Реферати українською

Сімейна медицина, становлення, розвиток, соціально-економічна ефективність - Соціологія -

Сімейна медицина, становлення, розвиток, соціально-економічна ефективність - Соціологія - Скачать бесплатно

Одним із найбільш перспективних напрямків удосконалення системи охорони здоров’я населення України є становлення і розвиток сімейної і страхової медицини. Статистичні дані свідчать, що перспективи розвитку сімейної медицини є, бо бюджетне фінансування охорони здоров’я в Україні постійно зростає. Якщо у 1998 році видатки на охорону здоров’я становили 3,6 млрд.грн., то у 2000 році вони досягли 4,3 млрд.грн., а на 2001 рік у Державному бюджеті передбачено 5,2 млрд.грн., тобто за ці роки видатки зросли на 1,6 млрд.грн. Зростає частка видатків на охорону здоров’я в обсягах валового національного продукту. Як зазначив Міністр охорони здоров’я України Віктор Москаленко: “Наш орієнтир – мати в перспективі показник витрат на медико-санітарну допомогу не 3% від ВВП, а наблизити його до необхідного рівня – 5…8%” [4, с.5]. Але цього замало для поліпшення медичного обслуговування. Необхідно, з одного боку, знаходити позабюджетні кошти, а з другого – завпроваджувати цільові видатки на конкретні форми медичних послуг.

Очевидно, що у тяжкій соціально-економічній ситуації перехідного періоду бажання мати безкоштовне загальнодоступне та висококваліфіковане медичне обслуговування при надзвичайно скромних фінансових можливостях держави є неможливим. Якщо безкоштовне та загальнодоступне, то невисокоякісне. Малі кошти, розділені на усіх, не забезпечують високої якості. Безкоштовність не збільшує доступність медичної допомоги. Зниження ціни підвищує попит на медичні послуги і вони стають більш дефіцитними. Дешеве і безкоштовне може стати менш доступним, ніж дороге.

Стратегічним напрямком у поліпшенні фінансового стану галузі є багатоканальність фінансування. Основний шлях його реалізації – це запровадження загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування і цільових медичних зборів, створення керованого ринку платних медичних послуг. Важливо також широке залучення коштів територіальних громад та окремих осіб. З витрат на охорону здоров’я у розрахунку на одного мешканця Україна займає 111 місце у світі серед 191 країни та 8 місце серед країн колишнього Радянського Союзу. За цим показником нас випереджають країни Балтії, Білорусь, Росія, Молдова і навіть Вірменія з її значно біднішими ресурсами. Проте, за словами В.Москаленка, за інтегральним критерієм ВООЗ – “досягнення цілей охорони здоров’я” все ж таки Україна, перебуває на 60 місці у світі. Це свідчить про те, що матеріальні та кадрові ресурси галузі використовуються із максимально можливою ефективністю [4, с.5].

Ще один важливий принцип – обов’язкова участь громадян у покритті витрат на підтримку власного здоров’я. Така участь стимулює здоровий спосіб життя, робить здоров’я важливим елементом конкуренції на ринку праці. Система фінансування соціально визначеного об’єму допомоги повинна бути побудована за принципом громадської солідарності – багатий платить за бідного, здоровий – за хворого. Систему охорони здоров’я необхідно перевести на фінансування за результатами діяльності. Вільний вибір лікаря та лікувального закладу за бажанням клієнта, розподіл бюджету охорони здоров’я у середині кожної території дозволить створити здорову конкуренцію, забезпечить розвиток охорони здоров’я на основі раціонального поєднання державного контролю і ринкової саморегуляції. Таким чином, активний вплив населення на формування медичної мережі та пріоритетний розвиток найбільш корисних її ланок будуть здійснюватись за принципом – гроші йдуть за пацієнтом.

Головною метою реформи охорони здоров’я є зміна характеру стосунків між системою охорони здоров’я, суспільством та державою. Треба створити необхідні мотивації та включити в орбіту охорони здоров’я інтереси держави, виробників, окремих громадян, повернувши їм активну роль у формуванні соціального замовлення на охорону здоров’я. Реалізацією такого замовлення на основі ринкової економіки будуть займатися лікарняні кооперативи, спортивні, оздоровчі організації, а також сімейні лікарі.

Дільничий лікар є безвідповідальним за долю кожного пацієнта. Йому потрібно виконати план, прийняти певну кількість хворих, але ні оплата його праці, ні соціальний статус ніяк не залежать від стану здоров’я пацієнтів. Немає особистої участі, милосердя, постійності, взаємної довірі між лікарем та хворим. За цифрами з поля зору випала конкретна людина – пацієнт.

Впровадження сімейної медицини в Україні відбувається у складних соціально-економічних умовах, що значно сповільнює цей процес. Різке скорочення бюджетного фінансування на медико-санітарне забезпечення населення в умовах катастрофічного погіршення стану здоров’я народу України вимагає зміни ставлення керівництва держави до медицини та принципів фінансування у системі охорони здоров’я. Докорінне реформування такої розвиненої галузі вимагає кількаразового збільшення фінансування з наближенням його до рекомендованої Всесвітньою організацією охорони здоровя відповідної частки валового національного доходу, що дозволило б на належному рівні гарантувати медико-санітарне забезпечення громадян України. Очевидно, що нині життєвоважливо як задіяти додаткові джерела фінансування галузі – системи добровільного та обов’язкового медичного страхування, так і раціоналізувати використання наявних коштів [1, с.7].

Найефективнішою можливістю покращення їх використання є встановлення пріоритету фінансування первинної медико-соціальної допомоги. Адже за даними країн з розвиненими системами охорони здоров’я (Великобританія, Канада, США, Японія та ін.) вартість медичної допомоги, наданої на рівні первинної ланки, коштує у десять разів дешевше, ніж на наступних рівнях. До того ж на цю ланку покладено і здійснення всього комплексу профілактики та раннього виявлення захворювань, що дозволяє спеціалістам сімейної медицини, як найефективнішої форми організації первинної медико-соціальної допомоги за сімейним принципом, забезпечити 80-90 % звертань пацієнтів.

У своїй доповіді на підсумковій колегії МОЗ України В.Москаленко відмітив: “Головним напрямком реформування є первинна медико-санітарна допомога на засадах сімейної медицини. Перші підсумки її впровадження свідчать про високу ефективність. Сімейний лікар бере на себе до 60 % обсягу діагностичної роботи і, відповідно, у 2…3 рази зменшується рівень госпіталізації та кількість направлень до вузьких спеціалістів. Крім того, на 20 % знижується кількість викликів швидкої допомоги. За прогнозними оцінками лише ці заходи дадуть змогу отримувати щорічну економію близько 900 млл. грн.” [4, с.5].

Впровадження сімейної медицини як інноваційний процес в охороні здоров’я, супроводжується розробкою та апробацією різноманітних моделей, кожна з яких має свою специфіку. Економічні витрати на впровадження інституту сімейної медицини складається з витрат на розробку нормативно-правових документів; підготовку відповідних спеціалістів (лікарів, медсестер та менеджерів); переобладанання лікувально-профілактичних закладів та їх структурних підрозділів; дообладнання лікарських амбулаторій, створення мікроамбулаторій сімейної медицини і відділень сімейних лікарів у поліклініках; наукові дослідження; апробацію в експерименті науково-розроблених моделей впровадження сімейної медицини, формування програм підготовки та перепідготовки спеціалістів сімейної медицини; розробку і апробацію економічних методів управління сімейною медициною (стандарти надання медичної допомоги, нормативні навантаження, тарифікація, система контролю якості і оплати праці, прейскурант цін на лікувально-оздоровчі, діагностичні, реабілітаційні та інші види медпослуг); агітацію та пропаганду сімейної медицини серед населення.

Процес розвитку сімейної медицини обумовлює формування нормативно-законодавчої бази та належного фінансово-економічного забезпечення. Надалі необхідне подальше їх вдосконалення з тим, щоб забезпечити залежність оплати праці спеціалістів сімейної медицини як від обсягу та якості наданих профілактичних, діагностичних та лікувально-оздоровчих і реабілітаційних послуг, так і від кількості населення, що на добровільній основі обрало собі певного сімейного лікаря.

Матеріальна винагорода спеціалістів сімейної медицини має залежати певним чином від реалізації та ефективності заходів первинної медико-соціальної допомоги на сімейно-територіальних дільницях з врахуванням певних показників стану здоров’я та їх динаміки. Оплата за якість надання медичних послуг має визначатися з врахуванням коефіцієнтів складності виконаних процедур і видів роботи, передбачених розробленими прейскурантами, класифікаторами, тарифікацією. Оплата праці менеджерів сімейної медицини також має визначатися ефективністю діяльності сімейних лікарів, середнього і додаткового медичного персоналу, що перебувають під його керівництвом [2, с.213].

Фінансово-економічне забезпечення сімейної медицини може здійснюватись як неекономічними – адміністративними, так і економічними, ринковими методами. Принципи фінансування визначаються суспільними можливостями та державною політикою у галузі охорони здоров’я. Вона має бути спрямованою на децентралізацію управління, розвиток самоврядування у лікувально-профілактичних закладах та самостійность працівників охорони здоров’я на правовій, договірній основі.

Вільний вибір сімейного лікаря та розділення функцій дозволить створити умови для здорової конкуренції, що сприятиме здешевленню вартості медичних послуг та більш раціональному використанню коштів. При переході на господарський розрахунок і нові умови господарювання медичні заклади і зокрема, сімейні лікарі, можуть за угодами отримувати як бюджетне фінансування, так і позабюджетне від працедавців і організацій, підприємств та страхових фондів. Крім того, вони, оговоривши це в угодах, можуть також надавати платні послуги населенню. Причому, очевидно, що у зв’язку зі скороченням бюджетного фінансування та обмеженням коштів підприємств через кризу і скорочення виробництва має на перспетиву зростати частка платних медичних послуг. Господарський розрахунок і комерція – це два взаємопов’язаних види діяльності. За змістом господарський розрахунок – це внутрішні, а комерція – зовнішні зв’язки медичного закладу в нових умовах господарювання. Нині найбільша увага приділяється розвитку внутрішніх зв’язків – госпрозрахунку, оренди і т.д., спрацьовують форми і моделі забезпечення господарської самостійності [2, с.219].

У нинішніх реальних умовах практично значну частину діяльності сімейного лікаря (як галузі в цілому) зростаючою мірою буде скерувати і оцінювати ринок медичних послуг, тобто сукупність тих обставин, які складаються при задоволенні ринкових потреб, господарських витрат та отриманні прибутку. У сімейного лікаря з ринком медичних послуг поступово проявляться чіткі системно-комунікативні зв’язки (прямі та зворотні). На ринок медпослуг він буде надавати свої медпослуги та інформацію про них (ціна, властивості, переваги і т.д.), ринок буде повертати сімейному лікарю гроші за надані медпослуги та інформацію про те, як споживч їх сприйняв (ставлення до якості, ціни, культури і т.д.). На ці зв’язки мають активно впливати державні органи охорони здоров’я, що мають встановлювати нормативно-законодавчі акти щодо діяльності сімейного лікаря. Важливе значення має надаватись впливу споживачів медпослуг – їх вимоги щодо якості, асортименту, умов надання медпослуг, ставлення до ціни, культури, якості тощо.

Створення ринку медпослуг у зв’язку з перетворенням медицини з сфери обслуговування у галузь народного господарства ставить проблему організації системи контролю якості та медико-економічних стандартів роботи спеціалістів. Причому до різної діяльності мають застосовуватись різні підходи. Так, якість профілактичної діяльності має оцінюватись передовсім органами охорони здоров’я, які оплачують цю діяльність через досягнення кінцевих результатів закладу сімейної медицини. Якість наданих медпослуг і допомоги оцінюється передовсім самими пацієнтами, що їх отримали (та їх страховими установами в умовах страхової медицини) в трьох аспектах: терміни (своєчасність), результативність та вартість (обгрунтованість) комплексу виконаних процедур та призначень. При невдоволенні пацієнтів здійснюється експертна оцінка як менеджером сімейної медицини, так і органом охорони здоров’я. Оплата праці сімейного ліаря має бути пов’язана з його іміджем, кількістю обслуговуваного населення. Найбільш доцільними нині є бригадні форми організації та оплати праці, при яких спеціалісти сімейної медицини об’єднуюються в мікроколективи. Реалізація різних економічних моделей сімейної медицини визначається державною політикою та формами власності в галузі охорони здоров’я [2, с.221].

Виконані наукові дослідження свідчать про ефективність впровадження сімейної медицини як для громадян та медичних закладів, так і для держави в цілому. Широке впровадження економічних методів в управління сімейною медициною дозволить домогтись значних успіхів у підвищенні якості медико-санітарного забезпечення населення, зміцненні та збереженні його здоров’я.

На сьогоднішній день в амбулаторно-поліклінічній службі до лікарів первинної ланки звертається 40 % хворих, а до лікарів-спеціалістів – 60 %, обслуговування сімейним лікарем показує, що це співвідношення змінюється. Очікується, що до лікарів первинної ланки буде звертатися 60-70 % хворих, а до лікарів-спеціалістів 30-40 %, що наблизить нас до раціонального використання ресурсів, коли на первинному рівні за даними Всесвітньої організації охорони здоров’я обслуговується 90 % хворих. На основі вивчення фактичного обсягу і потреби населення в амбулаторно-поліклінічній допомозі ми встановили, що створення інституту лікарів загальної практики – сімейних лікарів – уможливить скорочення затрат на безліч консультацій вузьких спецілістів, направлення пацієнтів у різні центри, а також підвищить якість та оперативність діагностики на амбулаторному прийомі. Стає очевидним, що така кількість вузьких спеціалістів не потрібна на амбулаторному прийомі. Для здійснення переходу до організації первинної медико-санітарної допомоги за принципом сімейного лікаря у Львівській області проводиться цілеспрямована робота. Підготовка фахівців відбувається в інтернатурі чи на 6-місячних курсах спеціалізації на кафедрі сімейної медицини Львівського державного медичного інституту. На сьогодні у Львівській області функціонує 6 амбулаторій і 3 відділення сімейних лікарів – у яких працює 128 лікарів загальної пратики. Кількість населення на територіальних діьницях сімейних лікарів від 1200 до 1500 осіб. При формуванні сімейно-територіальної дільниці виконується право пацієнта на вільний вибір лікаря. Графік роботи складений так, що 50 % часу лікарі проводять на прийомі, 50 % – в сімях. На одного сімейного лікаря припадає від 6065 до 8962 відвідувань, для порівняння у поліклініці від 3913 до 5859. Фінансування закладів сімейної медицини здійснюється із загального бюджету та індивідуальної або адресної гуманітарної допомоги.

Економічні показники діяльності амбулаторії сімейного лікаря підтверджують положення, що сімейна медицина рентабельна за рахунок зменшення направлень на консультації, аналізи, госпіталізацію. Прийом сімейного лікаря дешевший за прийом лікаря-спеціаліста в 2 рази.

Отже, сімейно-медична практика є соціально, медично та економічно обгрунтованною, але ефективність її функціонування залежить від впливу соціально-економічних та правових чинників.

Практика показала, що діяльність амбулаторій сімейного лікаря є логічною основою ефективної системи охорони здоров’я, оскільки вона відповідає більшій частині запитів населення.

Початок нового тисячоліття наша держава зустрічає з розумінням неминучої цінності для суспільства фізичного і психічного здоров’я кожного з його членів, необхідності турботи про здоров’я нації. Указом Президента України 2001 рік оголошено в Україні роком охорони здоров’я населення, а одним з головних завдань є зосередження ресурсів для виконання програми впровадження сімейної медицини. Все це показує, що соціологія сімейної медицини стане важливим напрямком соціологічної науки.

ЛІТЕРАТУРА: 1. Базилевич Я.П., Фуртак І.І. Економіка впровадження сімейної медицини. Львів, 1995. 2. Борисевич М.Д., Полотайко Є.М. Роль родинної медицини в збереженні та зміцненні здоров’я трудового потенціалу. // Науково-практична конференція “Трудовий потенціонал України”. Тези доповідей.-Львів.-1992.

3. Голяченко О.М., Голяченко А.О. Економіка Української Здоровоохорони.- Вінниця.-1996. 4. Москаленко В. Діяльність галузі охорони здоров’я у 2000 році, завдання щодо подальшого її розвитку та поліпшення рівня здоров’я населення Украї­ни. // Ваше здоров’я.– №8, 2001.