Реферати українською

Діяльність організацій на фінансовому ринку - Фінанси -

Діяльність організацій на фінансовому ринку - Фінанси - Скачать бесплатно

1. Сутність і види фінансових ринків

Орієнтація на альтернативні витрати в ході обґрунтування фінансових рішень перетворює підприємство у відкриту фінансову систему. Ефективність його діяльності визначається не тільки станом виробничого чи потенціалу кваліфікацією робітників, але і такими зовнішніми факторами як рівень процентної ставки, темпи інфляції, загальний стан економіки країни, а також стан світової економіки. У своїй повсякденній діяльності підприємству постійно приходиться відчувати присутність ще одного економічного суб'єкта крім своїх покупців, постачальників, органів держрегулювання і т.п.. Цим суб'єктом є ринок, що робить вирішальне вплив на всі аспекти роботи підприємства: постачання, виробництво, збут, у тому числі і на його фінанси. Попит на продукцію підприємства знаходить висвітлення в цінах, по яких вона може бути продана. Ринкова ціна є орієнтиром при формуванні виробничої програми підприємства – продавати продукцію за ціною нижче ринкової означає збільшення його альтернативних витрат, намагатися продати її дорожче даремно. Аналогічним образом обстоїть ситуація з усіма факторами виробництва: матеріальними ресурсами, устаткуванням, робочою силою. Для кожного з них існує відповідний ринок, на якому концентрується інформація про попит та пропозицію на даний ресурс і формується його ціна.

Фінансові ресурси чи капітал є таким же виробничим фактором як сировина чи основні фонди. Для досягнення своєї основної мети – збільшення багатства власників – підприємству постійно приходиться вишукувати нові можливості дохідного вкладення своїх активів. Дуже часто прийняті підприємством інвестиційні проекти вимагають залучення додаткового капіталу. У випадку недостатності внутрішніх ресурсів (чистого прибутку й амортизації) підприємство може придбати відсутній йому капітал на фінансовому ринку. Ціною приваблюваного капіталу буде доход, виплачуваний підприємством інвестору (банківський відсоток, купонна ставка по облігаціях, дивіденди по акціях і т.п.). Підприємство може виступати на фінансовому ринку не тільки як покупець, але і як продавець. У випадку, якщо в нього мається надлишковий власний оборотний капітал і відсутні інвестиційні можливості, здатні принести йому прийнятну ставку доходу, підприємство може здійснити фінансові вкладення – придбати цінні чи папери розмістити вільні засоби на банківському депозиті. Тим самим воно спробує хоча б частково відшкодувати альтернативні витрати володіння коштами. Купуючи цінні папери інших емітентів, підприємство продає їм свій тимчасово вільний капітал. Його ціною в цьому випадку знов-таки виступає ставка доходу, виплачувана по фінансових вкладеннях, що здобуваються.

Фінансові ринки здійснюють практично всі ті ж функції, що і їхні товарно-сировинні аналоги – вони забезпечують учасників усією необхідною інформацією про попит та пропозицію на ресурси і формують ринкові ціни цих ресурсів. Реалізація цих функцій дозволяє фінансовим ринкам створювати можливості вибору для споживачів, сприяти керуванню ризиками, впливати на керування компаніями. Унаслідок великої розмаїтості видів і форм різних фінансових інструментів, а також способів торгівлі ними, існують різні фінансові ринки. Їх можна класифікувати по декількох ознаках. У залежності від тривалості наданих ресурсів розрізняють ринки довгострокового і короткострокового капіталів. В останньому випадку звичайно говорять про грошові ринки, на них полягають угоди терміном до 1 року. Грошові ринки підрозділяються на кредитні і валютні ринки. На кредитних ринках підприємства і банки можуть одержати короткострокові позички. Підприємства звичайно кредитуються в комерційних банках. Самі банки залучають короткостроковий капітал на ринку міжбанківського кредиту. Загальновизнаним у світі орієнтиром ціни на такого роду кредити служить ставка пропозиції на Лондонському міжбанківському ринку (LIBOR).

До грошових ринків можуть бути віднесені також операції по покупці і продажу короткострокових фінансових інструментів – векселів, казначейських зобов'язань і облігацій і подібних їм цінних паперів. Як правило в такий спосіб залучають капітал уряду і великі банки, для підприємств вони служать інструментом короткострокових фінансових вкладень. Найбільш відомим інструментом такого роду є 3-х і 6-місячні векселі Казначейства США. 23 березня 2000 року ставка виплачуваного по них доходу склала відповідно 5,9% і 6,1% річних.

Емісія короткострокових корпоративних облігацій також має поширення в розвитих країнах. Однак до такого способу придбання короткострокового капіталу звичайно прибігають тільки найбільш великі компанії, для яких витрати емісії мають незначну питому вагу в порівнянні з обсягом приваблюваних ресурсів. Для більшості середніх і невеликих підприємств короткостроковий банківський кредит обходиться дешевше.

На валютних ринках здійснюється купівля-продаж великих партій іноземної валюти. Безпосередніми учасниками таких ринків є в основному банки, що мають відповідну ліцензію ЦБ. При цьому вони можуть виконувати доручення своїх клієнтів (підприємств) по чи покупці продажу валюти в зв'язку з виконанням підприємствами зовнішньоекономічних контрактів. З іншого боку, банки-учасники валютного ринку можуть здійснювати від свого імені великі спекулятивні операції з іноземною валютою з метою одержання доходу. Щодня центральні банки встановлюють офіційні курси національних валют. На валютних ринках визначаються курси “спот” і “форвард”. Спот-курс відбиває ціну валюти при її негайній купівлі-продажу. Форвардні курси показують її очікувану вартість через 1, 3 місяці і через 1 рік.

Ринки довгострокового капіталу можна розділити на банківський і фондовий. На банківському ринку підприємство може одержати довгостроковий кредит. Така форма кредитування не має дуже широкого поширення в нашій країні. Активна участь банків у формуванні довгострокового капіталу підприємств спостерігається в основному в Японії і Німеччині. В інших розвитих країнах комерційні банки займаються в основному короткостроковим кредитуванням своїх клієнтів. Інвестиційні банки (наприклад Morgan Stanley чи Merrill Lynch) надають підприємствам допомогу в розміщенні довгострокових цінних паперів і консультують їх з питань довгострокових інвестицій і їхнього фінансування. Основні операції таких банків здійснюються ними на фондових ринках, а не в сфері прямого кредитування підприємств. Фондовий ринок у даний час став основним джерелом довгострокового капіталу для підприємств. По видах приваблюваного капіталу його можна розділити на ринок власного і позикового довгострокового капіталу, а також ринок гібридних інструментів ( щосполучають у собі властивості як власного так і позикового капіталів). По змісту чинених на ньому угод виділяють первинний і вторинний фондовий ринок. По способі організації торгівлі розрізняють організований і неорганізований (over the counter – “через прилавок”) ринки. У залежності від особливостей інструментів, що звертаються на ринку, можна виділити ринки основних і похідних (деривативів) цінних паперів.

Приведена класифікація не є вичерпної і безперечної. Наприклад, досить часто під фондовим ринком розуміють торгівлю тільки акціями підприємств, розглядаючи ринки чи облігацій деривативів як самостійні форми торгівлі. У даному контексті об'єднання різноманітних фінансових інструментів під рубрикою “фондовий ринок” порозумівається насамперед тим, що за допомогою цих інструментів підприємство одержує можливість придбати фінансові чи ресурси фонди (funds), а також застрахувати себе від можливих несприятливих змін цін на ці інструменти. Існує значна подібність у способах оцінки цих інструментів, правилах торгівлі ними, визначення їхньої прибутковості і т.п. Усі ці обставини представляються достатньою підставою для спільного розгляду вищезгаданих фінансових інструментів.

Залучення власного капіталу здійснюється підприємством шляхом емісії звичайних і привілейованих акцій. Строго говорячи, привілейовані акції є деякою мірою гібридним інструментом, тому що права, надані їх власникам, багато в чому аналогічні правам кредиторів: звичайно розмір виплачуваних по них дивідендів фіксується; виплата дивідендів виробляється в переважному порядку стосовно дивідендів по звичайних акціях; власники привілейованих акцій не мають права голосу на зборах акціонерів. Тому при розрахунку найважливіших фінансових показників (наприклад, ціни капіталу), привілейовані акції розглядаються окремо від звичайних. Залучення нового акціонерного капіталу відбувається на так званих первинних фондових ринках, на яких акції продаються самим підприємством (чи його представниками). Гроші від реалізації акцій формують статутний капітал підприємства. Дана процедура називається первісним розміщенням (initial public offering – IPO). Однак найбільший обсяг угод з цінними паперами виробляється на вторинному ринку, де здійснюється “спекуляція” ними.

Здавалося б для підприємств вторинний ринок не представляє ніякого інтересу, тому що він не забезпечує йому грошових припливів. Насправді наявність вторинного “спекулятивного” ринку є абсолютною необхідністю для нормального функціонування первинного ринку акцій. За законом інвестор не може повернути підприємству-емітенту куплені в нього раніше акції і зажадати назад сплачені за них гроші. Для нього єдиною можливістю позбутися від непотрібними паперів, що стали, є їхній перепродаж на вторинному ринку. Якщо такий є відсутнім чи здійснення угод на ньому утруднено (неліквідний чи низьколіквідний ринок), то інвестор просто не стане купувати відповідні акції в процесі їхній IPO. Не менш важливою функцією вторинного ринку є регулярне котирування ринкових цін на акції, що звертаються. Чи ріст зниження ринкового курсу є в остаточному підсумку найважливішою оцінкою ефективності роботи підприємства. Керівництво підприємства не може дозволити собі розкоші “забути” про цього посла первинного розміщення акцій. У противному випадку вхід даної компанії на фінансові ринки буде наглухо закритий, якщо тільки її власники вчасно не закриють вхід у саму компанію над міру “забудькуватим” менеджерам.

Довгостроковий позиковий капітал формується шляхом емісії облігацій. Ринки облігацій також поділяються на первинні і вторинні. Особливістю цих ринків є помітна присутність на них поряд з підприємствами держави, муніципальних органів, а також різних урядових агентств. Довгострокові державні облігації розглядаються як найбільш надійні, тому корпораціям приходиться підвищувати ціни на приваблюваний ними довгостроковий позиковий капітал.

Поряд з валютними облігаціями для “внутрішнього” використання, існує можливість емітувати так називані “єврооблігації” – цінні папери, номіновані в доларах, але випущені за межами США.

Для формування власного капіталу підприємства можуть використовуватися різні способи: частки підприємства формують своє майно за рахунок засобів їхніх власників; для господарчих товариств і товариств цивільним законодавством передбачені різноманітні режими внеску і повернення паїв (часткою) їхніх учасників і т.п. Проте, світова практика переконливо показує переваги акціонерної форми володіння підприємством. Особливо ці переваги очевидні у випадку великих компаній, побудованих на корпоративних принципах – з повним поділом функцій власності і керування підприємством. Акції таких корпорацій можуть здобуватися і купуватися на фондовому ринку. Організований фондовий ринок функціонує на фондових біржах, таких як Нью-Йоркська (NYSE), Лондонська, Токійська й ін. Усе велику конкуренцію традиційним формам проведення організованих торгів представляють глобальні комп'ютерні системи, що дозволяють учасникам ринку здійснювати угоди, не залишаючи своїх офісів. Типовим представником подібних систем є американська Система автоматичного котирування Національної асоціації дилерів по цінних паперах (NASDAQ). Останнім часом спостерігається значно більш швидкий ріст саме цієї системи, тому що традиційно на ній котируються акції високотехнологічних компаній, діяльність яких у даний час переживає період високої активності внаслідок широкого впровадження Internet-технологій. До кінця березня 2000 року в системі NASDAQ котирувалися акції компаній, що мають найбільш високу у світі ринкову капіталізацію (загальну ринкову вартість усіх своїх акцій) – Cisco (555,44 млрд. доларів США) і Microsoft (541,63 млрд. доларів США).

Поряд з акціями на організованих ринках можуть здійснюватися і торгівля облігаціями (на Нью-Йоркській фондовій біржі мається окреме приміщення для цих цілей), однак основний обсяг угод з борговими паперами виробляється на позабіржовому ринку. Тому, говорячи про організований фондовий ринок, звичайно його ототожнюють з ринком акцій. Поряд з організованим фондовим ринком існує “стихійна” торгівля акціями (over the counter), як правило в такий спосіб здійснюють первинне розміщення своїх акцій нові невеликі компанії. Велику допомогу таким підприємством робить наявність ринку ризикового (венчурного) капіталу, на якому інвестори прагнуть знайти найбільш перспективні об'єкти вкладення для своїх ресурсів. Однак розраховувати на значні припливи акціонерного капіталу можуть розраховувати тільки компанії, що успішно завершили IPO на одному з організованих фондових ринків і потрапили в його листинг. Сам факт котирування акцій підприємства на одній їх великих фондових бірж є дуже коштовною рекомендацією. Значною мірою це порозумівається тим, що самі біржі, а також органи державного контролю за ринками цінних паперів (у США – Комісія з ринку цінних паперів, SEC) здійснюють ретельний контроль за звітністю підприємства як на стадії розгляду його заявки, так і після включення в листинг. Наприклад, на початку 90-х років німецька корпорація Daimler-Benz затратила понад 1 млрд. долари на приведення своєї фінансової звітності і системи бухгалтерського обліку у відповідність з вимогами американських Загальноприйнятих облікових принципів (GAAP). Це було зроблено для того, щоб акції цієї компанії були допущені до торгів на Нью-Йоркській фондовій біржі. Також існують досить тверді вимоги до масштабів діяльності підприємства – для включення акцій іноземної компанії в листинг NYSE необхідно, щоб сумарний доход цієї компанії за три попередніх роки був не нижче 100 млн. доларів США, такій же сумі повинна дорівнювати вартість її матеріальних активів.

Для залучення іноземних інвестицій великі російські компанії мають у своєму розпорядженні можливість виходу на закордонні фондові ринки без допуску до лістингу на біржах. Для цього вони можуть використовувати американські (ADR) і німецькі (GDR) депозитарні розписки на вже емітовані ними акції, що звертаються на російському ринку. Акції російського емітента депонуються в російському відділенні якого-небудь великого американських (чи німецького) банку, що стає їхнім номінальним власником. У свою чергу банк випускає ADR, що є свідченням його володіння акціями російської компанії і гарантією для іноземного інвестора виплати йому дивідендів. На американській (чи німецької) біржі здійснюється торгівля не самими акціями, а випущеними банком депозитарними розписками.

Поряд з основними фінансовими інструментами (акціями й облігаціями) на фондовому ринку звертається велике число похідних і гібридних цінних паперів. Похідні (деривативи) фінансові активи випускаються як правило не з метою придбання додаткового капіталу, а для того, щоб застрахувати (хеджувати) ризик можливих утрат від володіння основними фінансовими активами. Найбільш відомими похідними інструментами є фьючерси й опціони. Фьючерси (ф'ючерсні контракти) припускають чи покупку продаж якого-небудь активу в майбутньому за ціною, зафіксованої в момент висновку ф'ючерсної угоди. Як основний актив не обов'язково повинна виступати який-небудь цінний папір: їм може бути іноземна валюта, нафта, метал, зерно й інші товари, торгівля якими здійснюється на різних біржах. Купуючи фьючерс, підприємство може застрахуватися від різкої зміни цін на базисний товар у майбутньому. Опціон багато в чому аналогічний фьючерсу, однак його виконання не обов'язкове. Тобто він дає власнику право, але не покладає на нього обов'язку по виконанню контракту. Наприклад, страхуючи від ризику падіння курсу валюти, у якій воно одержує виторг, підприємство-експортер може одночасно з підписанням договору на постачання продукції купити опціон на продаж валюти, у якій постачання буде оплачена. Якщо до моменту оплати договору курс валюти упаде, то підприємство зможе продати її за курсом, зафіксованому в опціоні. Якщо цього не відбудеться, воно просто не виконає опціон. В останні два десятиліття ринок похідних фінансових інструментів був найбільше швидкоростучы. Найбільш відомим організованим ринком подібних активів є Чикагська товарна біржа (CME), Чикагська рада торгівлі (CBT) і Лондонська міжнародна біржа фінансових фьючерсов (LIFFE).

2. Значення фінансових ринків для підприємства

Типове підприємство реального сектора як правило виступає в ролі покупця на фінансовому ринку. Схема на мал. 1 показує зв'язок між підприємством і ринком, а також основні фінансові інструменти, емітуючи які підприємство зможе здобувати на ринку необхідний капітал.

Малюнок 1. Схема взаємодії підприємства з фінансовим ринком

На схемі не знайшов відображення вторинний фондовий ринок, однак це не означає, що він не має значення для підприємств реальної сфери. Наявність вторинного ринку забезпечує інвесторам дотримання їхнього найважливішого права – проголосувати “ногами” проти неефективного менеджменту. Не маючи можливості повернути акції емітенту й у такий спосіб повернути вкладені гроші, акціонери можуть позбутися від коштовних паперів стали, що ним нецікавими, тільки на вторинному ринку. Не будь такої можливості, навряд чи б знайшовся сміливець, готовий безповоротно віддати свої гроші в обмін на нічим не підкріплена обіцянка виплати невизначених дивідендів у майбутньому. Отже, ліквідний вторинний ринок – необхідна умова існування фондового ринку взагалі. Саме на вторинному ринку визначається реальна вартість капіталу підприємства.

Підприємство може відчувати вплив фінансового ринку, навіть не виходячи на нього в пошуках капіталу. Ринкова ціна капіталу визначає граничне значення для рівня прибутковості активів, забезпечуваного підприємством. Якщо вкладення в активи приносять прибутковість, меншу чим ціна капіталу, керівництво підприємства одержує сигнал про недостатню ефективність своєї діяльності. Наприклад, завод, що не залучає додаткового фінансування на ринку, забезпечує прибутковість активів (а отже, і вкладеного в нього власного капіталу) на рівні 10%. Ставка рефінансування складає 33% річних, інфляція – 15%, а Ощадбанк пропонує вкладникам депозит під 16%. Очевидно, що власники такого заводу знаходяться в менш вигідному положенні в порівнянні з інвесторами, що розмістили свої гроші на депозит Ощадбанку. Доход на вкладення в підприємство не поспіває навіть за рівнем інфляції., тобто фактично інвестиції приносять негативну прибутковість, власники заводу утрачають вкладені в нього гроші.

Нормально працюючий фінансовий ринок сприяє розширенню корпоративної форми підприємництва, для якої характерний поділ функцій володіння і керування власністю. Кількість власників підприємства може обчислюватися десятками і навіть сотнями тисяч чоловік, у кожного з який можуть бути свої особисті переваги і незбіжні точки зору на різні аспекти роботи підприємства. Для того, щоб максимально задовольнити потреби усіх власників підприємства, команда найманих менеджерів повинна мати чіткі критерії того, що “добре” і “погано” для гнітючого більшості власників. Такі критерії їм надає фінансовий ринок: кожної з інвесторів підприємства буде згодний, щоб менеджери продовжували вкладення в реальні активи доти, поки гранична прибутковість інвестицій не стане рівної прибутковості вкладень у фінансові активи приблизно такого ж ступеня ризикованості. Цей постулат економічної теорії, сформульований у тридцятих роках XX століття американським ученим Ірвингом Фишером, має просту фінансову інтерпретацію: капітал повинний інвестуватися в такі проекти, NPV яким позитивна.

Таким чином, для того щоб “догодити” власникам підприємства, менеджери повинні постійно відшукувати найбільш високоприбуткові напрямки інвестування капіталу, обґрунтовувати і реалізовувати відповідні проекти. Недолік власних ресурсів підприємства не може бути достатньою підставою для відмовлення від реалізації проекту, що має позитивну NPV. Фінансування інвестицій може здійснюватися за рахунок капіталу, що здобувається на фондовому ринку. Критерієм ефективності буде не обсяг відсутніх засобів, а їхня ціна, що повинна бути нижче IRR проекту. Інформація про ціну капіталу створюється фінансовим ринком, тобто саме ринок установлює менеджерам критерій, орієнтуючись на який вони завжди будуть задовольняти головну потребу всіх інвесторів – стати багатшими.

Ринок не тільки дає орієнтир менеджерам, але і створює умови для ефективного контролю за їх діяльністю з боку власників підприємства. Як уже відзначалося вище, бухгалтерські дані про величину прибутку підприємства мають номінальний характер, тому що на її величину значно впливають різні облікові процедури: способи оцінки активів і розподілу непрямих витрат, методи нарахування амортизації і т.п. Бухгалтерська звітність може не містити в собі інформації про плановані проекти й угоди, судових процесах, у яких виявилося втягнене підприємство, основних макроекономічних тенденціях і багатьох інших факторах, що роблять вплив на оцінку його діяльності. Остаточну оцінку ефективності роботи менеджерів виносить фінансовий ринок, агрегируя інформацію, що міститься не тільки у фінансових звітах, але і у всіх інших загальнодоступним (а часом – і конфіденційних) джерелах інформації. Вона знаходить своє відображення в ринковій ціні акцій підприємства. Ріст ціни означає збільшення реальної вартості інвестованого в підприємство капіталу, тобто реальне збільшення багатства його власників. Очевидно, що саме такого результату очікують вони від менеджменту: подорожчання акції хоча б на 10 копійок означає для її власника значно більше, ніж шестизначні прибутки, відбиті в звітності підприємства.

Іншими словами, керівництво “продає” на фінансовому ринку звітні показники свого підприємства. Реакція ринку на ті самі цифри, показані різними компаніями, може бути далеко не однакової. Емпірично доведене, що поліпшення звітних показників, викликане зміною облікової політики підприємства, не робить враження на інвесторів і практично не впливає на рівень ринкових цін акцій цього підприємства. Збільшення дивідендних виплат на акцію робить значно більш істотний вплив на ціни. Однак це не виходить, що саме розмір дивідендів є вичерпним показником для ринку – у розрахунок приймається вся сукупність наявної інформації про підприємство. У результаті “ціна” звітного прибутку може дуже розниться для різних підприємств. У біржовій практиці вимірником такої “ціни” є відношення “ціна/прибуток” (P/E ratio), котуєме в щоденних лістингах цінних паперів. Наприклад, 14 липня 1995 року показник P/E компанії “Кока-Кола” складав 64, у той час як в одного з її основних конкурентів – компанії “Пепсіко” – цей коефіцієнт був дорівнює лише 19. Очевидно, ринок більш високо оцінював перспективи “Кока-Коли”, погоджуючись виплачувати 64 цента за 1 цент прибутку, відбитої в її бухгалтерській звітності. Цікаво, що відношення “ціна/прибуток” не менш відомої корпорації “Форд” складало в той день 32, тобто вдвічі менше, ніж у “Кока-Коли”, незважаючи на те, що “Форд” виплатив своїм акціонерам значно більш високі дивіденди (відповідно $1,24 і $0,88 у розрахунку на 1 акцію).

Ще одним підтвердженням такої неоднозначної оцінки ринком фінансової звітності підприємств є бум Internet-компаній, що спостерігався в 1999 і першій половині 2000 року. Ціни акцій цих підприємств ( щокотирувалися в NASDAQ) безупинно росли, незважаючи на те, що вони взагалі не приносили прибутку, навпаки, з кожним звітним кварталом зростали їхні збитки. Ситуація була настільки неординарна, що багато спостерігачів заговорили про виникнення деякої “нової економіки”, середовищем проживання якої повинний був стати віртуальний світ “глобальної павутини”, у якому, щоб діставати прибуток, зовсім необов'язково неї заробляти. Як і покладається в подібних випадках, одночасно з заздоровницями новому світу, відбувалося відспівування “старої”, традиційної економіки, символом якої стала NYSE: одночасно з ростом котирувань NASDAQ відбувалося падіння цін на Нью-йоркській фондовій біржі. Однак, після ухвалення рішення про можливу демонополізацію компанії Майкрософт (на початку квітня 2000 року), ринок NASDAQ упав, а ринок NYSE, навпаки, пішов нагору. Це дало привід згадати про “тюльпаноманії”, що вразила Голландію в XIX столітті.

Таким чином, успішним є менеджер, здатний не тільки створити якісний “товар” (у даному контексті – високі звітні показники), але і вигідно “продати” його на фінансовому ринку. Подорожчання активів, відбите у фінансовій звітності збільшує номінальний капітал підприємства. Реальна його вартість може бути визначена тільки ринком. Прибуток у розумінні власників це не тільки цифри, відбиті в звіті про прибутки і збитки; скоріше їх цікавить приріст ринкової вартості акцій, якими вони володіють. З позиції акціонера не вартість активів визначає величину капіталу, а навпаки, активи підприємства коштують рівно стільки, у скількох оцінюється ринком сумарна вартість всіх акцій підприємства (сума ринкової капіталізації). Вартість капіталу як би “ставиться” активам підприємства. Причому в даному випадку мова йде про правобічне “зобов'язанні”, тому що права сторона балансу визначає величину його лівої сторони. У бухгалтерському обліку використовується концепція номінального капіталу, що припускає лівостороннє “зобов'язання” – величина власного капіталу визначається ефективністю використання активів підприємства, подорожчання цих активів означає прибуток, тобто приріст власного капіталу.

У житті обидві ці концепції взаємодоповнюють один одного: для того, щоб ринок оцінив реальну вартість капіталу, необхідне представлення фінансової звітності, у якій відбивається зміна його номінальної величини. Очевидно, що фінансова теорія не може зневажати жодним ні іншим підходом, у противному випадку вона стала б значно простіше для розуміння, але і значно некорисне для практичного застосування. Фінансова звітність – лише одне з джерел інформації, що надходить на ринок. Акумулюючи величезні обсяги інформації з усіляких джерел, ринок повинний досить швидко переробити її, щоб трансформувати безліч вихідних чисел і букв в одну невелику цифру – ціну акції. Здатність ринку здійснювати такі перетворення інформації називається його ефективністю.

3 Основні індикатори фінансового ринку

Фінансовий ринок не тільки переробляє величезні кількості різноманітних даних, але і є найбільшим постачальником найважливішої фінансово-економічної інформації. Безумовно, основним інформаційним “товаром” ринку є біржові котирування акцій, зведення про ціни облігацій, валютних курсах, процентних ставках. Щоденні ділові видання (газети: англійська Financial Times, американська The Wall Street Journal, російські “Відомості” і “Комерсант”; тілі- і радіопрограми; сайти Internet) регулярно доводять до користувачів цю інформацію. Цілком “переварити” такі обсяги щоденних фінансових новин одній людині неможливо, та й не потрібно. Настільки докладні зведення необхідні учасникам ринку тільки по тим інструментам і компаніям, на яких вони спеціалізуються. У той же час величезну цінність для них представляє узагальнена інформація про стан ринку в цілому, одержавши яку вони могли б швидко оцінити характер основних тенденцій, що превалюють на даний момент. Таку інформацію учасникам ринку надають різні зведені (композитні) біржові індекси, регулярно публіковані у фінансових виданнях.

Найбільш відомим у світі індексом ділової активності є Dow Jones Industrial Average, DJIA – середній індекс Доу-Джонса, що розраховується по акціях 30 промислових підприємств, що котирується на NYSE. До складу цього індексу входять акції найбільш великих американських компаній, таких як IBM, General Electric і ін., що називають “блакитними фішками” (blue chips). По своїй суті він представляє середньоарифметичну зважену цін цих акцій на момент закриття біржі. Особливості методики його розрахунку (використання спеціального “поточного середнього дільника”, коректуємого в міру зміни складу індексу) роблять його безрозмірною величиною, використовуваної для відстеження динаміки ринку. Передбачається, що компанії, акції яких входять до складу індексу, досить повно представляють ринок у цілому. Тому, відслідковуючи зміни цього показника в часі, можна судити про характер розвитку усього фондового ринку. Треба сказати, динаміка індексу Доу-Джонса, особливо за останні 10 років, вражає: на початку 90-х років він уперше перевищив оцінку 3000, а до кінця цього десятиліття його величина перевалила за 12000 (свого мінімального значення в XX столітті цей показник досягало в 1932 році, він дорівнював тоді 42,11). Крім промислового DJIA розраховуються ще три його різновиди: індекс внутрішніх облігацій (Home Bonds); індекс 20 транспортних компаній (Transport); індекс 15 комунальних компаній (Utilities).

Самим всеосяжним індексом, що охоплює всі звичайні акції, що котируються на NYSE, є зведений індекс цієї біржі – NYSE Composite. Однак найбільшу цінність для фінансових аналітиків представляє третій індекс Нью-Йоркської фондової біржі – Standard and Рооr's 500 (S&P 500), до складу якого включаються акції 400 промислових, 40 фінансових, 40 комунальних і 20 транспортних компаній. По першим двох групах компаній розраховуються також індекси S&P Industrials і S&P Financials. Таким чином, індекс S&P 500 є зведеним, тому іноді він позначається як Standard and Рооr's Composite. Цей індекс охоплює 80% загальної капіталізації NYSE. Він широко використовується для розрахунку середньої прибутковості по фондовому ринку в цілому, а також при аналізі ризикованості акцій окремих компаній. Тому він часто використовується в повсякденній роботі фінансових менеджерів підприємств реального сектора.

Розглянуті вище індикатори далеко не вичерпують всієї інформаційної інфраструктури фінансового ринку. Розвиток комп'ютерних і комунікаційних технологій сприяє її швидкому росту й ускладненню. Цьому ж сприяє посилення конкуренції між найбільшими світовими організованими ринками. Виграє від цього насамперед сам ринок, більше всіх зацікавлений у тім, щоб гіпотеза про його ефективність “стала минулим”.

Використана література

Бєлих Л.П. Основи фінансового ринку.– М.: Фінанси, ЮНИТИ, 1999, стор. 14 – 38.

Брейли Р., Майерс С. Принципи корпоративних фінансів. – М.: ЗАТ “Олімп – Бізнес”, 1997, стор. 309 – 395.

Вейсвеллер Р. Арбітраж. Можливості і техніка операцій на фінансових і товарних ринках. – М.: “Церих-пел”, 1995. – 208 с.

Вейтилингем Р. Посібник з використання фінансової інформації. – М.: Фінанси і статистика, 1999. – 400 с.

Як робити і зберігати гроші. (12 правил Герберта Н. Кессона). – М.: Видавництво “Історична спадщина”, 1992. – 32 с.

Ковальов В.У Фінансовий аналіз. – М.: Фінанси і статистика, 1997, стор. 7 – 47; 379