Реферати українською

Меркантилізм, його розвиток і поширення (15-18 століття) - Історія економічних вчень -

Меркантилізм, його розвиток і поширення (15-18 століття) - Історія економічних вчень - Скачать бесплатно

Першим проявом економічних ідей буржуазного суспільства став меркантилізм. У Західній Європі він зародився вже у XV ст., але ве­ликого поширення набув у XVII ст. Головною передумовою генези­су меркантилізму був розклад феодалізму та зародження капіталіз­му. Виникнення капіталістичного способу виробництва у країнах Західної Європи датується XVI ст. Раніше в окремих містах узбе­режжя Середземного моря можна було спостерігати лише певні окремі прояви капіталістичних відносин. Велике значення для фор­мування капіталістичного способу виробництва мало первісне на­громадження капіталу, зв'язане з найбільш грубими формами наси­льства: розоренням дрібних виробників, колоніальними загарбан­нями, работоргівлею. Ці насильницькі заходи здійснювалися за активної підтримки держави через державні позики, податкову систе­му, протекціонізм.

Значно прискорило розвиток капіталістичного виробництва ви­никнення світового ринку. Початок формування такого почався зі здійсненням великих географічних відкриттів XV — XVI ст. Після відкриття Америки й морського шляху навколо Африки почалося небувале пожвавлення зовнішньої торгівлі країн Західної Європи. Дрібне товарне виробництво не могло задовольнити зростаючого попиту на промислові вироби. Наспіла необхідність створення вели­ких капіталістичних підприємств, які могли б поставляти значні партії товарів на експорт. З'явилися великі майстерні, що працюва­ли під контролем капіталістів (проста кооперація). Розвиток поділу праці зумовив перетворення капіталістичне організованих майсте­рень на мануфактури.

Велику роль у виникненні капіталістичного способу виробництва відіграв торговий капітал, який у добу розкладу феодалізму був пере­важаючою формою капіталу. Світова торгівля привела до зосереджен­ня величезних багатств у окремих осіб, передовсім у купців і монопо­льних торговельних компаній. Торговий капітал підпорядковував дрібних виробників і одночасно сам проникав у сферу виробництва.

Розклад феодального устрою, розвиток товарно-грошових відносин, зародження капіталізму зачіпали інтереси всіх верств населення і нада­вали питанням економічного розвитку все більшого значення. Ліквіда­ція монополії церкви у царині ідеології, розвиток наукових знань ство­рили сприятливі умови для вивчення й узагальнення явищ еконо­мічного життя. З'явилося багато економічної літератури, що брала за головну мету визначення характеру та завдань економічної політики.

Меркантилізм як перша теоретична спроба пояснити суть капіта­лістичного способу виробництва виник на підставі узагальнення до­свіду первісного нагромадження капіталу й вирішував практичні питання прискорення цього процесу. Намагаючись подолати гострі економічні суперечності, що їх породжував розклад феодальної сис­теми, дворянський абсолютизм у Франції, Росії та інших країнах За­хідної Європи спробував форсувати торгівлю і промисловість меркантилістськими методами, щоб усунути економічну обмеженість феодалізму з допомогою розвитку мануфактурної промисловості.

Меркантилізм відображав інтереси торгової буржуазії, і саме тому Голландію, яка у XVII ст. досягла надзвичайного розквіту та збагачення, розвиваючи судноплавство, зовнішню торгівлю та коло­ніальну експансію, було проголошено ідеалом меркантилізму. Мер­кантилісти закликали вчитися у Голландії, і поступово на цей шлях ставали Англія, Франція, Португалія, Іспанія.

Отже, меркантилізм не був випадковим явищем в історії еконо­мічної думки Європи. Він мав реальну базу й вирішував практичні проблеми того часу.

Мислення меркантилістів значно відрізняється від економічних поглядів античного світу. Керівним принципом останнього був арістотелівський поділ господарства на економіку і хрематистику із засудженням останньої як «неморальної». У центрі уваги меркантич лістів опиняється саме хрематистика — «породження» грошей грошима. Меркантилісти шукають зв'язку між господарськими явища» ми, але шукають його на поверхні явищ, у сфері обігу. І це бути зумовлено особливістю епохи, коли домінував торговий капітал, ї

Отже, предметом дослідження меркантилістів є сфера обігу. Навіть сам термін «меркантилізм», що виник у XVII ст., походить від італійського слова «mercante» — купець. Метод дослідження мер­кантилістів — збирання й описування реальних фактів та часткова їх класифікація, тобто вони прямують від конкретного до абстракт­ного, що є неминучим у період зародження будь-якої науки. Відтак меркантилісти не створили й не могли створити розгорнутої теорії капіталізму, не визначили його законів і категорій, а присвятили свою діяльність суто практичним питанням економічної політики.

Економічні погляди меркантилістів не можна розглядати як єди­ну, цілісну, наукову теорію, яку вчитель міг викласти учневі. Те, що пізніше отримало загальну назву меркантилізму, було, по суті спра­ви, сукупністю особистих поглядів і думок багатьох різних людей, які досить часто навіть і не чули один про одного, а також сукупніс­тю практичних господарських заходів європейських держав у XVI — XVIII ст. Авторами економічних праць тоді були, як правило, не професійні науковці, а практики — купці, промисловці, фінансисти, службовці торговельних компаній, котрі не теоретизували, а вирі­шували конкретні економічні питання, формулювання яких зде­більшого виносили прямо у заголовки своїх памфлетів (саме так на­зивали тоді ці праці).

Кількість авторів-меркантилістів та їхніх праць надзвичайно ве­лика. Тільки в Англії до 1764 р., за підрахунками одного з англійсь­ких істориків, було оприлюднено понад дві тисячі таких економіч­них памфлетів. Проте детальне їх вивчення протягом XVIII— XX ст. дало змогу виявити певну спільність теоретичних поглядів меркан­тилістів. Ідеологію меркантилізму розкривають такі головні поло­ження. По-перше, багатством є лише те, що може бути реалізованим і справді реалізується у грошах; тобто багатство — це не що інше, як нагромадження грошей. По-друге, виробництво створює потрібні передумови для утворення багатства, а тому потребує постійного заохочення й розвитку. По-третє, безпосереднім джерелом багатства є сфера обігу, тобто сфера, де продукти перетворюються на гроші. По-четверте, сфера обігу є водночас і джерелом прибутку, що утво­рюється завдяки продажу товарів за більш високою ціною, ніж ціна купівлі: Г — Г' — гроші, що породжують гроші, — такою є формула капіталу в меркантилістів. По-п'яте, не будь-який обіг товарів і грошей є джерелом багатства. Обіг товарів усередині країни, на ду­мку меркантилістів, хоч і збагачує одних осіб за рахунок інших, проте не збільшує і не зменшує загальної суми національного багат­ства. Джерелом багатства є лише зовнішня торгівля. По-шосте, ба­ланс зовнішньої торгівлі має бути активним, тобто треба менше ку­пувати в іноземців і більше їм продавати (проте щодо розуміння активного балансу погляди ранніх та пізніх меркантилістів дуже рі­знилися).

Конкретна меркантилістська політика і теорія меркантилізму пройшли два етапи у своєму розвитку. Це ранній меркантилізм, який Маркс назвав монетарною системою, і розвинутий мерканти­лізм, що його Маркс характеризував як власне меркантилізм, або мануфактурну систему.

Ранній меркантилізм виник іще до епохи великих географічних відкриттів. Найбільш відомими представниками цього напряму були Вільям Стаффорд в Англії та Гаспар Скаруффі в Італії.

Ранній (монетарний) меркантилізм грунтувався на теорії грошо­вого балансу. Ця теорія мала два завдання: по-перше, залучити в країну якомога більше грошей з-за кордону; по-друге — зберегти гроші в самій цій країні. Відтак поставала вимога якнайменшого ви­трачання і якнайбільшого нагромадження грошей у країні з одночас­ною забороною їх вивезення. Адекватною була й економічна полі­тика того часу, головною метою якої вважалося утримування гро­шей у країні, тобто максимальне зменшення імпорту. Збільшення маси золота та срібла уряди країн Західної Європи намагалися дося­гнути безпосереднім регулюванням руху грошей. Заборонялося ви­возити благородні метали за кордон, купців-експортерів зо­бов'язували частину виторгу привозити готівкою, іноземних купців змушували всі гроші, отримані від продажу своїх товарів, витрачати на придбання товарів місцевого виробництва.

Монетарний меркантилізм був досить примітивною формою піз­нішого меркантилізму. Властиві монетарному меркантилізму XVI ст. заходи — заборона вивезення грошей, обмеження імпорту, збіль­шення видобутку золота та срібла там, де це було можливим, вста­новлення високого імпортного мита, зниження позичкового процен­та — неодноразово впроваджувалися, наприклад в Іспанії, але не дали очікуваних результатів. Монетаризм виявився економічно без­плідним, на ньому надто сильно позначалися вплив іще напівнату­рального господарства, міська регламентація торгівлі та грошового обігу, орієнтована на самодостатність економіки кожного міста.

Зі зростанням капіталістичних форм господарства і розширенням зовнішньої торгівлі ставала очевидною недоцільність політики, що брала за мету втримування грошей у країні.

У другій половині XVI ст. система монетарного меркантиліз­му змінюється системою меркантилізму мануфактурного, що до­сягла свого розквіту у XVII ст. Основними представниками його були Томас Мен у Англії, Антуан Монкретьєн у Франції, Антоніо Сєрра в Італії. Виникла власне система меркантилізму, для якої характерною є теорія торгового балансу. Пізні меркантилісти центр ваги перенесли зі сфери грошового обігу у сферу товарного обігу. Вони ставили своїм завданням скасування заборони вивезення грошей, обмежень імпорту іноземних товарів; форсування експорту національної продукції передовсім промислової; завоювання ринків, у тім числі колоніальних, і забезпечення активного торгового саль­до, тобто перевищення вартості вивезених з країни товарів над вартістю товарів, увезених у країну. З цією метою заохочувався розвиток промисловості, що виробляла товари на експорт, розши­рювалося мореплавство. На перший план висувалася політика про­текціонізму, що розглядалася як найліпший засіб для забезпечення інтенсивнішого розвитку експорту. Держава запроваджувала систе­му митних заходів: увезення іноземних товарів, що конкурують з ві­тчизняними, а також вивезення сировини, яку можна було б переро­бити в середині країни, оподатковуються високим митом. І навпаки, встановлюються заохочувальні премії за експорт деяких вітчизня­них товарів.

Отже, в центрі уваги всіх меркантилістів була проблема збага­чення країни. У головному й ранні, і пізні меркантилісти єдині — основою основ всієї системи їхніх поглядів було уявлення, що єди­ним справжнім багатством країни є гроші. Відповідно до цього всі меркантилісти виступають на захист максимального нагромадження грошей. Основна відмінність полягала у різних поглядах на суть ак­тивного балансу. Меркантилісти дивляться на гроші очима збирача скарбів, який знає, що будь-яка купівля зменшує їхню кількість, а будь-який продаж збільшує. Пізні ж меркантилісти підходять до грошей уже як капіталісти, розуміючи, що гроші «породжують» гроші і для для цього вони мають бути в постійному русі.

Звідси походить і різне трактування спільної для всіх меркантилістів формули: менше купувати й більше продавати. Ранні меркантелісти наголошують на першій частині формули, розуміючи її цілком однозначно: треба будь-що утримуватися від покупок. Пізні розуміють цю саму формулу досить широко: можна купувати багато, але сума продажу має завжди перевищувати суму купівлі.

Очевидною істиною для теоретиків обох етапів меркантилізму була необхідність впливу державної влади і навіть її опікування госпадарським життям. Відмінність полягала лише в різному розумінні конкретних форм цього втручання, у тім, як зробити його найбільш доцільним. Принцип грошового балансу на чільне місце ставить саме діяльність уряду, а принцип торгового балансу — приватну ініціативу купців і купецьких компаній, держава тут, як і раніше, відіграє роль покровителя й регулятора торгівлі.

Меркантилізм виник в Англії, потім поширився у Франції, Італії та інших країнах Західної Європи. У кожній країні політика меркантилізму мала свої особливості.

Найбільш розвинутим і типовим був англійський меркантилізм. Ще у XV—XVI ст. видавалися «закони про витрачання», які зобов’язували іноземних купців витрачати виторг за свої товари на купівлю англійських. Пояснювалося це тим, що Англія у XVI—ХІІ ст. значно просунулася вперед в економічному розвиткові і два сторіччя (1651—1849) меркантилізм був офіційною політикою держави (діяв «Навігаційний акт» Кромвеля).

Із представників раннього меркантилізму в Англії ми вже називали В. Стаффорда (1554—1612), який 1581 p. надрукував під ініціалами «W.S.» твір «Стислий виклад деяких скарг наших співвітчизників». Твір був написаний у формі розмови між лицарем, фермером, ремісником, купцем та доктором богослов'я, який робить остаточні висновки.

Стаффорд виявляє досить правильне як на ті часи розуміння зв’язку між вартістю грошей і вартістю товарів. Саме у появі неповноцінної монети, у псуванні монети королями (що практикувалося у зв’язку зі зростаючою потребою в коштах) він убачає причину подорожчання товарів. Псування монети, на думку Стаффорда, має подвійні наслідки: 1) дорожнечу; 2) втечу (відплив) з країни повноцінної монети.

Стаффорд доводить шкідливість вивезення монети за кордон, бо від того зростають ціни і погіршується становище народу. Але гроші є тільки засобом обігу. Усе залежить від того, як обмінювати на них товари. Держава, уважає Стаффорд, має видати закон, щоб жоден із сировинних продуктів не вивозився за кордон необробленим, оскільки вивезення сировини спричиняє зворотне завезення її в об­робленому вигляді, що для країни є дуже невигідним. «Усе, що ку­пують у нас іноземці, іде від нас назавжди. Навпаки, те, що ми купу­ємо один у одного, залишається вдома». Звідси, уважає Стаффорд, необхідність державного опікування вітчизняною торгівлею. Він пропонує заборонити ввезення предметів розкошів та деяких інших товарів, регламентувати торгівлю, обмежити вивезення монети, розширити виробництво сукна — найпопулярнішого тоді англійсь кого експортного продукту.

Найвидатнішим представником меркантилізму в Англії в його найбільш розвинутому вигляді є Томас Мен (1571—1641), якого вважають автором теорії торгового балансу. Мен був купцем і од­ним з директорів Ост-Індської компанії. У своїх памфлетах «Розду­ми про торгівлю Англії з Ост-Індією» (1621), «Скарб Англії у зов­нішній торгівлі або баланс зовнішньої торгівлі» (1664) він заперечує монетаризм і обґрунтовує теорію торгового балансу. •

Мен висловлюється проти заборони вивезення грошей, тому що, на його думку, гроші приносять багатство тільки перебуваючи в обороті. Він стверджує, що гроші в обігу можна порівняти із пше­ничним зерном. Тільки посіяне зерно дає новий урожай, збільшуючи свою кількість. Спроби утримати у країні якомога більше золота та срібла за допомогою державних заходів обмежують право купця розпоряджатися своїми грошима і завдають тільки шкоди. З погляду Мена, єдиним розумним засобом збільшення кількості грошей у країні є сприятливий торговий баланс.

Торговий баланс з окремими країнами, доводив Мен, неминуче складається по-різному. Деякі країни більше купують в Англії, ніж продають їй, інші, навпаки, більше ввозять в Англію, ніж вивозять з неї. Тільки за умови, що торгівля буде вільною, вона набере най­більшого розвитку, а тим самим буде досягнуто основної мети — збільшення запасів золота та срібла. Отже, Мен вирішував проблему залучення максимальної кількості грошей зовсім інакше, ніж прихи­льники політики грошового балансу. Увезення та вивезення грошей, за Меном, прямо залежить від стану зовнішньої торгівлі. Якщо ви­везення перевищує ввезення, тобто, якщо країна має активний тор­говий баланс, гроші надходять у країну. «Гроші, які привозяться у країну завдяки активному балансу нашої зовнішньої торгівлі, — це єдині гроші, які в нас залишаються і якими ми збагачуємося», — на­голошував Мен.

Чітко формулює Мен і теорію торгового балансу: «Звичайним засобом для збільшення нашого багатства й наших скарбів є іноземна торгівля, що в ній ми завжди маємо дотримуватися того правила, щоб щорічно продавати іноземцям своїх товарів на більшу суму, ніж ми споживаємо їхніх товарів».

Мен — ворог будь-яких заходів, що гальмують експортну торгі­влю, він вимагає навіть зменшення мита на товари, що вивозяться. На відміну від ранніх меркантилістів, які обстоювали високі ціни, Мен — прихильник низьких цін, котрі полегшуватимуть конкурен­цію на зовнішньому ринку. Але він погоджується із ранніми мер­кантилістами щодо використання в обігу тільки повноцінних гро­шей, повторюючи вже відому думку Стаффорда: зменшення цінності грошей спричиняє підвищення цін на товари. Мен чітко розрізняв поняття грошей, багатства й дорогоцінних металів. Під ба­гатством Мен розумів не тільки дорогоцінні метали, а й землю та інші дари природи. Щодо грошей він підкреслював також їхню роль для досягнення конкретної мети — залучити в країну через зовніш­ню торгівлю більше дорогоцінних металів.

Мен є прихильником розвитку вітчизняної промисловості і, так само як Стаффорд, вимагає заміни експорту сировини експортом го­тових виробів. Він уважає досить суттєвим також розвиток транзит­ної торгівлі, оскільки вона, на його думку, також є джерелом збага­чення. Особливо важливим є щодо цього мореплавство і необхідність доставки англійських експортних товарів у місце при­значення тільки на англійських суднах.

Меркантилістські погляди розвивав і Самуїл Фортрей (1622 — 1681) син торговця, автор праці «Вигода та благополуччя Англії, що полягає у збільшенні запасів та розширенні торгівлі цього Королів­ства». З метою стимулювання розвитку промисловості він пропонує встановлення на іноземні товари високого мита, унаслідок чого ціни на товари, що завозяться в Англію, зростатимуть, а це, у свою чергу, сприятиме збуту товарів вітчизняного виробництва.

Фортрей — чи не єдиний з меркантилістів, хто приділяє особли­ву увагу засобам, які могли б підвищити продуктивність сільського господарства. Але й він, як і всі інші меркантилісти, уважає, що тільки від промисловості «головним чином залежить багатство ко­ролівства».

Коли меркантилізм як політика вичерпав себе, на його захист ви­ступив видатний економіст Джеймс Стюарт (1712 — 1781). Він спробував оновити й розвинути далі меркантилістську концепцію у Will ст., коли вже поширилася теорія трудової вартості. 1767 p. він пише працю «Дослідження про принципи політичної економії тільки розвиває далі принципи меркантилізму, а й ро-і; уперед в економічній науці. Стюарт відмічав, що багатство створюється внаслідок продажу окремими капіталістами товарів за ціною, що перевищує їхню вартість. Він розрізняє «позитивний прибуток», що залежить від продуктивності праці, і «відносний прибуток», що є результатом обміну в процесі міжнародної торгівлі. На його думку, тільки пози­тивний прибуток породжує зростання суспільного багатства.

Французький меркантилізм. У Франції меркантилізм також ві­дігравав важливу роль у економічній політиці, особливо у XVII ст., хоча буржуазія тут була слабшою, ніж в Англії, а французький аб­солютизм — суто дворянською диктатурою.

Політику меркантилізму взяв на озброєння вже Генріх IV, всіля­ко стимулюючи торгівлю. Він уклав 1606 — 1607 pp. низку угод з іноземними державами, відмовився від прав корони на майно інозе­мних купців, сприяв колонізації Канади, заборонив увезення тексти­льних товарів і вивезення цінної сировини — шовку, вовни. У країні за допомогою привілеїв та субсидій насаджувалося мануфактурне виробництво.

Ще більшого розвитку політика меркантилізму набула за Людовіка XIV, завдяки заходам видатного державного діяча, міністра фі­нансів Жана Батіста Кольбера (1619 — 1683). На його честь полі­тику меркантилізму інколи називають іще кольберизмом. Кольбер уважав, що могутність держави визначається кількістю грошей, що є в її розпорядженні, а їх може дати тільки торгівля. «Ми повинні за­воювати народи нашою промисловістю, — говорив він, — і перемог­ти їх нашим смаком».

Найбільш відомим представником теоретичної школи мерканти­лізму у Франції є Антуан Монкретьєн де Ваттевіль (1575 — 1621). 1615 p. він опублікував книжку «Закони суспільного господарства» («Трактат з політичної економії»), яку присвятив королю і королеві-матері. Саме у цьому творі було вперше вжито термін «політична економія», що згодом став назвою цілої науки.

Економічні погляди Монкретьєна перебували на межі раннього та пізнього меркантилізму, що цілком відповідало економічному й політичному стану Франції того періоду. Релігійні війни проти аль­бігойців спустошили південнофранцузькі міста, а гугенотська міжусобиця розладнала всю французьку економіку. На той час Анг­лія вже значно випереджала Францію в економічному розвитку.

Монкретьєн спробував розробити економічні заходи, запрова­дження яких дало б змогу пожвавити народне господарство Франції. Виходячи з англійського досвіду, Монкретьєн досить детально роз­глядає проблеми розвитку мануфактур, питання торгівлі, мореплав­ства, професійного навчання тощо.

Монкретьєн є палким захисником третього стану, найбільш важ­ливою частиною якого він уважає торговців. «Купці, — наголошує він, — надзвичайно корисні державі». Навіть розвиток промислово­сті для нього не є самоціллю, бо кінцевою метою всіх ремесел, на його думку, є торгівля: «Філософи кажуть, що мета є причина всіх причин; і торгівля є, у певний спосіб, головною ціллю різних реме­сел». Для могутності держави необхідне золото, а найнадійнішим способом його придбання є зовнішня торгівля.

Протиставляючи інтереси Франції інтересам інших країн, Монк­ретьєн засуджує французьку політику забезпечення свободи торгівлі купцям з інших країн. При цьому він досить своєрідно трактує мер­кантильну теорію прибутку, перетворюючи її на зброю проти іно­земних купців. У торгівлі, на його думку, виграш одного є втратою для іншого. Але в процесі внутрішньої торгівлі виграють і програ­ють окремі учасники обороту, країна в цілому нічого не втрачає і не придбає. У зовнішній торгівлі іноземні купці є свого роду насо­сом і, отримуючи прибуток, вони викачують багатство країни, з якою торгують.

Цікаво зазначити, що Монкретьєн розрізняє поняття «гроші» і «багатство», уважаючи, що золото створює лише передумови для багатства і добробуту країни, але само по собі ще не робить її бага­тою. Першочергового значення він надає «природному багатству» (хліб, сіль, вино та ін.). Монкретьєн у зв'язку з цим пише : «Не до­статок золота та срібла, не кількість перлів та алмазів робить держа­ву багатою, а наявність предметів, необхідних для того, щоб жити й одягатися: у кого їх більше, у того більший достаток».

Монкретьєн виступає проти зайвих розкошів, уважаючи їх одні­єю з причин, що призводить до відпливу золота з країни. «Розкіш, — говорить він, — для держави чума і рокове розорення; із шовком у Турцію та Італію відпливає наше золото».

Монкретьєн відрізняється від багатьох інших меркантилістів ще й тим, що не випускає з виду потребу поліпшити становище народу, особливо селянства, про яке він говорить із великим співчуттям і вважає, що держава має турбуватися про нього.

Меркантилізм в Італії. Для практичного запровадження полі­тики меркантилізму в Італії не було належних політичних і економі­чних умов. Величезна політична роздробленість Італії призводила до її неминучого економічного занепаду. Колись нагромаджені тор­гівлею у XVI ст. капітали посилено перетворювалися на позичкові, розвивалася діяльність банків. Саме цей факт визначив інтереси перших італійських меркантилістів, які особливу увагу приділяли питанням грошового обігу і кредиту.

Уже згадуваний професійний банкір Гаспар Скаруффі (1519 — 1584) написав 1582 p. «Роздуми про монету і справжню пропорцій­ність між золотом і сріблом», де розвивав ідеї, близькі до монетари­зму. Скаруффі запропонував грандіозний як на той час проект скли­кання загальноєвропейської конференції під керівництвом папи або імператора з метою налагодити грошовий обіг у міжнародному масштабі. У різних країнах, а іноді й у різних регіонах у межах однієї країни, існували різні грошові системи, що дуже ускладнювало роз­рахунки й переказування грошей з одного місця в інше. Скаруффі запропонував встановити єдину загальноєвропейську грошову сис­тему, визнати золото та срібло валютними металами, прирівнюючи одну вагову частину золота до 12 вагових частин срібла. На відміну від інших монетаристів він рекомендував ліквідувати національні бар'єри, що обмежують обіг; золото і срібло трактувалися як зви­чайні товари.

Цей проект підтримує й розробляє далі флорентійський банкір-економіст Бернардо Даванцаті (1529 — 1606), який опублікував 1582 p. книжку «Читання про монету». Даванцаті був прихильником біметалізму, засуджував хаос у грошовому обігу, пропонував повер­нутися до вільної чеканки монет та обігу зливків.

З теоретиків більш зрілого меркантилізму можна назвати Антоніо Серра (XVI — XVII ст.), відомого автора «Стислого трактату про причини, які можуть привести до достатку золота і срібла у країнах, що не мають копалень». Серра заперечує концепцію моне­таризму й дотримується теорії «торгового балансу». Він засуджує заборону вивезення грошей і регламентацію їхнього обігу, втручан­ня держави в економічне життя, як приклад наводячи Венецію, котра має достатньо грошей завдяки тому, що розвиває свою проми­словість, веде широку торгівлю. Наявність грошей у державі, що не має копалень, за Серрою, залежить від розвитку ремесла, працелюб­ності та винахідливості населення, розвитку торгівлі, відповідної політики уряду.

З відомих італійських меркантилістів треба також назвати Антоніо Дженовезі (1712 — 1769), котрий тривалий час займав кафедру в Неаполітанському університеті. На думку Дженовезі, взірцем правильної торгової політики є зовнішньоторговельні заходи Англії. У «Лекціях про комерцію й цивільну економіку» він детально аналі­зує теорію торгового балансу. Неможливо допускати такого виве­зення товарів, котрий послабив би вітчизняну промисловість і тако­го ввезення, котре завдало б шкоди вітчизняним ремеслам, уважає Дженовезі.

Багатство, на думку Дженовезі, це не гроші самі по собі, а прави­льно організована з їхньою допомогою зовнішня торгівля. Надли­шок грошей є зайвим. Їх має бути стільки, скільки необхідно для об­слуговування торгівлі.

Ідеї меркантилізму у тій чи тій формі позначалися на формуванні й розвитку економічної політики Іспанії, Німеччини, Австрії та ін­ших країн як Західної, так і Східної Європи.

Ідеї меркантилізму в Росії та Україні. Ідеї меркантилізму на­були розвитку в Росії XVII — XVIII ст. До XVII ст. для них не існувало умов, оскільки тоді в російській державі панувало натуральне господарство, а торгівля залишалася локальною й обмеженою.

З XVII ст. починається новий період російської історії: остаточно ліквідується феодальна роздробленість і завершується процес ство­рення централізованої держави. Поштовхом до цього стало зростан­ня суспільного поділу праці та торговельних зв'язків, на основі яких утворився всеросійський ринок. Розвиток торгівлі супроводжувався зростанням торгового капіталу й розширенням сфери його дії, купці ставали лихварями, власниками промислових підприємств — ману­фактур. Саме в XVII ст. в Росії з'являються перші мануфактури, ви­никають буржуазні виробничі відносини.

На відміну від країн Західної Європи, де важливу роль у переході до капіталізму відігравала зовнішня торгівля, у Росії остання майже виключно була в руках іноземних купців, тому й мала для розвитку економіки значно менше значення. Росія не мала свого торгового флоту, була відрізана від берегів Балтійського й Чорного морів.

Своєрідність меркантилізму в Росії полягала в тім, що там не бу­ло чистого монетаризму, його елементи перемішувалися з більш зрілими принципами «торгового балансу». З одного боку, як і на За­ході, меркантилізм в Росії відображував переважно інтереси купецт­ва, а з іншого — російський меркантилізм був принципово відмін­ним від західноєвропейського. Якщо представники останнього джерелом багатства вважали зовнішню торгівлю, то в центрі уваги російських меркантилістів був розвиток продуктивних сил країни.

Російські вчені, у працях яких висловлювались деякі ідеї меркан­тилізму, висували широку програму розвитку мануфактурної про­мисловості. Вони не ототожнювали багатство з грошима і благород­ними металами. Хоча російські меркантилісти і вважали необхідним розвиток зовнішньої торгівлі, у центрі їхньої уваги був розвиток віт­чизняного виробництва, розширення внутрішньої торгівлі.

За своїм змістом російський меркантилізм відрізнявся від захід­ноєвропейського й тим, що зачіпав ще й аграрне питання. Проблеми колоніалізму в ньому не зайняли того місця, яке вони займали в за­хідноєвропейському меркантилізмі.

Проте економічну роль держави російські вчені-економісти трак­тували значно ширше, хоч водночас в Росії досить сильно проявила­ся дворянська обмеженість практичного меркантилізму.

Ідеологами нової просвітницької течії в Росії були А. Ордін-Нащокін, І. Посошков, А. Кантемір, В. Татіщев.

Уперше ідеї меркантилізму в Росії висловив видатний дипломат 60-х років XVII ст. Афанасій Лаврентійович Ордін-Нащокін (1605 — 1680). Найбільш виразно його економічні погляди відбито У «Псковському Положенні» (1667) і в «Новоторговому Уставі» (1667), автором і редактором яких він був.

Ордін-Нащокін, як і меркантилісти в цілому, захищав інтереси купецтва, а отже велику увагу приділяв питанням торгівлі та її орга­нізації. Про торгівлю він був високої думки, уважаючи її позитив­ною й благородною справою. Торгівлю він розглядав не тільки як одне з важливих джерел доходів держави, а й як галузь господарст­ва, що активно сприяє зростанню народного достатку.

Водночас Ордін-Нащокін розумів, що торгівлю (зокрема зовніш­ню) в Росії розвинено недостатньо. Причину цього він убачав у бра­ку капіталу, у засиллі іноземних купців, які проникали на російсь­кий ринок.

Головним для піднесення продуктивних сил Росії Ордін-Нащокін уважав розвиток промисловості. Росія, наголошував він, повинна розвивати промисловість не тільки і не стільки для продажу товарів за кордон, скільки для задоволення потреб внутрішнього ринку. Для цього Росії необхідні різноманітні галузі промисловості, і передо­всім залізорудна промисловість, що є основою для розвитку інших галузей народного господарства.

Отже, економічні погляди і практична діяльність Ордін-Нащокіна були спрямовані на те, щоб ліквідувати економічну й культурну відсталість Росії, перебороти засилля іноземного торгового капіталу і створити вітчизняну промисловість.

Найбільш цікавим і своєрідним виразником меркантильних ідей у Росії був Іван Тихонович Посошков (1652 — 1726). Автор зна­менитої «Книги про вбогість та багатство» (1724) походив із оброч­них селян. У різних документах його називають по-різному: то колишнім селянином, то купцем, то ремісником, то служилою лю­диною. Пізніше Посошков очевидно розбагатів, про що свідчить йо­го заповіт, згідно з яким йому належали кілька селянських дворищ, велика кількість землі, два будинки у Петербурзі, навіть кріпаки.

Економічну програму Посошкова викладено в його «Книзі про вбогість та багатство». Вона дуже близька до ідей класичного мер­кантилізму, особливо до ідей Монкретьєна.

Основною лінією цієї програми є всебічний розвиток продуктив­них сил, вітчизняної промисловості, торгівлі, сільського господарст­ва, зміцнення економічної могутності Росії, досягнення її економіч­ної незалежності.

Посошков — великий поборник розвитку в Росії різних ремесел, але він, як і годиться прихильнику меркантилістської теорії, з усіх видів діяльності найбільшого значення надає торгівлі, а з суспільних класів — купецтву. Проте далі Посошков стає більш оригінальним і вимагає, щоб торгівлею займалися не всі, а лише професіонали-торговці, обстоюючи надання останнім монопольного права на тор­гівлю. Він є прихильником виокремлення торговців як певного соці­ального прошарку з тим, щоб їх було оточено особливим державним піклуванням. Представники інших верств суспільства можуть за­йматися торгівлею лише тоді, коли вони ввійдуть до купецького прошарку.

Щодо зовнішньої торгівлі, то лейтмотивом економічної програми Посошкова є «символ віри» меркантилізму — більше продавати й менше купувати. Він був прихильником активного торгового балан­су, стверджуючи, що коли Росія більше продаватиме й менше купу­ватиме, то гроші залишатимуться в ній, а не відпливатимуть за кор­дон. Але Посошков надає цьому меркантилістському аргументу національного забарвлення, кажучи, що Росія може взагалі обійтися без імпорту, а експортувати може багато чого.

Як і всі меркантилісти. Посошков піклувався про збереження і збільшення кількості грошей у країні. Тому він уважав, що завозити з-за кордону слід тільки те, що не виробляється в Росії і без чого обійтися неможливо. Він був категорично проти завезення з-за кор­дону предметів розкошів, називаючи це непотрібною тратою гро­шей. Проте погляд на гроші в Посошкова є досить суперечливим. Його вважають номіналістом, оскільки він стверджував, що гроші створює цар, який може перетворити копійку на карбованець, доста­тньо лише поставити відповідний штамп. Але встановлена царем цінність грошей має силу тільки всередині держави, за кордоном же російські гроші тамтешні купці оцінюють на вагу металу, що в них міститься. Отже, щодо західноєвропейських країн Посошков дотри­мується товарно-металістичної теорії грошей.

У Посошкова немає властивого представникам західноєвропей­ського меркантилізму ототожнення багатства з грошима. Він розріз­няє два види багатства: речове й неречове. Під речовим він розуміє конкретні матеріальні блага та гроші, а під неречовим — «правду», тобто вміле управління державою, добрі закони і праведний суд. Посошков розрізняє також багатство держави (доходи казни) і ба­гатство народу (народне господарство), ставлячи на чільне місце са­ме багатство народу.

Принципи, викладені у творах цих мислителів, знайшли практи­чне відображення у відомих економічних реформах Петра І. Нама­гаючись домогтися економічної незалежності Росії, він рішуче розв'язував це завдання меркантилістськими методами: залучення в країну золота та срібла, форсування експорту, заохочування росій­ського купецтва, розвиток промисловості, у тім числі експортної, будівництво каналів і портів.

Ця політика безсумнівно була прогресивною і відповідала потре­бам Росії початку XVIII ст. Вона мала багато спільного з кольберизмом, але Петро І не обмежувався заохочуванням торгівлі і про­мисловості, а вживав дійових заходів для розвитку сільського гос­подарства.

Певні риси меркантилізму були властиві й українській соціаль­но-економічній думці кінця XVII — початку XVIII ст. Уже еконо­мічна політика Б. Хмельницького (XVII ст.) свідчить про наявність у ній елементів меркантилізму. Вона базувалась на застосуванні принципу активного втручання державної влади в господарське життя, заохочення вивезення товарів і обмеження вивезення кош­товностей, установлення захисного мита, пільг місцевим підприє­мцям і купцям. Велике значення мали економічні зв'язки з іншими країнами, довгострокові торговельні угоди. Така політика об'єк­тивно сприяла пожвавленню економічного життя країни, розвитку товарно-грошових відносин, процесу первісного нагромадження капіталу.

Одним із найбільш послідовних прихильників реформ Петра І в галузі економіки, освіти, державного управління став Феофан Прокопович (1681 — 1736) — історик, філософ, письменник, політич­ний діяч, професор Київської академії, а згодом її ректор.

Ф. Прокопович, як і сучасні йому російські меркантилісти, був прихильником активного господарського й торгового балансу. Він уважав, що досягти такого балансу можна лише безперервним роз­витком промисловості, сільського господарства, торгівлі, шляхів сполучення тощо, а також удосконаленням системи державних ор­ганів управління. Він палко підтримував реформи Петра І і вважав їх необхідними для поліпшення господарювання.

Г. Грабянка та С. Величко — ідеологи козацької старшини та шляхетства першої половини XVIII ст. — також надавали великого значення розвитку ремесел, промисловості й торгівлі, поширенню освіти.

Економічна думка України (як і Росії) тієї доби здебільшого від­різнялася від західноєвропейських меркантилістських концепцій широтою й оригінальністю підходу до розв'язання багатьох питань, зокрема суті багатства та його джерел, ролі промисловості в еконо­міці країни тощо.

У цілому меркантилізм (особливо на другому етапі свого роз­витку) мав історично прогресивний характер. Значення теорії «тор­гового балансу» полягало в тім, що вона пропонувала більш зріле та ефективне вирішення економічних проблем періоду первісного нагромадження капіталу та мануфактурного капіталізму. Активне сальдо «торгового балансу» справді було важливим джерелом збагачення буржуазії, до того ж постійним і надійним, не зв'яза­ним із випадковостями політичного життя та адміністративної діяльності. Це значить, що пізні меркантилісти, відкривши одне з важливих джерел нагромадження капіталу, правильно розуміли економічні завдання своєї епохи, оскільки час промислових перево­ротів іще не наспів.