Займаючись довший час порівнянням арійських мов, я прийшов до висновку, що українська мова є старшою не лише за усі слов'янські, не виключаючи й так звану старослов'янську, але й за санскрит, давньо-грецьку, латину та інші арійські (індо-європейські) [Підкреслення у тексті та коментарі у квадратних дужках мої - перекладач]. Та між тим українська мова до цього часу не має навіть впорядкованого словника! [Наприкінці 19 сторіччя це дійсно було так через заборону у Російській імперії освіти та книгодрукування українською мовою. Славнозвісний словник Грінченка з'явився лише на початку 20 сторіччя] Проте, ця обставина не завадила нашим та іноземним філолоґам відкрити дійсне джерело давніх мов. До того ж останнім часом закордонні вчені почали переконуватися, що колискою арійських племен не була Середня Азія, а так звана Сарматська (або Слов'янська) долина. На цій рівнині й понині живуть українці та колоністи на півночі, що походять від них: новгородці та взагалі росіяни. Відомо, що новгородський діалект російської найбільш подібний до української мови [З усіх колоній Київської Русі Новгородська республіка (1137-1478) була заселена значно більшою кількістю вихідців з метрополії - України - ніж Московське князівство. Українська культура, мова, демократична форма правління - Віче, навіть грошова одиниця - гривня, усе це прижилося у Новгороді краще на відміну від Москви, де панував фіно-угорський й татарський елемент. Пізніше незалежність та самобутність Новгорода була знищена московським царем Іваном Третім. У результаті його походів та масових убивств мирного населення у 15 сторіччі Новгород було приєднано до Московської держави]. Взагалі визнано, що цивілізація сильно впливає на псування та зміну початкових мовних форм, тому французи та італійці вже не розуміють латини, а німці - ґотської мови. Таким чином, і давня індійська цивілізація з первісної мови виробила санскрит, котрий вже зовсім не вважається як раніше "батьком усіх арійських мов". А, позаяк, культура мало вплинула на українську мову [суперечливе твердження, проте автор вочевидь має на увазі сучасне йому невтішне становище української культури доведеної у 19 ст. до такого стану століттями цілеспрямованого нищення з боку російського імперського режиму] , то не дивно, що вона зберіглася краще за інші. Так від українського слова ходити походить находити, знаходити, а по тому й знахар, або той, що знає де що знайти, як взятися за справу та інше. Звідси нове слово знати, санскритською пишеться gnatum, вимовляється - "джнатум" (знати). З цього бачимо, що первісне українське з перероблене на g (дж); у латині на g, у німецькій та анґлійській на k, у італійській та французькій на c, наприклад: conoscere, connaitre (знати). У тому ж, що й знахар та знати походять від знаходити (по-польському - znachodzic), неможливо сумніватися. Так само точно від латинського venire походить invenire, але ці форми вже є порівняно новими, а тому у слов'ян їх вже немає. Польське invenciya вже взяте з латині по прийнятті християнства. Немає сумніву, що назви чисел, що їх вживають усі індо-європейські народи, належать глибоій давнині, тож яби ми могли пояснити їхнє (тобто назв чисел) походження, то таким чином знайшли б ключ до розв'язання арійського питання. Ось як, на мою думку, на підставі форм української мови можна пояснити походження назв перших чисел, а саме: 1
2
3
4
5
6
7
Українське сімкрот замість "седмрот", польське siedmkroc, санскр. saptakritwas (сім разів). Литовське tris kartas (три рази), du kartu (два рази). Українське кроть, польське kroc, російське крат, старослов'янське крате, походить від українського крутити. Від укр. скрутитися в значенні турбуватися, походять українські скрута (скрутне, важке становище), скрутний, скрутно, польське kruto, російське крутень (у словнику В.Даля означає нетерплячий, швидкий, у тверському діалекті "окрутный" означає спритний, зграбний). Тож можемо стверджувати, що вже звідси, а саме від українського крутити в переносному сенсі виникли санскритські корені: kar, kri (робити, працювати), лат. creo (роблю, створюю), creator (творець), санскр. kartar (творець). Проте, українське слово крутити знаходимо в інших мовах також і в прямому значенні. Так наприклад: укр. кручу перейшло у старослов'янськім та польськім у носове кронцом, krencem, krece, санскр. теж носове kunthshami (читаємо "крунчамі" - згинаю), латиною вже не носове cucio (катую), crux (тортура, хрест) тощо. Польське okrutny (лютий), okrutnie (безжально, по-звірячому) також походить від українського окрутити у значенні згинати, сручувати тощо. Російське кручинить у словникові Даля тлумачиться як сумувати, знущатися. Таким чином лат. crucio походить від того самого кореня, що й creo, але без українсьої мови, якої не лише західні але й слов'янські вчені не знають достатньо, ми не могли у тому пересвідчитися. Сансритське krig (читаємо "крідж" - грати, бавитися), походить від того самого кореня, бо від крутити походить круг, кружляти, російське кружить, польське krazyc, або гуляти, грати у коло, українською - кружитися. Від санскритського krunthshami, помилково виводять анґлійські shrine, screen, французьке ecran, але вони походять від українського крити, скрити. Звідси українське сриня, польське skrzynia (скриня, шафа) тощо. Проте укр. крити, покрити, накривати знаходиться й в анґлійському to cover та у французькому couvrir, але слово скриня (лат. scrinium) напряму вироблене українцями, а не італійцями або греками. 8
9
Певно вищезгадані санскритське nava, латинське novos, українські новий, новак походять від того ж кореня, що й російське невеста (наречена) та польське niewiasta (жінка) або недосвідчена, та, що не-відає. Здається це підтверджує й форма грецького nefos, франц. neuf, анґл. new (новий). Польське nie wie означає не знає, не відає, не розуміє; російське невежа означає власне неосвіченого, того, хто не знає, та відповідає грецькій формі nefos. Тож можна принустити, що первісна форма була "невий", потім новий, лат. novus, італійське nuovo, novo, французьке nouveau та санскритське через звичайну зміну українського о на а - nava. 10
11-ть, 12-ть, 20-ть, 30-ть, 50-т
100
1000
Таким чином, завдяки вищенаведеному порівняльному аналізові ми можемо стверджувати: 1. Що відкриття та названня перших десяти чисел, що вживаються зараз усіма арійськими (індо-європейськими) народами, зроблене слов'янами, а у більшій мірі так званими українцями, або русинами, від котрих, тобто від Київської Руси, сама ж сучасна Росія отримала свою назву. [Після перемоги у Північній війні проти Швеції та придушення спротиву українського народу на чолі з гетьманом Іваном Мазепою у 1721 році московський цар Пьотр Перший проголосив себе імператором, а назву свєї держави Московії змінив на "Россия" - візантійська транскрипція назви давньої української імперії Руси (доречі й герб Російської імперії було взято Петром візантійський - чорний двоголовий орел). Він заявив: "Отныне народ московский будет зваться народом русским!" За те, щоб західні писці віднині писали Russia заміст Moscovia Пьотр заплатив золотом. Таким чином він хотів, аби його новоутворена імперія виглядала в очах Європи спадкоємницею знаної Київської Руси, що існувала до 12-13 сторіччя. Він хотів, аби на заході вважали, що у Східній Європи споконвічно панували лише москвини-росіяни. Слід визнати, що йому це вдалося - Захід переважно й досьогодні так думає. Петрові було легше це робити, знищивши істиного спадкоємця Руси - Україну, та проголосити українців малоросами та частиною виликоросійського народу. Тож русини-українці втратили не лише державу, а й історію. Ось де коріння національної політики Росії. Тут слід згадати й про походження назви "Україна". Це звісно ніяка не "окраїна" (такого слова в укр. мові взагалі нема - є "околиця"), бо у 12 сторіччі, коли ця назва виникла, поруч не було жодної держави, яка могла б назвати могутню ще імперію своєю "окраїною" (Москва, наприклад, була лише заснована у 1147 році). Натомість ймовірно, що назва "Україна" складається з двох слів: "у" (тобто "в", "всередині") та "країна". Так позначалася метрополія, або етнічні землі русинів - господарів імперії Київської Руси, без урахування колоній. Тобто Русь (імперія) мінус колонії дорівнює У-країна ("внутрішні землі"). В німецькій мові теж існує подібний термін - Inland (in - в, у, Land - земля, країна), що вживається на противагу Ausland (закордон). Виникнення цієї назви було зумовлено тодішніми процесами розпаду імперії та необхідності окремого позначення її "неколоніальних" територій. Але стара назва Русь зберігалася за Україною аж до середини 15-го сторіччя про що свідчать числені документи та літописи, а за її окремими частинами - до 19-го (Галичина) та 20-го (Закарпаття) столітть. А Росія має до історичного та культурного спадку Київської Руси приблизно таке ж відношення, як до відповідного спадку Римської Імперії (Roma) має її колишня колонія Румунія (Romania)]. 2. Що відкриття цих чисел не може вважатися надто давнім, порівняно (певно перед тим уже був у вжитку інший простіший спосіб рахування), бо мова тодішніх слов'ян, а переважно головного племені, була такою самою, як сучасна українська мова, і навіть тоді вже була частково змінена. Таким чином, замість до-сита вже казали досить, замість тере-той казали терти, тере, тре тощо. 3. Що вже тоді наші пращури святкували сьомий день. Небагато пройшло сторічь від часів панування латинської мови, але зараз її вже ніхто не розуміє, так само німці не розуміють мови ґотів. Діалекти диких людей змінюються протягом кількох поколінь, мова ж українців, хоча теж не зовсім у первинній формі, стоїть досьогодні твердо, наче непохитна скеля. Якщо колись не скоро здійсниться ідея про загальну слов'янську мову, то українська перша перед усіма має на це право, бо то є мова корінна, й тому-то всі слов'янські народи краще розуміють її, ніж усі інші мови. Так, поляк, словак, чех, серб та інші легше зрозуміють українця, ніж росіянина, а цей останній швидше зрозуміє українську, ніж польську, чеську тощо. А між тим деякі російські та польські вчені стверджують, що українська мова є продуктом виродження вже у історичний час! Ось до чого довело минуле розповсюдження (не у розмові, але у писанні) так званої старосло'вянської, а пізніше церковно-слов'янської мови! ["Старослов'янська мова виникла з потреб створення перекладів культової літератури для поширення та зміцнення християнської віри й богослужіння серед давніх слов'ян. У 60-х роках 9 сторіччя, 862 або 863 року у Константинополі слов'янські просвітителі Констянтин (Кирил) та Мефодій з цією метою й створили першу слов'янську літературну мову на основі рідного їм солунсько-македонського діалекту староболгарської мови..." М.Ф.Станівський "Старослов'янська мова. Навчальний посібник для студентів педагогічних інститутів.", Київ, видавництво "Вища школа", 1983 р.]. Так російське ходил, просил, дал, польське chodzil, prosil, dal (українською - ходив, просив, дав) походять від старослов'янської л. Що ж на це скажуть санскрит та латина? Навіть більше цих останніх вироджені грецька, ґотська, анґлійська можуть протестувати проти настільки ненаукової думки. А ось провансальське подвоєне dadawa, українською - дав, так само й санскритське dadaw або dadau, але й у Вятській ґубернії говорять пошоу замість загальноросійського пошел, або польського poszedl, нашоу замість нашел. Таке саме зустрічаємо й у латинському polui, у давнину poluvi, habui замість "habeui", fui замість "fuvi". Латинське amavi, amaban беруть закінчення від українських -в, -вем, наприклад, любив, любивем (я любив), польською lubie, lubiem. Таке саме закінчення мають італійське amava, іспанське amaba (змінюючи v на b). Українське скребавем (або я скребав) латиною звучить як scribebam, ітілійською - scriveva, іспанською scribeba, французькою j'ecrivai. З цього бачимо, що латинське scrribebam (я креслив) має якраз те саме закінчення, що й українське скребавем, польське skrobalem, яке, проте, вже загубилося як у старослов'янській, так і в російській мовах, а тому й слід додавати займенник я [у сучасній українській мові закінчення -вем зберіглося лише у деяких діалектах, проте у подібних формах першої особи множини існують закінчення -емо, -ємо, -имо, наприклад працюємо]. Таке закінчення зустрічаємо й у санскриті, наприклад: abhuvam (я був), українською - бувем, польською - bylem. З цього випливає, що не українське -в, -вем походить від російського чи польського -л чи -l, -lem, а навпаки, ці закінчення походять вже від українських, до того ж росіяни та поляки часто вимомовляють л замість в, наприклад російське столб та польське slup замість українського стовб, стовп (санскр. slhamba, лат. atipes). Українське стовб є початковим, бо походить від дієслова ставити, з коренем став, санскритське stha (стати), staw (ставити). Тож немає сумніву, що санскритське sthamba замінило w на m, а латинське stipes це відозмінене stives. Російське столб та польське stub більше відрізняються від українького, ніж санскритське та латинське! Скандинавською stolpe означало стовб, а також бога війни. Сліди закінчень подібних до закінчень на -в зустрічаємо й зараз у новгородців та в інших слов'ян, навіть не дивлячись на панування (у писемності) старослов'янської мови. У збірникові Святослава 1073 р. зустрічаємо українське дав, але це все ж не завадило декому стверджувати, що українське -в уже у нові часи перероблено з -л! Ті самі панове так само "науково" стверджують, що українське дж (напр. буджу) так само, як і російське ж (бужу), з'явилося лише у 16 сторіччі та було перероблене зі старослов'янського жд. У такому випадкові виходило б, що польське dz, санскритське g (дж, дз), італійське ge, gi, анґлійське j (дж), також не старіше від 16-го сторіччя? Навпаки, старослов'янське жд є вже перероблене українське дж. Потебеня виводить його не від д, а від ж, але дуже помиляється, бо російське бужу (польське budze) походить від будить (укр. будити), так само українське ходю, ходжу (польське chodze) походить від ходити. Ми бачили, що санскр. abhuwam (я був) це теж саме, що й укр. бувем, польськ. bujem, лат. fui, ex foui, fuvi; проте у інших мовах досить часто відкидається в, наприклад: українське бравем (я брав), убравем (я забрав, прибрав), польське zabrajem, але санскритське abharam (я ніс), латинське ferebam, грецьке eferon. Український корінь бра, бер, бир, брати, санскритською - bhar, bhri, грецькою та латиною - fer, ґотською - bajra, означає нести. Українське беримо, польське bierzmi, санскр. bharama (несимо), отже поняття нести походить від брати, забирати [порівняй анґлійське to take - брати, to take away - уносити, хоча й корінь інший, проте механізм утворення поняття подібний], бо корінь бр є той самий, що й пр від слова яти, ять, звідси українське прийняти, польське prizyiac, російське принять. Нарешті, додамо ще, що не лише українське закінчення -в знаходиться у санскриті, латині, а також у італійській, іспанській, французькій мовах, але й ґотській - gaft українською означає дав, тобто д замінене на g, а в на f. Анґлійське he gave (він дав) ближче підходить до типу, але не слов'янського, російського чи польського, а до українського, санскритського та інших. Такий самий первісний тип являє собою й український корінь бу, бути, але не старослов'янський быти, російське быть, польське byc. Ще Максимович помітив, що корінь бу відповідає санскритскому bhu (бути). Латинське fuerev, французьке futv (був) також пишемо через u (у) , як і українське бути. Проте первісне у зустрічаємо і в похідних російських формах: буду, будь, будто, будни, будничать тощо. Вже анґлійське to be (читаємо "ту бі") є зіпсутим, так само як і німецьке ich bin (я є), кельтське bott (бути), санскритське byan (мешкати, перебувати), ґотське bauanале й російський тамбовський діалект вживає бавать замість загальноросійського бывать (укр. бувати). На початку цього дослідження від слова ходити ми виводили знаходити, знахар та знати, але від цього кореня походять і багато інших. Так від українського сходити, схід походить сансритське hand, латинське scando (входжу, вступаю), Scandinavia, scandula, scala, французьке escalier (сходи), польське schody. Таким чином, уже від українських форм походять іншомовні форми! Від (з)находити походить нормандське fundu (знайти), анґлійське to find, німецьке finden; але й новгородці часто говорять "фодить" замість ходить, а українці "фатати" замість хватати. Вже від зіпсутої української форми фатати походить латинське facio (роблю), буквально "беруся, хапаюся за роботу". Так само від українського лапати (хапати), польське lapac, походять грецьке labein (брати), латинське labor та анґлійське labour (робота, праця); звідси ж українське робити, робота, польське robic, російське работа, литовське loba. Й сансритське labhe також, як і в українців, змінюється на rabhe. Від українського виходити, вийти, вистя походить польське wyjscie, що означає вихід та відхід; звідси німецьке та анґлійське west (захід), французьке l'ouest, а від схід, сходити походить німецьке ost, анґлійське east, французьке l'est. Латинське ascendo, таким чином, також від сходити. Від українського уходити походить укр. устя (місце, де ріка "уходить" до моря), польське ujscie, російське устье, італійське uscio (двері, вихід); звідси також укр. вуста або уста, польськ. usta, санскр. ashta, asya, as, лат. os (вуста), ostium, грецьке estia (камін), французьке l'issue. Від схожий походить майже таке саме арабське schaden (схожий). Від сходитися (у значенні миритися) походить укр. згодний, згода!, польськ. zgoda! (хай буде так! добре!), анґл. good!, санскр. hauta! (добре!), німецьке |