Реферати українською

Соціальне партнерство в Україні, поняття і загальна характеристика - Трудове право України -

Соціальне партнерство в Україні, поняття і загальна характеристика - Трудове право України - Скачать бесплатно

У сучасний період в Україні відбуваються процеси, які можна визначити як формування колективного трудового права. Кризовий стан економіки загострив потребу суспіль­ства досягнути соціального балансу між найманими праців­никами, власниками (роботодавцями) і державою. Зараз на­очно видно, що правовими засобами індивідуального трудо­вого права, в якому основними суб'єктами виступають інди­відуальний найманий працівник і окремий роботодавець, не вирішити нагальних проблем. На перший план виходять, умовно кажучи, суб'єкти інших "вагових категорій" — ко­лективи найманих працівників і колективи роботодавців. Узгодження соціально-економічних інтересів між вказани­ми суб'єктами, а також між ними і державою утворює цілу систему суспільних відносин, які отримали у зарубіжних країнах назву інституту соціального партнерства, котрий пронизує соціально-економічні відносини від національно­го рівня до конкретного підприємства (роботодавця).

Процес законодавчого закріплення колективно-договір­ної системи в більшості країн Заходу розпочався на почат­ку XX століття. Окремі норми колективно-договірної систе­ми було внесено до датського Цивільного кодексу в 1907 p., швейцарського Кодексу зобов'язань у 1911 р. У подальшо­му, із процесом виділення норм трудового права в окрему галузь права (законодавства), набуло поширення прийняття спеціальних законодавчих актів з колективно-договірного регулювання трудових відносин, у Норвегії такий акт прий-нятол 1915 p., Німеччині - у 1918, Фінляндії - 1924 р. У 1948 p. Міжнародна Організація Праці прийняла Конвенцію №87 про свободу асоціації і захист права на організацію, у 1949р. - Конвенцію №98 про застосування принципів права на організацію і ведення колективних переговорів, Рекомен­дації №91 про колективні договори (1951), №94 — про кон­сультації та співробітництво між підприємцями і трудящи­ми на рівні підприємства (1952), №113 — про консультації та співробітництво між державною владою та організаціями підприємців і трудящих (1960), Конвенцію №154 про спри­яння колективним переговорам (1981). Україна ратифікува­ла у різні роки вказані міжнародно-правові акти, таким чи­ном, вони входять до системи національного законодавства і є обов'язковими до виконання.

У країнах з розвиненою ринковою економікою ідеологія соціального партнерства глибоко проникла в соціально-тру­дові відносини, хоча його моделі в різних країнах відрізня­ються організаційно-правовим механізмом (див. Зарубіжний досвід соціального партнерства // Україна: аспекти праці. — 1998. — №1. — С. 38—43). Відомі дві моделі соціального партнерства — трипартизм і біпартизм. У тих країнах, де роль держави в регулюванні трудових відносин невелика (США, Канада, Великобританія), практикується двосторон­ня співпраця між об'єднаннями роботодавців і організація­ми трудящих. Держава може виступати в такій соціальній моделі в ролі арбітра або посередника при виникненні соці­альних конфліктів. Найбільш поширений трипартизм — три­стороння співпраця — у Франції, ФРН, Швеції, Австрії, при якому держава відіграє активну роль соціального партнера (див. Семигин Г.Ю. Социальное партнерство в современном мире. — М., 1996; Соціальне партнерство: яким йому бути? // Голос України. — 1996. — 6 травня).

У всіх країнах Центральної та Східної Європи з кінця 80-х років спостерігається докорінне оновлення трудового законодавства. Першими результатами цієї роботи були: За­кон про страйки, зміни в законодавстві щодо профспілок (1991 p.) та поправки до Трудового кодексу (1992 р.) в Угорщині; Закон про колективні переговори (1990 р.) в ко­лишній Чехословаччині; Закон про профспілки та вирішення трудових конфліктів (1991 р.) в Польщі; румунські закони про колективні договори, трудові конфлікти та профспілки (1991 p.); поправки до Трудового кодексу в Болгарії (1993 p.). Вже деякі з цих змін були предметом тристоронніх кон­сультацій. У літературі вже відзначалось, що у посттоталі-тарних державах, у тому числі в Україні, впровадження соці­ального партнерства відбувається "зверху", а не "знизу", при вирішальній ролі держави (Ляшенко Т. Соціальне партнер­ство: шлях до ринкової держави // Юридичний вісник. — 1999. - №18. - 6-12 травня).

Відносини соціального партнерства мають колективний характер, в їх основі лежить колективний інтерес сторін (Со­ціальне партнерство в Україні: перспективи законодавчого регулювання // Україна: аспекти праці. — 1998. — №2. — С. 22). Колективний характер соціального партнерства виявляється в трьох аспектах: наявності колективного інтересу усіх суб'єктів у сфері застосування найманої праці; наявності колективних відносин у цій сфері; колек­тивній структурі сторін соціального партнерства.

Світовий досвід переконливо засвідчує, що проблеми економіки і суспільного життя, в тому числі у сфері засто­сування найманої праці, вирішуються оптимально, якщо реа­лізується орієнтація не на конфронтацію, а на досягнення соціальної злагоди, узгодження інтересів різних суспільних груп. Стрижнем соціального партнерства є принцип співро­бітництва між роботодавцями і найманими працівниками, який реалізується у формах проведення переговорів, укла­дення колективних договорів та колективних угод, узгодження проектів нормативно-правових актів, консультацій при прий­нятті рішень соціальними партнерами на всіх рівнях.

Предметом соціального партнерства виступають колек­тивні відносини між соціальними партнерами із участі тру­дових колективів у встановленні умов праці; з участі трудо­вих колективів в управлінні організаціями, на яких вони працюють; щодо укладення і виконання колективних дого­ворів та колективних угод на галузевому, регіональному, на­ціональному рівнях; щодо діяльності професійних спілок та інших представницьких органів трудового колективу в соці­ально-трудових відносинах; щодо утворення та діяльності об'єднань роботодавців; з вирішення індивідуальних та колективних трудових спорів. До сфери соціального партнер­ства входять: досягнення консенсусу з питань забезпечення зайнятості, створення додаткових робочих місць, організації оплачуваних громадських робіт, захисту населення від без­робіття; застосування найманої праці з дотриманням техні­ки безпеки, вимог з охорони здоров'я працівників у процесі праці, оплати праці й забезпечення відтворюючої і стимулю­ючої функцій заробітної плати, прав працівників на своєчас­не отримання заробітної плати; забезпечення нормального режиму праці й відпочинку; забезпечення права працівників на участь в управлінні працею на підприємстві, в розподілі прибутку для забезпечення соціальної діяльності підприєм­ства, у визначенні соціальних стандартів і встановленні їх мінімальних меж, у встановленні порядку проведення ко­лективних переговорів, вирішенні колективних трудових спорів тощо.

У теоретичному плані постає питання співвідношення соціального партнерства і колективного трудового права. У широкому розумінні предмет соціального партнерства шир­ший за своїм змістом предмета колективного трудового права. Останнє регулює лише колективні відносини з приводу засто­сування найманої праці, а предметом соціального партнер­ства можуть бути як окреслені нами питання, так і відноси­ни, що знаходяться поза їх межами, зокрема сфера соціально­го забезпечення, охорони здоров'я тощо.

Професор І.Я. Кисельов визначає правові рамки со­ціального партнерства як комплекс правових норм, що регу­люють статус і права профспілок і організацій підприємців, їхню співпрацю на підприємствах і поза ними; колективні договори, особливо в тій їх частині, в якій вони сприяють пом'якшенню трудових конфліктів (обов'язок соціального миру в період дії договору); вирішення колективних трудових спорів насамперед шляхом переговорів і досягнення взаємо­прийнятних компромісів на основі двосторонньої і тристорон­ньої співпраці (Киселев И.Я. Зарубежное трудовое право. — М., 1998. - С.163).

На думку керівника управління Федерації профспілок України з питань захисту економічних інтересів трудящих С. Українця, "об'єктом соціального партнерства є всі питан­ня соціально-економічного і трудового спектру, оскільки неможливо вмістити в одну чи кілька статей всі життєві напрями, з яких укладаються угоди соціальними партнерами; в законодавстві відсутній вичерпний перелік соціально-трудо­вих відносин, крім індивідуальних трудових відносин, до соці­ально-трудових також відносяться відносини зайнятості, со­ціального страхування, соціального забезпечення, охорони здоров'я, освіти, забезпечення житлом, регулювання ринку праці, ціноутворення на споживчому ринку" (Українець С. Соціально-трудові відносини в Україні: зміст і розвиток // Україна: аспекти праці. — 1999. — №3. — С. 35-41).

В узагальненому розумінні предметом соціального парт­нерства може бути будь-яке питання соціально-економічно­го змісту в суспільному житті, щодо якого соціальні партне­ри вважають за потрібне досягти згоди. З другого боку, нор­ми про соціальне партнерство тією своєю частиною, що регу­люють сферу застосування найманої праці, складають інсти­тут колективного трудового права. Тобто соціальне партнер­ство можна розглядати як принцип діяльності суб'єктів ко­лективних трудових відносин і як правовий інститут. Соці­альне партнерство як правовий інститут — це сукупність норм, що регламентують відносини між соціальними парт­нерами — трудовими колективами найманих працівників та їхніми представниками (профспілками та іншими пред­ставниками) і роботодавцями та їхніми представниками, а також між об'єднаннями вказаних суб'єктів щодо вре­гулювання трудових і соціально-економічних відносин у сфері застосування найманої праці й вирішенні колектив­них трудових спорів (конфліктів).

В Україні існували окремі форми соціального партнер­ства: колективні договори, виробничі наради, ради трудових колективів. Однак ринкові відносини вимагають створення нового правового механізму регулювання колективних відно­син у суспільстві. Якщо на рівні підприємства колективна співпраця між соціальними партнерами була врегульована певним чином, то на регіональному, галузевому, національно­му рівнях необхідно було встановлювати цілком нову для нашої держави правову модель. Перш за все виникла проб­лема належного представництва, тобто створення повноправ­них представницьких органів як від найманих працівників, так і від роботодавців. У цьому напрямку були проведені певні організаційно-правові заходи. Указом Президента Украї­ни від 23 травня 1993 p. було створено Національну раду соціального партнерства; 1 липня 1993 p. був прийнятий За­кон України "Про колективні договори і угоди". З 1993 p. укладаються Тарифна угода (1993 p.), а затим Генеральні угоди між Кабінетом Міністрів України і профспілковими об'єднаннями України, а з 1997 p. — ще й Українським сою­зом промисловців і підприємців (з 1999 p. — Конфедерацією роботодавців України). 24 березня 1995 p. прийнятий Закон України "Про оплату праці" (із змінами від 23 жовтня 1997р.); З березня 1998 p. прийнятий Закон України "Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфлік­тів); Указом Президента від 17 листопада 1998 p. створено Національну службу посередництва і примирення. 15 верес­ня 1995 p. прийнято Закон України "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності". Тривалий час у Верховній Раді України знаходяться на розгляді проекти законів "Про соціальне партнерство", "Про об'єднання роботодавців", "Про трудові колективи", нова редакція Закону України "Про колективні договори і угоди". З прийняттям цих законів буде створена сучасна правова база колективного трудового права.

Український союз промисловців і підприємців (УСПП), організований в 1992 p., є неурядовою громадською орга­нізацією, яка об'єднує сьогодні 16 тис. членів — промислові, будівельні, транспортні, наукові, фінансові, комерційні та інші підприємницькі структури, підприємства різних форм влас­ності. У структурі УСПП нараховується 70% підприємств недержавної і 30% державної форм власності. Така структу­ра відображає і структуру форм власності в Україні. Нарівні з іншою діяльністю (захист інтересів вітчизняного виробни­ка, сприяння прийняттю державними органами рішень про структурну перебудову економіки тощо) УСПП здійснює представництво інтересів роботодавців у процесі соціально­го партнерства. У червні 1997 р. УСПП був затверджений членом Міжнародної організації роботодавців (Український союз промисловців і підприємців — учасник колективних переговорів // Україна: аспекти праці. — 1998. — №2. — С. 26-30).

16 жовтня 1998 p. підписано Декларацію про створення Конфедерації роботодавців України. Ініціатором її утворен­ня виступив Український союз промисловців і підприємців, серед засновників — Спілка орендарів і підприємців Украї­ни, Українська аграрна конфедерація, Спілка малих, середніх і приватизованих підприємств України, Асоціація сприяння розвитку приватного підприємництва "Єднання" та Спілка юристів України. 5 листопада 1998 р. в УСПП відбувся Установчий з'їзд Конфедерації роботодавців України, який за­твердив Статут Конфедерації, було сформовано Координа­ційну раду, а також вибрано ревізійну і мандатну комісію.

Конфедерація роботодавців України надає можливість промисловцям і підприємцям:

— проводити єдину узгоджену політику соціально-тру­дових відносин;

— брати участь у переговорах з профспілками на націо­нальному рівні про укладення Генеральної угоди;

— консолідовано відстоювати свої інтереси і захищати корпоративні права щодо розвитку національного товарови­робника;

— координувати дії учасників щодо політики зайнятості, заробітної плати, соціального страхування, охорони праці;

— виступати на міжнародній арені;

— делегувати своїх представників до тристоронніх органів, у Національну раду соціального партнерства, На­ціональну службу посередництва і примирення, спостережні ради фондів загальнообов'язкового державного соціально­го страхування тощо;

— брати участь у підготовці проектів законодавчих актів.

У перспективі будуть створюватися галузеві об'єднання роботодавців.

Кабінет Міністрів України виступає в соціальному парт­нерстві як орган, що здійснює управління об'єктами дер­жавної власності. Держава як суб'єкт соціального партнер­ства в Україні залишила за собою таку важливу функцію як створення правової бази для регулювання соціально-трудо­вих відносин, встановлення на державному рівні мінімаль­них гарантій для трудящих у сфері праці.

Представниками найманих працівників виступають на національному рівні профспілкові об'єднання України. Так, Генеральну угоду на 1997—1998 роки підписали голови 13 профспілкових об'єднань України.

В Україні створено спеціальні органи, котрі здійснюють повноваження у сфері соціального партнерства — Націо­нальна рада соціального партнерства, Національна служба посередництва і примирення (Положення про Національну службу посередництва та примирення затверджено Указом Президента України від 17 листопада 1998 p. №1258/98 // Праця і зарплата. - 1998. - №23. - С. 6). Згідно з Положенням Національна служба посередництва і примирення (НСПП) є постійно діючим державним органом, ство­реним Президентом України для сприяння врегулюванню колективних трудових спорів (конфліктів). Основними зав­даннями НСПП є: сприяння взаємодії сторін соціально-тру­дових відносин у процесі врегулювання колективних трудо­вих спорів (конфліктів), що виникли між ними; прогнозу­вання виникнення колективних трудових спорів та сприян­ня своєчасному їх вирішенню; здійснення посередництва і примирення під час вирішення колективних трудових спорів.