Реферати українською

Функції права. Цінність права. Співвідношення права і закону - Історія, теорія держави і права -

Функції права. Цінність права. Співвідношення права і закону - Історія, теорія держави і права - Скачать бесплатно

Функції права — основні напрямки правового впливу на сус­пільні відносини з метою їхнього упорядкування.

Термін «функціонування права» означає дію права в житті суспільства, втілення його функцій в суспільних відносинах.

Функції права можна класифікувати у такий спосіб:

Регулятивна функція права може бути поділена на статичну та динамічну:

Цінність права

Під цінністю права розуміється його спроможність служити метою і засобом задоволення науково обгрунтованих, соціальне справедливих загальнолюдських потреб та інтересів громадян та їх об'єднань. Цінності в праві слід сприймати як шкалу виміру самого права. Цінність у праві — це те сутнісне, що дозволяє праву залишатися самим собою.

Визначення юридичних цінностей — предмет юридичної ак­сіології

Можна виділити основні прояви цінності права.

1. Соціальна цінність права полягає у тому, що воно, втілюю­чи загальну, групову та індивідуальну волю (інтерес) учасників суспільних відносин, сприяє розвитку тих відносин, у яких заці­кавлені як окремі індивіди, так і суспільство в цілому. Воно вно­сить стабільність і порядок у ці відносини. У суспільстві, в умо­вах цивілізації, немає такої іншої системи соціальних норм, яка змогла б забезпечити доцільне регулювання економічних, дер­жавно-політичних, організаційних та інших відносин, реалізуючи при цьому демократичні, духовні та моральні цінності. Забепечуючи простір для упорядкованої свободи і активності, право служить чинником соціального прогресу. Його роль особливо зро­стає в умовах краху тоталітарних режимів, розвитку демократії.

2. Інструментальна цінність права — один із проявів його загаль-носоціальної цінності — полягає у тому, що право є регулято­ром суспільних відносин, інструментом для вирішення різних завдань, у тому числі для забезпечення функціонування інших соціальних інститутів (держави, соціального керування, моралі та ін.) та інших соціальних благ. Як інструмент право викорис­товується різними суб'єктами соціального життя — державою, церквою, громадськими об'єднаннями, комерційними організа­ціями, громадянами. У цивілізованому суспільстві саме право є одним із головних інструментів, здатних забезпечити організова­ність і нормальну життєдіяльність, соціальний мир, злагоду, зняття соціальної напруженості.

3. Власна цінність права як соціального явища полягає у тому, що право виступає як міра: а) свободи та б) справедливості. У цій якості право може надавати людині, комерційним і некомерцій-ним організаціям простір для свободи, активної діяльності й у той же час виключати сваволю і свавілля, тобто служити гаран­том вільного, гідного та безпечного життя. Соціальна свобода, не пов'язана правом, поза права, може переростати у сваволю, несправедливість для більшості людей. Право виступає силою, яка в змозі протистояти беззаконню.

Стверджуючи принципи свободи і справедливості, право набу­ває глибокого особистого значення, стає цінністю для окремої лю­дини, конкретної групи та суспільства в цілому, відкриває особі доступ до благ і виступає дієвим засобом її соціальної захищеності. Як писав український мислитель Б. Кістяківський, «право лише там, де є свобода особи». У цьому проявляється гуманістичний характер права. Саме через свою власну цінність право входить до арсеналу загальнолюдських цінностей, що виробляються по­коліннями людей протягом історії.

Співвідношення права і закону

Соціальна цінність права реалізується в соціальній цінності окремих юридичних законів.

Коли закон має соціальну цінність ?

Тоді, коли він відповідає праву, адже право і закон — не те саме. Закон може бути двох видів: правовий і неправовий. Ще Тарас Шевченко мріяв про «праведний закон» в Україні, тобто про правовий, справедливий закон, підкреслюючи тим самим неправедність законів царської Росії для кріпаків і для пригноб­лених народів, що входили до її складу.

Правовий закон відповідає вимогам права, втілює справедли­вість. Проте будь-який закон — правовий чи неправовий — на­лежним чином прийнятий, підлягає виконанню, доки він не скасований. У країнах із демократичним режимом (а такою є Україна) ця вимога не поширюється на явно злочинні розпоря­дження і накази (ст. 60 Конституції України).

У країнах із тоталітарним режимом неправових законів, поста­нов, наказів було і є чимало. Прикладом є фашистська Німеччина, у якій на підставі законів переслідувалися особи з політичних, расових і релігійних мотивів, скажімо, Закону «Про захист ні­мецької крові та німецької честі» від 15 вересня 1935 р. На Нюрн­берзькому процесі — судовому процесі у справі головних німець­ких злочинців — винуватців Другої світової війни (відбувався 20.11.1945—01.10.1946) винні відповідали за злодіяння відповід­но до міжнародного закону — Статуту Міжнародного трибуналу. Сторона, що їх захищала, заявила, що вони не несуть відповідаль­ності, тому що як офіцери фашистської армії виконували «наказ» і закони своєї держави, діяли правомірно. Трибунал був іншої думки: «Вони виконували свавілля». Обвинувачі (одним із них був прокурор Української РСР Р. Руденко) не заперечували того, що підсудні не порушували юридичних актів своєї держави, однак самі акти були несправедливими, антиправовими, тому що супе­речили природним правам людини, народів, людства — насампе­ред правам на життя, мир, свободу. Відповідно до Статуту Між­народного трибуналу посадове становище підсудних, так само як і той факт, що підсудний діяв за розпорядженням уряду або за наказом начальника, не звільняє від відповідальності, коли йдеть­ся про злочини проти людства.

Можна навести приклад з історії законодавства СРСР, зок­рема, періоду сталінського тоталітарного режиму. Постановою ЦВК СРСР «Про внесення змін до чинних кримінально-проце­суальних кодексів союзних республік» від 1 грудня 1934 p. були внесені зміни до чинних кримінально-процесуальних кодексів союзних республік про розслідування та розгляд справ про терористичні організації і терористичні акти проти працівників радянської влади. Ці зміни позбавляли обвинувачених права на захист, на касаційне оскарження вироків, на подання прохань про помилування. Слідство було обмежено десятьма днями, і вирок про вищу міру покарання підлягав виконанню негайно після його винесення.

Оцінка закону як правового та ставлення до нього значною мірою залежать від загальної і правової культури суспільства. Яке суспільство, такі і його уявлення про право та справедли­вість. Відмінності правових і неправових законів має практич­ний результат — створення механізму контролю за змістом зако­нів, їх відповідністю вихідним людським цінностям. За допомо­гою такого механізму скасовується закон, визнаний неправовим. У більшості розвинутих демократичних країн такий механізм існує. Він іменується конституційним контролем. В Україні його здійснює Конституційний суд, котрий, відповідно до ст. 147 Конституції України, вирішує питання про відповідність зако­нів та інших правових актів Конституції. Провідний принцип конституційного контролю виражається в такому — конституція країни втілює прийняті в цій країні уявлення про права люди­ни, про справедливість, рівність, свободу, про механізм управ­ління та здійснення державної влади. Таким чином, визнається, що конституція — це основний правовий закон, а всі інші зако­ни можуть бути перевірені на відповідність конституції або, що те ж саме, на відповідність праву. Якщо закон не відповідає кон­ституції, він вважається неправовим і скасовується.

Звичайно, абсолютно правового ідеалу, що задовольняв би всіх, не існує. Практично неможливо об'єктивно визначити спра­ведливість, оскільки немає механізму її вичленування. Консти­туція — це наближення до ідеалу, яке на даному етапі розвитку країни відповідає рівню політичної, правової, нарешті, загаль­нолюдської культури суспільства. Іншої вищої точки відліку для визначення правового або неправового змісту закону, крім кон­ституції, немає. У питаннях про права людини такою точкою відліку є міжнародні акти про права людини. Кожний підготов­лений парламентом закон має бути перевірений на предмет його відповідності цим актам.

Отже, право і закон — не одне й теж. Проте було б неправиль­ним протиставляти 'їх одне одному, вважати, що юридичні нор­ми можуть існувати без вираження їх у законі та інших санкціонованих державою формах, говорити про їх несумісність або про те, що право взагалі незалежно від держави. Право завжди має форму вираження: основною з цих форм є закон.

Співвідношення національного і міжнародного права

Міжнародне право — частина національної системи права. У процесі укладання державою різних міжнародних договорів (угод, конвенцій), підписання міжнародних декларацій, вступу до міжнародних організацій (вступ України в РЄ) національне право збагачується завдяки міжнародному — особливій галузі наддержавного права, що входить у його систему.

Україна першою із республік колишнього СРСР підписала міжнародний договір — Угоду про партнерство з Європейським Союзом (ЄС) та з державами — членами ЄС (16 червня 1994 p.), яка передбачає політичний діалог і співробітництво в сферах торгівлі, інвестицій, економіки, культури та фінансів, а також створення відповідних інституцій, здатних гарантувати втілення в життя положень цих угод.

За допомогою норм міжнародного права регулюються відно­сини між державами й іншими її суб'єктами, узгоджуються ці відносини, і лише в разі потреби забезпечуються примусом — колективним або індивідуальним.

Міжнародне право існує на декількох рівнях'.

— загальні (універсальні та загальновизнані) принципи, за­кріплені в Статуті ООН: суверенна рівність держав, право націй на самовизначення, добровільне виконання зобо­в'язань, поважання прав людини, вирішення міжнарод­них спорів мирним шляхом та ін.;

— право міжнародних організацій, закріплене в конвенціях, пактах, деклараціях, резолюціях (ЮНЕСКО та ін.);

— право співдружностей у рамках міждержавних об'єднань (принципи, акти, норми Європейського Союзу, Ради Єв­ропи, СНД та ін.);

— міждержавні угоди (дво- та багатосторонні). Між національним і міжнародним правом існують тісний вза­ємозв'язок і взаємодія.

1. Міжнародне право акумулює досягнення національних систем права. За структурою міжнародне право наближається до їх структури (поділ на дві підсистеми — приватну і публічну, наявність галузей права — міжнародне економічне, космічне, повітряне, морське, гуманітарне тощо), що свідчить про вплив національного права на міжнародне.

2. Міжнародне право (у формі міжнародно-правового дого­вору) служить одним із юридичних джерел національного пра­ва, допускає пряме «входження» норм міжнародного публічного і приватного права в конституційне, цивільне, кримінально-ви­конавче та інше право.

Безсумнівним є правило: міжнародне право має переважну силу над національним правом. Це основний принцип міжнародного пра­ва. Принцип верховенства міжнародного над внутрішньодержав­ним правом приймається державами або в законодавчому порядку, або на практиці. Маючи обов'язкову силу для держав, міжнаро­дне право лишає на їх розсуд вирішення питання про застосу­вання його норм у рамках внутрішніх правових систем. Держа­вам не потрібно формально визнавати верховенство міжнарод­ного права над національним законодавством, але вони повинні цілком додержуватися цих норм тими шляхами, котрі визначать самостійно. Пріоритет міжнародного права над національним супроводжується оптимальною участю держав у розробці та прий­нятті міжнародно-правових норм і рішень, відповідальністю за їх виконання при забезпеченні при цьому державного суверені­тету.

В Україні визнається пріоритет міжнародного права над на­ціональним, що випливає з Декларації про державний суверені­тет України, Конституції України, Закону України «Про міжна­родні договори України», закону про громадянство, цивільного та сімейного кодексів, підтверджується фактом її входження до Ради Європи. Відповідно до п. 2 ст. 17 Закону України «Про міжнародні договори України» при розбіжності правил міжна­родного договору України з правилами її внутрішньодержавно­го законодавства мають застосовуватися правила міжнародного договору.

Центральна проблема міжнародного права, опосередковано­го в пактах, деклараціях, — права і свободи людини. Особа є суб'єктом як національного, так і міжнародного права.

Міжнародне право регулює не лише міждержавні відносини, але й впливає на відносини усередині країни, на систему націо­нального права. Через міжнародне право відбувається зближення різних галузей права (підприємницького, банківського, фінансового), а також певних норм (технічних норм у галузі ядерної енергетики) тощо. Затвердження правил, принципів і прийомів, загальних для всіх країн Європейського Союзу, у перспективі є найможливішим у таких блоках права, як адміністративно-гос­подарське, фінансове, банківське, митне, податкове і, звичайно, цивільне з усіма його договорами, що забезпечують вільне пере­сування капіталів, товарів і послуг, підприємницьку діяльність, охорону інтелектуальної власності, а також трудове право і стра­хування. По суті, може відбутися глибоке відновлення всієї сис­теми права України на шляху поступового зближення із систе­мою європейського права (див. § «Міжнародний договір і його статус у системі національного права»).

Право, економіка, політика: їх взаємозв'язок і взаємовплив

Право «живе» в оточенні різних соціальних явищ, які впли­вають на нього, але й вони відчувають його вплив. До таких явищ належать економіка і політика.

Яким є співвідношення права і економіки ?

Економіка — одна зі сторін матеріального виробництва в широкому значенні цього поняття, друга сторона — соціальна сфера суспільства, що забезпечує існування і відтворення фізич­ного життя людини. Взаємодія цих сторін матеріальних відно­син є об'єктивною основою формування права. Наприклад, вла­сність є соціально-економічним явищем дійсності. І лише в по­єднанні з юридичним елементом виникає право власності. Сама по собі належність комусь майна означає лише «прив'язку» су­б'єкта власності до об'єкта, особи до речі. І лише юридичний зв'язок між ними переводить це соціально-економічне явище в правову площину. Лише за її наявності і можна говорити про право власності. Звідси випливає, що певним економічним від­носинам відповідає правова форма, яка закріплює їх.

Економіка впливає на право або безпосередньо, або опосередко­ваним шляхом — через державу, політику, правосвідомість та ін. Безпосередній вплив економіки на право проявляється в праві держави розпоряджатися засобами виробництва, які знаходять­ся в її власності. Найтиповішим є опосередкований вплив еко­номіки на право. Це виявляється у визначенні державою розмі­ру податків, мінімуму заробітної плати, строку відпустки, вста­новлення правил екологічної і технічної безпеки та ін.

Зворотний вплив права на економіку відбувається у три ос­новні способи:

— право закріплює сформовані економічні відносини, гаран-. тує їх стабільність (право як закріплювач);

— право стимулює створення і розвиток нових економічних відносин, якщо для цього є відповідні умови (право як стимулятор);

— право підтримує і охороняє існуючі економічні відносини, особливо такі, що знов виникли (право як охоронець).

Розглянемо кожний із зазначених способів.

1. Необхідність правової форми регулювання певних еко­номічних відносин об'єктивно породжується економічними по­требами суспільства. Виступаючи як закріплювач сформованих реальних відносин в економіці (напр., визначення учасників ри­нкових відносин за допомогою реєстраційної діяльності компе­тентних органів держави), право забезпечує їхню стабільність. Право відповідає матеріальним умовам життя, обумовлене ними, фіксує їх. Воно не може бути вище ніж рівень економічного розвитку суспільства. Приміром, не можна вимагати, щоб в Укра­їні були встановлені такі самі норми права, як у США, про за­безпечення старості, про допомогу по безробіттю тощо, оскіль­ки, не маючи під собою реальної економічної підстави, вони не будуть виконані.

2. В умовах трансформації економічної системи суспільства право може виступати як певний стимулятор розвитку цих від­носин. Право не може насаджувати ринкові відносини, але може сприяти "їхньому розвитку. Воно здатне зняти перепони на шля­ху до ринку, створити додаткові економічні стимули, закріпити економічні основи ринкової динаміки, визначити коло суб'єктів ринкових відносин та ін. В Україні право стимулювало забезпе­чення економічної свободи, розвиток права приватної власнос­ті, затвердження рівноправності форм власності, захист бізнесу від надмірного регулюючого впливу держави, запобігання за­брудненню довкілля та ін. Проте нові, більш розвинуті за своїм наповненням виробничі відносини, не можуть з'явитися раніш, ніж будуть підготовлені необхідні матеріальні передумови.

3. Право впливає на економіку, виступаючи як охоронець існуючих економічних відносин. Це виражається в забороні за­коном порочних засобів ведення господарства та комерції; за­стосуванні санкцій при зловживанні рекламою, товарними зна­ками тощо (антимонопольне законодавство). Це проявляється в регламентації порядку вирішення ринкових справ і спорів про право; відновленні порушеного становища, відшкодуванні шко­ди; встановленні юридичної відповідальності, насамперед мате­ріальної — із волі потерпілої сторони (а не за вказівкою зверху).

Отже, визначаючись економікою, право справляє зворотний вплив на економіку — або сприяє розвитку економіки, приско­рює її, або гальмує поступальний рух уперед. Гальмування від­бувається в тому разі, коли економічні вимоги в праві відбива­ються в перекрученому вигляді. Радянське законодавство, на жаль, протягом кількох десятиліть установлювало такі методи правового регулювання і закріплювало таку структуру управлін­ня народним господарством, що перешкоджали розвитку рин­кових відносин, підривали економічні стимули трудової діяль­ності. Та й у сучасній Україні право нерідко ставить бар'єри на шляху економічного розвитку (приміром, у податковій сфері, конфлікти в котрій часто приводять людей до арбітражного суду).

Яким є співвідношення права і політики ?

Політика — це система відносин між людьми та їх об'єднан­нями з приводу влади, держави, демократії. Боротьба за владу та її утримання, участь у справах держави, формування і функціо­нування інститутів демократії — це сфера політики.

Політика з'явилася разом із державою. Інші суб'єкти полі­тичної системи (партії, громадські об'єднання тощо) формува­лися поступово, набуваючи навички впливу на розробку і здійс­нення політики. Політика може проводитися в різних територі­альних рамках — держави, регіону, області, міста, району тощо. Ми розглядаємо політику держави, яка (політика) може бути визначена як стратегічний курс держави (має три види діяльно­сті: виробітку курсу політики, вибір цього курсу, реалізація виб­раного курсу). Вироблення курсу політики, як правило, — пре­рогатива політичних партій. Виборці, що голосують на виборах за програму тієї чи іншої партії, вибирають курс політики дер­жави. Реалізація вибраного курсу політики здійснюється через механізм держави урядом, сформованим партією (або блоком партій), яка перемогла на виборах. Держава відповідальна за ре­алізацію політичного курсу, який повинен відповідати інтере­сам суспільства.

Політика і право тісно взаємозалежні. Процес прийняття за­кону (законодавчий процес) також є політичним за своїм харак­тером. Принципи справедливості та свободи, закладені в праві, здійснюються соціальними групами, класами, народами (націями), а процес їх реалізації в будь-якому випадку набуває полі­тичного характеру. Наприклад, політичний характер має рішен­ня населення Криму про самовизначення у формі Автономної Республіки в складі України або прийняття нової Конституції Автономної Республіки Крим у 1998 p. Якщо принципи справе­дливості та свободи вірно відбиваються в політиці і згодом оде­ржують законодавче закріплення, можна сказати, що політика відповідає праву. Якщо політика спотворює принципи справед­ливості та свободи, то відповідною праву вона не стає й існує у формі довільного законодавства. Актуально звучать нині слова Іммануїла Канта: «... усій політиці слід преклонити коліна перед правом...».

Право залежить від політики:

— будь-які інтереси людей перед тим, як стати правом, мають бути опосередковані державною політикою (діяльністю законо­давчих та інших правотворчих органів держави);

— політика в праві формується у вигляді формально закріпле­них прав та обов'язків. Політичні вимоги стають правом лише в тій мірі, у якій вони закріплені в системі загальнообов'язкових норм, що охороняються державою.

Політика залежить від права, яке є засобом вираження полі­тики, її реалізації, гарантом пропаганди на користь визначеної політики.

Право впливає на політику:

— конституційне закріплює політичний лад суспільства, ме­ханізм дії політичної системи (поділ влади, політичний плюра­лізм, статус партій, виборче право та ін.), політичні права та свободи громадян;

— робить легітимними політичні рішення і органи державної влади, що забезпечує їм підтримку населення (у тому числі не допускає протидії владі у разі прийняття непопулярних рішень), визначає межі та можливості діяльності як опозиції, так і прав­лячих структур;

— гарантує (охороняє і захищає) політичні права і свободи громадян, забезпечує механізм їх реалізації.

Право виступає як своєрідний індикатор зрілості політики того чи іншого класу, народу (нації), держави.

У демократичній державі легітимація офіційної політики пе­редбачає її відповідність праву, а легалізація — закріплення в пра­вовому законі.