Реферати українською

Емпіричні факти та теоретичні узагальнення в наці - Наукознавство -

Емпіричні факти та теоретичні узагальнення в наці - Наукознавство - Скачать бесплатно

У книзi "Логiчний синтаксис мови" (1934) Р.Карнап висловив те­­­зу, що фiлософськi проблеми виникли з неправильного розумiння мови i тому завдання фiлософiї полягає у її вивченнi. На його думку, це завдання краще за все може бути вирiшене шляхом строго вилучення з фiлософiї всiх посилань на сенс та ейдичне вiдношення думок до ре­­­чей, оскiльки такi посилання призводять до плутанини та безглуздя. Карнап вважав, що фiлософськi дискусiї слiд обмежити дослiдженням не сенсу, а синтаксису.

Слiд зазначити, що для Карнапа, за цiєю книгою, наука є засiб вираження знання про свiт, його будову та закони. Також вiн вва­­­жав, що логiчний аналiз взагалi, i логiчний аналiз науки в особли­­­востi, не був пов'язаний, як вважали його попередники, з аналiзом значення слiв i з демонстрацiєю первинної логiчної природи фактiв та законiв, якi встановленi наукою (тобто з демонстрацiєю того, що вони - це факти i закони, якi стосуються порядку подiй у досвiдi), а був пов'язаний лише з аналiзом мови науки i демонстрацiєю того, що вiн iменував "логiчним синтаксисом" цiєї мови.

Зазначене вимагає з'ясувати, чому емпiризм у розвинутiй формi самоусвiдомлючої себе фiлософiї науки саме синтаксис визнав своїм предметом?

Як було вище зазначено фiлософiєю науки, у безпосередньому ро­­­зумiннi цього термiну, став позитивiзм. Вiдомо, що позитивiзм пер­­­шим оголосив одним з своїх вихiдних принципiв неможливiсть iсну­­­вання фiлософiї у класичному розумiннi, тобто коли вона включає в себе певну теорiю буття та вiдношення до нього у виглядi деякого теоретичного свiтогляду. Спiльним для бiльшостi позитивiстiв є "сциєнтистська" теза Чарльза С.Пiрса, що "наука замiнює собою фiлософiю". Ця теза розумiлася таким чином, що наука повинна вiдмовитись вiд положень, якi не доводяться, i обмежитись описом зовнiшньої структури явища, вiдповiдаючи на питання "Як?" вiдбу­­­вається явище, а не на питання "Що?" являє собою сутнiсть явища.

Iсторично, не зважаючи на формулювання самовизначень пози­­­тивiстiв, прагматистiв i неопозитивiстiв, дана iндуктивiстська постановка задачi дозволила запропонувати емпiричний аналiз систе­­­ми знання як iнформацiї.

Поява позитивiзму, його засновником, Огюстом Контом пов'язуєть­­­ся з поєднанням iдей Бекона, Декарта i Галiлея. Завдання ж пози­­­тивної фiлософiї вiн вбачає у вивченнi "iснуючих методiв та голов­­­них результатiв" кожної позитивної науки, в дослiдженнi взаємних вiдношень наук.

Конт виходить з того, що поняття, котрi вiдповiдають принципам позитивного пiзнання, можуть бути побудованi лише при допомозi iндуктивного методу Ф.Бекона, а цей метод узагальнює саме данi досвiду без внесення до них чужорiдних суб'єктивних уявлень та по­­­нять, що можуть не узгоджуватися з вiдправними емпiричними даними.

Тiльки вже наявнi науки, як готовий результат здiйсненого пiзнання, можуть узагально подаватися з порушенням iндуктивного методу наукового пiзнання - дедуктивно: у виглядi класифiкацiї на­­­ук, де науки розташовуються у порядку слiдування вiд загального, легшого для вивчення та точного знання, до часткового, складнiшого для вивчення, а тому менш точного. Фактично, дедуктивному методу вiн вiдводив роль систематизатора одержаних за допомогою iндукцiї знань.

Таке визначення вiдмiнностi мiж методом наукового пiзнання (iндукцiя) та викладом отриманих наслiдкiв у виглядi дедуктивно впорядкованої системи знання, складає одну з перших змiстовних, а не формальних, спроб визначити взаємовiдношення та взаємовпорядку­­­вання рiзних методiв. Концепцiя впорядкування вiдносин мiж метода­­­ми, означення предмету та сфери застосування, яка була запропоно­­­вана О.Контом, започатковує дiйсно нову традицiю фiлософських дослiджень, яку iменують "методологiєю науки".

У даному разi, використовується вже традицiйне сьогоднi визна­­­чення методологiї як вчення про методи, їх взаємозв'язок та взає­­­мовiдношення.

Взагалi, всiх представникiв позитивiзму можна роздiлити по вiдношенню до сприйняття закону трьох стадiй. Конт i Мiлль визна­­­ють його за головний, В.Уевелл пропонує власний варiант закону, який не заперечує сутi закону Конта, Спенсер - займає позицiю за­­­перечення слушностi даного закону.

Так чи iнакше, сформульованi О.Контом "закон трьох стадiй" ево­­­люцiї пiзнання та "класифiкацiю наук" можна розглядати як започат­­­кування першого методологiчного вчення про визначальну роль iндукцiї у взаємовiдношеннi наукових методiв.

"Закон трьох стадiй" Конта був серйозно критикований навiть представниками самого позитивiзму, зокрема - Г.Спенсером, котрий вказував, що в iсторiї духовного розвитку людства не було тiєї змiни трьох стадiй. Вiн, можливо, правий в тому смислi, що до ви­­­никнення науки та фiлософiї панувало мiфологiчне пояснення явищ. Але виникнення фiлософiї чи метафiзики аж нiяк не привело до вiдмови вiд мiфiв чи теологiї, так само, як виникнення наукових знань i становлення науки не означало вiдмови вiд спроб тео­­­логiчного та метафiзичного пояснення.

Оскiльки контiвська фiлософiя обмежувала можливостi пiзнання сферою емпiричного сприйняття, свiт iдей i свiт речей визнався принципово вiдмiнним. Наприклад, Конт називав матерiальний свiт "втiленою абстракцiєю". Претендуючи на створення наукової фiло­­­софiї, Конт опрацював численнi природничонауковi матерiали; однак, на вiдмiну вiд енциклопедистiв XYIII ст., вiн пiдходив до цих ма­­­терiалiв зi скептичної точки зору, бо вважав, що "вивчення явищ, замiсть того, щоб стати коли-небудь абсолютним, повинно завжди за­­­лишатись вiдносним у залежностi вiд нашої органiзацiї i нашого по­­­ложення"[1. -с.28]. Саме послiдовне означення Контом вiдносностi властивостей суб'єкта пiзнання ми можемо оцiнити як визначальний крок до розбудови фiлософiї науки, котра вважає за свiй обов'язок здiйснення аналiзу, який дозволяє демаркувати науково доведене та обгрунтоване вiд сумнiвного та ненаукового.

Термiн "позитивний" вживався Контом у декiлькох вiдмiнних, але взаємопов'язаних значеннях. Пiд "позитивним" вiн розумiв дiйсне (або реальне), безперечне, точне, практично корисне, вiдносне (на противагу спекулятивно-абсолютному), певним чином стверджуване.

Особливостi позитивiзму яскраво проявляються i в контiвськiй класифiкацiї наук. Нагадаємо, що вiн розташував науки згiдно по­­­рядку слiдування вiд загального i такого, що легше вивчається, точного знання до окремого i складнiшого для вивчення, а тому менш точного, знання. Конт надав класифiкацiї наук "однолiнiйного ха­­­рактеру". Для його класифiкацiї характерними є протиставлення "те­­­оретичних" i "практичних" наук. Це проявилось, наприклад, у тому, що контiвська класифiкацiя наук обiймає в своїх основних рубриках винятково чисто теоретичнi науки. Конт зводив механiку до матема­­­тики, психологiю, а врештi - й соцiологiю - до бiологiї. Перше мiсце в енциклопедичному рядi наук повинна займати матема­­­тика, котра, на його думку, з часiв Декарта та Ньютона являє собою "справжню основу природної фiлософiї", абстрактна частина якої має виняткове значення знаряддя дослiдження i є не що iнше, як поши­­­рення природної логiки на вiдомий тип дедукцiй, а геометричнi та механiчнi явища, дослiджуванi математикою, є найпростiшими, за­­­гальними та абстрактними, тому й слугують основою для всiх iнших явищ.

У класифiкацiї наук Конта взагалi не знайшлось мiсця для логiки, оскiльки вона фактично була ототожнена з позитивним мето­­­дом. Тобто, логiка Контом розглядається у якостi засобу осмислення емпiричних даних, який незалежить вiд плинних чуттєвостей суб'єкта пiзнання, бо логiка пiдвладна принципам, законам, правилам, нор­­­мам, що створенi математикою. За такою поцизiї можна вважати цiлком прийнятною тезу, що "мiльярди разiв повторене на практицi осiдає в головi людини у виглядi фiгур логiки".

Слiд зазначити, що саме вчення О.Конта про логiку, математику та науковий метод, радянською iсторико-фiлософською традицiєю було найбiльше сфальсифiковано.

Аналiз сновоположень методологiчних мiркувань О.Конта, дозволяє побачити, що його iндуктивiзм обмежується "сенсуалiстським емпiризмом". Теорiя, згiдно з Контом, може стати самостiйним предметом наукового (позитивного) пiзнання, якщо вона стане емпiричним чуттєво наявним буттям (наприклад у виглядi тексту), яке вiдрiзняється вiд iнших схожих форм буття (наприк­­­лад: вiдмiннiсть базової теорiї класичної механiки вiд романiв Вальтера Скотта).

У цiлому, позитивiзм рiзницю мiж наукою Нового часу та наукою середнiх вiкiв зводить до змiни ролi iндукцiї та дедукцiї. Се­­­редньовiчна наука, наслiдуючи лiнiю арiстотелевської фiлософiї, притримувалась дедукцiї та оперувала шляхом висновкiв iз загальних правил для окремих фактiв, тодi як нова наука (пiсля 1600 року) починає з окремих фактiв, що спостерiгаються, i приходить до за­­­гальних принципiв за допомогою методу iндукцiї. Так, природничi науки - фiзика, хiмiя, бiологiя - отримали назву iндуктивних наук. Однiєю з найважливiших праць iндуктивiстiв з iсторiї природничих наук слiд назвати "Iсторiю iндуктивних наук" Вiльяма Уевелла.

Уевелл демонструє, що "нова наука" збирає окремi факти шляхом спостереження та експерименту i переходить вiд цих фактiв за допо­­­могою методу iндукцiї до загальних принципiв, тодi як Арiстотель починав iз загальних принципiв i шляхом логiчних умовиводiв (де­­­дукцiй) виводив з них окремi подiї, якi можна було спостерiгати. На його думку вiдмiннiсть мiж "давньою та новою наукою" полягала не у використаннi iндукцiї - давня наука так само грунтувалась на використаннi iндукцiї, як i нова, - а у критерiях, завдяки котрим вiдкритий принцип визнавався справедливим. Тепер метод "перевiрки" є iншим; бiльша увага придiляється узгодженню результатiв з емпiричними фактами, а не узгодженню принципiв iз прийнятою зазда­­­легiдь (апрiорно) картиною свiту.

В новiй науцi, на думку Уевелла, закони конструюються, виходячи з наших спостережень та експериментiв, за допомогою "iндукцiї", тодi як в середньовiчнiй науцi або фiлософiї процес iндукцiї та проведення спостережень проходив повз "середнi аксiоми" i створю­­­вав найбiльш загальнi фiлософськi принципи, на зразок "доверше­­­ностi", "шукання природного мiсця" тощо, з яких "середнi аксiоми" виводились при допомозi дедукцiї. Головне ж завдання iндуктивно орiєнтованої науки є таким: як прийти до цих аксiом та загальних принципiв. "Сирий матерiал" (факти), який має наука i з якого вона повинна побудувати цi принципи, складається, (1) з результатiв, отриманих внаслiдок фiзичних спостережень та експериментiв (їх ко­­­ротко можна назвати "матерiалом спостережень"); (2) зi слiв та ма­­­тематичних формул разом з правилами, згiдно котрих цi слова та формули з'єднуються мiж собою (їх коротко можна назвати "лiнгвiстичним матерiалом"). Таким чином науки є виведення з ма­­­терiалу спостережень загальних принципiв, котрi за зовнiшньою фор­­­мою складаються з символiв, що зв'язуються при допомозi логiчних операцiй. Тобто, на основi "матерiалу спостережень" наука повинна побудувати якусь структуру "лiнгвiстичного матерiалу".

Уевелл послiдовно визначає антитезу думок та речей. Так, в знаннi, наприклад, що рiк складається з 365 днiв, мiститься, з од­­­ного боку, сума днiв як дещо дане, а з iншого - розумовий акт ра­­­хунку. Iнший вiдомий спосiб вираження думок, який допускає iндук­­­тивiзм, полягає в протиставленнi необхiдних та дослiдних iстин. "Необхiднi iстини" виводяться з наших власних думок так, як це бу­­­ло описано ще Декартом i розкрито Кантом; "дослiднi iстини" виво­­­дяться зi спостереження оточуючих нас речей. Тут навiть проти­­­лежнiсть дедукцiї та iндукцiї може розглядатись як iнший аспект тiєї ж основної антитези. Уевелл вважав, що дедукцiя починає з тверджень, котрi постачаються нашими думками, тодi як iндукцiя по­­­чинає виключно зi спостереження зовнiшнiх речей. Друга антитеза подiбного роду наявна мiж теорiєю та фактом. Два термiни, якi, за Уевеллом, у вищiй мiрi виразно роздiляють членiв цiєї антитези, тобто iдеї та вiдчуття: "Я називаю простiр, час, причину тощо "iдеями"... Цi вiдношення передбачають дещо, що виходить за межi того, що дають чуттєвi спостереження... Ми вживаємо слово "iдеї" для того, щоб виразити цей поданий самим мисленням елемент, який має з'єднуватися з "вiдчуттям" для того, щоб виникло знання"[2. -с.44].

Оскiльки наукова iндукцiя починає з вiдчуттiв, фактiв, на його думку, є проблема пояснення їх єднання, яка вимагає погодитися з Кантом у тому, що це вiдбувається за допомогою здатностi суб'єкта створювати iдеї, теорiї, думки про необхiднiсть, i веде до загаль­­­них принципiв, з яких при допомозi дедукцiї можуть бути отриманi новi уявлення про речi, факти. Врештi решт, iндукцiя вiд спостере­­­жуваних фактiв веде до вiдкриття нових фактiв. У свою чергу, за­­­гальнi науковi принципи можуть бути знайденi тiльки за допомогою iндукцiї з фактiв. Отже тут наявна проблема - чи є iндукцiя мето­­­дом, що веде вiд даних фактiв до нових, чи вiд даних фактiв до за­­­гальних принципiв.

Звернемося до дискусiї з цього приводу, яка мала мiсце мiж Дж.С.Мiллем та В.Уевеллом. Уевелл був першим, хто сформулював структуру науки так, як вона розумiється у позитивiзмi.

Прикладом можуть слугувати наступнi мiркування. Якщо один шар вдаряє iнший шар, то при допомозi iндукцiї ми можемо знайти закон збереження iмпульсу; згiдно Уевелла, термiн "iндукцiя" не може застосовуватись, якщо звичайний бiльярдний гравець завдяки своїй спритностi i не думаючи про iмпульс, може послати шар в бажаному напрямку. Мiлль вважає, що це той тип iндукцiї, до якого здатнi навiть тварини. Уевелл, проте, заперечує, що "...хоча у тварин, як i в людини, дiя i може бути змiнена звичкою, а звичка - досвiдом, такий досвiд, допоки вiн зберiгає цю суто практичну форму, не є частиною матерiалу науки"[2. -с.52]. Так, "кажучи про iндукцiю, ми маємо на увазi таку процедуру, за допомогою якої були побудованi iснуючi зараз серед нас науки"[2. -с.53]. Тому ми повиннi рахува­­­тися з тiєю обставиною, що науки основанi не на практично корисних звичках рефлекторного характеру, а на загальних принципах. Отже, називати практично кориснi звички чи умовнi рефлекси iндукцiєю оз­­­начало заперечення поняття "наука", як щось вiдмiнне вiд практики життєдiяльностi мавпи.

У пiдсумку, за Уевеллом, iстотним моментом всякої успiшної iндукцiї є нове поняття, новий порядок, який створюється автором з його мовного чи логiчного матерiалу. У Кеплера цим поняттям був "елiпс", в механiцi Галiлея - поняття "прискорення", для Ньютона було характерним поняття "прискорення" та "тяжiння", тощо. У свою чергу, хоча цi поняття, за Мiллем, не дається розумом, а виводить­­­ся у наслiдок узагальнення фактiв, вони так само розглядаються не як знання дiйсностi, а як знання принципiв, що допомагають розгля­­­дати дiйснiсть.

Таким чином проблема методологiї iндуктивiзму постала у чiткiй формi питання: чи створюються поняття активнiстю нашого розуму, яка й будує новi поняттєвi схеми, чи формуються у наслiдок уза­­­гальнення фактiв? Чи пiдкоряється активнiсть нашого розуму емпiричним даним?

Мiлль стверджував, що загальний закон iснує у фактах i його потрiбно лише помiтити та прочитати, Уевелл, навпаки, наполягає, що загальний закон є продуктом людської активностi. Вiдповiдно Уе­­­велл вважає, що можна розрiзнювати два рiзних (i навiть iнодi не­­­сумiсних) способи встановлення загальних законiв природи: за допо­­­могою iндукцiї i за допомогою iнтуїцiї. Тому виникає потреба "пов­­­ного" визначення поняття "iндукцiя". Це визначення пiзнiше було вписано, у схему вiдомого нам принципу верифiкацiї. Так, було виз­­­нано, що пiд законом iндуктивного пiзнання мається на увазi тверд­­­ження: "пiсля того, як однаковi наслiдки спостерiгались багато раз без винятку або з рiдкими винятками, цi наслiдки будуть повторюва­­­тись завжди, якщо тiльки умови навколишньої дiйсностi не змiнять­­­ся"[2. -с.112]. Цей метод отримання загальних законiв iменується позитивiстським, на вiдмiну вiд арiстотелiвського методу отримання загальних законiв з "iнтелiгiбельних", самоочевидних принципiв (аксiом), на якi спирається дедукцiя.

Ототожнення емпiризму позитивiстiв з вiрою в можливiсть вiдкриття виключно шляхом спостереження величезної кiлькостi фактiв, що подекуди розглядається як характерна риса позитивiзму, або, вiрнiше, позитивiстського пiдходу до науки, на наш погляд, основується на дуже поверховому його розглядi [Напр. див.: 3. -с.15-26].

Так, наприклад, свою фiлософську позицiю Спенсер називає "пере­­­будованим реалiзмом". "Перебудованiсть" своєї реалiстичної фiло­­­софiї вiн вбачає в тому, що цей реалiзм не ототожнює вiдчуття iз дзеркальним вiдображенням властивостей речей, якi їх викликають. У своїй працi "Класифiкацiя наук" вiн досить критично поставився до класифiкацiї наук О.Конта, котрий будував класифiкуючу систему вiдповiдно до ступенiв загальностi. На його думку, при подiлi наук на класи усi науки мають характер абсолютної загальностi, а тому є поряд покладеними. Принциповi Конта Спенсер протиставляє подiл на­­­ук на абстрактнi, абстрактно-конкретнi, конкретнi. Логiку, матема­­­тику та механiку вiн вiдносить до абстрактних наук, бо вони спира­­­ються на незалежнi вiд емпiричних даних уявлення, тобто суто апо­­­диктичнi: "Рiзниця мiж чистими формами речей i самими предметами ­­­така, що йти далi чистих форм нiкуди... перехiд iз однiєї групи в iншу неможливий"[4. -с.12]. Фiзику, хiмiю, бiологiю Спесер вiдно­­­сить до наук, якi займаються емпiричними реальностями, тобто до конкретних наук. А там, де виникають об'єднання абстрактних i конкретних наук (наприклад - теоретична фiзика), вiн вбачає абс­­­трактно-конкретнi науки.

У своїх працях "Головнi початки" (1862), "Пiдвалини бiологiї" (1864-67), "Пiдвалини психологiї" (1870-72), "Пiдвалини соцiологiї" (1876-96), "Пiдвалини етики" (1879-92) Спенсер виявляє себе послiдовним провiдником iндуктивiзму та противником вчень про "метафiзичну iнтуїцiю" як основу наукового мислення, що створює синтетичнi судження. Проте, безпосередньо для себе вiн визнає го­­­ловною проблемою визначення основи синтетичних суджень, що виявляє себе у створеннi аргументацiї до положення про вiчнiсть матерiї, як синтетичного єднання уявлень, якi вiдповiдають принципам емпiризму.

Спенсер ставить конкретне питання: "Чи маємо ми гарантiю, бiльш надiйну, нiж гарантiя свiдомої iндукцiї на основi досвiду?"[4. -с.32]. Вiдповiдаючи на нього, вiн обгрунтовує, що "самоспостере­­­ження" (опис дiй нашої свiдомостi) дозволяє довести на досвiдi психологiчну неспроможнiсть уявити собi зникнення матерiї, якщо досвiд нас у цьому переконав. Аналiз вказує, що поняття про вiчнiсть матерiї безпосередньо дане свiдомостi. Тобто, тут вiн спирається на загальновiдоме визначення поняття "буття" Пар­­­менiдом. Уявивши собi, що простiр займає лише один предмет, ми не здатнi уявити його перетворення в нiщо, бо "нiщо" теж потрiбно уя­­­вити певним чином.

У свою чергу, на вiдмiну вiд позицiї Парменiда вiн вважає, що неможливiсть змiстовно уявити "нiщо" засвiдчує про те, що наше мислення своєю основою кладе саме чуттєвий досвiд, адже "абсолютне зникнення" принципово знаходиться за межами навiть можливого досвiду чуттєвого сприйняття.

Специфiчною особливiстю позитивiзму Спенсера є широке викорис­­­тання загальних суджень, якi у розгорнутому виглядi знайшли своє мiсце у його вченнi про "загальну еволюцiю". "Iнтеграцiя матерiї супроводжується розсiюванням руху, що перетворює матерiю iз невиз­­­наченої, незв'язаної однорiдної субстанцiї у визначену рiзновидну, що здiйснює перетворення руху"[4. -с.211]. Ця формула еволюцiйного процесу конкретизовна в загальних законах еволюцiї - несталостi однорiдностi наслiдкiв; групування; урiвноваженностi. Напрямок еволюцiонування - урiвноваженнiсть. Однак, остаточна рiвновага рухiв є протилежнiстю руху, тому вона знову приводить до розсiювання рухiв.

Своє вчення про загальну еволюцiю Спенсер означує як результат опису фактiв, а не метафiзичного конструювання системи свiту. Так, факти засвiдчують, що еволюцiя вiдбувалась i вiдбувається, а твердження, що вона буде вiдбуватися - не наукове, а метафiзичне. За допомогою таких мiркувань Спенсером була виявлена фундаменталь­­­на теза iндуктивiзму: при дослiдженнi конкретних питань неможливо створити методологiю прогнозуючого характеру. Тому проблеми прог­­­нозування вирiшуються за допомогою загальних питань.

У 1871 роцi у Кембрiджi (Массачусетс) групою осiб з "спорiдне­­­ними" думками був створений "Метафiзичний клуб", який вважав за необхiдне проводити пропаганду принципiв послiдовного iндуктивiзму. Прiоритет у формулюваннi вiдповiдi на визначене першими пози­­­тивiстами питання про зв'язок понять з активнiстю нашого розуму та емпiричним досвiдом, належить Чарльзу Сандерсу Пiрсу (1839-1914). Фактично з його статтi "Як зробити нашi iдеї ясними" (1878), яка вважається класичною постановкою проблем прагматизму, i почалась ця фiлософська течiя.

У своїй логiцi Пiрс розвивав iдеї iндуктивiзму Мiлля, Буля, Джевонса i де Моргана. Вiдповiдно до цього вiн розглядав логiку як науку про емпiрично данi зв'язки знакiв (символiв), науку суто формальну i незалежну вiд психологiї. Вiн вважав, якщо ми хочемо мати наукову "метафiзику", то вона має грунтуватись на логiцi, ад­­­же її закони - це закони i буття, i думки. Його принципи iлюстру­­­ються такими сентенцiями: "мої принципи абсолютно виключають вико­­­ристання мною психологiї у логiцi"; водночас: "формальна логiка не повинна бути занадто формальною; вона має представляти факти пси­­­хологiї, iнакше їй загрожує небезпека виродження в математичну розвану", i, врештi, "метафiзика полягає в наслiдках абсолютного прийняття логiчних принципiв не лише як регулятивно значущих, але i як iстин буття"[Цит. за: 5. -с.44].

Саме слово "прагматизм" традицiйно виводиться вiд давньогрець­­­кого "прагма" - дiя. А прагматизм розумiється як "фiлософiя дiї", що цiлеспрямовано протиставлено настановi на "чисту" теорiю. Праг­­­матизм зводить знання до "прагматичної вiри" або "вiрування", яка є безпосереднє знаряддя емпiричної дiї. Цiй проблемi присвячена стаття Пiрса "Закрiплення вiрування" (1877).

Сумнiв i вiра, вважає Пiрс, - це такi стани свiдомостi, що вiдрiзняються один вiд одного специфiчним почуттям - невпевненiстю в першому випадку, впевненiстю - в другому. На основi вiри люди впевнено дiють, а сумнiв не може стало визначати нашу поведiнку. У свiдомостi людини постiйно вiдбувається боротьба за досягнення та закрiпленнi вiрування: "... з сумнiву починається ця боротьба, з припиненням його вона завершується". Цю "боротьбу" Пiрс називає "дослiдженням".

Пiрс посилює суб'єктивiзм вiри, наголошуючи на її неспiвмiрностi з поняттям "iстинностi": "ми можемо уявити, що шу­­­каємо не просто переконання, але переконання iстинного. Але пiддайте цей вимисел випробуванню, i вiн виявиться безпiдставним; адже, лиш тiльки твердої вiри досягнуто, ми цiлком задоволенi, хай та вiра iстинна чи хибна"[Цит. за:5. -с.68]. Рiзновидом вiрування є "апрiорний метод", що закладає в основу вiри "згiднi з розумом" передумови, тобто такi положення, якi ми схильнi приймати у якостi загальний iстин тому, що вони простi та зрозумiлi. Нарештi, вiн визнає iснування "наукового методу", заснованого на гiпотезi, що iснують реальнi речi, властивостi яких цiлком незалежнi вiд наших думок про них; цi реальностi дiють на нашi чуття.

Отже емпiрична iндукцiя для Пiрса полягає у русi вiд апрiорно налаштованої вiри до емпiрично видобутого знання. Дана констатацiя засвiдчує, що запропонована сучасним неопрагматизмом концепцiя звiльнення фiлософiї вiд метафори "розум як свiтчадо природи" (Р.Рортi) має безпосереднє вiдношення до спростування засадничих принципiв першого прагматизму, а не класичного рацiоналiзму, для якого вiдсутнiсть тотожностi мiж думкою i чуттям вважалося загаль­­­ноприйнятим положенням.

Якщо Ч.Пiрс був формальним творцем прагматизму, то Вiльям Джемс (1842-1910) вважається справжнiм неформальним лiдером цього нап­­­рямку. Його основнi працi: "Принципи психологiї" (1890-91), "Роз­­­маїття релiгiйного досвiду" (1902), "Прагматизм" (1907), "Всесвiт з плюралiстичної точки зору" (1909), "Значення iстини" (1909), "Нариси з радикального емпiризму" (1912) та iншi., демонструють обгрунтування тези, що "прагматичний метод... намагається витлума­­­чити кожну думку, вказуючи на її практичне застосування". Роз'яс­­­нюючи цю тезу, Джемс стверджує: "якщо Ви оперуєте прагматичним ме­­­тодом... з кожного слова Ви повиннi видобути його практичну наявну вартiсть, повиннi заставити його працювати у потоцi Вашого досвiду. Воно розглядається... як вказiвка на тi методи, при допо­­­мозi котрих може бути змiнена дана нам дiйснiсть.

Таким чином, теорiї є не вiдповiдями на загадки, - вiдповiдями, на яких ми можемо заспокоїтись: - теорiї стають знаряддями... ми йдемо вперед i... змiнюємо з їх допомогою природу"[6. -с.165]. Iдеї та теорiї використовуються як "правила для дiї" (за виразом Пiрса), тобто, "загальнi принципи" (за виразом Уевелла). Таким чи­­­ном, iстина мiститься не в "узгодженнi" наших iдей з об'єктивною реальнiстю. Тут iдей та теорiї стають iстинними в тiй мiрi, в якiй вони слугують людям, як "iнструменти" для досягнення мети.

Роз'яснюючи своє вiдношення до науки i релiгiї не як рiзних тлумачень буття, а як вказiвки шляхiв дiї, Джемсом визначається, що кожна з них вiдiграє свою роль у регулюваннi поведiнки. Як нау­­­кова, так i релiгiйна iдеї ведуть в цьому свiтi до винагороди, а тому як одна, так i iнша точка зору є однаково "iстинними" з по­­­зицiй прагматизму. Це фактичне тлумачення науки у якостi рiзновиду iдеологiї, яке, доречi, було запропоноване саме прагматизмом, не­­­опрагматизм, також, пiддав нiщивнiй критицi.

Виходячи з пiрсового положення - "iстина мiститься у майбутнiй корисностi для наших цiлей", - Джемс висуває тези теорiї iстини:

1) Iстина створюється в процесi перевiрки iдеї;

2) Iстина - те, що "працює", має практичнi наслiдки, якi

вiдповiдають нашим сподiванням;

3) Iстина - це кориснiсть;

4) Iстина може також грунтуватись на довiрi ("кредитна

система iстин");

5) Iстина має сумiщуватись з попереднiми iстинами i з новими

фактами.

Теза (1) становить заперечення iстини як абсолютної, незмiнної властивостi "iдеї". Iдея дана, вона є у наявностi. Вона не є нi iстинною, анi хибною, до емпiричної перевiрки вона - просто "iдея". Тому саме емпiричний досвiд розумiється тут як джерело iстини.

Теза (2) пов'язує iстину з дiяльнiстю: iстина "працює". Iнакше кажучи, якщо iдея має практичнi наслiдки, що вiдповiдають нашим запитам, то вона корисна, iстинна.

Цi двi першi тези набули загальнометодологiчного для iндук­­­тивiзму значення.

У тезi (3) виходять з положення, що володiння iстиною - це не самодостатня мета; iстина є засобом для задоволення життєвих пот­­­реб. Тому iстина i кориснiсть є тотожнiми.

Теза (4) має своїм джерелом логiчне перевернення тези (3): якщо iстинне те, що корисне, то некорисне - неiстинне.

Нарештi, теза (5) має на метi узгодити прагматизм з класичним визначенням iстини як вiдповiдностi iдеї та реальностi: "Пiд ре­­­альнiстю ми розумiємо, з одного боку, конкретнi факти, а з другого - абстрактнi речi та вiдношення мiж ними, що пiзнаються iнтуїтив­­­ним шляхом"[6. -с.57]. Вiдповiднiсть - це "будь-який процес, що веде вiд даної iдеї до деякої подiї в майбутньому, якщо тiльки цей процес протiкає вдало"[6. -с.58].

Таке розумiння основоположень прагматичного вiдношення до дiйсностi привело Джемса до, так званого, "радикального iндук­­­тивiзму" - тобто "очищення досвiду" вiд рацiонального тлумачення апрiористських елементiв. "Радикальний емпiризм", на думку Джемса, мiститься у трьох положеннях.

Положення 1) не можна допустити у якостi факту нiчого, за ви­­­нятком того, що може бути вiдчуте в певний час за допомогою деякої iстини.

Положення 2) вiдношення мiж речами, так само, є предметами без­­­посереднього окремого досвiду, як i самi речi.

Положення 3) безпосередньо сприйнятий Всесвiт не потребує якої б там не було трансемпiричної опори, але володiє зв'язною або без­­­перервною структурою.

Завеошену систему методологiї iндуктивiзму в формi фiлософiї прагматизму булр розроблено у роботах Джона Дьюї (1859-1952), до основних методологiчних праць якого вiдносять: "Нариси з експери­­­ментальної логiки" (1916), "Демократiя i виховання" (1916), "Про досвiд, природу i свободу" (1917), "Реконструкцiя у фiлософiї" (1920), "Людська природа i поведiнка" (1922), "Досвiд та природа" (1925), "Пошуки достовiрностi" (1929), "Логiка: теорiя дослiджен­­­ня" (1938).

Для Дьюї, мислення - це дiяльнiсть конкретних людських ор­­­ганiзмiв у взаємодiї з їх середовищем, i воно є "iнструментальним" стосовно контролю над середовищем. Вiн вважає, що "iдеалiстична логiка" формулює проблему логiки як проблему зв'язку логiчної дум­­­ки з "чуттєво-матерiальним". Але при цьому iгнорується важлива ри­­­са мислення: контроль над середовищем в iнтересах людини. Також заперечується, що "логiчнi форми" мислення - судження чи умовиводи - вiчнi, необхiднi та внутрiшньо властивi мисленню як чистої та незалежної розумової чи духовної дiяльностi. Форми дуки, згiдно з Дьюї, виникли у процесi природної iсторiї людського мислення як працюючий "захiд", по своїй сутi iнструментальний стосовно контро­­­лю над середовищем. Тому цей захiд може бути замiнено на iнший. Логiчнi форми не є "готовими", вони є лише рiзноманiтними формами речень. Таке трактування Дьюї, що є мислення отримало назву "нату­­­ралiстичного". Воно знайшло своє застосування в iндуктивiстському вченнi про систему знання. Так, у I-й главi "Пошукiв дос­­­товiрностi" Дьюї визнає, що основною помилкою теорiй пiзнання є вiдокремлення знання вiд практики. цю думку вiн постiйно повторює i в iнших роботах.

Якщо ми стаємо на натуралiстичну точку зору i вiдмовляємося розглядати мислення як "дещо в собi", то "в нас немає вибору, за винятком ...можливостi уявити собi мислення як реакцiю на особли­­­вий стимул..."[7. -с.32]. Воно слугує "засобом для вироблення вiддаленої, але правильнiшої реакцiї". Iнакше кажучи, якщо особли­­­востi середовища викликають внутрiшнiй процес мислення, то моторна реакцiя на даний стимул вiдкладається, поки не вiдбудеться "внутрiшньоорганiчна подiя". Отже, мислення виникає "внаслiдок по­­­яви несумiсних факторiв усерединi емпiричної ситуацiї". Успiшне мислення перетворюється у знання, i "визначає мiсце знання у досвiдi, умови його виникнення та дiї означає встановлення, що, оскiльки знання з'явилось у наслiдок утруднень людини, воно пiдтверджується як реконструююче умови, що викликали цi утруднен­­­ня"[7. -с.56]. Тодi мислення являє собою неначе "пiдготовчу школу" для вироблення типiв поведiнки. Воно дає знання, коли керується певними, добре випробуваними методами, i набуває, таким чином, максимальної практичної надiйностi. Саме ця практична надiйнiсть i є основною характерною особливiстю наукового знання.

У "Нарисах з експериментальної логiки" вказується, що вчений повинен розглядати iстину як те, "що приймається на пiдставi вiдповiдного доведення". Розглядаючи "вiдповiднiсть чи згоду" мiж судженням i фактом, про яку звичайно кажуть, що вона означає iсти­­­ну, Дьюї встановлює, що ця"вiдповiднiсть чи згода подiбна до вiдповiдностi мiж винаходом та умовами, для яких винахiд призна­­­чався.

Для усунення будь-яких непорозумiнь стосовно свого емпiризму Дьюї присвятив цiлу главу "Нарисiв..." темi "Контроль над iдеями при допомозi факту". Ця глава цiкава наведенням демонструючого прикладу щодо людини, що заблукала в лiсi. "На щастя", ця людина мала "iдею про зворотнiй шлях", i, дiючи згiдно цiєї iдеї, їй вда­­­лося повернутися додому. Таким чином, iдея людини про шлях додому виявиласяь iстинною. фї iдея про дорогу через лiс була перевiрена саме при допомозi фактiв.

Чи можна тому сказати, що iдея, на основi якої блукаюча в лiсi людина планувала свiй шлях додому, вiдповiдала дiйсно об' єктивно­­­му виходовi з лiсу? "Нi в якому разi", вважає Дьюї, тому що це оз­­­начало б постулювати лiс як "дiйснiсть-зразок", якому повиннi вiдповiдати тiльки наслiдки дослiдження. Згода чи вiдповiднiсть її iдеї з фактом була "згодою мiж планом i його здiйсненням".

Так само, мабуть, мандрiвник по Києву, вивчаючи карту метро з метою досягнути якогось мiсця призначення, не вважатиме, що карта вiдповiдає якимось тунелям-зразкам, iснуючим "заздалегiдь" пiд йо­­­го ногами. Вiн просто вважає карту планом дiй, який багато грома­­­дян рахують корисним, i до якого вiн також може ставитись з довiрою. Стосовно логiки так само, не саме судження, а акт його ствердження є iстинним або хибним. Судження є лише iнструмент..

Коли ми починали главу посилаючись на книгу "Логiчний синтаксис мови" Р.Карнапа, тодi нас цiкавило, а чи дiйсно перехiд до синтак­­­сису має таке важливе значення для iндуктивiзму. I здається пе­­­ресвiдчилися, що рiзнi спроби розумiння поняття "емпiричне" постiйно вступають у самосуперечнiсть.

Тепер повернемося знову до Карнапа, який вважає, що будь-якi питання, що зустрiчаються в теоретичнiй сферi, можна подiлити в загальних рисах на - "питання про об'єкти" i "логiчнi питання". Отже мова йде про рiвень теоретичного пiзнання. "Питання про об'­­­єкти" - це тi, що стосуються об'єктiв областi розгляду. "Логiчнi питання" - це тi, що стосуються речень, термiнiв, теорiй тощо, якi самi вiдносяться до об'єктiв логiчного емпiризму. Таким чином, на­­­ука має справу з об'єктами, а фiлософiя науки - "реченнями, слова­­­ми, теорiями тощо".

Звiдси випливає, за Карнапом, що Расселу та Вiтгенштейну, яких вiн вважає своїми попередниками у справi побудови "наукової фiло­­­софiї", взагалi не слiд було говорити про об'єкти i факти, про значення речень та про порiвняння речень з дiйснiстю, бо це все привело їх до повернення iдеї апрiорностi - "метафiзики".

У свою чергу вiн визначає наступне: "Пiд логiчним синтаксисом мови ми розумiємо формальну теорiю лiнгвiстичних форм цiєї мови ­­­систематичний виклад формальних правил, що керують мовою, а також розвиток наслiдкiв, що витiкають з цих правил"[8. -с.41]. Це озна­­­чає, що "логiчний синтаксис" - це система, що охоплює правила по­­­будови i перетворень мови. Правила перетворення показують, як мож­­­на з'єднувати символи один з одним, щоб скласти речення.

Отже, якщо ми знаємо правила перетворення, то це означає, що нам вiдомо, якi речення суто емпiрично можуть бути виведенi з iнших речень i якi не можуть або суперечать iншим реченням. З фор­­­мальної точки зору те, що p витiкає з q, означає, що якщо ви ска­­­зали q, то за правилами мови ви можете сказати тiльки p, але нi в якому разi "не-p". Тут судження постає лише як iнструмент, а от сам факт його ствержування має визначатися через поняття "iстина" або "хиба".

У свою чергу, логiки, котрi переконанi, що логiка має справу з смисловими вiдношеннями мiж реченнями, насправдi неусвiдомлено вважають, що вони мають справу зi значеннями речень, якi можуть верифiкуватися.

Але для фiлософськи освiдчених iндуктивiстiв це не так. Наприк­­­лад Карнап вважає, що принципи логiки можливо i необхiдно формулю­­­вати абсолютно незалежно вiд значення слiв - тобто просто як син­­­таксичнi правила побудови i перетворення. Оскiльки "ми володiємо у всiх вiдношеннях повною свободою щодо форм мови; правила побудови речень i правила перетворення (останнi звичайно iменуються як "постулати" i "правила виведення умовиводiв") можна вибирати цiлком довiльно". Дану точку зору Карнап назвав "принципом терпи­­­мостi", котрий надає "безмежнi можливостi довiльного винаходу уся­­­ких можливих видiв мов"[9. -р.73].

В цiлому, для iндуктивiзму, логiчний аналiз мови науки набуває строго формальної синтаксичної природи, де вся система наукових положень, виводиться вiдповiдно до певних формальних правил з про­­­токольних положень.

Отже, щоб дати уявлення про будь-яку науку, не треба говорити нi про "факти i об'єкти", котрi дана наука вивчає, нi про те, як вона їх вивчає i отримує рiзнi вiдомостi про них. Навпаки, науку слiд розглядати просто як систему методiв для створення положень, виражених її особливою мовою, яка дана звичайному порiвняльному емпiричному аналiзу.

Здiйснивши загальний "логiчний аналiз науки", виявивши його еврiстичнiсть, яка показала фактичi розбiжностi та формальну єднiсть багатьох теоретичних систем наукового знання, Карнап пере­­­ходить до узагальнення, яке полягало в показi можливостi iснування єдиної всезагальної мови науки, на котру можна перекласти всi на­­­явнi у рiзноманiтних мовах окремих наук положення. Ця мова була названа "фiзичною мовою", а теорiя "єдностi науки" - "фiзи­­­калiзмом". Тому онтологiчна пiдвалина такої теорiї єдностi науки виражається так: вся наука стосується одного свiту, а "фiзи­­­калiстська теорiя" виявляє основну фiзичну природу цього свiту. Фiзикалiзм логiчно виражається наступним чином: наявна деяка мова, поiменована фiзичною мовою, на яку можна перекласти всi науковi положення. Iнакше кажучи, у фiзичнiй мовi завжди знайдеться поло­­­ження, рiвнозначне будь-якому науковому положенню.

За методологiчну пiдставу такого розумiння треба визнати на­­­явнiсть переконання, що основною характерною рисою науки є те, що вона являє собою "мiнливу систему речень", якi мають "постiйно уз­­­годжуватись"; при цьому узгодженiсть визначається синтаксичними вiдношеннями кожного наукового речення до iнших речень системи. "Вiрнiсть" будь-якої наукової теорiї залежить вiд того, як вона може бути пристосована до iснуючої системи наукових речень. За своєю суттю принципи логiки потають як цiлком довiльнi