Реферати українською

Загальна характеристика далекосхідної групи правових систем. Поняття китайського права і філолофсько-моральні джерела його формування. Термін «право» - Історія, теорія держави і права -

Загальна характеристика далекосхідної групи правових систем. Поняття китайського права і філолофсько-моральні джерела його формування. Термін «право» - Історія, теорія держави і права - Скачать бесплатно

Далекосхідна група правових систем — це сукупність право­вих систем, в основі формування яких лежать не норми права, а норми моралі, звичаї, традиції. Велике значення приділяється ритуалу.

Далекосхідну групу складають правові системи Китаю, Гон­конгу, Японії, Бірми, Кореї, Монголії, країн Індокитаю, Ма­лайзії. Китай і Японія вирізняються специфікою морально-ідео­логічного підходу до права, який справив вплив на правові сис­теми інших країн Сходу.

На відміну від континентального, загального і змішаного ти­пів правових систем далекосхідне право віддає перевагу загально-соціальним нормам як зразкам поведінки — нормі-моралі, нормі-звичаю, нормі-традиції. Ними обумовлюється як закон, так і судове рішення. Закон і судове рішення для сучасного розвитку далекосхідної групи правових систем також мають істотне зна­чення. Правда, їх роль іноді є похідною від традиційних норм моралі і традицій.

Далекосхідний регіон у минулому правовому розвитку не за­знав скільки-небудь істотного впливу ні європейських правових систем, ні американської. Однак на цей час держави цього регі­ону активно сприймають правові новації країн європейського та американського континентів, орієнтуються на вдосконалення національного законодавства і використання досягнень інозем­ного права (особливо Японія).

У країнах Далекого Сходу споконвічно панувало філософ­сько-моральне уявлення про соціальне життя як частину при­родного світопорядку. Зразком для устрою суспільства завжди служила гармонія природи. Роль права з його формалізмом і зовнішнім примусом оцінювалася невисоко. Вважалося, що за допомогою права можна встановити початковий ступінь поряд­ку, характерний для варварських народів.

Мета неписаних правил, освячених традицією, полягає у тому, щоб забезпечити соціальну гармонію, при вирішенні конфлікт­них ситуацій надати можливість тому, хто програв, «зберегти обличчя». У країнах континентального і загального права основ­ним результатом застосування права є ясність і недвозначність рішення, в кінцевому результаті однозначно встановлюється потерпіла сторона. У праві далекосхідної групи країн рішення на користь однієї із сторін приймається рідко. Наріжним каме­нем у правових системах далекосхідних країн є компроміс, який досягається без залучення закону.

Поняття китайського права І філолофсько-моральні джерела його формування

Китайське право — це сукупність підтримуваних державою моральних, етичних, релігійних і правових норм, що склалися на основі філолофсько-моральних концепцій даосизму, конфу­ціанства, легізму.

З даосизму (основоположник вчення Лао-цзи, VI ст. до н.е.) була сприйнята ідея про існування «дао» — природного законо­мірного шляху, яким розвивається Всесвіт і якого має додержу­ватися людина. Дао — закон неба, природи і суспільства, який в змозі відновлювати справедливість. Усе неприродне (штучні вста­новлення у сферах управління, законодавства та ін.) вважається відхиленням від дао. Додержуючись закону дао, людина пови­нна не проявляти самостійної активності, не намагатися вдос­коналювати суспільство, державу, закони, а покладатися на дао і повернутися до природності.

Істотний вплив на ідеологію Китаю справило конфуціанство (VI ст. до н.е.). Впливовою ідеологічною течією воно стало від­разу після виникнення, а в II ст. до н.е. було визнано офіційною ідеологією і взяло на себе роль державної релігії. Аж до револю­ції 1911р. конфуціанство залишалося основою офіційної ідеології та зберегло свій вплив і дотепер (у модернізованому вигляді).

Філософське вчення Конфуція (551-479 pp. до н.е.) на від­міну від даосизму полягає в диференціації світу природи і світу людини, утвердженні активності особи, а не її бездіяльності. Відповідно до конфуціанства природний закон — дао, або тіан дао, (божественний шлях) — не управляє безпосередньо світом людини. Світ людини не розчиняється у світі природи, оскільки природа — це ідеальний світ. Людина повинна прагнути до світу природи, до гармонії з нею у своїх думках, почуттях, діях, хоча досягти її ніколи не зможе. З метою досягнення гармонії з нав­колишнім світом природи людина повинна розробити правила «правильної» поведінки (лі). Відповідно до цих правил взаємо­прийнятні відносини становлять основу природної рівноваги.

Для прихильників даосизму всі люди відносно дао є рівни­ми. Конфуціанство виходить із нерівності людей, сутність «пра­вил» правильної поведінки тлумачить залежно від соціального становища кожного в сім'ї, серед сусідів, в офіційній ієрархії суспільства, державі. «Лі» (правило /ритуал/ правильної поведі­нки) визначається для кожної ситуації конкретно — для літньо­го і молодого, управлінця і підлеглого по службі тощо. Воно регулює стосунки між батьком і сином, старшим і молодшим братом, чоловіком і дружиною.

«Лі» являє собою поєднання моральних і правових норм, провідними серед яких є моральні. Для правителів це норми чесноти в управлінні, для підданих — норми моральності у по­ведінці. Основна чеснота підданих полягає у відданості правите­лю, слухняності і шанобливості до всіх «старших». «Мораль шля­хетного мужа (подібна до) вітру; мораль низької людини (подіб­на до) трави. Трава нахиляється туди, куди дує вітер».

Конфуціанство віддавало перевагу морально-етичним нор­мам, а не нормам права та їх примусовому виконанню в судах. Норми права розглядалися як примусові, формалізовані, не здат­ні зважити на все різноманіття чинників, пов'язаних із соціаль­ним становищем сторін.

Звернення до суду тлумачилося як:

1) зневага правилами «правильної» поведінки. «Лі» полягає у неупередженому вирішенні конфлікту через спокійне обгово­рення, а не в акцентуванні уваги на розбіжностях і апелюванні до суду з метою їх вирішення;

2) порушення громадського спокою. Спроба публічно звину­ватити співгромадян у порушенні правил сприймалася як бру­тальність і невихованість, відсутність скромності і готовності піти на компроміс.

Загальне правило управління народом (доброчесне управлін­ня) обґрунтовується у такий спосіб: «Якщо управляти народом через закони і підтримувати порядок через покарання, народ прагнутиме ухилятися (від покарань) і не відчуватиме сорому. Якщо ж управляти народом через чесноту і підтримувати поря­док через ритуал, народ знатиме сором, і він виправиться». При цьому чеснота в тлумаченні Конфуція — це комплекс етико-правових норм і принципів: правила ритуалу (лі), людинолюбст­ва (жень), турботи про людей (шу), шанобливості відносно до батьків (сяо), відданості правителю (джун), боргу (і) та ін. Ця нормативна цілісність містить у собі всі форми соціального ре­гулювання тих часів, за винятком позитивного закону (фа). Не­гативне ставлення Конфуція і його послідовників до позитив­ного закону (фа) обумовлено його традиційно каральним зна­ченням, зв'язком із жорстокими покараннями. Ігнорувалися право як система суворих логічних і формальних норм, судові рішення. Не цінувалися юридичні професії та школи.

Школа легістів (IV ст. до н.е.) стала на шлях обгрунтування необхідності підкорення закону людей — і правителів, і підда­них. На відміну від конфуціанства, яке покладало надії на чес­ноту людини, можливість її переконати і виховати прикладом правителів, легісти відстоювали управління, яке спирається на закони (фа) і суворі покарання. Видатним теоретиком легізму вважається Шан Ян (IV ст. до н.е.). Значною фігурою в справі утвердження і розвитку легізму в Китаї визнаний Хань Фей (ІП ст. до н.е.).

Позаяк конфуціанці вірили в чесноту людини, її здатність узгоджувати свою поведінку з моральними принципами, то ле-гісти вбачали в діях людини тільки корисливі прагнення і вима­гали покарання відповідно до законів. Якщо конфуціанці роз­глядали нерівність і ієрархічну супідрядність у суспільстві як показник його гармонії, то лепети, проголошуючи рівність лю­дей перед законом, вважали за можливе прищепити правильну поведінку суворим покаранням, встановленим у санкціях норм. Замість конфуціанських норм-ритуалів і етичних норм як регу­лятора суспільних відносин легісти запропонували правові нор­ми. Ці норми рівною мірою однакові для всіх. Вони стандартні, непохитні, доступні.

Хань Фей здійснив спробу нового тлумачення основних по­нять даосизму і конфуціанства. Відстоюючи панування закону, він критикував самовладдя чиновників, називав їх узурпаторами, протиставляв їм лепетів — «розумних і обізнаних із законами людей». Вважаючи неприйнятними тяжкі покарання як засіб управління, Хань Фей наполягав на тому, щоб доповнити зако­ни мистецтвом управління, на відповідальності правителів перед законом: «Якщо монарх бажає управляти країною, керуючись законом, то досить обнародувати його і виконувати... Закон не робить винятків... Винні міністри не можуть піти від покарання».

Концепцію довільного саморегулювання світу легісти не сприймали. Вони вважали закон основою регулювання відно­син у суспільстві. При цьому закони повинні змінюватися з ча­сом. Хань Фей стверджував: «Час і закон не розвиваються одна­ково, і нехай старі закони дійшли до нас, однак копіювати їх Не можна».

Кожна із зазначених концепцій (даосизм, конфуціанство, легізм) різною мірою вплинула на правосвідомість китайського народу. Конфуціанство, яке згодом увібрало в себе деякі ідеї своїх опонентів, виявилося найстійкішим і найпоширенішим по країні та переходить із покоління в покоління. Під впливом життєвих обставин послідовники конфуціанства змушені були визнати, що для регулювання поведінки людей потрібне пози­тивне право. Проте закон вони поставили нижче «лі», хоча й не відкинули його важливості.

Джерела права

До джерел китайського права, як і всієї далекосхідної групи правових систем, можна віднести:

1) норми-традиції (насамперед ритуали) — мають першоряд­не значення. Такої позиції додержувалося ще раннє конфуціан­ство, вбачаючи в цьому умови для збереження громадського порядку;

2) етичні норми — мирне життя в суспільстві гарантується не правом, а етикою;

3) норми-звичаї — розв'язання конфлікту за допомогою ми­ротворця, а не суду, відповідно до «дао»;

4) норми права — вдаватися до допомоги права слід якнайрідше (навіть легісти вважали право неминучим злом). Лише остан­нім часом норми права набули певного значення. Закон став одним із провідних джерел права.

Юридична регламентація відносин не має скільки-небудь глибоких коренів у китайській цивілізації. У ній головною регу­люючою силою є моральні догми, що базуються на вченні Конфуція. У спірних ситуаціях керувалися традиційними правила­ми умиротворення сторін за допомогою посередника, лише у виключних випадках зверталися до суду або адміністрації.

Нині судові та адміністративні рішення відіграють важливу роль, але не як джерело (форма) права, а як результати правозастосовної діяльності держави. Тут не постає питання про ідеаль­ний закон, який відрізняється від правил, що викладені раніше законодавцем або застосовуються у діяльності суду та адмініст­рації. Питання виникає щодо самої цінності закону.

В континентальної Європі, наприклад в іспанській общині, закон був уведений як необхідний засіб для стійкості суспільст­ва в процесі його життєдіяльності. Стійкий соціальний порядок припускає першість закону. Людина повинна жити в згоді з за­коном і, якщо є така потреба, битися за його торжество. Адміні­стративні авторитети, не менше ніж будь-яка частина суспільс­тва, мають діяти легально. Суди покликані забезпечити повагу до закону. Поза законом можуть бути лише анархія, хаос, право сили. Тому закон необхідно поважати. Країни Далекого Сходу відхиляють цей підхід. Для Китаю закон є скоріше інструмен­том погоджувальної дії, ніж символом юстиції. Він розглядаєть­ся як засіб, який не стільки встановлює порядок у суспільстві, скільки дезорганізує його. Для Китаю поведінка особи забезпе­чується не законом, а гармонією і миром, які досягаються від­повідністю традиціям і звичаям. Традиційне примирення сторін за допомогою посередника вважається більшим досягненням, ніж юстиція. Закон розцінюється скоріше як засіб залякування або абстрактний зразок, але ж ніяк не зразок для дії, що харак­терно для країн континентального права.

Термін «право». Ставлення до суб'єктивного права

У китайській мові слово «право» має два значення — «фа» і «ксін». У глибоку давнину вони вживалися як синоніми. Нині слово «фа» має ширше значення, а «ксін» перекладається як «покарання». Розуміння всього права як кримінального права пояснює традиційний підхід до права як до покарання.

У китайській правосвідомості тривалий час було відсутнє поняття «суб'єктивне право». Пізніше китайське слово «цюань-лі» (суб'єктивне право) з'явилося під впливом японського пра­ва. Воно є результатом запозичення.

За китайськими поняттями від суб'єктивного права не зале­жить гармонія в суспільстві, тому що суспільство існує спокон­вічне без втручання суб'єктів. Більш того, суспільство розвива­ється спокійно і планомірно, якщо жодний із його суб'єктів не ставить за мету захист виключно особистих інтересів. Суспільст­во вважається здоровим, якщо гармонійно функціонує відповід­но до дао. Конфлікт у суспільстві — показник його хвороби, яку необхідно лікувати. Ефективним засобом усунення конфлікту як суспільного зла є кримінальне право.

У даній схемі суб'єктивне право не знаходить собі місця, оскільки розглядається як джерело колізії інтересів. Навіть леп­ети, які більше за інших займалися проблемами права і виступа­ли за рівність індивідів перед законом, вбачали в «фа» насампе­ред покарання або нагороду і не порушували питання про які-небудь права підданих за законом. У питанні про співвідношення прав і обов'язків особи пріоритет віддається обов'язкам.

Для уточнення китайського розуміння слова «право» слід звер­нутися до терміна «лю», який вживається як синонім слова «ксін». У юридичному значенні «лю» — кримінальне право, в етимоло­гічному (широкому) смислі «право» (гама, гармонія) означає музичну гармонію. «Лю» відомо раніше за «ксін». Музика, як і традиції, віднесена китайцями до важливих сторін буттл, які необхідно вивчати, щоб бути доброчесними. Кримінальне право в Китаї завжди було суворим, тому право не викликало до себе такої поваги, як музика.

Система права. Норма права

Про систему права Давнього Китаю свідчать кодекси, прий­няті за часів династій Цин і Хан (правила 400 років). Фрагменти цих кодексів, що дійшли до нас, містять норми публічного пра­ва — кримінального та адміністративного. Питання приватного права — сімейного і спадкового — у них лише торкалися у зв'яз­ку з кримінальним і адміністративним правом (оподаткування). Питання торгового права не одержали висвітлення. Галузі права не були чітко диференційовані. Був відсутній поділ права на приватне і публічне. Проте їх основні напрямки вже були намі­чені.

Текст норми права при її формуванні в минулому погоджу­вався із «лі». Про вплив конфуціанства на норму кримінального права свідчить таке:

1) у кодексах наводилася детальна градація покарань за вбив­ство, образу словом і фізичним насильством з урахуванням (а) намірів злочинця; (б) зовнішніх обставин вчиненого злочину;

(в) соціального стану злочинця і потерплого;

2) суворість покарання залежала від місця в соціальній ієрар­хії особи, яка вчинила проступок (батько або син, чоловік або дружина, старший або молодший брат). Наприклад, старший брат, який вдарив молодшого, не несе покарання; молодший брат, який вдарив старшого, міг бути покараний на 30 місяців каторжних робіт або 90 ударами бамбуковими палицями.

Сфера приватного права не була нормативно врегульована. Застосовувалися різноманітні форми позасудового учинення конф­ліктів:

1) усередині сім'ї. Миротворцем, як правило, виступав глава сім'ї. Ним міг бути також дальній родич або сторонній, найшановніший, похилого віку, високого становища в окрузі, який мав досвід і моральний авторитет. Обидві сторони, що спереча­лися, повинні були погодитися на запропонований миротвор­цем компроміс, «не втрачаючи обличчя». Миротворець черпав норми із правил поведінки «лі», практики вирішення таких спорів у регіоні, а також із власного досвіду і знання світу. У разі неприйняття компромісної пропозиції сторонами обговорення справи продовжувалося до досягнення угоди між ними. При цьому миротворець використовував засоби соціального і мораль­ного тиску;

2) поза сім'єю — усередині общини, села, торгової гільдії. Ми­ротворцями виступали старійшина клану, представник місцевої еліти, старшина гільдії.

У більшості випадків відбувалося «саморегулювання конф­ліктів» у межах місцевих общин відповідно до традиційних пра­вил поведінки з урахуванням соціального стану сторін.

Конфліктуючі сторони могли звернутися до державного суду, де справи розглядалися чиновниками. Проте, як правило, спра­ва до суду не доходила, її вирішували на місцевому рівні миро­творці, що пояснюється: 1) прагненням уникнути громадського осуду, який спричиняється у разі відмови від допомоги шанов­ного посередника; 2) бажанням не втягуватися в судову тягани­ну, супроводжувану судовими поборами і недбалістю судових працівників.

Отже, норма права вважалася другорядною порівняно з ін­шими соціальними нормами (нормою моралі, нормою-звичаєм, нормою-традицією). Судове рішення на основі норми права від­кидалося як головний засіб розв'язання конфлікту. Лише неве­лика частина цивільно-правових спорів розглядалася державни­ми судами.

Система сучасного права Китаю поділена на галузі, інститу­ти. Це певною мірою є результатом впливу континентального права, а також правової системи Японії, де структурування сис­теми права в XX ст. набуло принципового характеру. Після прий­няття Конституції 1982 р. у Китаї активно розвивається консти­туційне право. Особлива увага приділяється вдосконаленню ін­ститутів цивільного права, розвитку екологічного, трудового права. Правова норма посіла провідне місце в системі джерел права.

Кодифікація

Необхідність звернення до законодавчого регулювання сус­пільних відносин Китай гостро відчув наприкінці XIX ст. У 1899 p. з боку великих держав були підготовлені анексія Китаю, поділ його території на сфери впливу. За таких умов важливо було провести кардинальне реформування всієї системи держави. Правда, прозріння останнього імператора маньчжурської дина­стії спізнілося. У 1911 p. династія Маньчжурів змушена була зре­ктися престолу.

У XX ст. в історії Китаю одна за одною відбувалися різкі та значні зміни. На зміну династії Маньчжурів прийшов режим партії Гоміньдана на чолі з Чан Кайши. Приватне право зазнало кодифікації.

У 20-ті роки XX ст. розроблялися Цивільний, Земельний та інші кодекси на європейські зразки, головним чином німецький і швейцарський.

У 1949 p. була встановлена Китайська Народна Республіка, створений соціалістичний (маоїстський) режим. Цей режим від­кинув законодавчі акти, вироблені за часів імператорського ре­жиму і орієнтовані на захід. Він обрав радянський метод побу­дови комунізму. У період «великої пролетарської культурної ре­волюції» (1966-1976 pp.), яка згодом була піддана різкій критиці в Китаї, роботи з кодифікації не могли розпочатися. Цілеспря­мовано зверху і часто несвідомо знизу цілком зневажалася за­конність. Правові норми і правопорядок були замінені партій­ними директивами і чисткою кадрів. Після смерті голови цент­рального комітету компартії Китаю Мао Цзедуна (1976 p.) був узятий курс на перетворення економічних відносин у напрямку розвитку приватного права. З 1978 p., коли Ден Сяопін при­йшов до влади, Китай проводив політику економічної експансії та модернізації.

Розпочалися роботи з кодифікації права. Прийнято нову Конституцію (1982 p.). Її преамбула проголошує, що «громадя­ни Китаю всіх національностей продовжуватимуть... йти соціа­лістичним шляхом», додержуватися принципів марксизму, соці­алізму. Стаття 1 Конституції говорить: «КНР є соціалістичною державою з народно-демократичною диктатурою робітничого класу, заснованою на альянсі робітників і селян».

Були прийняті закони про організацію влади і управління, про суди, про народну прокуратуру, Кримінальний і Кримінально-процесуальні кодекси (1980 p.), положення про адвокатуру і нотаріат. Загальні положення цивільного права (типу ЦК, набули чинності в 1997 p.). Особлива увага приділяється законотворчо­сті у галузі екологічного права. У 80-90-ті роки XX ст. видана низка законів про охорону навколишнього середовища — моря, водного і повітряного простору, ґрунту, прибережного простору від забруднення нафтою та ін.

Однак і дотепер зберігаються багато інститутів і норм соціа­лістичного права, головним чином, у сфері публічного права. Відсутній інститут приватної власності на землю. Законодавче («Закон про управління землею» 1986 p., «Закон КНР про сіль­ське господарство» 1993 p., Загальні положення цивільного пра­ва) визнана лише державна і колективна власність на землю, яка використовується селянами. Закріплене не право власності, а право користування і часткового розпорядження землею.

Проте «соціалізм» у Китаї був і залишається вербальним (сло­весним), а не реальним. Правову систему Китаю не можна ква­ліфікувати як соціалістичну і відносити до соціалістичного типу.