Усi ми знаємо Тараса Григоровича Шевченка як українського народного письменника, справжнього патрiота своєї нацiї. Майже усе написане ним було присвячене Українi, яку поет змальовував з великою любов'ю. Його заклик "Свою Україну любiть" проходить червоною ниткою через усю його творчiсть, так само, як мотив ненавистi до поневолювачiв рiдного народу. Але чи є це пiдставою вважати, що Шевченко ставив свою нацiю понад усе? Може скластися таке враження - багато рядкiв його творiв присвяченi обвинуваченню царської Росiї або польської шляхти. Та лише на перший погляд. Тiльки в дуже обмежених людей патрiотизм набуває форми несприйняття i ворожого ставлення до усiх iнших нацiй. Тараса Шевченка ж обмеженою людиною назвати нiяк не можна. "З його слiв я вперше зрозумiв, як треба любити батькiвщину i свiй народ" - пише про Шевченка... грузинський поет Акакiй Церетелi у статтi "Мої спогади про Шевченка", який вiдчув пiсля спiлкування з українсь ким Кобзарем спорiдненiсть доль двох настiльки рiзних народiв. "Сей новий патрiотизм нашого поета, - уточнює цю думку Iван Франко, - ...основується свiдомо та твердо на любовi до всiх людей, на бажаннi загальнолюдського братерства, на прихильностi до всiх пригноблених i покривджених, мiж котрими перша i найближча серцю поета його рiдна Україна". Для будь-якої людини є природним любити найрiднiше. Але вiддаючи серце близьким людям, наприклад, членам своєї родини, культурна людина не вважатиме ворогами усiх iнших людей лише за те, що вони не входять в коло "близьких". Те саме є справедливим i щодо ставлення патрiота до iнших народiв. Так, нам вiдомо з творiв Шевченка, як вiн ставився до Росiйської iмперiї - "тюрми народiв". Вiн засуджував колонiальну полiтику росiй-ського царизму, увесь державний устрiй. Але саме Iмперiя, царизм були його ворогами - а не росiяни взагалi. "Москалi" як представники ворожого устрою - а не росiйського народу. Росiйський народ у його зображеннi був майже такою самою жертвою, як український та всi iншi народи, що входили до складу Росiйської iмперiї. Од молдаванiна до фiнна пише Шевченко, але його спiвчуття поневоленим також охоплює усiх "од молдаванiна до фiнна". Поет закликає до солiдарностi мiж безправними народами, до їх об'єднання проти спiльного ворога - конкретно го суспiльного ладу. Так само у "Гайдамаках" та iнших творах на iсторичну тематику, хоча у деяких героїв звучить ворожiсть до "ляхiв" взагалi, не слiд плутати їх слова з авторськими. Польський народ не був у розумiннi Шевченка ворогом українцiв, так само, як народ росiйський. Так, упродовж рiзних iсторичних перiодiв певнi нацiї пригноблю ються представниками iнших, i образи за це часто живуть довше за власне поневолення. Але Шевченко не пiддається й таким образам. Вiн пам'ятає про спорiдненiсть мiж близькими нацiями краще, нiж про ситуативну ворожнечу. Того ж батька, такi ж дiти, -
пише вiн про український та польский народи. До народного повстання гайдамакiв призвiв не конфлiкт мiж iнтересами саме народiв - винною є польська шляхта, а самi нацiї, на його думку, є братнiми. I пiзнiше, у вiршi "Ще як були ми козаками" , поет повертається до цiєї ж теми: Отак-то, ляше, друже-брате! Це - рядки з поеми "Єретик". До речi, образ ворога в цiй поемi грають вже не "москалi" чи "ляхи-шляхтичi", а нiмцi - чергове уособлення колонiальної полiтики, як такої, на прикладi конкретних iсторичних обставин. I, нарештi, доказом ставлення Кобзаря до дружби всiх народiв можуть стати рядки ("I Архiмед, i Галiлей"): I на
оновленiй землi Саме "люди" взагалi, без роздiлення на народи, або пригноблених та тих, хто гнобить. Отже, дружба народiв була не лише темою що епiзодично порушувалась у рiзних його творах - вона була частиною шевченкiвської мрiї про свiтле майбутнє. |