Реферати українською

Мусульманське право в сучасних правових системах загальна характеристика - Історія, теорія держави і права -

Мусульманське право в сучасних правових системах загальна характеристика - Історія, теорія держави і права - Скачать бесплатно

За ступенем збереження мусульманського права сучасні пра­вові системи країн Арабського Сходу можна класифікувати в такий спосіб.

1. Правові системи, які широко застосовують мусульманське право (Саудівська Аравія, Іран, Пакистан). У конституціях і за­конах проголошено про вірність принципам ісламу. Так, Кон­ституція Ірану 1979 p. проголосила країну «ісламською респуб­лікою». Більшість законодавчих розпоряджень складені відповідно до догм шаріату. Введені суворі покарання за порушення його положень. По суті, шаріат має вищу юридичну значущість, ніж закон і навіть конституція.

2. Правові системи, які звузили сферу дії мусульманського пра­ва, але залишилися вірними його основним канонам (Йєменська Арабська Республіка, Лівія, Пакистан, Судан). Ці країни біль­шою мірою зазнали впливу правових систем континентального і англо-американського типу. Водночас вони не зберегли вірність Корану та іншим джерелам мусульманського права, більш того, прагнуть розширити їх вплив. Спостерігається своєрідний рене­санс ісламської правової культури, повернення до традиційних ісламських цінностей. Наприклад, у Лівії на початку 1977 p. Коран було проголошено «законом суспільства», що заміняє конститу­цію. У Пакистані в 1977 p. була створена Рада ісламської ідеоло­гії з метою приведення поточного законодавства у відповідність із шаріатом. Конституція Судану 1985 p., поряд зі звичаєм, роз­глядає мусульманське право як основне джерело законодавства. З 1975 p. Йєменська Арабська Республіка відповідно до консти­туції, розпочала кодифікацію норм мусульманського права, ство­ривши з цією метою спеціальну комісію. У цій групі країн збері­гають своє значення й ісламські суди.

3. Правові системи, які зазнають помірного впливу мусульман­ського права (Об'єднані Арабські Емірати, Бахрейн, Кувейт — країни Перської затоки). Конституції цих країн закріплюють мусульманське право як основне джерело законодавства. Прикладом цього може бути ст. 7 Конституції Об'єднаних Араб­ських Еміратів. Однак вплив мусульманського права на правові системи обмежується низкою норм кримінального кодексу (на­приклад, покарання за вживання спиртних напоїв у криміналь­них кодексах Кувейту 1960 p. (із доповненнями 1964 p.) і Бах­рейну 1976 p.), а також регулюванням правового становища іма­мів мечетей, організації хаджу та ін.

4. Правові системи, які зберегли мусульманське право лише для регулювання окремих сторін суспільного життя — головним чином особистого статусу і релігійних установ. Це найчисленніша група арабських країн — Єгипет, Сирія, Ірак, Ліван, Марок­ко, Йорданія, Алжир та ін. У них, як правило, конституційне встановлено, що главою держави може бути лише мусульманин, а мусульманське право є джерелом законодавства. Однак галузь дії мусульманського права обмежена. Перевага віддається нор­мативно-правовим актам держави, які регулюють широкі сфери суспільних відносин. Вони складені не без запозичень норм романо-германського і англо-американського права. Проголошення ісламу державною релігією покликано підкреслити, що держава шанує ісламську релігію, яка сповідується більшістю населення, й у загальній формі заявляє про свою прихильність певним іс­ламським традиціям, які входять до складу культурної спадщи­ни народу. У цих країнах мусульманські суди розглядають спра­ви (на основі норм мусульманського процесуального права) лише для вирішення суперечностей, пов'язаних з відносинами «осо­бистого статусу».

5. Правові системи, які майже цілком відмовилися від засадних інститутів мусульманського права, але ще зазнають його загально­го впливу, головним чином, у галузі шлюбно-сімейних відносин (Туніс, Йемен). У галузі шлюбно-сімейних відносин законодав­че заборонена полігамія, встановлені рівні права жінки і чолові­ка. Мусульманські суди ліквідовано.

6. Правові системи, які майже не зберегли впливу мусульман­ського права (Туреччина) Конституція Туреччини 1982 p. прого­лосила республіку демократичною, світською і соціально-правовою державою. Відсутні мусульманські суди. Шаріат зберіг свій вплив у цивільному суспільстві.

Зазначений поділ правових систем на групи — залежно від ступеня зберігання в них мусульманського права — є умовним. Межі між цими групами рухливі.

Мусульмансько-правова доктрина

Як уже згадувалося, мусульманське право у традиційному вигляді майже не збереглося. Воно втілюється в сучасну правову систему мусульманських країн головним чином за допомогою доктрини, яка бере ідеї з ісламської релігії, що постійно розви­вається. Завдяки релігійно-правовій свідомості мусульманина ця доктрина втілюється в нормативно-правові акти і впроваджу­ється у правозастосовний процес.

Мусульмансько-правова доктрина стала основним джерелом права в процесі його розвитку і формування. Раніше відзначало­ся, що мусульманське право створювалося богословами і право­знавцями різних шкіл-толків, які при спільності відправних по­зицій формулювали незбіжні норми в процесі вирішення схо­жих питань. Незважаючи на те що таке різночитання не сприяло оформленню єдиної системи загальнообов'язкових юридичних норм, різні толки конкурували, але співіснували один з одним навіть у межах однієї провінції і великого міста. Саме їх інтерпретаційна діяльність впливала на створення більшої частини чинного мусульманського права в рамках доктрини.

Нині мусульмансько-правова доктрина в деяких країнах за­лишається головним джерелом права. Це Саудівська Аравія, Оман, деякі князівства Перської затоки. У більшості арабських країн вона відіграє роль формального джерела права лише в окре­мих випадках.

Наприклад, через відсутність норми сімейне законодавство Єгипту, Сирії, Йорданії, Судану, Лівану дозволяє судді застосо­вувати «найбажаніші висновки тлумачення Абу Ханіфи». Зако­нодавство Сомалі у такому разі рекомендує керуватися поло­женнями шафіїтської школи, законодавство Марокко, Кувейту, Лівії — висновками маликитського тлумачення. Оскільки в Ку­вейті право «особистого статусу» здебільшого не кодифіковано, правова доктрина визнається провідним джерелом цієї галузі права. Постанови Верховного суду Саудівської Аравії 1928 і 1930рр. зобов'язували суддів у своїх рішеннях додержуватися висновків ханбалитського тлумачення з обов'язковим перелічен­ням праць муджахідів, із яких ці норми запозичено. Конститу­ція Ірану в ст. 167 прямо вказує, що, у разі знаходження суддею необхідної норми в законі, йому наказується сприймати поло­ження авторитетних праць і фетв (висновків, юридичних виснов­ків) муджахідів. Таке саме розпорядження для судів встановлено і в Лівії.

Однак у більшості випадків у сучасних правових системах мусульманська правова доктрина не має значення самостійного джерела (форми) права.

Принципи права

Роль принципу в ході формування мусульманського права була значною. Завдяки принципам доктрина, утворювана різни­ми школами-толками, набувала загальнотеоретичного, методо­логічного значення. Принципи правового регулювання, які з'яв­илися вже за часів середньовіччя, сприяли появі «загальної час­тини» мусульманського права, яка істотно збагатила його структуру і зміст, додала фундаментальності та стабільності. Не­зважаючи на те що судовий прецедент ніколи не визнавався му­сульманською правовою доктриною джерелом права, розвиток принципів мусульманського права сприяв відкриттю широкого простору для суддівського вибору.

У сучасному законодавстві мусульманських країн, як прави­ло, відсилання до принципів права здійснюється в тих випад­ках, коли мовчить закон. Наприклад, у цивільних кодексах Єги­пту, Лівії, Алжиру, сімейному законодавстві Іраку, Йємену (НДРЙ), Бахрейну, які закріпили низку мусульманських право­вих норм, рекомендується у разі їх тлумачення звертатися до праць авторитетних мусульманських юристів, у яких містяться загальні принципи, і застосовувати їх. В Ірані конституцією за­тверджене положення про обов'язкову відповідність шаріату всіх прийнятих законів. Щоб виконати це положення, видана низка законів, які орієнтують на використання як загальних принци­пів, так і конкретних норм джафаритської школи, у Саудівській Аравії — ханбалитської.

Найчастіше посилаються на такі принципи: «можливість зміни норм зі зміною часу, місця, умов»; «норма у своєму існуванні і зникненні наслідує долю свого встановлення»; «все, що дозво­лено, може бути обмежено законодавцем»; «необхідність не знає заборон» та ін. Вся правотворча діяльність держави оцінюється з позиції цих принципів. З огляду на них обґрунтовуються необ­хідність обмеження націоналізації природних багатств, обмеження власності, наділення законодавця правом свободи у встановлен­ні міри покарання за будь-який злочин (крім деяких видів пра­вопорушень, щодо яких діють положення Корана).

Правовий звичай

Правовий звичай не належить до мусульманського права. Він визнається ним доповнюючим джерелом у тих питаннях, які мусульманське право не регулює (наприклад, звичаї, що стосу­ються суми приданого і способів його виплати; звичаї, що регу­люють використання джерела води між земельними володіння­ми). Деякі нації і народи (бедуїни багатьох районів Аравії, бер­бери Південної Африки та ін.), які прийняли ісламську релігію, її догматику і культ (але не мусульманське право), продовжують і дотепер додержуватися звичаїв. Іслам поширився у цих наро­дів лише завдяки своїй лояльній позиції стосовно їх звичаїв.

Наприклад, у південних районах Йємену мусульманське право традиційно використовується в містах; у сільських місцевостях продовжують переважати доісламські звичаї. Усталеність зви­чаїв (наприклад, кровна помста, яка суперечить мусульмансько­му праву) була настільки великою, що після здобуття незалеж­ності Йємену знадобилося прийняття закону про кримінальну відповідальність за кровну помсту.

Про усталеність правових звичаїв свідчать їх визнання у де­яких країнах (Йорданія) джерелом права на законодавчому рів­ні, а також дія судів звичаєвого права.

Закон. Кодифікація

У XIX—XX століттях у зв'язку з першими кодифікаційними роботами закон набув непохитної значущості. Другорядна зна­чущість закону до цього часу пояснюється ісламським розумін­ням суверена (монарха чи парламенту) не як пана, а як служителя права. Вважалося, що монарх не законодавствує, а керує дер­жавною політикою і стежить за правильним відправленням правосуддя. Він може наказати суддям, який із толків (шляхів тлумачення права) слід застосовувати до певних обставин. Так, завдяки розпорядженням державної влади, у низці ісламських країн жінці було надано право на розлучення у суді на підставах, запропонованих різними толками. Відповідно до встановлення суверена Єгипту суди перестали розглядати сімейні спори, якщо шлюб не був зареєстрований в актах цивільного стану або одна із сторін не досягла шлюбного віку.

Вже у середні століття виші державні органи користувалися обмеженими законодавчими повноваженнями в питаннях, що не були врегульовані Кораном і суною. Ці повноваження нази­валися «правовою практикою», яка полягала у підготовці халі­фами і султанами нормативних актів. Акти підлягали схваленню верховним муфтієм, який перевіряв їх на відповідність поло­женням шаріату. Після такого схвалення нормативні акти дер­жавної влади включалися до системи норм мусульманського права.

У нормативно-правових актах держави містилися норми як такі, що доповнювали і конкретизували положення первинних релігійно-правових документів, так і такі, що йшли врозріз із Кораном, суною, іджмою. Так, при султані Мехмеді Фатиху (1451-1481) були систематизовані і введені в дію два зведених закони, причому другий містив розділ про кримінальні пока­рання. Шейхом Абу Саудом за часів Сулеймана Законотворця (1520-1566) був складений неофіційний збірник фетв із різно­манітних галузей мусульманського права. Був також підготовле­ний до видання відомий збірник султанських указів. Така прак­тика мала місце в XVI—XVII століттях, коли вводилися закони, які суперечили мусульманському праву. Норми, що містилися в цих актах, були розраховані на застосування їх немусульманськими судами. Закон не вважався формою мусульманського пра­ва. Він розглядався як засіб, використовуваний для пристосу­вання мусульманського права до умов сучасного життя.

У згадуваному вище кодифікаційному акті, який закріпив норми мусульманського права у вигляді державного закону, так званому Маджалі (XIX ст.), затверджувався обов'язковий харак­тер закону для всіх судових органів держави. Стаття 18 Маджалі передбачала таке: за наявності розпорядження султана про за­стосування з будь-якого питання висновків певного тлумачення мусульманського права як такого, що «найбільшим чином відповідає часу та інтересам народу», суддя повинен керуватися виключно тлумаченням султана. З прийняттям Маджалі роль провідного джерела права поступово перейшла до закону (кодек­су), прийнятому компетентним державним органом і складено­му на західноєвропейський зразок. У 1840 р. в Османській імпе­рії набув чинності Кримінальний кодекс, складений під впли­вом Кримінального кодексу Франції 1810 p.

У 1876 p. був прийнятий Цивільний кодекс, складений на французький зразок. Чинний нині ЦК Єгипту 1949 p. орієнто­ваний здебільшого на французький ЦК. При його впорядкуван­ні використані також ЦК Італії 1942 p., франко-італійський проект зобов'язального права (1928 p.), французька судова прак­тика. У ньому замало правових норм та інститутів мусульмансь­кого походження (інститут дарування, право купівлі). У Лівані в 1932 p. прийнятий кодекс зобов'язального і договірного права, розроблений французькими юристами. ЦК Сирії 1949 р. тексту­ально відтворює ЦК Єгипту. Те ж саме характерне для ЦК Лівії та Іраку. Правда, норми мусульманського права в цих кодексах подані більшою мірою, ніж у ЦК Єгипту.

За моделлю французького цивільного законодавства форму­ються торгові кодекси, кодекси торгового мореплавання, ци­вільні процесуальні кодекси деяких країн Аравійського півост­рова. Торговий кодекс став поштовхом до оформлення торгово­го права — галузі права, доти невідомої мусульманському праву. Так, в Алжирі, Тунісі і Марокко торгове і зобов'язальне право є ідентичним французькому. Сімейні і спадкові відносини му­сульман цих країн регулюються мусульманським правом.

У законах і кодексах, прийнятих у сфері регулювання кон­ституційних, адміністративних, цивільних, кримінальних, про­цесуальних та інших правових відносин багатьох країн, норми мусульманського права поступилися місцем нормам, запозиче­ним із континентального або загального права.

Некодифікованими залишалися питання сімейного права і осо­бистого статусу в широкому розумінні. У Туреччині навіть Ци­вільний і Цивільний процесуальний кодекси (опубліковані в 1870 і 1876 pp. відповідно за назвою «Мессель») не торкалися питань особистого статусу, а також сімейного і спадкового права. У Сау­дівській Аравії спроба короля Ібн-Сауда (1927 p.) створити схожий кодекс мусульманського права на основі доктринального викладу Ібн-Таймою зустріла неприйняття з боку опозиції.

І все ж наприкінці 20-х — на початку 30-х років XX ст. в ісламських країнах були проведені правові реформи, що стосу­валися сімейного і спадкового права. Проте загальна активність арабських країн у реформуванні цієї сфери відносин припадає на період після Другої світової війни, коли процес кодифікації в цілому посилився. Кодекси особистого статусу були прийняті в Сирії, Тунісі, Марокко, Єгипті, Йорданії, Іраку, Південному Йємені. В Алжирі законодавче реформовано режим опіки та ін­ститут безвісної відсутності. Вплив західноєвропейської право­вої традиції на колись-то ортодоксальні сфери мусульманського права істотно похитнув його непорушність. У Туреччині в ре­зультаті проведених реформ континентальне право практично витиснуло мусульманські правові норми.

Панування за нових часів ідеї модернізації на західний зра­зок замінилося наприкінці XX ст. черговою хвилею ісламізації. Про це свідчить норма Конституції Ісламської Республіки Іран 1979 p. (діє нині у редакції 1989 р.) про відповідність шаріату всього законодавства. В Ірані засновано своєрідний орган кон­ституційного контролю під назвою Опікунська рада. До її скла­ду входять світські та мусульманські юристи, які у 10-денний строк зобов'язані перевіряти закони, прийняті Ісламськими кон­сультативними зборами, на їх відповідність критеріям ісламу і Конституції.

У разі невідповідності закони повертаються до Зборів на пе­регляд, і лише в рідких випадках при цьому вважаються при­датними для введення в дію. Ісламізацією відзначене навіть кри­мінальне право Ірану. Однак вторгнення в ісламські правові системи закону як основного джерела права за прикладом конти­нентальних держав перетворилося на незворотний процес.

Отже, за допомогою закону державою санкціонується як до­ктрина, принцип, так і норма мусульманського права.

Особливості судової системи

В основі мусульманського правосуддя лежала легенда про Магомета, який спочатку особисто розглядав майже всі спори між членами мусульманської общини, а також між мусульмана­ми і немусульманами. Згодом він доручав відправлення право­суддя в провінціях намісникам. За тих часів ісламські країни не знали спеціально призначеного звільненого судді. Спадкоємці Магомета як глави держави також тримали верховну судову вла­ду в руках, доручаючи намісникам розв'язувати конфлікти між мусульманами. Намісники, у свою чергу, нерідко передоручали цю роботу спеціально підібраним особам — знавцям права. По­ступово оформився самостійний державний апарат — суд, склад якого затверджувався володарем, а потім верховним суддею, який діяв від імені володаря. На цей період припадає правління дина­стії Аббасидів (750-1258 pp.). Вже тоді судді екзаменувалися на предмет знання мусульманського права, їх діяльність контролю­валася верховним суддею.

Мусульманські країни з часу правління династії Аббасидів створили дуалістичну судову систему, яка збереглася до другої половини XIX ст. її складали два види судів:

— «суди каді», що здійснювали правосуддя відповідно до мусульманського права. Вони зверталися до релігійної совісті віруючих і розраховували на добровільне виконання ними судо­вих рішень;

— «відомства скарг» — суди, що діяли на основі звичаїв і пра­вових розпоряджень (регламентів), установлених владою. Діяль­ність «відомств скарг» не додержувалася суворих норм мусуль­манського права. Ці суди спиралися на силу державного при­мусу.

Порядок розгляду справ у судах мав свої відмінності. Суди світської спрямованості («відомства скарг») використовували заборонені мусульманським правом види доказів, наприклад, показання, одержані під катуваннями. Вони могли примусити сторони до мирної угоди, викликати свідків за власною ініціа­тивою і привести їх до присяги, відкласти винесення рішення до остаточного розгляду питання і встановлення істини та ін. Сфера повноважень судів каді була вужчою, ніж у «відомств скарг». Ще з XVI ст. із відання каді були вилучені торгові спори.

В другій половині XIX ст. суди ісламських країн диференцію­ються відповідно до компетенції на мусульманські, цивільні (світ­ські) і консульські, а також суди персонального права для немусульман. У результаті проведеної в 1840 p. судової реформи була обмежена юрисдикція мусульманських судів (створювалися кри­мінальні, торгові та інші суди, яким передавалася юрисдикція мусульманських судів). Найбільшою своєрідністю характеризу­ється історія реформування судової системи Єгипту. З 1855 p. там функціонують спеціальні кримінальні суди, з 1876 p. — змі­шані суди, створені замість консульських судів. Вони розгляда­ли всі питання разом з іноземцями.

З середини XX ст., коли більшість країн Арабського Сходу стали незалежними, розпочався новий етап розвитку їх судових систем. Однак і на цей час функціонують два види судів: тради­ційні релігійні та світські.

В основі традиційних релігійних судів лежать норми мусуль­манського права, більшість яких кодифіковано. Нерідко діє кілька рівнозначних мусульманських судів різного толку — сунітські, джафаритські (Іран, Лівія), спеціальні суди для друзів[1] (Сирія, Ліван), а також — верховні мусульманські суди, які виконують функції апеляційних інстанцій (Ліван, Йорданія, Лівія — у кож­ній із країн є свої особливості). До юрисдикції цієї групи судів належить розгляд справ особистого статусу мусульман і деяких інших спорів.

Наведемо як приклад судову систему Саудівської Аравії:

• суд першої інстанції (один каді) — вирішує шлюбно-сімей­ні справи і незначні цивільно-правові спори;

• загальні суди (три каді) — розглядають кримінальні право­порушення;

• апеляційний суд — має палати з кримінальних, шлюбно-сімейних та інших питань;

• Найвища судова рада — здійснює контроль за мусульман­ськими судами і відіграє роль апеляційної інстанції у найважли­віших кримінальних справах.

На цей час багато традиційних судів занепали в результаті або їх державної ліквідації (у Туреччині в 1924 p.), або самоліквідації (Єгипет, Туніс, Пакистан, Алжир, Марокко, Гвінея, Малі), але не зникли повністю.

Поряд із мусульманським правом світські суди застосовують «сучасне право» західного зразка. Роль цих судів зростає.

[1] Група населення гірських районів Лівану та Сирії, яка відрізняється особ­ливостями побуту та культури. Утворює одну із шиїтських сект.