Реферати українською
Церковно-релігійна діяльність Івана Огієнка - Українознавство -
Зміст Вступ............................................................................................................3-11 Розділ І. Формування суспільно-політичних поглядів Івана Огієнка.........12-28 Розділ ІІ. Іван Огієнко і боротьба за відродження Української автокефальної православної церкви в умовах національно-визвольної революції (1917-1920).............................................................................................................29-52 Розділ ІІІ. Польсько-швейцарський період еміграції в діяльності Івана Огієнка (1920-1947)...................................................................................................53-79 Висновки......................................................................................................80-87 Список використаних джерел і літератури..................................................88-93 Вступ Процес духовного, національного відродження українського народу від року до року стає все повнішим, багатограннішим, всеохоплюючим. Із небуття, а точніше з спецфондів архівів широкому колу читачів повертаються сотні і тисячі раритетів минулого, які таять в собі величезний потенціал правди, гідності, самоусвідомлення і самоствердження кожного з нас як представника й достойної кращої долі нації, які були десятки літ під особливою увагою і забороною сталінського тоталітарного режиму. Водночас відбувається надзвичайно болісний і суперечливий, але разом з тим такий одухотворюючий процес переоцінки, переосмислення драматичних подій і явищ тих часів. Відбувається також повернення багатьох імен духовних провідників української нації, діяльність і помисли яких були сфальсифіковані, перекручено, несправедливо оговорені або ж подано тенденційно чи засуджено радянською офіційною пропагандою. Серед таких несправедливо забутих величних імен, які уособлюють собою хресний шлях українського народу до незалежності, демократичності, соборності, омріяний і вистражданий багатьма поколіннями українців, ім’я Івана Івановича Огієнка. Сучасники називали його людиною енциклопедичних знань, праці і обов’язку. І це не випадково. Адже свій природжений хист ученого, педагога, державного, громадського, церковного і культурного діяча він однаковою мірою успішно застосовував і як мовознавець та літературознавець, і як редактор та видавець, і як перекладач та поет, і як ректор та міністр, і як православний митрополит та історик Української церкви. Це справді універсальна і унікальна постать в історії України, надзвичайно обдарована, яка самовіддано і саможертовно керувалася виключно інтересами української нації, служила власному народу. Він чесно і сповна служив українській справі, до останніх днів свого довгого й важкого життя не полишав подвижницької діяльності на ниві відродження нації. А тому за радянської влади було накладено табу й на саме ім’я Огієнка, його ім’я заборонялося згадувати в будь-якому контексті. Радянська влада і її українські лакизи нагороджували епітетами на зразок “петлюрівський міністр”, “варшавський утриманець Пілсудського”, “літературний денщик Скоропадського і фашистський запроданець”, “запроданець-іуда в рясі митрополита”[1] і навіть “неук і бездара”2. Написані вченим понад півтора тисяч праць стосуються тієї чи іншої української ділянки історії, культури, мовознавства, філософії, історії держави, його дослідження і, зокрема, проблем окремішності і самобутності української мови, культури, історії української православної церкви, принесли йому і’мя і велич ученого світового масштабу. Але, де б і в якій сфері він не працював, він завжди виступав, насамперед як державотворець: чи будучи міністром освіти, чи міністром сповідань в уряді УНР, чи будучи причетним до акту злуки УНР і ЗУНР в єдину соборну Українську державу, чи працюючи над законом про державність української мови незалежно від того, де він був, -- в Україні чи в еміграції. За будь-яких обставин Іван Огієнко – митрополит Іларіон залишався тією постаттю із славної когорти визначних діячів українського відродження в широкому розумінні слова, що охоплює практично всі сфери суспільного буття, життя і діяльність якого (як державного і церковно-релігійного) життя досліджена ще не досить. А його діяльність у галузі відродження Української православної церкви, вся його церковно-релігійна діяльність в Україні і поза нею нині в умовах розбудови української держави дає величезний досвід в цій сфері, який знадобиться, сучасним церковно-релігійним діячам в їх практичній роботі по створенню єдиної соборної української церкви. Саме це і засвідчує актуальність обраної для дослідження проблеми. Хронологічні рамки даного дослідження охоплюють період від початку української національно-демократичної революції до еміграції Івана Огієнка – Митрополита Іларіона за океан, до Канади – 1917-1947 рр., коли Іван Огієнко активно включився в церковно-релігійну діяльність по відродженню Української автокефальної православної церкви та його наступна діяльність в цій же сфері в часи європейської еміграції – в Польщі і Швейцарії. Методологічними засадами дипломного дослідження є універсальні принципи науковості, історизму і об’єктивної істини. Працюючи над роботою, автор віддає пріоритет загальнолюдським, а не класовим цінностям, що відповідає сучасним вимогам в галузі суспільно-політичних та історичних досліджень. Джерельну базу досліджуваної проблеми становлять спогади політичних, державний і церковних діячів[2] – сучасників І.Огієнка, його соратників і учнів, очевидців і учасників тогочасних подій; листування І.Огієнка з С.Петлюрою та А.Шептицьким[3] тощо. У споминах С.Русової дається оцінка І.Огієнку як вмілому організатору-державнику, як надзвичайно працездатній людині, цілком відданій українській справі, залишаючись на її сторожі до останньої хвилини. Спогади П.Скоропадського дають яскраву оцінку вмінню І.Огієнка по-діловому, самовіддано, без зайвої метушні розв’язувати завдання державної ваги, що стосувалося створення навчальних закладів, організації їх роботи, українізації навчального процесу, питань життя і діяльності церкви і релігії, формування викладачів-теологів на богословському факультеті, курсах з релігії та ін. У спогадах П.Солухи, що являють собою збірник матеріалів різних діячів часів української національної революції, де дається оцінка діяльності П.Скоропадського в галузі освітньої і релігійної роботи, на фоні чого яскраво відображено особистість І.Огієнка, його роль в цих справах як міністра освіти і сповідань. Чимало документальних матеріалів і роздумів про діяльність І.Огієнка як міністра сповідань знаходимо в спогадах старшого підполковника ад’ютанта С.Петлюри О.Доценка. Зокрема “Закон про вищий уряд Української Автокефальної Православної Соборної церкви”, ухвалений Радою Народних Міністрів (1 січня 1919 р.), Декрет Директорії УНР, Про створення Священного Синоду (7 жовтня 1919 р.), Універсал Директорії про його скликання, відображено хід його роботи, його оцінка релігійниками, дається характеристика церковним стосункам в Україні. В.Винниченко і П.Христюк у своїх спогадах засвідчують факт призначення на високі міністерські посади І.Огієнка в урядах П.Скоропадського і УНР доби Директорії. О.Войнаренко, який був свідком наукового і релігійного сходження І.Огієнка, описав все це як очевидець даних подій в житті Українського народу уже будучи в еміграції. С.Ярмусь, сучасний релігійний діяч Канади, учень І.Огієнка, дав високу оцінку своєму учителю і вченому, церковно-релігійному діячу, назвав коло тих професорів Київського університету Святого Володимира, які відіграли вирішальну роль у формуванні суспільно-політичних поглядів цієї феноменальної людини – державника і церковно-релігійного діяча, щирого патріота України. У монографії М.Тимошика “Лишусь навіки з чужиною...” спогадам про Івана Огієнка присвячено частину третю монографії (“Спогади"). В ній дають високу оцінку постаті Митрополита Іларіона з вершини сьогодення Блаженнійший Василій Митрополит (родом з Кадубівців на Буковині), всієї Канади, первоієрарх Української православної церкви в Канаді як людині божественного покликання, Голова Президії консисторії Української православної церкви в Канаді Протопресвітер д-р Олег Кравченко як своєму найбільшому учителю, особистий секретар митрополита Іван Похильчук. Особливе місце в джерельній базі належить листуванню С.Петлюри з І.Огієнком як міністром сповідань та Уповноваженим уряду УНР. Зокрема в ланцюгу листів до міністра сповідань І.Огієнка за 1921 р. С.Петлюра дає оцінку діяльності останнього як церковно-релігійного діяча, говорить про чергові завдання в галузі церковного життя, виходячи з нової дійсності, коли українська революція 1917-1920 рр. потерпіла поразку, схвалює програму діяльності на майбуття, розроблену І.Огієнком, говорить про українізацію церкви, видання церковних книжок і їх пере транспортування в Україну, акцентує увагу на тому, що Українська Автокефальна Церква повинна головою церкви мати власного Патріарха, наголошуючи, що така церква допоможе зміцненню та впливу української державності, турбується про долю українського православного населення, що перебувало в межах Польщі після поразки української національної революції 1917-1920 рр. Не менш цінним з точки зору проблеми єдності української церкви не тільки в період дослідження, а й на сучасному етапі є листування Митрополита Андрія Шептицького і Митрополита Іларіона (Івана Огієнка), де піднімається питання єдності УАПЦ і УГКЦ, підкреслюється необхідність пошуків шляхів такого єднання українських церков різних віровизнань в ім’я народу, в ім’я державної єдності українців. Ці ж проблеми Митрополит Шептицький піднімає в листах до українських православних архієреїв, а також до української православної інтелігенції. До важливих джерел дослідження належать також деякі документальні матеріали, зокрема “Конституційні акти України. 1917-1920”[4], матеріали і документи Української Центральної Ради[5], де містяться деякі біографічні дані Огієнка та інформація про склад викладачів Київського університету. Сюди ж належать документи і матеріали мартирології українських церков[6]. Значне місце у дослідження обраної проблеми належить працям самого Івана Огієнка, які належать частково і до джерел і до наукових праць: мова йде про листи, про документи, які він опрацьовував як міністр оповідань і як митрополит, про його спогади і наукові праці, що стосуються церковно-релігійного життя українства.[7] З названих та інших його праць переконуємося, що І.Огієнко (Митрополит Іларіон) був глибоко віруючою людиною, високим професіоналом в галузі церковно-релігійного життя, патріотом, відданим українській справі, в релігії бачив наймогутніший засіб відродження Української держави. В українській історіографії постать Івана Огієнка і як ученого, і як державотворця, і тим більше як церковно-релігійного діяча вивчена недостатньо, поскільки за радянських часів на неї було накладено заборону та й у наші части ставлення до нього неоднозначне, адже ще не всі прихильники тоталітарного режиму поділяють його погляди щодо згуртування всіх людей України на засадах незалежної держави і високої духовності. Найбільш повно постать І.Огієнка, його церковно-релігійна діяльність вивчалася нинішнім доктором філологічних наук, професором Національного українського університету імені Тараса Шевченка, лауреатом премії імені Івана Огієнка Миколою Степановичем Тимошиком. Він присвятив йому ряд досліджень. Серед них – “Голгофа Івана Огієнка” – перше в Україні монографічне дослідження про життя і творчість цього видатного, реабілітованого історією, українського вченого-державотворця і церковно-релігійного діяча. Вона опрацьована ґрунтовно і добросовісно на основі вивчення великого масиву архівних матеріалів, що вперше введено в науковий обіг, залучено також “спецфондовські” та інші видання, що раніше були недоступні для дослідників. Церковно-релігійній діяльності І.Огієнка в монографії, присвячено розділи “Готов я нести люті муки за свій народ, за рідний край...”, “Смиренний богомолець за кращу долю українського народу...”, “Бережімо все своє рідне”[8] та ін. Інша його монографія – “Лишусь навіки з чужиною...: – Митрополит Іларіон (Іван Огієнко) і українське відродження”[9] – написана на основі ретельного опрацювання наявних в Києві, Львові, Кам’янці-Подільському, а також у Швейцарії архівних матеріалів про життя і діяльність Івана Огієнка. У 1997 р. ним опрацьовано також архів митрополита Іларіона, що зберігається в Консисторії УПЦ в Канаді. У частині першій розділі третьому монографії діяльність Огієнка на ниві релігії присвячено параграф “Міністр культів та Головноуповноважений уряду УНР”, розділ третій. “Перший етап вимушеної еміграції” і розділ четвертий “Швейцарії незнана сторона”, у частині другій розділі першому “Перекладач Біблії та історик церкви”. Ще більш глибоко з залученням нових архівних матеріалів розкрито досліджувану проблему в новітніх виданнях. Деякі цінні фактичні матеріали містяться в праці С.Щоголева, в якій подано атмосферу формування суспільно-політичних поглядів І.Огієнка[10], а також праця Д.Дорошенка “Історія України”[11], А.А.Марушкевича “Невтомний працівник українського Ренесансу Іван Огієнко. Педагогічний аспект”[12], де розкриваються питання релігійно-духовної і просвітницької діяльності, починаючи з шкільних років аж до досягнення Огієнком сану Митрополита. Певні фактичні матеріали наявні в праці Н.Полонської-Василенко “Історія України”[13] тощо. Цінні фактичні матеріали знаходимо у ряді збірників і доповідей конференцій[14], статей в різних періодичних[15] та довідкових виданнях[16] і пресі[17]. Зібрані і проаналізовані джерела та література дозволяють в достатній мірі розкрити церковно-релігійну діяльність Івана Огієнка (Митрополита Іларіона) в період 1917-1947 рр. Метою обраної для дослідження проблеми є вивчення церковно-релігійної діяльності в зазначений період. Відповідно до цього завдання дослідника є висвітлення таких питань, як: формування суспільно-політичних поглядів Івана Огієнка; розкриття діяльності Івана Огієнка по відродженню Української православної церкви в умовах національно-визвольної революції 1917-1920 рр.; дослідити його церковно-релігійну діяльність в період польсько-швейцарської еміграції, що тривала в 1921-1947 рр. Структура дипломної роботи визначається характером досліджуваної проблеми, поставленою метою і завданнями дослідження, що випливають з поставленої мети. Вона складається з вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел і літератури. Розділ 1. Формування суспільно-політичних поглядів Івана Огієнка Іван Огієнко народився 2 (15) січня 1882 р. в містечку Брусилові Радомишльського повіту Київської губернії (нині районний центр Житомирської області) у бідній селянській православній родині[18] Івана та Єфросинії (з роду Петриченків) Огієнків. Його батько походив з давнього козацького роду, коріння якого сягають Полтавщини. Його предок козак Максим Огієнко в часи Коліївщини (1768 р.) став одним з ватажків Кліщинського повстання 1767-1770 рр. (село Кліщинці Лубенського полку – тепер Чорнобаївського району Черкаської області).[19] Іван був наймолодшою дитиною в багатодітній родині. На другому, за іншими даними на третьому, році його життя трагічно загинув батько, залишивши вдову – матір з дітьми. Старші брати Івана опанували кушнірське ремесло і жили самостійно, трьох наступних дітей мати віддала на виховання добрим людям, а Івана, шосту дитину в сім’ї, змалку мати брала з собою на роботу в місцеву економію – фільварк, а згодом – на бурякові та хмелеві плантації. У Івана змалку проявлявся потяг до знань, але лише в дев’ятирічному віці він переступив поріг місцевої чотирирічки. Заробляючи на хліб, він одночасно навчався в школі, перериваючи шкільну науку взимку, поскільки не мав в чому ходити. Багато доводилося вивчати самотужки, а також навчати селянських дітей грамоті і молитов, за що одержував незначні кошти. Іван також підробляв прислужуванням у церкві, де місцевий священик Никанор Сташевський навчав його глибокої любові до служби Божої. Саме ці три чинники – побожне ставлення до праці, науки і церкви й формували у молодого Огієнка переконання, світогляд і громадянську позицію, його своєрідний духовний світ. За його спогадами, особливе враження справляли на нього “Життя святих” Св.Дмитрія Ростовського, з якими він познайомився навчаючись у чотирикласній школі. “...Читав їх з нечуваним тремтінням і захопленням... , - писав пізніше Іван Огієнко. – Мені відкрився зовсім інший світ, світ ясний і блискучий, і саме буденне життя моє стало іншим... У мене виросла воля й розум...”[20] У 1896 р., закінчивши початкову чотирирічну школу в Брусилові, він пішки пішов з матір’ю до Києва, подолавши 75 верст дороги, з наміром вступити до військово-фельдшерської школи. Вибір саме цієї школи був зумовлений тим, що навчання в такій школі для нього було безкоштовним. Це було пов’язане з тим, що його батько протягом 25 років був солдатом царської армії. Таких дітей приймали до згаданої школи і утримували коштом держави.[21] Для навчання в інших закладах Огієнко не мав коштів. Проте засади одержання освіти й професії не зовсім задовольняли майбутнього вченого, поскільки, крім всього іншого, по завершенні чотирирічного курсу навчання йому ще належало обов’язково відпрацювати в лікарні протягом шести років за безкоштовне навчання.[22] Ця школа давала майже середню освіту. Іван Огієнко цей період свого життя розпочав з інтенсивної самоосвіти. Він самостійно вивчав цілий ланцюг предметів. Його цікавили, насамперед, історія, література, мовознавство, філософія. У червні 1900 р. він з відзнакою закінчив фельдшерську школу, блискуче склавши іспити і ставши першим серед кращих випускників школи. По її закінченню Іванові випав нелегкий шмат хліба: його визначали до праці у психіатричному відділенні київського військового госпіталю помічником лікаря.[23] З часом він трохи призвичаївся до роботи у божевільні, але як тільки трапилася нагода, негайно звільнився з роботи у госпіталі.[24] Це відбулося насамперед тому, що Огієнко не зміг звикнути до нерідких випадків передчасної смерті хворих, а працював він у відділенні психічних та нервових хвороб, і це постійно пригнічувало його вразливу душу. Саме на цей період також припадає, за свідченням самого Огієнка, його “перше пробудження української свідомості”. Вплив на пробудження української свідомості молодого І.Огієнка справив його приятель – фельдшер Колегії Павла Галагана в Києві Андрій Коровай та часті відвідини вистав українського театру.[25] Юнак цікавився національної справою, бо ріс серед українського оточення, з дитинства розмовляв українською мовою, знав народні обряди і звичаї, любив рідну пісню та ін. І хоч всюди панувала російська мова, попередні дитячі враження, стихійні і цілеспрямовані впливи української культури, історії, їхніх носіїв, народного побуту та любов до рідної землі полонили І.Огієнка. Величезне природне обдарування і різнобічність таланту майбутнього вченого проявлялися ще в його молоді роки. Про це засвідчує, зокрема, і той факт, що після болісних вагань І.Огієнко у травні 1903 р. успішно склав екстерном іспити на атестат зрілості при Острозькій класичній гімназії на Волині і одержав право вступу до університету. Він вступив до університету Святого Володимира на медичний факультет.[26] Але давня мрія про гуманітарну освіту, потяг до глибшого вивчення культури, історії та літератури не давали йому спокою. 18-річний Огієнко постійно думав про історико-філологічний факультет. Проте йому було поставлено умову: тільки на медичному факультеті йому можуть зарахувати до стажу ті три роки, які ще лишилися невідпрацьованими у госпіталі. Інакше ні про яке навчання не могло бути й мови. І тому він змушений був вступати на медичний факультет. Навчання на медичному факультеті дало йому добру нагоду опанувати дві класичні мови – латинську і грецьку, що надзвичайно прислужилося через тридцять років, коли Огієнко приступив до перекладу монументальної праці – Біблії з давніх мов українською.[27] В київський період свого життя, ще будучи учнем військово-фельдшерської школи, а потім і студентом медичного факультету університету, Огієнко надзвичайно ефективно займався самоосвітою. Він, окрім опанування фахових дисциплін, читав багато книг з історичної тематики, відвідував лекції з історії, філології, літературознавчої тематики, уже тоді писав вірші. У 15-річному віці (липень 1897 р.) появилася його перша друкована праця – стаття “Местечко Брусилов. Как живут крестьяне” – в петербурзькому часописі “Сельский вестник”[28], написана російською мовою, оскільки українська була під забороною. Це була стаття про долю селян рідного Брусилова, яку Іван Огієнко знав з власного досвіду. Про ті часи він згадував: “Дуже рано відкрилися мені очі на дійсне життя і я побачив велику й дошкульну бідоту мого українського народу. я бачив як скрізь бідує наш народ, бідує на всіх ділянках життя. І сам я ріс в обставинах таких, що кусок хліба був мені святковою присмакою, і це я бачив і скрізь навкруг себе. І дуже рано я переконався, що саме працею, а часом саме тільки нею, можна поконати бідоту життя... І перша моя ідеологія, яку подиктувало мені живе життя, була: праця – то ціль нашого життя. Все це справляло величезний вплив на формування суспільно-політичних поглядів І.Огієнка і відіграло вирішальну роль у виборі життєвого кредо майбутнього вченого уже в студентські роки. Його девізом стало: “Служити народові – то служити богові”. В університеті Іван Огієнко особливо зацікавився давнім українським письменством, що, зрештою, й обумовило його остаточний життєвий вибір. Вирішальну роль у цій справі відіграв професорсько-викладацький колектив історико-філологічного факультету, лекціями якого надзвичайно захоплювався молодий студент. На схилі літ Огієнко згадував: “У той час у Київському університеті на історично-філологічному факультеті серед професорів були такі видатні вчені, як Г.Флоринський (слов’янознавство), А.Лобода (українська література і народна словесність), С.Голубов (історія Церкви), В.Перетць (церковно-слов’янська, російська й українська мови, палеологія, діалектологія), М.Дашкевич (західна література), І.Лук’яненко (церковно-слов’янська і сербська мови)[29] та ін. Найбільше Огієнка приваблював курс академіка В.Перетця – дослідника давнього українського письменства.[30] Під його впливом після неодноразових клопотань Огієнку вдалося перевестись з медичного на історико-філологічний факультет. Незабаром він проявив себе як один з найздібніших студентів, став улюбленцем академіка Перетця. Слід зазначити, що роки навчання І.Огієнка в Київському університеті (1903-1909) припадали на той період українського визвольного руху, який, за словами С.Петлюри, відзначався стійкою тенденцією до посилення української ідеї в широких масах населення України, зміцнення його творчих сил, активнішого вираження національної роботи, незважаючи на посилення репресивних заходів царського уряду.[31] Зокрема після вимушеного проголошення конституційних свобод почалось бурхливе відродження українського друку, утворення українських громад, клубів, громадсько-політичних організацій. Саме ці процеси помітно вплинули і на “сильне пробудження українського національного почуття” Огієнка, визначення його місця в громадському русі. “Свідома українська праця моя, - писав він про ці часи у своїх спогадах, - розпочалася якраз із року нового буйного відродження України, з 1905 року, й з того часу – по силах своїх... я й працюю на нашому культурному полі”.[32] Саме тоді він, студент історико-філологічного факультету Київського університету Св. Володимира, вперше починає писати українською мовою, стає активним дописувачем київської преси. Найближче він співпрацював з “Громадською думкою”, яка згодом була перейменована в “Раду”. В них вір розміщував замітки, кореспонденції, рецензії, статті, оповідання, поезії. Відповідаючи вимогам часу, злобі дня, його матеріали мали переважно публіцистичний характер, віддзеркалювали події суспільно-політичного значення. В 1906 р. на сторінках “Громадської думки” (“Ради”) за підписом О.Рулька, І.Огієнка, І.Огієнка-Рулька побачили світ десятки дописів молодого студента. Серед них – “Народ готується”, “Забастовочний рух”, “Літопис забастовочного руху”, “Народ бідує”[33] та ін. В студентські роки Іван Огієнко бере активну участь в роботі українського київського товариства “Просвіта”, пройшов школу співпраці в Українському науковому товаристві ім. Шевченка в Києві з такими видатними громадськими діячами, як М.Грушевський, П.Павлуцький, Л.Добровольський, А.Лобода, В.Перетць, збагатившись спілкуванням з Б.Грінченком, М.Дашкевичем, М.Довнар-Запольським, А.Кримським, В.І. та С.І.Масловими, О.Назаревським, Є.Тимченком, М.Величковським, А.Зморавичем.[34] Тоді ж зав’язалося листування молодого І.Огієнка з маститим і авторитетним вже в той час у науковому та літературному світі І.Франком[35], який високо цінував перші наукові розвідки Огієнка, що видно з листа І.Франка до М.Грушевського (1907 р.).[36] З самого початку випуску “Записок Наукового товариства імені Шевченка в Києві” Огієнко, ще будучи студентом, виконував обов’язки коректора, перекладача і неофіційного редактора 1-6 томів записок. Уже 1907 р. в “Записках” появляються його праці, зокрема перекладені ним українською мовою українознавчі студії В.Перетця, А.Лободи, М.Петрова, Г.Павлуцького[37] та ін. На очах у І.Огієнка восени 1907 р. відбувалися і вибори до третьої Думи, які внаслідок реакційного виборчого закону зробили її переважно чорносотенно-октябристсько-кадетською, ворожою інтересам народів Росії. Молодий учений уважно стежив за подіями в Думі, за роботою в ній депутатів від України. Багато надій породив у нього законопроект, написаний М.Грушевським і поданий у березні 1908 р. 37 депутатами Державної Думи від України “Про учення українською мовою”, який у разі схвалення дав би можливість навчати дітей у початкових школах рідною мовою. Відкриття українських шкіл було необхідною передумовою самозбереження нації, адже опанування школярем рідної мови – основний чинник формування його особистості. Проект закону надійшов у думську комісію з питань народної освіти. Навколо нього піднявся шалений галас протесту серед депутатів, насамперед представників монархічних партій і частини, патріотичної громадськості в Україні. Найгучніше лунав голос “Клуба Русских Националистов”, утвореного в Києві 1908 р. з ініціативи професорів Т.Флоринського, В.Чернова, К.Попова, В.Тальберга, протоієрея Г.Прозорова та ін. У резолюції зборів “Клуба Русских Националистов” від 12 травня 1908 р. його учасники відзначили, що законопроект 37 депутатів Думи суперечить здоровому історичному й політичному глузду і не на користь південноросійських губерній. Як наслідок таких дій у циркулярі міністра внутрішніх справ А.Столипіна губернаторам (1910 р.) вкотре українців разом з іншими пригнобленими народами оголошено “інородцями” й заборонено їм створювати будь-які товариства, клуби, музично-драматичні гуртки.[38] Активність студента Огієнка в позалекційний час не могла не бути поміченою адміністрацією університету. А тому, незважаючи на те, що він з відзнакою закінчив у 1909 р. курс навчання, завершував кандидатську дисертацію про творчість видатного українського полеміста ХVII ст. Іоаникія Галятовського (“Ключ Розуміння” Іоаникія Галятовського), його рекомендували на одержання докторської і професорської стипендій викладачі університету А.Лобода, В.Перетць, М.Петров, ректорат відкинув це клопотання і відмовив І.Огієнкові у роботі в університеті Св.Володимира.[39] Так, старанний, даровитий на слово і перо молодий філолог, який хотів працювати при університеті, яку уподобав для вищих студій, для викладання давньої української літератури, яку уподобав як свою спеціальність, залишається поза ним з волі університетського керівництва. Причини цього ясніші ясного: надто патріотичним був цей Огієнко, забагато любив Україну, після 1905 р. розмовляв тільки українською мовою і статті писав тільки до україномовних київських та львівських часописів. Отже, такий Огієнко не потрібен був Київському університету.[40] Ця відмова була зроблена після одержання листа з міністерства освіти на донос туди професора Т.Флоринського, лютого ненависника української мови, завдяки “старанням” якого не змогли побачити світ сотні україномовних книг і періодичних видань, коли він був головним цензором Київського окремого цензурного комітету. Звичайно, це було надто сильним ударом по мріях і планах Огієнка. Щоб уявити, з яким розпачем і болем зустрів цю відмову молодий вчений, варто хоча б фрагментарно оглянути, якими тяжкими і в матеріальному, і в моральному аспекті були для нього студентські роки: звільнення з університету після першого курсу через несплату за навчання, поновлення і заслужене виборення Кирило-Мефодіївської стипендії, вимушені безперервні підробітки – погодинні після лекцій протягом усього періоду навчання і кількамісячні канікулярні, аби допомогти бездомній матері (у 1897 р. повністю згоріло в Брусилові їхнє обійстя) і своїй уже сім’ї (1907 р. він одружився з учителькою з Бруслова Домнікою Литвинчук), закриття властями київської “Просвіти”, активним членом якої він став, смерть матері в листопаді 1908 р. (вона так і не дочекалася відчутної синової допомоги) і, нарешті, ще один удар долі – у липні 1910 р. помер його півторарічний син Євген.[41] Додамо до цього, що за всі роки навчання в університеті ніколи не мав постійного помешкання. Після одруження, зважаючи на брак грошей і дорожнечу приватних квартир, що здавалися піднаймачам у Києві, він знімав помешкання для проживання з дружиною за Києвом – у селі Дзвонкове неподалік Мотовилівки, куди змушений був щодня добиратися після лекцій то потягом, то пішки. Саме на цю мотовилівську адресу він просив свого приятеля зі Львова І.Свенціцького надсилати такі необхідні йому книги за темою кандидатської дисертації про найвидатнішу пам’ятку української літератури “Ключ Розуміння” Іоаникія Галятовського. До всіх несподіваних житейських негараздів додавалася, отже, ще одна, найголовніша – повна непевність у завтрашньому дні. Адже після складання всіх випускних іспитів (13-письмових, 8-усних) на “відмінно” і одержання диплома випускника історико-філологічного факультету університету Св.Володимира із записом “Залишити при університеті з 30 травня 1909 року” Огієнко практично опинявся поза університетом, без будь-якої роботи.[42] Але навіть за цих обставин Огієнко не втрачав надії повернутися в університет і ґрунтовно зайнятися науковою та викладацькою справою. Аби якось зарадити матеріальній скруті, І.Огієнко влаштовується учителем у Київській середній комерційній школі, підробляє репетиторством і, водночас, навчається на Вищих педагогічних курсах, які закінчує у 1912 р.[43] Після їх закінчення він учителював у дво- і чотирикласних народних школах рідного Брусилова.[44] Працюючи учителем, І.Огієнко набуває безцінного педагогічного досвіду, який так чудово знадобиться йому у майбутній і науковій, і пастирській праці на ниві Божій. Труднощі і невдачі, які він уперто, цілеспрямовано долав силою волі, надзвичайною працездатністю, його тільки загартовували, формували характер науковця і борця за українську справу, підживлювали мрію про працю в університеті Св.Володимира. Очікувати звістку з університету Огієнкові довелося майже два роки. За нього боролася прогресивна громадськість України, відстоюючи його законне право працювати в університеті. Протестуючи проти переслідувань українства, на захист І.Огієнка виступив професор С.Єфремов у московській газеті “Русское слово” з статтею “Трагедія молодого українського вченого”[45]. За нього клопоталися перед міністерством освіти такі впливові особи, як А.Імшинецька, С.Зморовичева, що й посприяло, врешті, відміні попереднього рішення, яким Огієнку відмовлялося в роботі в університеті.[46] На початку 1911 р. по міністерству освіти таки вийшов наказ про зарахування з 1 січня Огієнка професорським стипендіатом і призначення йому стипендії в розмірі 1200 карбованців на рік. Однак повідомлення про це він отримав лише в березні 1911 р., коли працював викладачем і вихователем комерційного училища, перебуваючи там практично повний день і не маючи, таким чином, змоги сповна виконувати університетську програму. Цим і пояснюються, очевидно, деякі проблеми, які виникли перед молодим ученим у зв’язку з проходженням ним стажування і затвердження його звіту про наукові заняття в 1911 р. І хоч науковий керівник Огієнка професор В.Перетць дав прихильний відгук про “Звіт професорського стипендіата І.Огієнка з березня 1911 по січень 1912 р.”, учений комітет міністерства освіти своїм рішенням №1965 від 30 квітня 1912 року оцінив цей звіт оцінкою “задовільно”.[47] Якщо проаналізувати публікації Огієнка цих часів, то побачимо, що їх було більше, ніж достатньо, але вони писалися “не за темою” – то були переважно науково-популярні статті, дослідження, рецензії, відгуки з українознавчої проблематики. Все нові й нові україномовні періодичні друковані органи, що активно виникали і поступово розширювали свій вплив на читача після революції 1905 р., потребували саме таких публікацій. І тому Огієнко, чутливий до перших порухів чергової хвилі українського відродження, одним з перших став у ряди духовних провідників національного духу. Так, у кількох числах щоденної газети “Рада” друкуються окремі розділи його майбутнього підручника “Вчімося рідної мови”, дискусійна стаття “Як складати словники” та наукова розвідки “Українська філологічна наука за 1909 рік”, а також “Серед подільських націоналістів”, “Єднання з виборцями”, “Чи не новий похід”, “Науковий метод “українознавства” та ін. Звичайно, ці публікації могли позбавити професорського диплома, університетської кафедри.[48] Протягом 1914-початку 1915 років, не дивлячись на ці обставини, І.Огієнко успішно склав магістерські іспити: з церковнослов’янської, російської, польської, сербської мов, історії російської та європейських літератур (всі на “відмінно”) і, нарешті, одержав високе звання приват-доцента кафедри російської мови та літератури університету Св.Володимира. Перші самостійні лекції в університеті Св.Володимира молодий приват-доцент прочитав у квітні 1915 року. Про них згадував колишній студент історико-філологічного факультету, в наступному відомий літературознавець, професор Віктор Петров (В.Домонтович), автор забороненої раніше праці “Діячі української культури – жертви більшовицького терору”. Він запам’ятався Петрову як блискучий лектор. “Ще й досі, - згадував Домонтович, - в моїх ушах бринить відгук оплесків, що заповнили своїм гуркотом вузький простір шостої аудиторії, вікно якої виходило на луговину ботанічного саду... З несамовитим ентузіазмом ми, студенти, аплодували тоді новому доцентові університету на ознаку щирого свого подиву й визнання. Поза сумнівом, з усіх доцентських лекцій, виголошених у ті часи в університеті, ця була найблискучіша. Вона стала для мене наочним доказом того, як ретельний учений дотиком чарівної палички з дрібної теми здатний створити казковий палац, шліфуючи, обернути камінець у блискучий діамант бездоганної ерудиції. Дослідник сходив з кафедри, як переможець. Декан тиснув йому руку. Студенти продовжували аплодувати”.[49] Безперечно, виходячи з принципів професіоналізму, адміністрація університету не помилилася, надаючи, нарешті, роботу такому зрілому вченому – історику і теоретику літератури, своєму колишньому вихованцеві. Інша річ – національно-патріотичні устремління, громадсько-політичні орієнтири молодого вченого. Вони не могли убезпечити його від подальших неприємностей, які й не змусили себе довго чекати. Уже наприкінці 1912 р. в Києві з’являється своєрідний друкований донос на українство як явище – книга С.Щоголева “Український рух, як сучасний етап південно руського сепаратизму”. В ній вміщена, серед іншого, прямо таки “вбивча” характеристика молодому вченому: “П.Огієнко – патентований українець... Талановитий учень проф. Перетця, п.Огієнко (із селян Київської губ.) на початку 1911 р. залишений при університеті професорським стипендіатом готуватися на професора по кафедрі російської мови і словесності. Очевидно, п.Перетць готує собі співробітника, а з часом – і наступника. Вибір не можна визнати вдалим. Варто прочитати ряд статей п.Огієнка в “Раді” під недвозначним заголовком “Вчімося рідної мови”, щоб визнати в ньому не тільки нахили, але й заповзятливість до українізаторської діяльності...”[50] Головним каталізатором неспокою на кафедрі російської мови, на його думку, був українофіл Огієнко. Отже, житейські випробування для Огієнка лише починалися і хто знає, як би склалася доля вченого, якби не події Першої світової війни, а згодом і лютневої революції 1917 р. в Росії. Восени 1915 р. за наказом військового командування царської армії всі факультети університету Св.Володимира, окрім медичного, були евакуйовані вглиб Росії – до Саратова. Зроблено це було з метою уникнення в тилу армії “студентської маси, що легко піддається всякій агітації”. Як професорський стипендіат, Огієнко був звільнений від військової служби. Не поїхав він і до Саратова. Через родинні обставини молодий вчений змушений був залишитися в Києві. З осені 1914 р. він тимчасово влаштувався вчителем російської мови і літератури до гімназії М.Стельмашенка, влітку 1915 р. працював лектором на літніх курсах учителів початкових класів у Радомишлі, займався репетиторством і викладанням у сьомій Київській гімназії Янковського. Поряд з цим Огієнко зайнявся активною науковою роботою. Зокрема він опрацьовував різноманітні архівні матеріали, пов’язані з історією рідного краю. На основі їх використання він писав історичні нариси, які публікувалися в періодиці і виходили окремими виданнями – “Брусилівська братська школа”, “Брусилівський братський шпиталь”, “Брусилівське церковне братство”, “Брусилівська св.Воскресенська замкова церква”. Ці дослідження повертали з небуття цікаві епізоди з життя провінційних освітніх, релігійних і доброчинних закладів, архівні дані про які, на противагу подібним закладам у центрі, були скупими і безсистемними. За ініціативою автора було започатковано дві цікаві бібліотечні серії – “Нариси культурного життя старої Малоросії” і “До історії шкіл у Малоросії”.[51] Його руками створено унікальну книгу “Містечко Брусілов та його околиці. Історичний нарис”. Як істинний учений, Огієнко ніколи не починав писати будь-який свій твір, не опрацювавши все те, що з цієї проблематики було висловлено іншими авторами чи певною мірою стосувалося об’єкта дослідження. І в цій розвідці про рідне містечко Брусилов він використав всю інформацію про нього з |
