофільні формації виражені
також на півночі материка. До найбільш посушливого північно-східного району
Бразильського плоскогір'я належить опустелена рідколісна формація каатинга з
колючих чагарників, кактусів і пляшкоподібних дерев сімейства баобабових. Сухі
тропічні ліси і рідколісся з коричнево-червоними ґрунтами займають рівнини
Гран-Чако; у них дуже коштовні дерева кебрачо (основний постачальник таніну).
У субтропічному поясі на заході напівпустелі змінюються
"середземноморськими" літньосухими жорстколистими лісами і чагарниками
(еспіналь, маттораль) на коричневих ґрунтах. На південь від 37-38° пд. ш. вони
переходять у вологі вічнозелені змішані ліси - гемігілею - з південних буків
нотофагусів, магнолієвих, лаврових та інших листяних порід з домішкою хвойних
(чилійська араукарія, подокарпус, лібоцедрус, фіцройя) з безліччю ліан, бамбуків,
епіфітів, папоротей на бурих лісових ґрунтах; до 42° пд. ш. вони вкривають і
східні схили Анд; у високогір'ях з'являються альпійські луги. На схід від
Анд, на північному заході Аргентини панують чагарникові напівпустелі із
сіроземними ґрунтами і ділянками пустель. Субтропічні вічнозелені вологі ліси
пінерайя (в основному з бразильської араукарії і парагвайського падуба -
йєрба-мате) на характерних червоноземних ґрунтах займають піднесений південний
край Бразильського плоскогір'я. Дуже контрастна рослинність і ґрунти на
заході і сході помірного пояса. Острови і вологі західні схили Патагонських Анд
покривають ліси південного типу (переважно з вічнозелених і листопадних південних
буків з домішкою хвойних) на бурих лісових, частково опідзолених ґрунтах; східні
схили Анд - хвойно-листопадні ліси, а підвітряну Патагонію - напівпустельні бурі
ґрунти і рослинність з розріджених дерновинних злаків і щільних зонтикових: лише в
передгірному зниженні і на півночі Вогненної Землі з'являються степи з
каштановими ґрунтами, а на крайньому південному сході кріофітні луги і сфагнові
болота. Субтропічні і тропічні болота займають величезні площі у западині
верхнього Парагваю, уздовж його середньої течії, у Межиріччі й у низинах при
злитті багатьох річок. Північно-західне і східне (до 27° пд. ш.) узбережжя
материка часто обрамлені мангровими заростями. Найменше природний рослинний покрив
зберігся на міжандійських плато і внутрішніх схилах Північних Анд, у долині
Середнього Чилі, на східних схилах Бразильського плоскогір'я й особливо в
Пампі, цілком розораної або використовуваної як пасовища; у цих же районах
найбільш розвинута ерозія ґрунтів. В останні роки хижацька вирубка захоплює навіть
амазонську гілею. Тваринний світ Внаслідок особливостей
палеогеографічного розвитку материка не тільки флора, але і фауна настільки
своєрідна, що Південна Америка (разом з островами Вест-Індії і Центральною
Америкою) виділяється у самостійне царство - Неогею з єдиною Неотропічною областю,
яка у Південній Америці представлена двома підобластями: Гвіано-Бразильською, що
охоплює північну частину континенту і Патагоно-Андійською (південні райони рівнини
й Анди до Екуадора). У неотропіках характерний ряд ендемічних груп тварин:
від ссавців загін неповнозубих (сімейства лінивців, мурахоїдів і броненосців),
група широконосих мавп, ряд сімейств гризунів, вампіри (з рукокрилих), лами,
целенолести (із сумчастих), кілька загонів птахів, а також деякі плазуни,
земноводні, риби і безхребетні. Мало парнокопитних, майже немає комахоїдних,
відсутні вузьконосі мавпи. Наявність сумчастих, удавів боа і кораллус,
двоякодхаючих риб й інших вказують на зв'язок Південної Америки з Мадагаскаром
і Австралією. Найбільш багатий тваринний світ вологих екваторіальних і
тропічних лісів. На деревах живуть тварини з чіпкими хвостами - цебуси, або
чіпкохвості мавпи (ревуни, капуцини, уакарі, павукоподібні й інші), карликовий і
чотирипалий мурахоїди, опосуми, чіпкохвості дикобрази, кінкажу, лінивці; безліч
дрібних мавпочок сімейства ігрункових. Добре повзають по деревах представники
котячих - ягуар, оцелот. Дуже багата орнітофауна (енндемічні тукани, гоацин,
гокко, гриф урубу, папуги ара, амазона й інші, численні колібрі - у Південній
Америці їх 319 видів). Фауна плазунів - змії (наприклад, удави, отруйні
бушмейстери, або суруруку, аспіди, карарака), ящірки (ігуани, сцинки, ядозуби),
деревні земноводні і особливо комахи - фауна метеликів одна з найбагатших у світі;
жуків - 100 тис. видів (у т.ч. світний кукухо і вусань-титан, довжиною до 15 см).
У водоймах живуть ламантини, річковий дельфін інія, ендемічні анаконда, каймани,
риба лепідосирена, величезна аранайма, хижа піранья, електричний вугор (близько
2000 видів риб - третина прісноводної фауни світу). У субекваторіальній і
тропічній саванах і рідколіссях переважають наземні (тварини: броненосці, дрібні олені мазами, з хижих
- пуми, саванові лисиці, гривастий вовк - на півночі; гризуни, страус нанду. На
півдні - у степах і напівпустелях - найбільш характерні ендемічні гризуни (морські
свинки, болотний бобер, або нутрія, паку, туко-туко, мара, віскаша, агуті) і
бігаючі птахи (паламедеї, тінаму, північний нанду і нанду Дарвіна), а також
кондор; з хижаків - пампаська кішка і кульпео, ванючка сорільо, дуже численні
пуми, з парнокопитних - пампаський олень, майже винищені гуанако (сімейство
верблюдячих), багато броненосців. У лісах Південних Анд особливо типові невеликі
олені пудові й уемул, лисиця кульпео, кішка колоколо, видра уельїн, а у
високогір'ях Центральних Анд - реліктовий очковий ведмідь і гризун чінчилья.
Велике господарське значення в Андах мають домашні породи лам - лама й альпака
(залишки черід диких видів - гуанако і викуньї охороняються). Території, що
охороняються, представлені в Південній Америці національними парками (близько 100)
і резерватами, в основному для охорони коштовних лісів і видів тварин, що
знаходяться під загрозою знищення, а також мальовничих рекреаційних ландшафтів.
Загальна площа - близько 1% усієї території Південної Америки. Найбільше в Перу -
близько 6 млн. га, в Аргентині - 2,6 млн., Венесуелі - близько 2 млн. Відомі
національні парки: Науель-Уапі та Лос-Гласьярес в Аргентині, Ітатіая й Ігуасу в
Бразилії, Лос-Парагуас у Чилі й інші. Природне районування
Різкі розходження у макрорельєфі Південної Америки обумовили її розподіл на
плоскогірний та рівнинно-плоскогірний позаандійський Схід із закономірностями
горизонтальної природної зональності і гірський андійський Захід з висотною
зональністю, спектри якої специфічні для кожного природного поясу. У межах
позаандійського Сходу виділяються природні райони: Льянос-Оріноко - рівнини;
Амазонія - низинна рівнина в екваторіальному поясі; Гвіанське плоскогір'я;
Бразильське плоскогір'я - з піднятими цокольними рівнинами та висотами;
Внутрішні рівнини - акумулятивні рівнини в тектонічному прогині між Бразильським
плоскогір'ям і Андами з віссю уздовж рр. Парагвай і Парана, від 10 до 39° пд.
ш.; Пампинські сьєрри і Передкордильєри - країна гірських складчато-брилових
масивів; Патагонія - плоскогір'я з помірним континентальним кліматом у
"дощовій тіні" Анд, транзитними ріками, напівпустельною рослинністю і
ґрунтами. У межах андійського Заходу виділяються природні райони: Карибські
Анди - сильно розчленовані хребти з субекваторіальним кліматом; Північно-Західні
Анди - система розбіжних хребтів, що чергуються з глибокими тектонічними
западинами; Екваторіальні Анди - складаються в основному з двох ланцюгів гір,
западина між якими заповнена продуктами діяльності численних вулканів; Перуанські
Анди (до 14°30' пд. ш.) - ряд рівнобіжних хребтів і високих внутрішніх
плоскогір'їв, глибоко розчленованих каньйонами рік; Центральні Анди (до 28°
пд. ш.) - найширша і складна частина Анд; Субтропічні Анди (до 41°30' пд. ш.)
- складаються з подвійних Головних і Берегових Кордильєр; Патагонські Анди -
найпівденніший відрізок Анд.
|