Те, що пам’яток стародавньої писемності обмаль, можна пояснити тогочасним способом писання: повсякденні записи вірогідно робилися на навощених дерев’яних дощечках або на бересті — матеріалі, який погано зберігається. Проте, знаходять чимало писарських інструментів, так званих стилів. Добре збереглися графіто, накреслені на свіжій, ще не обпаленій глині. Горщики з написами часто мають вигляд речей повсякденного вжитку, простих, ліплених вручну, що свідчить про їхнє місцеве походження. Деякі з цих графічних зображень вважають за тавра або тамги (знаки власності) майстрів. До пам’яток старослов’янського письменства належить ділова документація, художня література, культурно-релігійні твори, апокрифи, проповідницька проза, світська поезія та ін. Письменники-полемісти, намагаючись писати народною мовою, не завжди могли обійтися без книжних слов’янських виразів та фразеології. А ті, що хотіли писати церковнослов’янською не завжди досконало володіли нею. Отже, й виникла мова, середня між слов’янською і народною. У Києві на початку ХVІІ ст. виник другий культурний осередок, який об’єднав освічених людей навколо Київської колегії. Петро Могила домагався, щоб у Київській колегії суворо дотримувалися орфографії старослов’янської мови. Крім того, саме під його тиском колегія переходить на викладання наук за зразками єзуїтських колегій, а, отже, широко впроваджується латинська мова. Це, звичайно, відкинуло проблеми розвитку народної мови далеко назад. У науці на довгий час запанувала богословська схоластика, яка дуже зашкодила багатьом письменникам, витравивши з їхніх творів національні риси. У 1619 p. вийшла друком книжка Мелетія Смотрицького “Грамматики словенския
правилное синтагма”. Як вказують мовознавці, ця граматика була не стільки
слов’янською чи церковнослов’янською, скільки близькою до спільних властивостей
руських діалектів. Не завжди знаючи, як вимовлялися звуки у слов’янській мові,
Мелегій Смотрицький передавав їх по-руськи. Проте, це була перша граматика, якою
користувалися в Україні, Білорусі й Росії ще кілька століть. Склалася ситуація,
коли писали по-слов’янському, а читали (вимовляли) по-руськи, тобто народною
українською. Найдосконалішим серед словників цього часу став “Лексиконъ
славєноросскій и имень тлёкование...”, що вийшов друком 1627 p. Його автор Памво
Беринда вперше у східнослов’янській філології застосував наукову обробку
словникового матеріалу, використав усі відомі на той час словники своїх
попередників і навіть “проізвольники”. “Лексиконъ славєноросскій” відіграв велику
роль у нормалізації староукраїнської мови. Тут було застосовано кілька типів
пояснення слів; просто переклад слова, подача синонімів до слова, описовий спосіб,
схожий з сучасним тлумаченням у словниках, і навіть статті енциклопедичного типу,
де подавалася коротка історія якогось поняття: наприклад, нафта, граматика. Певну роль в
утвердженні народної української мови відіграла також творчість мандрівних дяків —
недовчених спудеїв, які залишивши навчання, заробляли на прожиття
літературно-театральними виставами. Іноді вони створювали високі зразки поезії,
яка була названа “нищинською” за те, що об’єктом їхнього зображення були “нищі
школьні” (школярі, що вдавалися до старцювання). Ця поезія часто відзначалася
жартівливим бурлескним тоном, який поєднувався з “високим” стилем біблійних
сюжетів. Такі риси бурлескного стилю добре відомі з “Енеїди” Івана Котляревського.
На початку ХVІІІ ст. українська мовна єдність була
порушена реформами московського царя Петра. Його правописна реформа внесла певні
розбіжності і в українські правописні норми. Східна Україна, перебуваючи в складі
Московської держави, прийняла петрову “гражданку” (гражданський, тобто спрощений
шрифт і алфавіт), а західні землі під Польщею продовжували користуватися
кирилицею. Австрійський уряд намагався
впровадити на українських землях латинську абетку — “абецадло” і рекомендував
своїм підданим вивчати німецьку мову “ради їхньої особистої вигоди”. “Руська
трійця” виступила проти переведення руської мови на польське абецадло; Маркіян
Шашкевич написав статтю “Азбука і абецадло”, де обгрунтував неприпустимість такої
заміни. Вже з ХVІІІ ст. почалося непорозуміння з приводу українського правопису.
Московити обурювалися, що українці літеру Ъ вимовляють як і, а літеру И читають як
Ы. Почався тиск на українську школу і церкву. Наприклад, за московським наказом
замість “Світ Христов просвіщаєт всіх” мусили вимовляти “Свєт Хрістов просвєщаєт
всєх”. Попи намагалися догоджати Москві, а школа вчила читати всі літери так, як
читають у Московії. Ці “традиції” насаджувані кілька століть церквою і школою,
виявилися такими живучими, що й нині серед науковців давньоруські тексти часто
читаються по-російськи. Звідси й помилкове враження, що давньоруська мова ближча
до російської. Де ж тут довести українське походження староруських текстів? Московський цар
Олександр ІІІ заборонив “кулішівку” і наказав писати російськими літерами. Цей
казенний правопис назвали “ярижкою” (від назви російської літери ы — “єры”). У
1905 p. ця заборона була скасована і українці відмовилися від “ярижки” та
повернулися до своєї “кулішівки”. Боротьба православ’я з католицтвом певною мірою впливала на розвиток писемних пам’яток. Оборонці православ’я вважали, що треба писати старослов’янською, а католики ганьбили старослов’янську як непридатну для церковного письма. Так Петро Скарга, завзятий пропагандист католицтва, писав: “із слов’янською мовою не можна стати вченим. Та й що це за мова, якої тепер ніхто не розуміє і не розуміє писаного нею. Цією мовою немає ні граматики, ні риторики і бути не може... Звідси загальне неуцтво і помилкові погляди”. У відповідь на його книгу “Про єдність церкви Божої” виникає багато творів полемічної літератури, які захищають православну церкву і старослов’янську мову: це твори Христофора Філалета, Іова Борецького, Захарії Копистенського, Івана Вишенського та ін. Потреба зберегти старослов’янську мову в
культово-релігійному письменстві, а отже, штучне обмеження сфери вжитку простої
народної української мови стало причиною гальмування розвитку української мови.
Використана література Огієнко І. Слов’янське письмо перед Костянтином // Збірник Історико-філологічного відділу. Плющ П. Історія української літературної мови. Мовчан П.
Мова — явище космічне // Літ. Україна. |