Реферати українською

Акти цивільного стану. Фізична особа як підприємець - Правознавство -

Акти цивільного стану. Фізична особа як підприємець - Правознавство - Скачать бесплатно

Акти цивільного стану за своєю сутністю є юридичною сукуп­ністю (комплексом обставин), що спричиняє виникнення, припи­нення, зміну тощо цивільних прав і обов'язків.

У ст. 49 ЦК акти цивільного стану визначаються як події та дії, що нерозривно пов'язані з фізичною особою і започатковують, змі­нюють, доповнюють або припиняють її можливість бути суб'єктом цивільних прав та обов'язків.

До них, зокрема, належать: народження фізичної особи, вста­новлення її походження, набуття громадянства, вихід з грома­дянства та його втрата, досягнення відповідного віку, надання пов­ної цивільної дієздатності, обмеження цивільної дієздатності, виз­нання особи недієздатною, шлюб, розірвання шлюбу, усиновлен­ня, зміна імені, інвалідність, смерть тощо.

Перелік актів цивільного стану, встановлений у ст.49 ЦК, є примірним і може бути розширений у процесі тлумачення норм

ЦК. Наприклад, актами цивільного стану за своєю сутністю є виз­нання особи безвісно відсутньою, оголошення її померлою тощо

Деякі з актів цивільного стану підлягають державній реєстра­ції. Це стосується народження фізичної особи та її походження, громадянства, шлюбу, розірвання шлюбу, зміни імені, смерті. На відміну від загального переліку актів цивільного стану, перелік тих актів, що підлягають державній реєстрації, є вичерпним (ч. З ст.49 ЦК).

Державна реєстрація актів цивільного стану провадиться тери­торіальними органами РАЦС, утвореними органами виконавчої влади. Акти цивільного стану стосовно громадян України, що про­живають за кордоном, реєструються консульськими установами України.

Визнаються дійсними акти цивільного стану, вчинені за релігій­ними обрядами до утворення чи поновлення органів РАЦС (нап­риклад, під час Великої Вітчизняної війни на окупованих терито­ріях). Вони прирівнюються до актів цивільного стану, вчинених у органах РАЦС, і не вимагають наступної державної реєстрації.

Для вчинення запису акту цивільного стану громадянами мають бути надані документи, що є підставою для державної реєстрації цього акту (наприклад, довідка встановленої форми про народжен­ня чи смерть; спільна заява батька і матері дитини, які не перебу­вають у шлюбі одне з одним, про встановлення батьківства; рішен­ня суду про встановлення батьківства тощо), а також документ, що посвідчує особу заявника.

Зміни чи виправлення у записи акту цивільного стану вносять­ся органом РАЦС за заявою заінтересованих осіб (наприклад, у ра­зі помилки при запису), на підставі рішення суду чи на підставі рі­шень адміністративних органів, на підставі інших вчинених запи­сів актів цивільного стану (наприклад, у запис акту про народжен­ня вносяться зміни на підставі запису про встановлення батьківства або про усиновлення).

Відмова органу РАЦС внести у запис актів цивільного стану зміни чи виправлення може бути оскаржена до суду. На підставі су­дового рішення вносяться також виправлення або зміни у запис ак­ту цивільного стану за наявності спору між заінтересованими сто­ронами.

У разі втрати свідоцтва про державну реєстрацію акту цивіль­ного стану громадянину на його прохання може бути видане орга­ном РАЦС повторне свідоцтво на підставі запису актів цивільного стану, що зберігається в органах РАЦС. Втрачений запис акту ци­вільного стану може поновлюватись лише на підставі рішення су­ду про установлення факту реєстрації відповідного акту цивільно­го стану.

Анулювання записів актів цивільного стану провадиться орга­ном РАЦС за місцем зберігання цих записів на підставі рішення суду. З моменту анулювання запис акту цивільного стану втрачає правове значення.

Фізична особа як підприємець

Як згадувалося вище, важливим елементом дієздатності фізич­ної особи є бізнесдієздатність — можливість займатися підприєм­ницькою (комерційною) діяльністю.

Підприємництво — це безпосередня самостійна, систематична діяльність, яка полягає у виробництві продукції, виконанні робіт, наданні послуг з метою одержання прибутку, що здійснюється на власний ризик фізичними І юридичними особами, зареєстровани­ми як суб'єкти підприємницької діяльності, і спрямована на систе­матичне одержання прибутку.

Підґрунтям цього положення є ст.42 Конституції, що встанов­лює загальне правило, згідно з яким кожна людина має право на зайняття підприємницькою діяльністю, не забороненою законом. Проте слід мати на увазі, що у Конституції право на зайняття під­приємницькою діяльністю закріплене як елемент правоздатності, тобто як загальна абстрактна можливість. Для того, щоб його реа­лізувати, фізична особа повинна мати бізнесдієздатність.

Умови Існування бізнесдієздатності визначає ст.50 ЦК, яка встановлює, що право на здійснення не забороненої законом під­приємницької діяльності має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Отже, самостійно займатися підприємницькою діяль­ністю може не кожна фізична особа, а лише та, що досягла 18 ро­ків (повноліття) і не обмежена у дієздатності (ст.ст.34, 36 ЦК).

Фізичним особам, які бажають займатися підприємницькою ді­яльністю і досягли 16 років, спочатку необхідно отримати письмо­ву згоду на реєстрацію як підприємця від батьків (усиновлювачів), піклувальника або органу опіки та піклування. За наявності вказа­ної згоди така особа може бути зареєстрована як підприємець. У цьому разі вона набуває повної цивільної дієздатності з моменту державної реєстрації її як підприємця (ч. 3 ст.35).

Крім того, в Інших випадках надання повної дієздатності (еман­сипації) особам, які не досягли 18 років, вони набувають її у пов­ному обсязі (в тому числі і бізнесдієздатність). Отже, якщо згідно з ч.2 ст.34 ЦК особа уклала шлюб до досягнення 18 років, вона виз­нається повністю дієздатною І може самостійно займатися підпри­ємницькою діяльністю.

У ст.ст.35, 50 ЦК не йдеться про значення членства у виробни­чому кооперативі для набуття бізнесдієздатності. Однак, очевидно, таке членство особи, яка досягла 16 років, за аналогією з трудовим договором може бути підставою надання повної цивільної дієздат­ності

Деякі категорії громадян обмежені у бізнесдієздатності. На­приклад, обмежене право на зайняття підприємницькою діяльніс­тю депутатів, посадових і службових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування тощо.

Наявності бізнесдієздатності як такої недостатньо для набуття статусу підприємця. Необхідною умовою для здійснення підприємницької діяльності є державна реєстрація фізичної особи як під­приємця, яка проводиться органами юстиції.

Підставою відмови у реєстрації може бути недієздатність особи, висловлений намір займатися забороненою законом діяльністю то­що. Відмова у державній реєстрації, а також зволікання з реєстра­цією можуть бути оскаржені до суду.

Фізична особа, яка займається підприємницькою діяльністю, втрачає це право з моменту припинення дії державної реєстрації, її анулювання тощо.

Якщо фізична особа почала підприємницьку діяльність без дер­жавної реєстрації, уклавши відповідні договори, ця особа не має права оспорювати їх на тій підставі, що вона не є підприємцем (ч З ст.50 ЦК). Суд при вирішенні спору може застосувати до цих до­говорів правила про зобов'язання, пов'язані з підприємницькою ді­яльністю.

Як встановлює ст.51 ЦК, до підприємницької діяльності фізич­них осіб застосовуються нормативно-правові акти, які регулюють підприємницьку діяльність юридичних осіб, якщо інше не перед­бачено законом або не випливає із суті відносин.

Звідси випливає ряд висновків.

По-перше, правосуб'єктність індивідуального підприємця прак­тично прирівнюється до правосуб'єктності юридичних осіб — ко­мерційних організацій.

По-друге, до підприємницької діяльності фізичної особи засто­совуються норми загального цивільного (ЦК) та спеціального (ГК) законодавства. Однак положення останнього не можуть застосову­ватися до тих випадків підприємницької діяльності, які достатньо повно і конкретно врегульовані ЦК. Наприклад, правила купівлі-продажу та інших договорів досить повно викладені у гл.54 ЦК, а тому відповідні зобов'язання підприємців можуть регулюватися ГК у тій частині, що не врегульована нормами ЦК.

По-третє, нормативно-правові акти, що регулюють підприєм­ницьку діяльність юридичних осіб, не застосовуються у випадках, коли це випливає із самої суті відносин. Наприклад, не застосову­ються норми про цивільну дієздатність юридичної особи (ст.92), філії та представництва (ст.95 ЦК) тощо.

Цивільно-правова відповідальність фізичної особи-підприємця у ст.52 ЦК розглядається як покладення на таку особу обов’язку відповідати за зобов'язаннями, пов'язаними з її діяльністю. При цьому ст.52 визначає обсяг такої відповідальності, вказуючи, що фізична особа-підприємець відповідає у цих випадках усім своїм майном, крім майна, на яке згідно із законом не може бути звер­нено стягнення, але не визначає її підстави, умови тощо. Тому при з'ясуванні підстав та умов відповідальності фізичної особи-підпри­ємця слід звертатися до норм гл.51 ЦК.

Для визначення обсягу відшкодування існує два критерії: а) вар­тість усього майна підприємця; б) вартість майна підприємця, на яке згідно Із законом не може бути звернено стягнення.

У першу чергу, стягнення за виконавчими документами зверта­ється на кошти боржника у вітчизняній та іноземній валюті та на інші цінності, у тому числі ті, що знаходяться у банках та Інших кредитних установах. Кошти, виявлені у боржника, вилучаються судовими виконавцями, на кошти й інші цінності, які знаходяться на рахунках чи на зберіганні в банківських установах та Інших кре­дитних організаціях, накладається арешт. За відсутності у боржни­ка коштів, достатніх для задоволення вимог кредиторів, стягнення звертається на інше майно, що належить боржнику, за винятком майна, на яке відповідно до закону не може бути звернене стягнен­ня. Боржник вправі вказати ті види майна чи предмети, на які вар­то звернути стягнення в першу чергу.

У разі коли боржник має майно, що належить йому на праві спільної власності, стягнення звертається на його частку, визначе­ну відповідно до закону. Це може бути частка у спільній сумісній власності подружжя, внески у статутний фонд господарських това­риств тощо.

На деякі види доходів громадян стягнення не може бути звер­нене. До них належать виплати на відшкодування шкоди, завданої здоров'ю, в результаті смерті годувальника, допомога у зв'язку з на­родженням дитини, зі смертю рідних тощо, а також вихідна допо­мога, виплачувана при звільненні працівника з роботи.

Фізична особа, яка неспроможна задовольнити вимоги кредито­рів, пов'язані із здійсненням нею підприємницької діяльності, може бути визнана банкрутом у встановленому законом порядку (ст.53 ЦК).

Банкрутство - - це визнана судом така неплатоспроможність боржника, за якої його майна недостатньо для сплати боргу. Ре­зультатом банкрутства є примусове припинення підприємницької діяльності. Фізична особа-підприємець може добровільно оголоси­ти себе банкрутом, але для цього їй необхідна згода усіх її креди­торів.

У випадках визнання банкрутом індивідуального підприємця вимоги до нього кредиторів за зобов'язаннями, пов'язаними з під­приємницькою діяльністю, поєднуються з вимогами за його осо­бистими зобов'язаннями про стягнення аліментів, відшкодування шкоди тощо. ЦІ вимоги задовольняються за рахунок майна, що на­лежить підприємцю, на яке може бути звернене стягнення. При цьому вимоги кредиторів кожної наступної черги задовольняються лише після повного розрахунку з кредиторами попередньої.

Після завершення розрахунків із кредиторами підприємець, виз­наний банкрутом, вважається вільним від виконання зобов'язань, пов'язаних з його підприємницькою діяльністю. Але незадоволені вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної життю і здоров'ю, та інші вимоги особистого характеру зберігаються незалежно від того, чи були пред'явлені вимоги про їх стягнення у процесі банкрутства.

Після завершення процедури банкрутства (з моменту винесен­ня рішення суду, а при позасудовому порядку — після розрахунків із кредиторами на підставі офіційної публікації про банкрутство) втрачає силу реєстрація фізичної особи як підприємця.

Якщо фізична особа-підприємець визнана безвісно відсутньою, недієздатною чи її цивільна дієздатність обмежена або якщо влас­ником майна, яке використовувалося у підприємницькій діяльнос­ті, стала неповнолітня чи малолітня особа, орган опіки та піклуван­ня може призначити управителя майном, з яким укладається дого­вір про управління цим майном (ст.54 ЦК).

Управитель при здійсненні повноважень щодо управління май­ном діє від свого імені в інтересах особи, яка є власником майна Контроль за його діяльністю здійснює орган опіки та піклування