Реферати українською

Виникнення класичної політичної економії у Франції - Історія економічних вчень -

Виникнення класичної політичної економії у Франції - Історія економічних вчень - Скачать бесплатно

У XVII ст. у Франції ще панує феодалізм, хоч починається вже становлення і зміцнення абсолютистської держави. У державі пере­важало сільське населення, переобтяжене численними феодальними податками. Промисловість була слабо розвиненою. В економічній теорії та економічній політиці панував меркантилізм.

Спустошливі війни і непомірна розкіш королівського двору при­звели до зубожіння селянства. До цього спричинялася й економічна політика міністра фінансів Людовіка XIV — Кольбера. Він розглядав сільське господарство тільки як джерело покриття витрат держави. Було встановлено низькі ціни на хліб, заборонено його експорт. Це мало забезпечити промисловість країни дешевою робочою силою й підвищити конкурентоспроможність Франції на зовнішніх ринках.

У першій половині XVIII ст. зі втратою військової могутності Франція втрачає і свої позиції у зовнішній торгівлі. Відтак ідеї мер­кантилізму також втрачають своє значення. У Франції формується класична політична економія як альтернатива меркантилізму.

П'ср де Буагільбер (1646—1714) — засновник класичної полі­тичної економії у Франції — народився в Руані в дворянській сім'ї, здобув гарну освіту, займався певний час літературною діяльністю, потім юриспруденцією. З 1689 p. і до останніх днів свого життя він займає посаду судді в Pyані.

Особливості економічного розвитку Франції позначилися на формуванні економічних поглядів Буагільбера. У працях «Доклад­ний опис становища Франції...» (1696), «Роздрібна торгівля Фран­ції» (1699), «Міркування про природу багатства, грошей і податків» (1707) та інших Буагільбер виступає з гострою критикою мерканти­лізму. Усупереч останньому він джерелом багатства вважає не обіг, а виробництво, зокрема сільське господарство. Він оголошує себе «адвокатом сільського господарства» і вимагає від уряду всілякого сприяння аграріям.

Буагільбер виступає за реформування податкової системи, проти державного регулювання цін на зерно. Свої економічні ідеї, спрямо­вані на реформування державної економічної політики, він викладає в досить різкій формі, не уникаючи політичних випадів проти уряду, що накликало на нього навіть репресії.

Теоретично обґрунтовуючи питання реформування економічної політики, Буагільбер, як і Петті, ставить кілька проблем: чим визна­чається економічне зростання країни, дією яких законів забезпечує­ться, що є джерелом багатства, що лежить в основі ціни.

Буагільбер розуміє об'єктивну суть економічних законів, які ді­ють як закони природи. Природу він ототожнює з Провидінням, тобто з Богом. Він виступає проти втручання держави в економічне життя. Природа, наголошує він, сама встановить порядок, пропор­ційність цін, відновить торгівлю.

На противагу меркантилістам, які багатство ототожнювали тіль­ки з грошима, Буагільбер доводить, що справжнє багатство нації — це різні корисні речі, а передовсім продукти землеробства. Джере­лом багатства є праця.

Теорія вартості. Буагільбера, як і Петті, Маркс називає заснов­ником трудової теорії вартості. Буагільбер виділяє ринкову ціну і «істинну», або «справедливу» вартість товару. Величину останньої він визначає витратами праці. Буагільбер виходить з того, що всі економічні зв'язки між людьми грунтуються на обміні продуктами праці. Цей обмін, підкреслює він, має відбуватися згідно із витрата­ми праці. А це означає, що Буагільбер стоїть на позиціях еквівалент­ного обміну.

Для нормального економічного розвитку країни, за Буагільбе-ром, потрібен вільний обмін між галузями виробництва й відшкодо­вування витрат виробників. Ці проблеми можуть бути вирішені між­галузевим поділом праці за умов вільної конкуренції. Робочий час, який припадає на одну одиницю товару за умов такого поділу, і ста­новить, на думку Буагільбера, його «істинну вартість».

Метою товарного виробництва Буагільбер вважає споживання. Основну увагу він звертає на споживну вартість.

Заслуговує на увагу думка Буагільбера про необхідність рівнова­ги в ринковій економіці. Порушення рівноваги, підкреслював він, задушить усе в державі.

Теорія грошей. Відсутність у Буагільбера чіткого розуміння при­роди товарного виробництва виявилась у трактуванні ним самого поняття «гроші». Якщо в Петті вартість проявляється у грошах, то Буагільбер бере за основу прямий товарообмін. Він вважає, що гро­ші взагалі порушують природну рівновагу товарного обміну відпо­відно до «істинної вартості». Усупереч меркантилістам, які вважали гроші єдиним видом багатства, Буагільбер бачить в них джерело всіх нещасть товаровиробників. Єдина корисна функція грошей, яку визначає Буагільбер, — це полегшення обміну. Саме тому, на його думку, не має значення, який товар виконує функцію засобу обігу. Отже, золото і срібло можна замінити паперовими знаками.

Економічні ідеї Буагільбера сприйняли й розвинули далі фізіо­крати.

Фізіократи — французькі економісти другої половини XVIII ст., представники класичної політичної економії. Назва цієї наукової школи походить від грецьких слів «фізіс» — природа і «кратос» — влада. Поява школи фізіократів зумовлена соціально-економічними умовами тогочасної Франції. У країні розвивався капіталізм на його мануфактурній стадії. У другій половині XVIII ст. країна наближа­лась до революції. А в економічній політиці Франції неподільно па­нував меркантилізм.

На цей час чітко визначилися дві проблеми, що гальмували еко­номічний розвиток: панування меркантилізму і збереження фео­дального режиму на селі. Фізіократи, виступаючи проти мерканти­лізму, висували на перший план аграрну проблему. Саме тому критика меркантилізму набрала у фізіократів аграрного характерну На відміну від меркантилістів фізіократи були прихильниками еко­номічного лібералізму.

Ідеї, які проголошували фізіократи, у загальних рисах були сформульовані ще їхніми попередниками, зокрема Буагільбером. Проте не можна говорити про їхню цілковиту тотожність. Фізіократи розробили основи, хоча й суперечливої, проте прогресивної ре­форми, суть якої полягала в капіталістичній реорганізації сільського господарства.

Утворилась школа фізіократів наприкінці 50-х років XVIII ст. Її представниками були: Франсуа Кене, Дюпон де Немур, маркіз Мі-рабо, Мерсьє де Ла Рів'єр, Жак Тюрго та ін. Визнаним главою школи фізіократів був Ф.Кене. Центром, де регулярно збирались фізіо­крати, став салон маркіза Мірабо. Школа мала великий успіх. Її представники опублікували багато праць, видавали журнал. Проте проіснувала школа недовго. Наприкінці 70-х років вона припинила своє існування. Однією з причин цього була неможливість здійс­нення програм фізіократів за умов абсолютизму.

Франсуа Кене (1694—1774) — народився у передмісті Версаля, в сім'ї дрібного землевласника. Одержав диплом хірурга і почав практикувати недалеко від Парижа. Прославився як лікар, а 1749 p. став придворним лікарем Людовіка XV, одержав звання дворянина. Кене оселився на антресолях Версальського королівського палацу, де прожив двадцать п'ять років. У його помешканні також відбува­лися зустрічі фізіократів. Тут бували славетні філософи Дідро, д'Аламбер, Гельвецій. Кілька разів зустрічався з Кене й А. Сміт.

Економічними проблемами Кене почав займатись, коли йому бу­ло 60 років. Цьому сприяла його дружба з філософами Дідро і д'Аламбером, які з 1751 p. почали видавати свою знамениту «Енци­клопедію». У ній друкувалось багато статей на економічні теми. Са­ме тут Кене опублікував свої перші праці «Фермери», «Зерно» та ін.

1758 p. він видав славетну «Економічну таблицю», а згодом ви­ходять з друку його праці: «Загальні принципи економічної політи­ки держави», «Про торгівлю» (1760), «Аналіз економічної таблиці» (1766), «Діалог про ремісничу працю» (1766), «Зауваження відносно грошового процента» (1766) та ін.

У дослідженні економічних процесів Кене використав метод природничих наук, що його вперше застосував Петті. Він проголо­сив ідею «природного порядку», котрий панує як у природі, так і в суспільстві. Закони природного порядку створено Богом, і вони ви­гідні людству. «Фізичні закони, — писав він, — які встановлюють природний порядок найбільш вигідний для людського роду і з точ­ністю визначають природне право всіх людей, є вічними, незмінни­ми і безумовно найліпшими законами, які тільки можуть існувати». Основою природного порядку в Кене є право власності. Отже, Кене фактично визнає, що розвиток суспільства відбувається за об'єктив­ними законами. У цьому — велика заслуга фізіократів. Проте вони ототожнювали закони природи й закони суспільства, а під «природ­ним порядком» фактично розуміли капіталістичне виробництво, розглядаючи його як вічне, незмінне.

Економічна програма фізіократів формувалась у боротьбі проти меркантилістів. Якщо останні всю увагу концентрували на аналізі явищ у сфері обігу, то фізіократи перенесли свої дослідження у сфе­ру виробництва. Кене висунув ідею щодо еквівалентності обміну за умов природного порядку. Він вважав, що товари вступають в обмін з наперед заданою ціною. Проте, що саме лежить в її основі, він не розумів. Кене розглядав лише «ринкову ціну», яка, на його думку, залежить від наявності на ринку товарів, попиту і пропозиції за умов вільної конкуренції.

Якщо обмін є еквівалентним, то він, робив висновок Кене, нічого не виробляє, отже, не породжує багатства. А прибуток, який одер­жує торговець, не є прибутком держави. Такий висновок спонукав фізіократів шукати інших джерел збагачення держави. На думку Кене, збагачення країни зв'язане з матеріальним виробництвом і пе­редовсім із сільським господарством. Саме тому фізіократи перено­сять свої дослідження у сферу безпосереднього виробництва, а са­ме — в сільське господарство.

Чистий продукт. Основу економічної системи Кене становить його вчення про «чистий продукт», «Чистий продукт» у нього — це надлишок продукції, одержаний у сільському господарстві, над ви­тратами виробництва. Створюється він, на думку Кене, лише в сільсь­кому господарстві, оскільки тут діє природа, здатна збільшувати спо­живні вартості. У промисловості відбувається не збільшення спожив­них вартостей, а лише їх складання, комбінування або зміна форм.

Отже, «чистий продукт» у Кене має натуральну форму, він є да­ром природи.] Це означало, що Кене, як і всі фізіократи, не розумів суті вартості і зводив її до споживної вартості. Помилка фізіократів полягала в тім, що вони плутали процес зростання матеріальних благ, який найбільш наочно проявляється в сільському господарстві, зі збільшенням вартості.

Водночас у Кене спостерігаємо й інший підхід до визначення «чистого продукту». Оцінюючи величину «чистого продукту», він стверджує, що вона є точно визначеною і залежить від витрат вироб­ництва, тобто витрат на сировину, матеріали й заробітну плату. За­робітну плату теж визначено — це мінімум засобів існування. Ви­трати на сировину і матеріали також відомі — це витрати капіталу. Відтак «чистий продукт» — це не дар природи, а результат додатко­вої праці землероба.

“Чистий продукт» у фізіократів ототожнюється із земельною рентою, яку одержують землевласники. Саме тому фізіократи ви­ступали за проведення податкової реформи з наміром усі види пода­тків замінити одним — поземельним.

Продуктивна й непродуктивна праця. Із поняття «чистого про­дукту» фізіократи виводили і своє розуміння продуктивної й непро­дуктивної праці. У них продуктивною є праця, що створює «чистий продукт», тобто праця в сільському господарстві. Інші види праці вони оголошували «безплідними». Відповідно до цього Кене здійс­нює й поділ суспільства на класи. Він виділяє три класи: продуктив­ний клас, власники й непродуктивний класу

До продуктивного класу Кене зараховує землеробів, тобто тих, хто створює «чистий продукт». До класу власників Кене включає короля, землевласників і духівництво. Цей клас живе за рахунок «чистого продукту», який йому виплачує продуктивний клас. При­значення цього класу полягає у привласненні, споживанні «чистого продукту». Непродуктивний «безплідний» клас складається з грома­дян, які зайняті всіма іншими видами праці.

Капітал. Фізіократи дали досить глибоке, як на ті часи, визна­чення капіталу. На відміну від меркантилістів фізіократи розгляда­ють капітал в уречевленій формі. Капітал у Кене — не гроші, а ті засоби виробництва, які можна придбати за гроші. Кене вперше розмежовує складові частини капіталу: щорічні витрати (насіння, засоби існування робітників), або «щорічні аванси», і витрати на кілька років (сільськогосподарський інвентар, худоба) — «первісні аванси^ Це розмежування він узалежнює від способу перенесення вартості на готовий продукт різними частинами капіталу. У витрати виробництва «щорічні аванси» входять повністю, а «первісні аван­си» — частково. Тим самим Кене закладає основи теоретичної роз­робки основного й оборотного капіталу.

Гроші. Фізіократи не приділяють належної уваги аналізу сутнос­ті грошей. Виступаючи проти меркантилістів, які ставили гроші в центр усіх економічних програм, фізіократи досить зневажливо ста­вляться до цієї економічної категорії. Гроші в Кене — лише засіб, що полегшує обмін, а тому Кене виступає проти нагромадження грошей, оскільки це — безплідне багатство.

Економічна таблиця Ф. Кене. Геніальною ідеєю назвав К. Маркс спробу Кене проаналізувати процес відтворення всього суспільного капіталу. Відтворення й обіг суспільного капіталу Кене виклав у своїй знаменитій «Економічній таблиці». У ній знайшли відображення всі сторони економічного вчення Кене: «чистий про­дукт», капітал, гроші, продуктивна і непродуктивна праця тощо.|У «Економічній таблиці» показано, як річний суспільний продукт у процесі обігу розподіляється між трьома класами і як формуються передумови відтворення.

У теоретичному аналізі процесу відтворення Кене виходить з кількох методологічних передумов. Він абстрагується від процесу нагромадження, тобто аналізує просте відтворення, виходить з не­змінних цін, не враховує зовнішню торгівлю, абстрагується від обі­гу, що відбувається в межах одного класу.

За вихідний момент відтворення Кене бере кінець сільськогоспо­дарського року, закінчення збирання врожаю. Спираючись на статистичні підрахунки, він оцінює вартість річного валового продукту в сільському господарстві Франції в 5 млрд ліврів (4 млрд л. — про­довольство, 1 млрд л. — сировина). Крім того, фермери мають 2 млрд ліврів, які виплачують землевласникам як орендну плату. Ці 2 млрд ліврів Кене не включає в сукупний суспільний капітал, роз­глядає його як засіб, що опосередковує процес обігу сукупного продукту.

Непродуктивний клас має промислової продукції на 2 млрд лів­рів. Отже, сукупний суспільній продукт становить 7 млрд ліврів. Вартість річного земельного продукту складається з таких частин:

1) «річні аванси» (обіговий капітал) — 2 млрд ліврів;

2) «первинні аванси» (перенесена вартість основного капіта­лу) — 1 млрд ліврів;

3) «чистий продукт» — 2 млрд ліврів. Продукт непродуктивного класу не містить додаткової вартості. Обіг складається з руху товарів і грошей та поділяється на п'ять актів:

1) започатковують реалізацію землевласники, які на 1 млрд лів­рів купують у фермерів продукти харчування;

2) на другий млрд ліврів вони закуповують промислові товари. Дальший обмін відбувається між фермерами і промисловцями;

3) на 1 млрд ліврів, який промисловці одержують від землевлас­ників, вони купують продукти харчування в фермерів;

4) фермери, у свою чергу, на цей 1 млрд ліврів купують засоби виробництва у промисловців;

5) промисловці на виручені кошти купують у фермерів сільсько­господарську сировину.

Унаслідок процесу обігу й реалізації суспільного продукту було реалізовано сільськогосподарської продукції на 3 млрд ліврів: на 1 млрд — землевласникам і на 2 млрд — промисловцям.

У фермерів лишився продукт вартістю в 2 млрд ліврів для від­творення «щорічних авансів». Крім того, у них залишилось 2 млрд ліврів готівкою, які вони виплатять землевласникам як орендну плату.

Непродуктивний клас продав свою продукцію (на 1 млрд — вла­сникам і на 1 млрд — фермерам) і придбав засоби існування й сиро­вину. Отже, суспільний продукт реалізовано і може розпочатись но­ве виробництво.

Такий основний зміст «Економічної таблиці», в якій показано, як процес виробництва й обігу суспільного продукту створює умови Для відтворення. Головна заслуга Кене полягає в тім, що він започат­кував науковий метод дослідження суспільного відтворення.

«Таблиця» не була бездоганною з нашого сучасного погляду. У ній можна виявити багато недоліків. Помилковим є поділ на класи. Промисловці позбавлені засобів виробництва, вони повністю продають свою продукцію. У центрі дослідження, як це і передбачено теорією фізіократів, стоїть клас фермерів. Проте недоліки «Еконо­мічної таблиці» не применшують її величезного значення в опрацю­ванні проблеми суспільного відтворення.

Анн Робер Жак Тюрго (1727—1781). Дальшого розвитку ідеї фізіократизму набули в працях Тюрго. Він народився в Парижі в дворянській сім'ї. Здобув ґрунтовну духовну освіту. Проте духовна кар'єра його не приваблювала. Він займається філософією, філоло­гією, географією, політичною економією. 1752 p. Тюрго посів висо­ку судову посаду в Паризькому парламенті. З 1761 p. він є губерна­тором Ліможа. Тюрго приятелює з Дідро і д'Аламбером, друкує кілька філософських і економічних статей у «Енциклопедії».

1766 p. він пише свою головну працю «Роздуми про створення й розподіл багатства», яку було спочатку опубліковано в журналі, а 1776 p. видано окремою книжкою. Праця надзвичайно цікава тим, що написана в лаконічній формі (у вигляді тез), але сповнена глибо­кого наукового змісту. Тюрго значно глибше від усіх фізіократів аналізує капіталістичні відносини, знімаючи з них феодальні наша­рування. Тюрго ліпше за інших розуміє класову структуру капіталі­стичного суспільства. На відміну від Кене, який поділяє суспільство на три класи, Тюрго всередині промислового класу й класу ферме­рів виділяє підприємців і найманих робітників. Він правильно розу­міє статус найманого робітника. «Простий робітник, який володіє тільки своїми руками й ремеслом, — пише Тюрго, — має лише стільки, за скільки йому щастить продати свою працю»', але заробі­тну плату він, як і Кене, визначає мінімумом засобів існування. Умовою виникнення найманої праці він уважає відокремлення ви­робника від землі як основного засобу виробництва.

Тюрго, так само як і інші фізіократи, звертається до аналізу «чис­того продукту». Він його називає «фізичним даром родючості», «чис­тим даром» понад заробітну плату. Проте на відміну від багатьох ін­ших, що в них «чистий продукт» є даром природи, у Тюрго він — результат більшої продуктивності праці робітника в сільському гос­подарстві. Праця сільськогосподарського робітника, проголошує Тю­рго, «є єдиною працею, яка виробляє понад те, що йде на її оплату».

Цінність у нього зв'язана з корисністю речі, її здатністю задо­вольняти потреби. Цінність він визначає як «вираження міри оцінки, яку людина дає різним предметам своїх бажань». Тобто йдеться про суб'єктивну оцінку цінності.

Придбання тієї чи іншої речі, пише Тюрго, потребує від людини певних турбот, витрат ресурсів, витрат часу, праці. Величина цих витрат, пов'язаних із придбанням якоїсь речі, і становить її «приро­дну ціну». «Природна ціна», або цінність, не має внутрішньої суб­станції. Це величина відносна. Її визначення залежить від покупця. Покупець сам вирішує, яку частку своїх ресурсів він погоджується віддати за ту чи іншу річ. Максимальну її величину Тюрго називає «цінністю значення».

У процесі обміну кожна зі сторін виходить із власної оцінки «цінності значення». Суб'єктивно кожний з учасників обміну одер­жує більше, ніж віддає. Об'єктивно відбувається обмін рівновели­кими цінностями. Коли мінове співвідношення між речами, що об­мінюються, установилось, це означає рівновагу, або рівність інтенсивностей «цінності значення» обох сторін.

Тюрго розрізняє цінність і ціну, хоч часом розглядає їх як сино­німи. Ціна в нього залежить від попиту і пропозиції. Одним із еле­ментів «оцінки», тобто ціни, є рідкісність речі.

Одне з центральних місць у вченні Тюрго займає проблема капі­талу. На відміну від Кене, який розглядає капітал у натуральній формі, Тюрго визначає його як «нагромаджену цінність». Капіталіс­ти (промислові, торгові, позичкові), пише Тюрго, сконцентрували в своїх руках рухоме багатство (засоби виробництва, предмети спо­живання, гроші). Нагромадження багатства цей клас здійснив за ра­хунок власної ощадливості. Отже, первісне нагромадження капіта­лу, на думку Тюрго, є лише результатом ощадливості.

Прибуток у Тюрго (на відміну від поглядів Кене) — самостій­ний вид доходу. Він вважає правомірним прибуток промислового капіталіста й торговця, пояснюючи це тим, що без рухомого капіта­лу неможливе жодне виробництво. Капітал також сприяє збільшен­ню «чистого продукту». Капіталіст, авансуючи капітал, ризикує втратити його. Саме тому Тюрго прибуток промислового капіталіс­та й торговця розглядає як «заробітну плату за працю, турботи, ри­зик». Виправдовує він і процент. Правомірність процента виводи­лась Тюрго з порівняння процента як «ренти тимчасової» з «вічною рентою» — земельною, яку власник капіталу міг би мати, купивши землю. Процент він трактує як «ціну втрат», яких зазнає певний час кредитор. Величину процента Тюрго узалежнював від наявності ка­піталу, від попиту й пропозиції. Процент, як і прибуток, у Тюрго — це частина «чистого прибутку».

Заслуговує на увагу трактування ним суті грошей. У нього вже є певне розуміння товарної природи грошей. Проте Тюрго, усупереч меркантилістам, розглядає їх як звичайні товари і стверджує, що в кожному товарі закладено потенційні гроші. Цю думку він підтвер­джує тим, що кожний товар вимірює цінність іншого.

Тюрго був не лише видатним теоретиком, а й практиком, який намагався втілити в життя фізіократичні ідеї. 1774 p. він став мініс­тром фінансів Людовіка XVI. Він підготував і здійснив низку бур­жуазних економічних реформ, які передбачали ліквідацію феодаль­них обмежень у торгівлі й виробництві, заміну натуральних дорож­ніх повинностей грошовими зборами (їх повинні були сплачувати й землевласники), заборону податків із хлібної торгівлі тощо. Ці хоча й обмежені, але прогресивні перетворення, спричинилися до неза­доволення феодальної знаті. Король змушений був підписати наказ про відставку Тюрго й скасувати впроваджені ним реформи. Це був крах не лише реформ, які проводились від імені феодальної монар­хії, а й фізіократії в цілому.