Реферати українською

Норма права. Закон в англійській правовій системі. Співвідношення закону і прецеденту. Делегована правотворчість Англії - Історія, теорія держави і права -

Норма права. Закон в англійській правовій системі. Співвідношення закону і прецеденту. Делегована правотворчість Англії - Історія, теорія держави і права - Скачать бесплатно

У системі англійського права існують два види норм: законо­давчі і прецеденти. Законодавчі норми, як і норми романо-германської системи права, є правилами поведінки загального ха­рактеру. Прецедентні норми — судове рішення (або його части­на) у конкретній справі.

Прецедентна норма права містить:

1) юридичний висновок у справі (визначення рішення);

2) аргументоване обгрунтування рішення (положення або принцип, що полягають у підставі для визначення рішення).

Ці два елементи складають сутність рішення. Фактично тіль­ки прецедентна норма носить обов'язковий характер. Усе інше в рішенні вважається «мимохідь сказаним» з метою переконати, схилити до тієї чи іншої позиції у питанні, яке не є предметом рішення. «Мимохідь сказане» не має обов'язкового значення для інших судів при розгляді аналогічних справ. Правда, його прак­тично важко відокремити від прецедентної норми. Це заважає чіткому формулюванню норми.

Прецедентна норма принципово відрізняється від норми права романо-германського типу своєю конкретною, «казуїстичною», індивідуальною спрямованістю, відсутністю абстрактно-узагаль­неного змісту загального характеру. Прецедентна норма стано­вить «модель» конкретного рішення, а не абстрагування від окре­мих випадків, що властиве нормам права романс-германських країн. Для винесення судового рішення відправною засадою служить не готова норма, а казус правового значення, який мав місце рані­ше і є аналогічним випадку, що розглядається. Суддя з великої кількості судових рішень має можливість обрати прецедент, який підходить до конкретної справи. Він визначає, який прецедент для нього є обов'язковим. Оцінивши факти, суддя у ході судово­го розгляду може керуватися або точними логічно-раціональни­ми побудовами, або ідеєю справедливості. Це відкриває йому шлях для відходу від обраної прецедентної норми без її скасу­вання (якщо таке скасування належить до його повноваження). Виходить так, що не суддя підкоряється нормі права, а норма права залежить від його суб'єктивних настанов.

Вплив судової практики на формування закону є настільки значним, що й законодавчі норми, як правило, мають казуїсти­чний характер викладу. Відсутність поділу норм на імперативні і диспозитивні — відмінна риса системи загального права.

Дія прецедентної норми в часі та просторі

Визначити дату набрання прецедентною нормою чинності складно, оскільки неписана норма формується протягом невизначеного часу. Можливі три варіанти застосування суддями но­вої прецедентної норми:

1) лише до фактів, що виникли після прийняття цієї норми {перспективна дія);

2) до фактів, які мали місце після оголошення нової норми, і до фактів у тих справах, що знаходяться в судовому розгляді (теперішня перспективна дія);

3) до фактів, які виникли до і після її прийняття (ретроспек­тивне застосування).

Традиційно застосування прецедентної норми пов'язано з третім випадком, тобто із зворотною дією. Перспективна дія прецеденту, яка захищається американською судовою практи­кою, тлумачиться суддями Англії як повне прирівнювання судо­вої нормотворчості до парламентського законодавства і кваліфікується як порушення традиційних принципів прецедентного права. Відповідно до цих принципів прецедентна норма при­значається насамперед для вирішення тієї справи, яка знахо­диться у розгляді суду і стимулює її створення. Вона є і нормою на майбутнє. У разі перспективної дії прецеденту цього не спостерігається, оскільки суд приймає норму на майбутнє, а не для справи, яка перебуває в його безпосередньому розгляді.

Не є визначеним у часі й період припинення дії прецедентної норми. Можливий такий варіант — ухвалюється закон, яким скасовується прецедентна норма. Як правило, завдання її скасу­вання покладається на суддів. Прецедентна норма може бути скасована вищим судом або рішенням суду, який її застосовує, якщо він має таке право. Здебільшого суди віддають перевагу не скасуванню прецедентної норми, а відходу від неї. Це дозволяє в разі потреби звернутися до «сплячого» прецеденту.

Дія прецедентної норми в просторі також має свої особливос­ті. Принцип її дії встановлює обов'язок судів додержуватися рі­шень вищих судів у рамках однієї судової системи. Однак спе­цифіка розвитку англо-американського типу правової системи з єдиного центру — Англії, тривале домінування англійського права над правом країн Британської Співдружності націй (до 1947 p.) створили особливу правову культуру, яка, розвиваючись у різ­них місцях планети, має певну єдність. Ця єдність, крім інших випадків, виражається в уважному ставленні до прецедентних норм інших країн. Відпрацьовано механізм їх «переведення» з однієї країни в іншу в рамках англо-американського типу пра­вової системи. Чимало прецедентних норм, вироблених англій­ськими судами, стали надбанням інших держав або враховува­лися їх суддями. Спостерігається віддання переваги іноземним прецедентам над національними, особливо в країнах Співдруж­ності.

Проте було б помилковим вважати, що у Великій Британії панування прецеденту є повсюдним. Він застосовується лише в Англії та Уельсі. В Шотландії і Північній Ірландії, а також у деяких острівних територіях він не набув значного поширення. Правові системи Англії й Уельсу, Шотландії, Північної Ірландії існують відносно відокремлено, їх відмінність одна від одної полягає у тому, що прецедент, закон, звичай в них справляють не однаковий вплив на розвиток правової системи. Крім того, останнім часом кілька країн позаєвропейського загального пра­ва (в тому числі Канада і Австралія) заявили про свою правову автономію.

Закон в англійській правовій системі. Співвідношення закону і прецеденту

Статут (закон) з'явився раніше прецеденту. Спочатку він об­межувався внесенням виправлень і доповнень до судової прак­тики, але поступово посів істотне місце в правовому регулюван­ні суспільних відносин. В останній чверті XX ст. закон набув такого ж самого значення, як у правових системах романо-германського типу, і міцно утримує ці позиції й нині.

Закон в Англії — акт, прийнятий в установленому порядку в однаковій редакції обома палатами парламенту і санкціонова­ний (підписаний) монархом.

Існує потрійна система офіційних правових актів:

1) закони, створені законодавчою владою (парламентом);

2) правила, встановлені виконавчою владою (королевою та її міністрами);

3) система прецедентних норм (прецедентне право), що ви­никають під час вирішення справ судами.

Всі закони Великої Британії мають рівну юридичну чинність, підлягають єдиному порядку прийняття, зміни та скасування. Це випливає із принципу парламентського верховенства, відпо­відно до якого закон може бути прийнятий лише парламентом і всі закони мають рівний статус. Незначна частина законів ви­знається частиною конституції. В Англії немає писаної (кодифі­кованої) конституції. Те, що зазвичай англійці називають кон­ституцією, — це система норм законодавчого і судового похо­дження, покликаних обмежувати сваволю влади і забезпечувати права і свободи людини. Конституційне право носить поки що фрагментарний характер, проте кількість його джерел зростає. Конституційними статутами (законами) є: статус особи; вибор­че право; структура, повноваження і взаємовідносини палат пар­ламенту; статус монарха; організація території і місцеве само­врядування. Таких актів у Великій Британії вже налічується по­над 40.

На цей час закон набув вагомішого значення і може скасува­ти прецедент. Рівень упорядкування закону зріс. Він створюєть­ся з урахуванням зарубіжного досвіду і через сприйняття досяг­нень у різних галузях законодавства країн як загального, так і континентального права.

Оскільки галузі англійського права виражені не настільки чітко, як у континентальних правових системах, проблемі їх ко­дифікації приділялося мало уваги. Однією з специфічних рис загаль­ного права є відсутність цілком кодифікованих галузей права. Лише в останні два десятиліття відбувається очищення законодавства від фактично не чинних актів, а також об'єднання в єдиний акт нормативних положень різних законів, що стосуються одного питання. У 1965 р. в Англії створено Правову комісію (така сама засновані в Шотландії) з метою підготовки проектів великих консолідованих законодавчих актів у різних галузях права. Нині підготовлені і частково ухвалені парламентом консолідовані акти, які регулюють переважну більшість правових інститутів з ураху­ванням норм статутного і прецедентного права. У 1977 p. при­йнятий Закон про національну службу охорони здоров'я, який консолідував більшість раніше створених актів у цій сфері. У 1980 p. Законом про охорону здоров'я та іншими законами до нього були внесені доповнення. У деяких законодавчих актах законодавець намагався вирішити проблеми несправедливих угод. Так, у Законі про споживчий кредит 1974 p. регулюється зміст договорів про надання кредитів споживачам. Правова комісія подала в 1989 p. проект кримінального кодексу для Англії та Уельсу.

Щороку парламент приймає сотні нових законів з питань, які: 1) мають бути уточнені (зміна загального права); 2) не ви­никали під час розвитку загального права (створення норм, що не існували раніше). Деякі сучасні закони складені в дусі кон­тинентальних кодексів. У інших сферах суспільних відносин, наприклад, кримінально-процесуальній, закони мають числен­ні прогалини, що є підставою для лавірування та обхідних ма­неврів.

Збільшення ролі закону не означає зменшення значення су­дового прецеденту як повноцінного джерела англійського пра­ва, а тим більше відведення йому ролі допоміжного джерела. Вважається, що закон, щоб перетворитися не на «паперовий», а на чинний, потребує прецедентів, що конкретизують, характер судових рішень. «Наближення» закону суддями до конкретного випадку відбувається як у процесі його застосування, так і при тлумаченні. Судове тлумачення стає новим прецедентом, яким пов'язаний правозастосовний орган (так звані «прецеденти тлу­мачення»). По суті, норма закону набуває реального змісту піс­ля застосування її у суді.

Отже, закон не можна протиставляти прецедентній системі права. Не принижуючи значення прецедентів, закон «уливаєть­ся» у цю систему, стає її доповнюючою частиною, слугує її вдо­сконаленню і розвитку.

Делегована правотворчість Англії

На відміну від романс-германського типу правової системи, де існує підзаконна нормотворчість виконавчих органів влади, в Англії вона споконвічна відсутня. Не було актів, які видавалися б “у виконання законів”. Традиційним є «делеговане законодав­ство» — делегування парламентом своїх повноважень щодо при­йняття нормативно-правових актів королеві, уряду, міністерст­вам, особливо в таких сферах, як охорона здоров'я, соціальне страхування, приватне судочинство. «Наказ у Раді», який ви­дається урядом від імені королеви і Таємної ради, є найвищою формою делегованого законодавства. Оскільки парламент пе­редає частину своїх законотворчих функцій відповідному орга­ну, юридична чинність такого роду актів прирівнюється до за­кону. Вони підлягають виконанню всіма громадянами. Проте суд має широкі можливості розсуду щодо законів. Делеговане законодавство і прості виконавчі акти можуть бути офіційно їм скасовані.

На місцях існує так звана автономна правотворчість — акти місцевих органів влади, деяких установ і організацій: англікан­ської церкви, профспілок, різних компаній — залізничних, бу­дівельних, транспортних, газових, юридичного товариства тощо. Вони є локальними, оскільки поширюються на відповідну територію або обов'язкові лише для членів організації, в якій прийн­яті. Такі акти наближаються до актів правозастосовних органів і є підзаконними.

Юридична термінологія країн загального права

Юридична термінологія країн загального права часто не збі­гається з нормативними поняттями і термінами континенталь­ного права. Англійському праву притаманна стабільність юри­дичної мови, основ юридичного мислення, власних юридичних понять (довірча власність, зустрічне задоволення та ін.), які не­рідко зовсім відсутні в праві країн континентальної Європи або не можуть бути адекватно переведені на їх мову. І навпаки, де­які типові поняття континентального права, привнесені в нього римським правом (батьківська воля, підроблення, непереборна сила, узуфрукт, юридична особа та ін.), відсутні в англійському праві.

Деякі інститути права є традиційно англійськими, наприклад, траст (довірча власність). Крім інституту довірчої власності, анг­лійське право знає спільну власність і загальну власність. Якщо загальна власність ще стикається з романо-германською право­вою системою, то спільна власність — форма суто англійська: ніхто не успадковує за померлим власником, а суб'єктом права є коло власників, що залишилися. Або, наприклад, на відміну від романського, англійське поняття договору містить лише угоди, що колись санкціонувалися позовом. Поняття договору не по­ширюється на дарування, довірчу власність, збереження, що раніше захищалися в іншому порядку. При оцінці конкретних видів неправомірної поведінки загальне поняття «вини» в анг­лійському праві не має свого значення.

В Англії і США існує особлива процесуальна техніка створен­ня і систематизації прецедентів. Ця техніка аж до початку XIX ст. майже цілком захищала ці країни від впливу розвинутої законо­давчої техніки континентальних країн Європи, де створені складні правові конструкції, старанно розроблені законодавчі форми, чітко і продумано викладені юридичні норми. Водночас досяг­ненням країн загального права є наявність великої і грунтовно розробленої системи доказів, що є результатом багатої судової практики.

Судова система Англії

Поділ між цивільним і кримінальним правом наведений на цій схемі. Королівські суди розглядають виключно кримінальні справи, суди графств — цивільні справи. Проте суд королівської лави як відділ Високого суду правосуддя розглядає апеляції від нижчих судів, предметом вирішення яких є кримінальні справи, а також цивільні спори. Високий сул правосуддя і Палата лордів розглядають усі справи, включаючи апеляції, що надходять із шотландських і північноірландських судів.

Стандарти, що висуваються до доказів (показань свідків) у кримінальному процесі, є вищими, ніж у цивільному. Той, хто програв справу, ризикує не тільки сплатити штраф, й опинити­ся за ґратами. В англійському праві обвинувачення має довести «незаперечну» вину підсудного, а від позивача в цивільному про­цесі вимагаються докази з «балансу можливостей».

Панування прецеденту обумовило підвищене значення про­цедурно-процесуальних правил. Водночас Англія відійшла від багатовікової традиції змагального процесу в його початковій формі і ввела інститут державного обвинувача, який за своїм розсудом може як підтримувати пред'явлене поліцією обвинува­чення, так і відмовитися від нього.