Реферати українською

Грунти рівнин України і їх основні особливості - Географія -

Грунти рівнин України і їх основні особливості - Географія - Скачать бесплатно

Грунти рівнин України розміщенні в основному в таких природних зонах, як Степ, Лісостеп і частково Полісся. Тому дослідимо особливості грунтів цих природних зон (за вийнятком грунтів гірських областей – область Криму тощо).

Найбільш характерною особливістю кліматичних умов Степу є перевага кількості вологи, яка випаро­вується, над кількістю опадів. Гідротермічний коефіцієнт <1,0, а в південно-східній частині зони може зменшуватися до 0,3-0,4. Кількість опадів становить 350-450 мм. Рельєф території зони майже рівнин­ний, більш розчленований у південно-західній і південно-східній частині, а в зоні Сухого Степу - плоско-рівнинний. Основними грунтоутворюючими породами є леси та лесовидні суглинки важко-суглинкового і глинистого механічного складу.

Неоднорідність умов зволоження зумовила різноманітність рослинного покриву і тому з півночі на південь найпродуктивніші різнотравно-типчаково-ковильні степи змінюються типчаково-ковильними, а ці в свою чергу - найбіднішими полинно-типчаковими асоціаціями.

Відповідно до трав'яних асоціацій формуються різні грунти: під різнотравно-типчаково-ковильними степа­ми - чорноземи звичайні; під типчаково-ковильними - чорноземи південні; під полинно-типчаковими -каштанові.

Чорноземи звичайні відрізняються від типових меншою товщиною гумусового і перехідного горизонтів, хоч вміст гумусу в них може бути у верхньому горизонті навіть вищим. Значна кількість його, повна наси­ченість основами, близька до нейтральної реакцій грунтового розчину, а також важкий механічний склад сприяють утворенню в цих грунтах агрономічно-цінної водостійкої структури. Потенціальні можливості ро­дючості цих грунтів при достатній кількості вологи майже не обмежені.

Чорноземи південні мають ще меншу потужність (50-60 см) гумусового горизонту, ніж звичайні. Хара­ктерною ознакою цих грунтів є наявність у перехідному до породи горизонті скупчень карбонатів у вигляді «білозірки». Часто в самій породі на глибині 2-4 м можна знайти друзи гіпсу.

У зв'язку з тим, що в південному Степу грунтоутворюючі лесовидні породи часто бувають засоленими і містять багато натрію, то чорноземи південні також бувають засоленими і солонцьованими. У чорноземах солончакуватих (містять малорозчинні солі) профіль майже не змінюється порівняно з незасоленими відмінами. Найбільш зазнає змін структура грунту, стаючи неводостійкою і здатною до руйнування.

При осолонцюванні (насиченні вбирного комплексу обмінним натрієм) чорноземів відбуваються морфо­логічні зміни профілю грунту. Вони проявляються в освітленні і розпиленні структури верхнього горизонту, в переміщенні колоїдів униз за профілем і значному ущільненні нижніх шарів грунту. При змочуванні такі грунти набрякають, запливають, стають липкими, а при підсиханні вони зцементовуються, розтріскують­ся і розпадаються під час обробітку на злиті і тверді брили.

Каштанові грунти сформувалися у зоні Сухого Степу в посушливих умовах при середньорічній кількості опадів 300-350 мм під зрідженим трав'янистим покривом. У результаті в грунт поступає значно менше органічних решток, кореневі системи, споживаючи вологу опадів, проникають на меншу глибину і це обу­мовлює невелику потужність їх профілю. Загальна потужність профілю у глинистих відмінах сягає 50-60 см і дещо більшою є в суглинистих.

Каштанові грунти поділяються на три типи: темно-каштанові з вмістом гумусу 3,0-4,0%, каштанові - 2,5-3,5 і світло-каштанові - 2,0-2,5%. На території України в зоні Сухого Степу світло-каштанові грунти не зустрічаються, а сформувалися лише темно-каштанові і каштанові. Перші утворились під типчаково-ковильними степами. Характерною ознакою їх є чітка диференціація профілю за елювіально-ілювіальним типом, яку можна визначити як морфологічно, так і за даними механічного аналізу. Порівняно з чорнозе­мами південними солонцюватими горизонт вимивання проявляється чітко лише за ущільненням і призма­тичною структурою.

Каштанові грунти поширені вузькою смугою в Присивашсько-Причорноморській зоні і не утворюють суцільних масивів, а залягають у комплексі зі солонцями каштановими. Ознаки солонцюватості в них до­бре помітні, краще розпізнаються гумусовий елювіальний та ілювіальний горизонти. Ці грунти мають мен­шу глибину гумусового шару, ніж темно-каштанові. Карбонати скипають на глибині 40-45см, максималь­не їх нагромадження на глибині 50-55 см, гіпсу - 150-170 см, легкорозчинних солей - близько 2 м.

Умови грунтоутворення в зоні Лісостепу відрізняються від умов Полісся. Клімат характеризується меншою кількістю опадів (450-550 мм) і вищою середньорічною температурою повітря. За рельєфом територія Лісостепу - підвищена рівнина з добре розвинутим давнім водно-ерозійним рельєфом. Основні грунтоутворюючі породи - леси і лесовидні суглинки, вони мають багатший мінеральний і хімічний склад, містять до 15% СаСОз, пористі і тому здатні накопичувати вологу. Кальцій лесів сприяє закріпленню в грунтах органічних речовин (гумусу) та створенню агрономічно-цінних структурних окремостей (структура грунту).

Грунтовий покрив лісостепової зони представлений двома найбільш поширеними типами: чорноземами (типовими, опідзоленими, вилугуваними, і реградованими], які сформувались під трав'янистою рослинністю, і сірими опідзоленими (світло-сірими, сірими та темно-сірими), що утворились під лісовою рослинністю.

Чорноземами типовими називають грунти, в яких найбільш виражені ознаки їх утворення: інтенсивне нагромадження гумусу, азоту та зольних елементів, неглибоке вимивання карбонатів, поступовий перехід від гумусового горизонту до не гумусової материнської породи тощо.

Вміст гумусу в цих грунтах найвищий - 4-6%, запаси його можуть досягати 500-600 т/га, ємність катіонного обміну - 30-50 мг - екв/100г грунту, реакція грунтового розчину - слабо кисла або нейтральна, високий вміст поживних речовин.

Чорноземи опідзолені та вилугувані мають меншу потенціальну родючість порівняно з типовими, але містять досить багато гумусу (3-5%) й елементів живлення. Формування цих грунтів має степову і лісову фази розвитку. Про це свідчить, з одного боку, наявність великої кількості кротовин, глибока гумусність профілю, якісний склад гумусу, де переважать гумінові кислоти, зв'язані з Са, а з іншого, - глибоке скипан­ня карбонатів, насиченість основами, кислотність, помітна диференціація за елювіально-ілювіальним типом.

Чорноземи реградовані поширені на межі чорноземів опідзолених і типових. Ці грунти розглядаються як результат окультурення чорноземів опідзолених і вилугуваних та темно-сірих опідзолених грунтів у процесі зміни лісової рослинної формації на трав'яну, тривалого сільськогосподарського використання тощо. При цьому змінюється гідрологічний режим, посилюються висхідні потоки вологи, які сприяють підтягуванню карбонатів до поверхні.

Тип сірі опідзолені грунти включає три підтипи: світло-сірі, сірі та темно-сірі. Світло-сірі та сірі опідзо­лені грунти за своїми ознаками і властивостями близькі до дерново-підзолистих. У них добре виражені процеси опідзолення, внаслідок чого профіль їх чітко диференційований за елювіально-ілювіальним типом, мають підвищену кислотність верхнього горизонту.

Темно-сірі опідзолені грунти формуються у дібровах, де під пологом лісової рослинності є багата трав'яна рослинність і за рахунок цього значний вплив на формування грунту має дерновий процес грун­тоутворення. Темно-сірі опідзолені грунти за своїми ознаками та властивостями наближаються до чорно­земів опідзолених. Ознаки опідзолення порівняно слабо помітні, а процеси акумуляції гумусу - інтенсивні. Вони мають добре прогумушений верхній гумусово-елювіальний горизонт потужністю 25 - 35 см, пе­реміщення колоїдів менш помітні, ніж у сірих опідзолених грунтах і механічний склад їх середньо - і важко-суглинковий, тому в них краща структура, але слабка водостійкість.

Характерною особливістю для Полісся є перевищення суми опадів за рік над кількістю випаруваної з поверхні вологи. Це зумовлює промивний тип водного режиму, призводить до заболочування понижених ділянок, утворення болотних грунтів. Цьому сприяє також високий рівень залягання грунтових вод.

У зоні Полісся поширена переважно лісова і болотна рослинність. Під покривом лісу трав'яниста рос­линність розвивалась слабко і суттєвого впливу на грунтоутворення не мала. У цій зоні навіть у наш час близько 50% земель надмірно зволоженні, а ліси займають до 30% території.

Грунтоутворюючі породи мають переважно легкий механічний склад і представлені піщаними та супіща­ними льодовиковими і водно-льодовиковими відкладами. Зрідка, переважно у західних районах, у місцях виходу на поверхню масивно-кристалічних порід трапляються крейдяно-мергельні відклади та невеликі острівки лесових.

Вирубка лісів і розорювання значних територій, поряд з осушенням заболочених грунтів, змінили умови та напрям грунтоутворення. Низхідні потоки грунтової вологи під лісом змінились висхідними, особливо влітку. Це зумовило зниження рівня грунтових вод, збільшення надходження в грунт органічних речовин з коренями трав'янистих рослин, що призвело до посилення дернового процесу грунтотворення.

Найбільш поширеними на Поліссі (>60%) є дерново-підзолисті грунти із різним ступенем опідзолення, оглеєння та механічним складом. Вони утворились під пологом хвойних і мішаних лісів з трав'янистою рослинністю, що сприяло формуванню таких грунтових горизонтів: гумусо-елювіального (18-25 см.), елювіального та ілювіального. Вміст гумусу в орному шарі цих грунтів досить низький і коливається в ме­жах від 0,7-1,0% у піщаних і супіщаних до 1,5-2,0% у суглинкових відмінах. Вони ущільнені (1,40-1,55г/см3), мало запасають вологи, мають високу водо- і повітропроникність, низьку ємність вбирання і містять недостатньо основ та пожнивних речовин, реакція грунтового розчину в них кисла - рН сольове 4,2-5,2.

Дерново-підзолисті глеюваті грунти розташовані окремими масивами та плямами на слабо дренованих вододілах або пониженнях із слабким стоком в умовах надмірного зволоження. Вони мають, як прави­ло, нижчу родючість через несприятливий водно-повітряний режим і більш кислу реакцію грунтового розчину.

Дернові грунти формуються під трав'янистою рослинністю серед дерново-підзолистих. Відрізняються від них укороченим (30-40 см) профілем, верхнім темним гумусовим горизонтом, який змінюється пе­рехідним, світлішим за кольором, їх карбонатні відміни добре гумусовані (2-4%), насичені основами, ма­ють нейтральну або слабо кислу реакцію грунтового середовища, міцну грудочкувату структуру, але містять мало доступного фосфору. Серед грунтів Полісся їм належить найвища природна родючість, якщо вони достатньо потужні (>30 см).

Серед болотних грунтів найбільш використовуються торф’яники. Вони утворились при надмірному зволо­женні та відкладенні болотної рослинності на поверхні грунту. В найбільш поширених відмінах гумусовий або торфово-гумусовий горизонт становить від 15-20 до 40-50 см, а нижче розташовані інші оторфовані горизонти або оглеєний горизонт з вохристими плямами і темними конкреціями. При анаеробних умовах відбувається відновний процес, коли окисні сполуки заліза переходять у закисні форми, в резуль­таті чого з'являються вохристо-палеві конкреції.

Заболочені грунти у природному стані - малопродуктивні, їх використовують здебільшого як сіножаті. При правильному застосуванні широкого комплексу агротехнічних заходів на осушених болотних грунтах і торфовищах можна одержувати високі врожаї, особливо кормових культур.

Використана література:

Грунти України. – К., 1999.

Фізична географія України. – К., 2000.