Реферати українською

Загальна характеристика звичаєво-общинної групи правових систем. Звичаєве право і суди в умовах колонізації країн Африки - Історія, теорія держави і права -

Загальна характеристика звичаєво-общинної групи правових систем. Звичаєве право і суди в умовах колонізації країн Африки - Історія, теорія держави і права - Скачать бесплатно

Звичаєво-общинна група (підтип) правових систем — це сукуп­ність правових систем, які сформувалися на основі норм-звича­їв, що склалися природним шляхом, а також правових норм, запозичених від колоніальних держав. Цю групу складають пра­вові системи країн, що розвиваються, Африки і Мадагаскару (Малагасійська Республіка).

Своєрідність звичаєво-общинної групи правових систем Афри­канського континенту полягає у тому, що звичаєве право:

1) визнається більшістю населення як регулятор суспільних відносин, особливо за межами міст. Звичай в Африці є провід­ним джерелом права. Він встановлює правила організації суспіль­ства як у політичній, так і в економічній галузях, регулює сімей­ні відносини, правила обміну, норми кримінального права і про­цесу. Вважається, що гармонія в суспільстві, підтримувана з його допомогою, краще, ніж поважання закону. Значення звичаю не втрачене й дотепер, хоча сфера його дії звужена;

2) діє в межах общини, відображає схильність людини до спільності, прагнення забезпечити єдність, згуртованість соціаль­ної групи (триби, роду, села). Общинні зв'язки переважають над індивідуальними;

3) являє собою поєднання моральних, релігійних і правових норм, а також ритуалів, які відображають шанування предків, зв'язок з навколишньою природою, «духами» та іншими над­природними силами. Непокора звичаю означає неповагу до пред­ків і може спричинити гнів духів землі, тому що, відповідно до африканської общинної (племінної) міфології, останки предків злилися з грунтом, а дух витає над живими;

4) не є єдиним для всіх общин. Норми звичаїв — численні. Кожна група має свої схильності і звичаї. Різноманіття звичаїв, розрізненість, значний вплив міфології, відсутність письмової форми викладу не дозволяють ефективно використовувати їх для створення африканських національних правових систем на зра­зок європейських.

У сучасних правових системах Африканського континенту поряд із звичаєвим правом існує право колишніх метрополій, або мусульманське право. Країни Африки і Мадагаскару пере­живають складний перехідний період, коли необхідно визначи­тися зі ступенем, способами і шляхами взаємодії правових куль­тур — корінної звичаєво-правової (джерело — норма-звичай) і привнесеної європейської (джерело — закон, судовий прецедент).

Основні риси звичаєвого права

З найдавніших часів відбувався процес створення релігійних міфів, вірувань. Панували звичаї, повага до них і покора їм. Система легітимне чинних норм-звичаїв створювалася як право груп (общин), а не індивідів. Так, шлюбний договір становив скоріше угоду сімейних груп, а не союз двох індивідів. Розлу­чення дозволялося лише за згодою сім'ї. Право власності на зе­млю належало певній соціальній групі. При спадкуванні майно переходило не до окремої особи, а до сім'ї або общини. Компен­сація збитків проводилася общинами, а не особами одна одній.

Общини відповідали за правопорушення своїх членів. Завдан­ня розв'язання конфлікту вбачалося у примиренні зацікавлених осіб, а не в установленні прав. Справедливим вважалося те, що забезпечувало згуртованість общини, відновлювало злагоду в ній. Досягнення згоди було важливим ще й тому, що був відсутній дійовий механізм виконання рішень у справах усунення конф­ліктів.

Обшинно-груповий характер обов'язків і відповідальності став однією з головних причин нерозвиненості права, юридичних професій, юридичної науки, юридичних установ.

Принципові відмінності норм звичаєвого африканського права від європейського:

1) норми-звичаї не диференційовані на права й обов'язки;

2) акцент у них зроблено на обов'язки, скоріше моральні, ніж юридичні;

3) суб'єктивні права поглинуті правом общини. Р. Давид об'єднує ці особливості звичаєвого права Африки під назвою «африканська концепція соціального порядку».

Звичаєве право і суди в умовах колонізації країн Африки

До колонізації країн Африки звичаї зазнали впливу христи­янства, мусульманства, але він не був всепоглинаючим, тому що ні християни, ні мусульмани не укріпили панування своєї релі­гії, норми-звичаї продовжували діяти, навіть незважаючи на те, що вони суперечили новій вірі. Водночас вплив християнства та ісламу зберігся й дотепер і позначається на характері формуван­ня правових систем.

Ефіопія стала християнською країною на початку IV ст., інші країни Африки і Мадагаскар — у XIX ст. Серед жителів Африки ЗО % — християни. Початок поширення ісламу в Африці припа­дає на XI ст. Регіони його впливу — країни Західної Африки, лише пізніше (XIV—XV століття) він охопив Сомалі та береги Індійського океану. 35 % населення екваторіальної Африки — мусульмани. Наслідком християнізації та ісламізації звичаєвого права Африки і Мадагаскару стала втрата віри в надприродне, магічне існування норм-звичаїв як створених світопорядком. Звичай став сприйматися лише тоді, коли він освячувався релі­гією. Це було першим кроком на шляху поступової втрати ста­родавніх звичаїв, їх авторитету. Відбувалося обмеження сфери їх впливу.

Другий крок у витисненні звичаєвого права припадає на пе­ріод колонізації африканських держав (XIX — 50-60-ті роки XX ст.). Насаджуються норми і судова система європейського права — англійського, бельгійського, португальського, францу­зького. Французьке право введене у французьких колоніях Аф­рики та Мадагаскарі; бельгійське — у Конго; португальське — в Анголі і Мозамбіку; загальне англійське право — в англійських колоніях; романс-голландське, а пізніше англійське загальне право — у Південної Африці. Без правових норм колонізатори не могли створити необхідну систему виробничих відносин, яка забезпечувала б приплив сировини, збут продукції і т. под. Зви­чаєве право не могло створити необхідної правової бази, тому право запозичувалося від Заходу. Це стосується насамперед тор­гового, акціонерного, патентного, морського, трудового права. Стали застосовуватися іноземні кодекси — французький Кримінальний кодекс (із 1946 р. у французькій Західній Африці та Мадагаскарі), англійський Кримінальний і Кримінально-про­цесуальні кодекси (в англійській Західній Африці).

Правові форми особливо широко використовувала Англія при проведенні колоніальної політики. Вона створювала колоніаль­ну імперію в Африці значною мірою через поширення там дії своєї юрисдикції. У кожній окремій колонії функціонувала сис­тема колоніальних судів, якій були властиві свої відмітні риси. Проте в цілому вона мала однакову структуру для всієї британ­ської Африки. Нижчою судовою інстанцією всюди були тради­ційні місцеві суди, збережені англійцями відповідно до політи­ки «непрямого управління», яку вони проводили. Вищою інстан­цією були суди магістратів — власне англійські суди, створені для застосування в колоніях англійського права. Верховні суди також формувалися англійськими суддями.

Увійшовши до загальної системи колоніальних судів, тради­ційні суди стали територіальними, тобто правосуддя відправля­лося в рамках адміністративно-територіальних одиниць. Це су­перечило характеру застосовуваних ними звичаєво-правових норм, тобто норм общини, а не території. Обмежувалося і засто­сування в судах норм звичаєвого права. Норми, що суперечили «справедливості і моралі» загального права, відкидалися.

Значних змін зазнало регулювання земельних відносин зви­чаєвим правом. За аналогією з судами в Англії земельні ділянки розглядалися суддями як власність. Общинна земля підлягала конфіскації та продавалася на виконання рішення про сплату боргів окремим особам. У результаті цього відчужувана земля ставала приватною власністю.

У витисненні звичаєвого права найзначнішу роль відіграли традиційні місцеві суди, ніж верховні суди і суди магістратів. Саме місцеві суди були зобов'язані відправляти правосуддя на основі норм звичаєвого права. Верховні суди і суди магістратів керувалися звичаєвим правом у цивільних і кримінальних спра­вах лише тоді, коли їх сторонами були тубільці.

Отже, колоніальні суди змінили звичаєве африканське право в напрямку оформлення дуалістичної системи права:

• право, уведене метрополіями;

• звичаєве право.

Іноземне право регулювало адміністративно-правові, торго­ві, кримінально-правові відносини. У сфері дії звичаєвого права залишалися землеволодіння, сімейні і спадкові відносини (при­життєвий поділ власності, деякі цивільні зобов'язання). Так, у французькій Африці та Мадагаскарі норми звичаєвого права були зведені до регулювання сфер сімейних відносин, земельного ре­жиму, зобов'язальних відносин. У бельгійському Конго звичає­ве право збереглося також у галузі регулювання кримінально-правових відносин. Все це свідчить про різне обмеження сфер поширення норм звичаєвого права в країнах Африки.

Неоднакова питома вага чинних норм звичаєвого права по­яснюється:

1) істотними відмінностями у способі життя, мові, культурі, расовій належності народів, які населяють ці країни;

2) різним ступенем сприйняття звичаєвим місцевим правом елементів мусульманського права і права колишніх колоніаль­них держав.

Впровадження права метрополії в країнах Африки здійснюва­лося спеціальними декретами та законами колоніальної країни і застосовувалося тією мірою, якою було в них визначено. Місце­вий законодавець міг вносити зміни до запозиченого права.

Суди мали право відкидати традиційну норму, яка, на їх думку, не підходила до місцевих умов. З'явили різні норми у межах однієї держави, не говорячи вже про їх відмінність у різних краї­нах Африканського континенту.

Різні шляхи орієнтації (капіталістичний і соціалістичний) після набуття незалежності африканськими країнами не могли не вплинути на формування їхніх правових систем. Одні фор­мували їх на основі визнання права приватної власності, інші її відкидали.

Звичаєве право в сучасних правових системах Африки і Мадагаскару

Джерела сучасного права країн Африки і Мадагаскару харак­теризуються «правовою багатошаровістю», яка включає:

1) традиційно-звичаєві норми;

2) норми і принципи, привнесені за часів колоніального па­нування законами та іншими актами європейських держав;

(3) норми загально територіального права, створювані в ре­зультаті проведення кодифікації з урахуванням норм звичаєвого права, а також закріплених нормативних актів європейських держав з пріоритетним запозиченням норм англійського права;

4) норми африканських міждержавних об'єднань;

5) норми міжнародного права.

З часу набуття незалежності (50-60 роки XX ст.) у країнах Африки відбувається подальша зміна звичаєвого права під впли­вом сучасного законодавства і судової системи колишніх метро­полій. Передумови для цього створені в період колонізації Африки:

1) традиційні общинні (племінні) установлення про врегу­лювання конфліктів поступово замінилися правовими нормами західного зразку;

2) судочинство місцевих судів, що здійснювалося на основі норм звичаєвого права, перейшло до розгляду справ з урахуван­ням європейського права;

3) введені закони, які (не скасовуючи норми звичаєвого пра­ва) надали місцевим жителям можливості регулювати свої від­носини за допомогою норм іноземного (колоніального) права;

4) скасовані звичаї, визнані нелюдськими (рабство, калічен­ня та ін.).

Серед інших чинників, що викликають кардинальну зміну або скасування норм звичаєвого права, слід назвати зростання правосвідомості керівних осіб держав. Так, в Ефіопії за ініціати­вою імператора Хайле Селласіє І було розпочато відновлення права країни через кодифікацію, у результаті якої в одних сфе­рах правового регулювання створені нові норми, а в інших — сильно змінені звичаї. Як заявив міністр юстиції Мадагаскару, «мета закону — трансформувати традиції, щоб відкрити шлях до соціальної та економічної емансипації; він не може тому не ввійти в суперечність із звичаєм».

У монархічних арабських державах змінився звичай успад­кування старшим сином царюючого монарха. Наприклад, спад­коємцем у Кувейті може бути призначений будь-який син монарха, у Катарі — будь-який із його родичів. У деяких дер­жав кандидатура спадкоємця, запропонована монархом, підля­гає затвердженню національними зборами.

Для більшості африканських держав загальними тенденція­ми стали такі.

1. Проведення уніфікації звичаєвого права, відмова від без­глуздого роздрібнення права (на Мадагаскарі в 1957 р., у Танга­ньїку в 1961 р. та в інших країнах).

2. Включення діючих звичаїв до галузевих кодексів та інших нормативних актів (з нерідким ігноруванням звичаїв інших на­родностей, соціальних груп, що проживають на території даної країни).

3. Проведення величезної законодавчої роботи.

4. Запозичення норм зобов'язального, торгового, адміністра­тивного, кримінального права та інших галузей права від колиш­ніх метрополій при створенні національних кодексів. У Ефіопії за період 1957—1965 pp. набули чинності 5 кодексів, близькі моделям кодексів Наполеона. У франкомовних країнах за ці роки створено понад 100 кодексів. Важливі закони прийняті в англо­мовних країнах — Гані, Нігерії, країнах Східної Африки.

5. Формування загально-територіального права, створення єдиної національної правової системи в межах своєї території, що стало можливим і необхідним в умовах деколонізації країн Африки і Мадагаскару.

Незважаючи на формування загальнотериторіального права, супроводжуване витисненням або обмеженням звичаєвого пра­ва, правова свідомість більшості сільського населення принци­пово не змінилася. Сільські жителі продовжують орієнтуватися на норми звичаєвого права.

6. Збереження глибоких відмінностей між правовими систе­мами країн, що пережили колоніальну залежність від Франції та Бельгії, і країн, що були англійськими колоніальними володін­нями. Як правило, африканські юристи одержують освіту в єв­ропейських державах — колишніх метрополіях або в національ­них університетах, навчаючись за їх програмами. Після одер­жання вищої освіти вони втілюють правові традиції та норми континентального або загального права в юридичну практику своїх країн, що сприяє збереженню відмінностей між ними. Зви­чаєве право, незважаючи на позиції, що похитнулися, є тради­ційною об'єднуючою засадою правових систем африканських країн.