Реферати українською
Державне регулювання цін в Україні - Державне регулювання -



Ціна є одним з найбільш важливих інструментів регулювання економіки, її регулюючий вплив на економіку охоплює багато напрямків. Зокрема, за допомогою цін виробництво підпорядко­вується суспільним потребам, вираженим у формі платоспромож­ного попиту, ціни стимулюють зниження витрат на виробництво і реалізацію товарів, запровадження досягнень науково-техніч­ного прогресу, підвищення якості товарів і тощо.

Усі ці регулюючі функції ціна може виконувати найбільш ефективно лише за умов вільного ціноутворення, тобто тоді, коли вона формується тільки під впливом ринкових чинників. Але дос­від показує, що як ринок, так і вільна (ринкова) ціна не є універ­сальними засобами регулювання економіки. Вони не здатні вра­ховувати всієї різноманітності умов і цілей соціально-економіч­ного розвитку країни.

По-перше, стимулюючий вплив вільних цін на економіку мо­же забезпечуватися лише за умов досить зрілого ринку, тобто ринку, в якому панує конкуренція, обмежується недобросовісна діяльність монополій, ефективно працює вся ринкова інфраструк­тура. За браком таких умов вільне ціноутворення може відіграти руйнівну роль, породжуючи такі явища, як падіння виробництва, безробіття, інфляція тощо. По-друге, вільні ринкові ціни можуть реагувати тільки на ті зміни в економіці, які знаходять своє відоб­раження у платоспроможному попиті. Тому ціни не враховують колективні економічні, а також соціальні, екологічні та інші проб­леми, що породжує небажані наслідки для суспільства. Ураху­вання всіх цих обставин можна забезпечити тільки на засаді дер­жавного регулювання цін.

Світова практика підтверджує, що державне регулювання цін у тій чи іншій мірі існує в усіх країнах. Сутність і форми державного втручання в процеси ціноутворення залежать від стану еко­номічного розвитку країни. За умов розвинутого ринку державне втручання обмежується тільки відповідним впливом на перед­умови та побічні наслідки вільного ціноутворення. На етапі почат­кового формування ринкових відносин держава мусить безпосе­редньо втручатися і в самий механізм ціноутворення, компенсу­ючи нездатність ринку утворювати рівноважні ціни.

Державне цінове регулювання в Україні регламентується спеціальним законодавством: Законами «Про ціни і ціноутво­рення», «Про обмеження монополізму та недопущення недоб­росовісної конкуренції у підприємницькій діяльності», поста­новою Кабінету Міністрів України «Про встановлення пов­новажень органів виконавчої влади та виконавчих органів мі­ських рад щодо регулювання цін (тарифів)» тощо. Закони в га­лузі ціноутворення встановлюють основні правила формування та застосування цін в країні, порядок контролю за цінами, від­повідальність за його порушення, права та обов'язки окремих органів виконавчої влади у сфері ціноутворення. Для практич­ного виконання зазначених Законів, вони доповнюються й конкретизуються спеціальними рішеннями парламенту, указа­ми Президента чи постановами уряду.

З метою здійснення цінової політики держава створює спеці­альну систему органів ціноутворення, до якої в Україні входять загальнодержавні, регіональні та відомчі установи. До першої групи належить Міністерство економіки України, а до другої — управління з питань цінової політики Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської місь­ких державних адміністрацій.

Діяльність Міністерства економіки у сфері ціноутворення спрямована на формування та реалізацію цінової політики в краї­ні, аналіз та прогнозування динаміки цін і тарифів, розробку від­повідних пропозицій щодо регулювання цін та стримання інфля­ції, здійснення методологічного керівництва діяльністю органів управління різного рівня з питань формування цін. Конкретні пов­новаження Міністерства економіки щодо регулювання цін пос­тійно скорочувалися й нині обмежуються лише встановленням оптових цін на природний газ для виробників і постачальників, тарифів на його транспортування територією України та роздріб­них цін на газ для населення.

Значно ширші повноваження у сфері ціноутворення надано місцевим органам виконавчої влади, що дає їм змогу оперативно, з урахуванням місцевих особливостей проводити в життя цінову політику держави, їхні управління з питань цінової політики ма­ють право регулювати ціни на паливно-енергетичні ресурси (ву­гілля, газ скраплений, торф паливний та ін.), що відпускаються населенню для побутових потреб; тарифи на теплову енергію, послуги водопостачання та водовідведення; граничні рівні рента­бельності та торговельні надбавки на дитяче харчування; тарифи на платні послуги, що надають лікувально-профілактичні державні й комунальні заклади охорони здоров'я; граничні рівні торгове­льних надбавок на окремі вітчизняні та імпортні лікарські засоби й вироби медичного призначення, заставні ціни на скляну тару

тощо.

Певну роботу в галузі ціноутворення проводять відомчі орга­ни, до яких належать міністерства й відомства. Установлюючи ціни, вони, як правило, погоджують свої рішення з Міністерст­вом економіки та деякими іншими державними організаціями (Пенсійним фондом, Національним банком). Так, Міністерство транспорту за погодженням з Мінекономіки встановлює тарифи на перевезення вантажів та пасажирів залізничним транспортом, Міністерство зв'язку — тарифи на основні послуги зв'язку, Націо­нальна комісія з питань регулювання енергетики — тарифи на електроенергію, що відпускається населенню для побутових по­треб. У цілому перелік продукції, ціни на яку підлягають держав­ному регулюванню, постійно скорочується, що свідчить про від­повідну дерегуляцію цієї сфери економіки.

Державна політика цінового регулювання, безперечно, справляє певний тиск на виробників та продавців продукції. За таких умов вони змушені дотримуватися встановлених цін і відповідно зазнавати іноді навіть суттєвих втрат. Для компен­сації збитків держава часто супроводжує обмеження цін на­данням підприємствам фінансової допомоги, не допускаючи їхнього банкрутства на регульованих ринках. Отже, державне регулювання цін — це політика впливу держави за допомогою законодавчих, адміністративних та кредитно-фінансових захо­дів на ціни з метою сприяння стабільному розвитку економіч­ної ситуації в країні.

Втручання держави в процес ціноутворення здійснюється в трьох основних формах: обмеження рівня ціни; уведення подат­кових платежів, що призводять до вилучення доходів у виробни­ків та споживачів; державна підтримка цін через дотації. Це втручання здійснюється за допомогою різноманітних методів державного регулювання цін, які можна об'єднати у дві групи: прямі й непрямі (опосередковані) (рис. 1).

Рис. 1. Форми й методи державного регулювання цін

Пряме регулювання, як правило, переважає на початковому етапі створення ринку, коли його регулюючі здатності ще недос­татньо розвинуті, або коли виникає кризова ситуація в економіці. До прямих методів належать: встановлення фіксованих (твердих) цін на найважливіші товари та послуги, застосування граничних цін або граничних коефіцієнтів їх підвищення, декларування зміни цін, заморожування (блокування) цін на певний строк, уведення граничних рівнів посередницько-збутових націнок та торговель­них надбавок, дотування виробників деяких товарів, укладання до­говорів про ціни між підприємствами і державою тощо.

Непрямі методи державного регулювання цін переважають на етапі зрілого ринку і за нормальних умов розвитку економіки, коли регулюючий потенціал ринкового механізму реалізується на повну силу. За допомогою цих методів держава регулює поведін­ку об'єктів, які беруть участь у процесі ціноутворення, але не дик­тує порядку чи способів визначення цін та їхнього рівня. Непря­ме регулювання досягається здебільшого за допомогою зміни рів­ня та диференціації ставок товарних податків, пільгового оподат­кування та кредитування, ставок державного ввізного мита, гра­ничних нормативів рентабельності тощо.

Державне регулювання цін — це засіб досягнення певних ці­лей державної економічної політики. Можна виділити кілька та­ких найбільш типових цілей, кожній з яких відповідають певні методи державного впливу на ціноутворення.

Перша — запобігти руйнівному впливу цін на економіку. Така ціль, як правило, ставиться за переходу країни до ринкових від­носин або в період відтворення ринкових відносин, зруйнованих війною чи соціально-економічними заворушеннями, коли в еко­номіці порушено природні господарські зв'язки, бракує необхід­ної інфраструктури ринку, наявні гострий дефіцит споживчих то­варів, високий рівень інфляції, безробіття і т. ін. За таких умов держава вдається переважно до політики прямого регулювання цін, у межах якої на найнеобхідніші види товарів та послуг уста­новлюються фіксовані ціни. Політику фіксованих цін неминуче доводиться доповнювати дотуванням виробників цієї продукції.

Друга — стримати інфляцію за допомогою політики доходів. У межах цієї політики ставиться завдання зупинити розкручу­вання спіралі «зарплата — ціни» і знизити на цій основі інфляцію до нормального рівня. За таких умов фіксовані ціни застосовую­ться дуже рідко.

Найбільшого поширення набули інші меж>ди регулювання цін: тимчасове «заморожування» (блокування) цін, застосування граничних цін чи граничних коефіцієнтів їх підвищення, викорис­тання граничних нормативів рентабельності, дотування виробни­ків соціальне важливих споживчих товарів чи надання цільових компенсацій споживачам. Усі такі методи державного регулю­вання цін, як правило, доповнюються відповідним регулюванням заробітної плати.

Третя — забезпечити доступ до товарів першої необхідності всім верствам населення незалежно від рівня їхніх грошових до­ходів. Така ціль може бути виправданою за умов порівняно неви­сокої ефективності суспільного виробництва, коли існує супереч­ність між високими витратами на виробництво товарів першої необхідності та низькою заробітною платою широких верств на­селення. Для вирішення цієї проблеми застосовується політика низьких цін на товари першої необхідності, яка реалізується че­рез низький рівень товарних податків або через повне звільнення від податків. За необхідності політика низьких цін доповнюється дотуванням виробників найважливіших товарів. У межах цієї проблеми щодо деяких товарів не першої необхідності держава застосовує політику високих цін, яка реалізується за допомогою підвищених ставок непрямих податків (наприклад акцизного збо­ру). За допомогою високих цін держава обмежує виробництво та І споживання відповідних товарів, а водночас компенсує втрати податкових надходжень до бюджету, спричинені низькими ціна­ми на товари першої необхідності.

Четверта — захистити внутрішній ринок від негативного впливу зовнішньої конкуренції. Внутрішні ціни в кожній країні, як правило, відрізняються від світових, що зумовлено неоднаковим рівнем витрат на виробництво та різницею в системі оподатку­вання. Перевищення внутрішніх цін проти світових робить вигід­ним імпортування іноземних товарів і, навпаки, низький рівень внутрішніх цін стимулює експорт вітчизняних товарів. Це може завдати шкоди національним підприємствам, призвести до спаду виробництва й зростання безробіття. Для запобігання таким яви­щам держава використовує механізм дотування національних ви­робників або за допомогою ввізного мита на імпортні товари під­вищує їх ціни до необхідного рівня. Якщо виникає необхідність стримати експорт певних товарів із країни, держава через меха­нізм експортного мита підвищує ціни вітчизняних товарів до не­обхідного рівня або обмежує вивіз за допомогою нетарифних ме­тодів (квотування, ліцензування).

П'ята — стримати монополізм і забезпечити конкурентне середовище на ринку. Ця ціль реалізується передовсім за умов переходу до ринкових відносин. На цьому етапі, коли практично немає конкуренції, кожне підприємство поводить себе як моно­поліст — підвищує ціни й скорочує виробництво для того, щоб забезпечити собі необхідний рівень заробітної плати і прибутку. При цьому, вільно визначаючи в собівартості (а отже, в ціні) своєї продукції частку оплати праці, виробник прагне якось ком­пенсувати це за рахунок споживача. Саме такий процес вільного ціноутворення в неконкурентному середовищі є головною при­чиною нестримного зростання цін і появи галопуючої інфляції.

Єдиним виходом з такої ситуації є запровадження державного регулювання цін і тарифів передовсім підприємств-монополістів, до складу яких входять як природні монополії, так і підприємст­ва, що займають монопольне становище на ринку. Безпосередньо в Україні державне регулювання цін на продукцію монопольних утворень, вибір методів та встановлення термінів регулювання здій­снюється Міністерством економіки, а на регіональних ринках — місцевими органами. Ці установи спільно з Антимонопольним комітетом визначають перелік регульованої продукції монополіс­тів, до якого на загальнодержавному рівні входять найважливіші види товарів народногосподарського значення, зокрема, прокат чорних металів, мінеральні добрива для сільського господарства, синтетичні смоли і пластмаси, гірничо-шахтне обладнання тощо. На регіональному рівні до складу підприємств, що займають мо­нопольне становище, належать як суб'єкти природних монополій (комунальні підприємства газового господарства, відділки заліз­ниць, підприємства поштового зв'язку та телефонних послуг, ко­мунальні підприємства водопровідно-каналізаційного господарст­ва тощо), так і інші утворення (хлібокомбінати, підприємства мі­ського електротранспорту, управління ритуальних послуг, мет­рополітен тощо).

Регулювання цін монополістів здійснюється або через установ­лення фіксованих чи граничних рівнів цін, граничних рівнів по­середницько-збутових і торговельних націнок (надбавок), гранич­них нормативів рентабельності, або запровадженням обов'язко­вого декларування зміни цін. Перелічені методи мають як недо­ліки, так і переваги і різною мірою використовуються урядами країн з ринковою економікою. Так, метод регулювання цін через граничний рівень рентабельності в процентах до витрат вироб­ництва, який практично не використовується у світовій практиці, набув в Україні значного поширення. Підприємство не має права перевищити в ціні встановлений норматив рентабельності, інак­ше на порушника накладаються штрафні санкції. Протягом корот­кого проміжку часу такий підхід здатний стримати монопольні тенденції до підвищення цін та скорочення пропозиції. Однак у довгостроковому періоді виявляються негативні риси даного ме­тоду, котрі зумовлені пропорційною залежністю розміру прибут­ку від собівартості продукції. Тому підприємства-монополісти за­інтересовані не в зниженні, а навпаки, у збільшенні витрат на свою продукцію, що за встановленого рівня рентабельності дає їм змогу отримати більший прибуток. Це негативно впливає на ефектив­ність виробництва, призводить до безупинного підвищення собі­вартості продукції, а відтак і до постійного зростання цін.

Названі недоліки значною мірою усуваються регулюванням цін на основі декларування. Декларування зміни ціни означає, що підприємство для підвищення ціни, яку регулює держава, повинно звернутися у відповідні органи на отримання дозволу на це. Тому в деяких країнах такі ціни називають «дозвільними».

Для одержання дозволу на підвищення цін підприємство готує необхідну інформацію, приділяючи особливу увагу обґрунтуван­ню собівартості, підвищення якої дозволяється тільки з об'єктив­них причин, наприклад, у разі зростання тарифів на електроенер­гію, збільшення орендної плати, підвищення ставок товарних по­датків тощо. В Україні для декларування зміни цін підприємства подають у відповідні органи такі дані: запланований рівень ціни, калькуляцію собівартості продукції з розшифровкою подорож­чання матеріальних витрат і збільшення трудозатрат, досягнутий і запланований розміри прибутку від реалізації продукції, рівень рентабельності в цілому на підприємстві та обґрунтування при­чин зміни ціни. У разі перевищення рівня регульованих цін і та­рифів або їх підвищення без декларування до порушників засто­совуються відповідні санкції.

Здійснення державної цінової політики неможливе без ефек­тивного контролю за додержанням дисципліни цін. Під дисциплі­ною цін розуміють дотримання визначених нормативними актами й документами вимог щодо формування, установлення та вико­ристання цін за умов регульованої ринкової економіки.

Контроль за додержанням дисципліни цін здійснюється сис­темою спеціальних органів, зокрема Державною інспекцією з контролю за цінами Міністерства економіки України і підпоряд­кованими їй державними інспекціями Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських держав­них адміністрацій. Головними завданнями інспекцій є здійснення державного контролю за дотриманням установленого порядку за­твердження й застосування цін, захист законних інтересів грома­дян, викорінення фактів зловживань суб'єктами підприємництва з метою одержання незаконних доходів за рахунок підвищення цін, експертиза економічного обґрунтування цін і тарифів, уста­новлених підприємствами та організаціями незалежно від форм власності й господарювання.

Крім державних інспекцій, право контролю за дотриманням порядку застосування цін і тарифів мають також інші державні й недержавні установи: податкові, фінансові та антимонопольні служби, комітет захисту прав споживачів. Права зазначених ор­ганів є дещо вужчими, ніж права інспекцій. Якщо державні ін­спекції цін мають право самостійно приймати рішення щодо за­стосування фінансових санкцій і стягнення штрафів через по­даткові органи, то інші служби можуть тільки передати органам контролю за цінами матеріали та акти перевірок для дальшого розгляду.

Контроль за цінами із застосуванням економічних санкцій за порушення дисципліни цін поширюється на всіх суб'єктів госпо­дарювання, які перебувають на території України та здійснюють виробничу, торгову та іншу комерційну діяльність.

Для прикладу, в США держава регулює 5 - 10 % цін, головним чином в галузях, де існує монополія ( сільське господарство, енергетика, зв’язок ). В Японії держава регулює біля 20% споживчих цін ( в тому числі такі важливі, як тарифи на електроенергію , газ, залізничні, вартість медичного обслуговування та освіти, ціни на рис, м’ясо, воду, молочні продукти ). В Швейцарії федеральне відомство з контролю за цінами в законодавчому порядку фіксує близько 50% обєму товарної продукції сільського господарства. Обмежене регулювання здійснюється на текстильні товари, одяг, іграшки, музичні інструменти та деякі інші товари. В дуже поодиноких випадках ( загроза війни, загроза загального підвищення цін) можна напряму вплинути на ціни, тобто заморозити їх, як, наприклад, у Швеції. Проте, це має обов’язково бути передбаченим законодавством.



Назад

 Это интересно
 Реклама
 Поиск рефератов
 
 Афоризм
На поляне неподвижно лежал Буратино, а над ним черными воронами кружили дятлы...
 Гороскоп
Гороскопы
 Счётчики
bigmir)net TOP 100