Говорячи про взаємозв’язок національних інтересів та міжнародної торгівлі, слід згадати про теорію міжнародної торгівлі. Економісти класичного напряму відстоювали особливу теорію міжнародної торгівлі, з огляду на меншу мобільність ресурсів між націями. Адам Сміт вважав, що "із усіх видів вантажу найгірше піддаються транспортуванню люди", а капітал і праця лише інколи перетинають національні кордони. Оскільки зарплата і прибуток не вирівнюються при цьому переміщенням праці і капіталу, міжнародна торгівля відбувається на основі витрат виробництва. Викладена в роботі "Дослідження про природу і причини багатства народів" (1776 р.) економічна система А. Сміта будувалася на тому, що нижчі витрати виробництва товару однієї нації порівняно з витратами виробництва цього самого товару іншої нації означають її абсолютні переваги. Отже, якщо одна нація має абсолютні переваги у виробництві певного товару, а інша - іншого, то кожна може спеціалізуватися у виробництві і торгівлі товару, витрати виробництва якого найменші. Відстоюючи особливу теорію міжнародної торгівлі, Д. Рікардо, як і А. Сміт, основою цієї теорії вважав відносну нездатність капіталу до переміщення між країнами. Він також відзначав вигідність міжнародної спеціалізації і торгівлі, коли країни мають абсолютні переваги. Та чи буде вигідною торгівля для країни, витрати виробництва всіх товарів котрої нижчі, ніж в іншій країні? Відповідь на це питання дає теорія порівняльних переваг. Найбільш повно і послідовно теорія порівняльних переваг викладена у праці Д. Рікардо "Початки політичної економії й оподатковування" (1817 p.). З погляду теорії можна припустити існування трьох видів співвідношень витрат виробництва однотипних товарів у різних країнах: рівні, абсолютні та порівняльні. Відповідно, можна виділити і три типи переваг. Підхід Рікардо грунтується на тому, що сукно і вино виробляються лише за рахунок чинника праці у двох порівнюваних ним країнах - Англії та Португалії. З цього випливає, що відносні ціни є просто оберненими величинами затрат праці на одиницю продукту. Відомий приклад, наведений у таблиці, дає уявлення про співвідношення між трьома видами таких витрат.
У першому випадку, відповідно до
погляду Адама Сміта, коли співвідношення витрат в обох країнах рівні, зовнішня
торгівля не може виникнути (незважаючи на те, що Португалія може виробляти обидва
товари дешевше), оскільки для торгівлі просто немає стимулу. У третьому
випадку Португалія має порівняльну перевагу щодо вина, бо різниця у витратах на
вино вища, ніж на сукно. Португалії вигідно відправляти вино в Англію, де його
одиниця відповідає 1,2 одиниці сукна, і займатися цим доти, доки одиниця вина може
продаватися в Англії більш ніж за 0,88 одиниці сукна. Відповідно, Англії вигідно
спеціалізуватися на виробництві сукна, якщо за одиницю вина необхідно віддати
менше 1,2 одиниці сукна. Отже, доктрина порівняльних витрат установлює верхню і
нижню межі, у яких обмін між країнами може бути взаємовигідним. "Вигоди торгівлі" у прикладі з порівняльними перевагами виявляються й у загальній економії на витратах на одиницю продукції: до вступу в торгівлю Англії та Португалії потрібно 390 робочих годин для виробництва кожної одиниці тканини й одиниці вина; після обміну ці чотири одиниці потребують тільки 360 робочих годин. Завданням Рікардо було довести, що передумови міжнародної торгівлі відрізняються від передумов внутрішньої торгівлі. Якби Англія і Португалія були двома регіонами однієї країни, то весь капітал і праця перемістилися б у Португалію й обидва товари вироблялися б там. У межах однієї держави торгівля між двома регіонами вимагає абсолютних переваг, тоді як порівняльна перевага - необхідна умова для міжнародної торгівлі. Приклад Д. Рікардо характерний для капіталістичного господарства. Абсолютна перевага Португалії перед Англією у виробництві вина являє собою важливий чинник того, що спеціалізація у випуску цього товару принесе Португалії економію у затратах на працю. Що стосується спеціалізації Англії у виробництві сукна, то тут справа виглядає інакше. Мова йде вже про відносну перевагу. Така спеціалізація буде вигідна навіть у тому разі, якщо ввезений Португалією товар міг бути зроблений там із меншими затратами праці, ніж в Англії. Хоч Португалія могла б виготовити сукно силами 90 осіб, їй вигідніше вивозити його туди, де на виробництво цього ж сукна потрібна праця 100 осіб. Тому Португалія буде інвестувати у виробництво вина, за яке вона отримає з Англії більше сукна, ніж вона зробила б сама, якби перемістила частину свого капіталу з виноробства у виробництво сукна. Визначаючи чинники цього процесу, Д. Рікардо робить висновок: "Отже, виявляється, що країна, яка володіє значними перевагами щодо машин і майстерності і тому виготовляє товари за допомогою значно менших затрат праці, ніж її сусіди, може ввозити в обмін на такі товари частину хліба, необхідного для її споживання, навіть у тому разі, коли її земля родючіша й вирощування хліба потребує в ній менше праці, ніж у країні, звідки він увозиться". У той самий період ідея вигідності виробничої спеціалізації на основі використання порівняльних переваг була розвинена іншим англійським економістом - Робертом Торренсом у роботі "Нарис про зовнішню торгівлю зерном", виданій за два роки до праці Д. Рікардо. Це дало підстави західним історикам економічної думки розійтися в оцінці того, хто є основоположником теорії порівняльних переваг. Однак і ті з них, хто віддає пріоритет Торренсу, вважають, що Рікардо пішов далі, розвинувши його ідею до рівня теорії. Представником "класичної" школи вважається і Джон Стюарт Мілль. У його книзі "Про закони обміну між країнами" (1844 p.), був викладений "закон міжнародної вартості". Сучасний американський економіст Джон Чіпмен вважає цей закон "одним із найбільших досягнень людського інтелекту". Той факт, що робота отримала визнання лише через 100 років, Чіпмен пояснює тим, що "цей закон був занадто великим відкриттям для свого часу". Якщо викладена в працях
Рікардо-Торренса теорія порівняльних переваг лише визначила принципи міжнародного
поділу праці, то сформульована Міллем ідея "конкуруючої рівноваги"
теоретично обґрунтовувала положення Рікардо-Торренса і розкривала його механізм. У
своїх міркуваннях і доказах Мілль не застосовував математичні символи. Проте
сучасні економетристи вважають, що хід його міркувань і доказів настільки
логічний, що, лише володіючи сучасним математичним апаратом, можна гідно оцінити
його внесок в економічну науку. В основі сучасної теорії управління лежать насамперед дві основні течії економічної науки: кейнсіанство і класичний підхід, або неокейнсіанство та монетаризм (неокласичний підхід). Саме ці два теоретичні напрями створили і визначають сьогоднішні механізми, інструменти та критерії оцінки управління зовнішньоекономічною діяльністю країн із ринковою економікою і міжнародних економічних та фінансових інституцій. Уся система управління зовнішньоекономічною діяльністю й економікою загалом, починаючи з термінології, статистичних показників, багатофакторних економічних моделей і закінчуючи виробленням зовнішньоекономічної політики і стратегії, ґрунтується на вченні Джона Мейнарда Кейнса та класиків монетаризму. Наприкінці 20-х - на початку 30-х років XX ст. Кейнс працював над створенням теорії управління народним господарством. Економічні кризи вже тоді викликали необхідність теоретичного осмислення і створення системи управління економікою, включаючи і зовнішню торгівлю. "Велика депресія" 1929-1932 pp. трагічно підтвердила таку потребу і змусила політичні кола й уряд переглянути свої ліберальні погляди на можливість активного втручання в господарське життя, побудоване на принципах вільного підприємництва. Іншими словами, наукові погляди Кейнса, котрий закликав до більшої ролі держави в управлінні економікою, збіглися з історичною необхідністю розвитку інституційного управління. На початку 30-х років макроекономіка стала не тільки основним розділом економічної науки, а й найважливішою галуззю державного управління. Підсумкова праця Кейнса
"Загальна теорія зайнятості, процента і грошей" (1936 р.) стала
фундаментом сучасної економічної думки і практики. Участь країни в міжнародному поділі праці,
з одного боку, і забезпечення її міжнародної економічної безпеки, з іншого, є
стратегічними напрямками управління зовнішньоекономічною сферою країни. Ще в 50-60-ті
роки кейнсіанский напрям дістав гідного суперника - монетаризм, який, однак, почав
застосовуватися у практиці державного регулювання лише на початку 80-х років.
Інтелектуальним лідером монетаристів став професор Чиказького університету Мілтон
Фрідман. На початку 80-х років, наприкінці другого за складністю економічних проблем періоду в економічній історії розвиненого капіталізму, монетаристські концепції актуалізувалися під впливом десятирічної структурної кризи у світовій економіці в уже сформованій залежності між країнами. Структурні реформи і макроекономічна адаптація, що відбулися спочатку в США, а потім у Західній Європі, передбачали дерегулювання в макро-і зовнішньоекономічній сферах на національному рівні, зрушення у бік міжнародних механізмів конкуренції й у зв'язку з цим перехід до більш ліберальних і демократичних форм регулювання фінансовими і монетарними інструментами, зокрема до координації внутрішньої макроекономічної політики. Такий підхід,
застосований на практиці американською адміністрацією президента Р. Рейгана на
початку 80-х років, а потім і в Західній Європі, дав змогу подолати стагфляційний
процес, побудувати нову систему регулювання світових господарських зв'язків
монетарними засобами, яка не стримувала зростання, враховувала реалії національних
суверенітетів і не створювала надмірної наднаціональної директивності. Економісти-неокласики мало додали суттєвого до теорії міжнародної
торгівлі Мілла. Взагалі теорією міжнародної торгівлі ми називаємо теорію, основним
питанням якої є таке: якщо платіжний баланс підтримується у стані рівноваги, тоді
якими є доходи від торгівлі і як ці доходи розподіляються між країнами залежно від
умов торгівлі? Проте в наш час ця теорія була перероблена Хекшером й Оліном -
двома шведськими економістами. Таким чином, теорія Хекшера-Оліна пропонує інструмент для аналізу впливу змін у торгівлі на власні економічні структури країн і, зокрема, на внутрішній розподіл прибутків. Ця теорія надає чіткості старій класичній теоремі, згідно з якою торгівля замінює рух факторів між країнами, і тому вона ставить питання про те, чи може одна тільки торгівля - за відсутності повної міжнародної мобільності факторів - вирівнювати ціни на всі фактори виробництва в усіх країнах, що торгують. У цьому зв'язку зауважимо, що хоча теорія міжнародної торгівлі Рікардо-Мілля пройшла випробування з більшим успіхом, ніж багато інших елементів класичної політичної економії, навіть ця теорія сьогодні ґрунтовно перероблена. ЛІТЕРАТУРА:
|