Реферати українською

Система знання як об'єкт емпіричного аналізу - Наукознавство -

Система знання як об'єкт емпіричного аналізу - Наукознавство - Скачать бесплатно

Якщо Мiлль користується принципом "емпiрiї даного моменту", то спенсерове розумiння досвiду охоплює його на рiвнi загального по­­­няття. Використовуючи подiл на те що пiзнається та принципово непiзнається, Спенсер погоджується з Кантом, що "першопочаток" знаходиться за межами наукових можливостей. Невiдома нам причина вiдомих дiй, котрi фiлософи називають "явищами", дозволяє через виявлення схожостей i несхожостей створювати необхiднi i абсолютнi судження, поняття. I якщо для досвiду конкретної особи цi поняття носять апрiорний характер, вони - апостерiорнi для роду людського взагалi, усталенi внаслiдок накопичення досвiду попереднiх по­­­колiнь. Однак, так чи iнакше, дана апостерiорнiсть ряду понять, визнана Спенсером як необхiдний елемент наукового пiзнання, вхо­­­дить в протирiччя з головним принципом позитивiзму (проголошеним О.Контом) - науковi позитивнi поняття повиннi доводитись досвiдом, а не метафiзичними конструкцiями. Тому-то i постала проблема уз­­­годження принципу iндивiдуально-даного досвiду з iснуванням за­­­гальних понять, як позитивних, а не метафiзичних.

Вирiшуючи цю проблему Спенсер першим у фiлософiї починає розг­­­лядати формальну, фiксовану в символiчних виразах логiку як рiзно­­­вид емпiричної дiяльностi людини, який можна вивчати за допомогою iндукцiї. Слiд пам'ятати, що логiка Мiлля нiколи не претендувала на самовивчення.

За ознаку "емпiричностi" логiки, у Спенсера, слугує можливiсть стало повторювати логiчнi процедури i отримувати однозначнi ре­­­зультати. Таким чином, логiка стає предметом саме iндуктивного аналiзу. Виходячи з цього, загальнi положення подекуди можна розг­­­лядати як емпiрично данi об'єкти. А якщо мислення, керуючись iндуктивною логiкою при використаннi загальних положень, створює судження, висновки яких спiвпадають з iншими емпiричними даними, то це можна визнати за iндуктивне доведення позитивностi загальних положень.

Таким чином, емпiричнi данi не обмежуються чистою почуттєвiстю, логiка теж є окремим предметом емпiричного дослiдження, а її у повному обсягу не можна звести до психологiчного.

Ту саму проблематику ми знаходимо i в емпiрiокритицизмi Маха та Авенарiуса, якi стояли на емпiристськiй позицiї, згiдно з якою "весь свiт для мене разом з моїм "Я" представляють собою масу взаємопов'язаних вiдчуттiв".

Рiхард Авенарiус (1843-1896), професор кафедри iндуктивної фiлософiї у Цюрiху за свої головнi працi мав книги: "Фiлософiя як мислення про свiт спiввiдносно принципа найменшої витрати сил. Пролегомени до критики чистого досвiду" (1876); "Критика чистого досвiду" (1890); "Людське поняття про свiт" (1891); "Про предмет психологiї" (1894-95). У цих книгах вiн обгрунтовує наступнi за­­­гальновiдомi положення: принцип найменшої витрати сил; закон житт­­­євого ряду; природне поняття про свiт i емпiрiокритична принципова координацiя.

1. Принцип найменшої витрати сил, являє собою положення, що встановлює вiдношення мiж засобами та цiлями. Засоби мають бути такими, щоб досягнути мети та з усiх засобiв найкращим буде такий, за допомогою котрого мета досягається iз найменшою витратою сил. Дiю даного принципа можна спостерiгати у розподiлi працi, яка де­­­монструє нам доцiльнiсть дiяльностi.

Процес пiдведення рiзноманiтного пiд одне поняття, потреба єдностi системи знання, в котрiй всi частини концентруються навко­­­ло основного поняття i т.п. демонструє нам доцiльнiсть. Дотримання логiчних законiв обумовлене саме цим принципом, хоча вiн з ними i не спiвпадає: порушення логiчних законiв викликають неприємнi ре­­­акцiї у душi, показують недоцiльний характер витрати сил.

У свою чергу логiчнi закони вiдображають не об'єктивний стан речей, а доцiльну дiяльнiсть душi, мислення, що цiлком вiдповiдає уявленню Декарта про властивостi розуму. Душа i мислення будують картину свiту за своїми власними принципами не звертаючи уваги на об'єктивнi закони свiту доти, доки вони не стануть суперечити на­­­шому досвiду. Слiд зауважити, що у "Критицi чистого досвiду" (ос­­­новнiй працi Авенарiуса) принцип найменшої витрати сил не зга­­­дується, бо фактично вiн був замiнений бiомеханiчним законом житт­­­євого ряду.

2. Закон життєвого ряду.

Для фiлософських мiркувань Авенарiуса вiдправною точкою слугує слiдуюче: "Я" iз своїми думками та вiдчуттями знаходиться серед оточуючого середовища, котре складається з рiзних частин i до яко­­­го вiдносяться люди iз своїми висловлюваннями i т.д. Це називаєть­­­ся "природним поняттям про свiт"[Див.: 13]. Висловлювання тiєю чи iншою мiрою залежать вiд довкiлля. Аналiз цих висловлювань пока­­­зує, що в них, з одного боку, мiститься досвiд зустрiчi з об'єк­­­тивним, а з iншого - суб'єктивнi домiшки. Пiд досвiдом розумiються елементи частини середовища, що стали наявними у висловлюваннях. Середовище i "Я" певною мiрою вiдносяться одне до одного: вислов­­­лювання залежать вiд середовища.

"Я", котре знаходить себе через вiдношення до оточення зi всiма його складовими та людьми, поряд iз тим, що воно позначало як "iстинне", "знайоме", "зрозумiле", "звичне", знаходить дещо "не­­­очiкуване", "нове", "незвичне", "чуже", "незнайоме", "незрозумiле" i т.д. Це "нове", "незвичне" i т.д. "спричинює неспокiй", "порушує звичну течiю життя". Людина намагається звести це "нове" до "ста­­­рого", "звичного" i тим самим усунути "неспокiй". Нове так чи iнакше зводиться до старого, незвичне - до звичного, незрозумiле стає зрозумiлим. Для iлюстрацiї феномена розумiння Авенарiус наво­­­дить такий приклад: квiтка на кущi тремтить пiд впливом вiтру, а маленький хлопчик пояснює це явище так - квiточцi холодно.

3. Природне поняття про свiт.

Своєю власною фiлософською точкою зору Авенарiус називає точку зору "природного поняття про свiт". (У "Критицi чистого досвiду" вона перебувала на задньому планi i лише припускалась). Авенарiус вказує, що дослiдження "Критики чистого досвiду" є цiлком незалеж­­­ними вiд тiєї фiлософської точки зору, котру викладено в "Людсько­­­му поняттi про свiт".

Природне поняття про свiт складається з двох вiдмiнних мо­­­ментiв: з деякого досвiду i деякої гiпотези. Вiдмiннiсть, що вста­­­новлюється мiж досвiдом i деякою гiпотезою, зводиться до вiдмiнностi мiж досвiдом однiєї та досвiдом iншої людини (поданого через висловлювання). Це припущення дає можливiсть дослiдження, взявши за вiдправний пункт самого себе чи будь-кого з ближнiх вза­­­галi. Тобто природне поняття про свiт розколюється: iндивiд знахо­­­дить iснування, з одного боку, "речей", а з iншого - iнших iндивiдiв, котрi сприймають "речi", або "речi" i "сприйняття".

4. Вчення про емпiрiокритичну принципову координацiю.

Авенарiус вважає, що у iндивiдуальному досвiдi неможливо знайти вiдмiннiсть сприйняття вiд того, що iснує у собi, незалежно вiд сприйняття. Сприйняття не вiдрiзняється вiд сприйнятої речi: воно знаходиться там само, де знаходиться сприйнята рiч. В iндивiдуаль­­­ному досвiдi обидвоє данi однаково, i якби сприйняттю не суперечив чужий досвiд, то не виникало б думки про вiдмiннiсть сприйняття вiд речi, не виникала б iнтроекцiя.

Тому потрiбно вiдновити природне поняття про свiт, а зробити це можна, лише усунувши iнтроекцiю, яка незаконно подвоює свiт на об'єктивне i суб'єктивне, вкладає сприйняття "усередину" i протис­­­тавляє їм сприйнятi речi. Тобто думку, що суб'єктовi, "Я", дане середовище - об'єкт - як дещо протилежне i вiдмiнне вiд нього, а вiн пiзнає цей об'єкт, Авенарiус вважає помилковою: "Я" i середо­­­вище однаково данi одне одному, оскiльки в чистому досвiдi вони рiвноправнi. Чистий досвiд складається з центрального члена i про­­­тилежного члена - i вони є однаковими елементами. Помилковою, та­­­кож, є думка, що протилежний член складається з фiзичних еле­­­ментiв, а центральний - це дещо вiдмiнне, психiчне.

Професор математики, фiзики, фiлософiї Ернст Мах (1838 - 1916) мав наступнi роботи, що мають безпосереднє вiдношення до фiлософiї науки: "Аналiз вiдчуттiв" (1886), "Пiзнання та заблудження" (1905), "Основнi iдеї моєї природничонаукової теорiї пiзнання i вiдношення до неї моїх сучасникiв" (1910).

Узагальнення фактiв, замiна великої таблицi однiєю формулою, навiть пояснення нового факту за допомогою вже вiдомого - все це, з погляду Маха, пiдтвердження "економностi наукової роботи".

До цього принципу вiн додає iнший - бiологiчний. Вивчаючи iдеї Ламарка i Дарвiна, Мах поширює їх на процес пiзнання i доходить висновку, що "боротьба наукових iдей є життєвою боротьбою за вижи­­­вання найбiльш пристосованих з них"[14. -с. 28]. Процес пiзнання ­­­це, насамперед, процес "бiологiчний i економiчний, тобто процес, що вiдкидає безцiльну дiяльнiсть"[15. -с.251].

Такий пiдхiд, на думку Маха, спрощує розумiння розвитку науки. Спочатку людина iнстинктивно реагує на умови - сприятливi чи несп­­­риятливi для неї - практично-економними дiями. Розвиваючись соцiально, людина починає дiяти усвiдомлено, але й тут мета дося­­­гається тими ж засобами. Економiя дiй поступово розвивається у iнтелектуальну економiю наукового дослiдження.

Треба зазначити, що така позицiя спирається на неусвiдомлюване переконання нiби в межах науки вiдбувається випадкове, несвiдоме формування загальних уявлень, iдей, логiчних конструкцiй, якi ста­­­новлять засади процесу пiзнання. Така точка зору виявляє принципо­­­во вiдмiнну вiд рацiоналiзму картезiанцiв позицiю, оскiльки ос­­­таннi визнавали наявнiсть Cogito як головну умову цiлеспрямованого наукового пiзнання.

Економiю мислення, як принцип пiзнання, Мах вбачає у всiх зако­­­нах природи. Так, закон заломлення свiтла при переходi променя з одного середовища в iнше, який виражається однiєю формулою, замiнює собою нескiнченну множину вимiрювань i економiзує роботу мислення, пiзнання. Прояв такої економiї, з погляду Маха, видно у всiх законах сформульованих наукою, котрi зменшують, спрощують та, нiби, пояснюють наукове поняття про свiт.

У свою чергу, орiєнтуватись у навколишньому середовищi ми може­­­мо постiльки, поскiльки можемо обмежити нашi очiкування майбутнiх явищ. Тому сформульованi наукою закони природи - не закони реаль­­­ного свiту, iснуючого об'єктивно i незалежно вiд пiзнання, а обме­­­ження, котрi ми накладаємо на нашi очiкування пiд керуванням досвiду - незалежно вiд того, який характер мають цi очiкування ­­­теоретичний чи практичний.

Так чи iнакше, такi мiркування можна визнати своєрiдною варiацiєю на тему "випереджаюче вiдображення"(П.К.Анохiн). Кон­­­цепцiя такого вiдображення мала вельми широкий розголос у середо­­­вищi радянських марксистiв.

Однак, стосовно концепцiї взаємодiї з оточуючими речами на пiдставi неусвiдомлюваного "очiкування майбутнiх явищ" можна нага­­­дати фундаментальне зауваження Р.Декарта, висловлене у свiй час стосовно тези про "намiренне випробування природи" (Ф.Бекон) як основу науки. Декарт поставив питання про джерело "намiрiв": "звiдкiля виник перший намiр щось виробувати?". Свою вiдповiдь на дане питання вiн знайшов у концепцiї "вроджених iдей", яку пере­­­важна бiльшiсть фiлософiв оцiнила як вiдступ до мiстицизму.

2. У зв'язку з бiологiчно-економним принципом пiзнання Мах ви­­­суває iнший основний принцип побудови фiзичної картини свiту: знання, як бiологiчно-економне пристосування до середовища i як засiб орiєнтацiї у ньому, досягається чистим описом; а чистий опис усуває з наукового знання пояснення та гiпотези. "Повний найп­­­ростiший опис" не залишає для пояснення мiсця, адже якщо який-не­­­будь факт вiдомий зi всiх сторiн, то тим самим вiн вже пояснений i завдання науки вже вирiшене, тобто - будь-яке пояснення зводиться до звичайного опису.

Усунення пояснення з наукового пiзнання та редукування "шляхiв дослiдження" до чистого опису спричинює вiдкидання таких понять, як "атом", "матерiя" тощо, оскiльки, тепер вони постають як гiпос­­­тазованi суб'єктивнi конструкти. Також, так само як i Юм, а пiзнiше Р.Рортi, Мах заперечує об'єктивнiсть причинностi i субс­­­танцiї, але все ж таки стверджує, що бiологiчно-економний принцип i принцип чистого опису знаходяться в "дружнiх стосунках" з науко­­­вим знанням, i, зокрема, з фiзикою. Вiдмiннiсть, яку Мах знаходить мiж своїми поглядами та фiзикою, це - "вiра у реальнiсть атомiв". Вiн навiть зазначив, що якщо для фiзикiв ця "вiра" є настiльки важливою, то вiн вiдмовляється вважати себе фiзиком.

Основнi положення вирiшення проблеми спiввiдношення фiзичного та психiчного викладенi Махом у працi "Пiзнання та омана". Вони є досить схожими на "природне поняття про свiт" Авенарiуса. Кожна окрема людина знаходить у собi готовий свiтогляд, у створеннi яко­­­го вона участi не приймала. З цього свiтогляду починають всi i кожний, i потрiбно розвивати його далi, робити виправлення, корис­­­туючись досвiдом попереднiх поколiнь. Мах цiлком погоджується з Авенарiусом, коли вважає, що подiл свiту на внутрiшнє та зовнiшнє - це наслiдок iнтроекцiї.

Саме спроба емпiрiокритицизму знайти визначення знання у якостi об'єкта емпiричного аналiзу знайшла всебiчну пiдтримку серед рiзних представникiв iндуктивiзму.

Прикладом визначення знання у якостi об'єкта емпiричного аналiзу може слугувати фiлософiя логiчного атомiзму, яка була вперше викладена у книзi Бертрана Рассела "Наше пiзнання зовнiшнь­­­ого свiту як область застосування наукового методу в фiлософiї" (1914), а потiм - у лекцiях "Фiлософiя логiчного атомiзму" (1918). Формування її проходило не без участi Людвiга Вiтгенштейна. У свою чергу, в завершеному виглядi iдеї логiчного атомiзму були викла­­­денi у "Логiко-фiлософському трактатi" Вiтгенштейна (1922), руко­­­пис якого був надiсланий Расселу автором одразу ж пiсля закiнчення першої свiтової вiйни.

Для атомiстiв визначальним стало питання: чому всi фiлософськi вчення, що будувались на основi рiзноманiтних "метафiзичних" поло­­­жень, неминуче руйнувались? Проблема ускладнювалася тiєю обставни­­­ою, що нi прагматизм, нi перший та другий позитивiзм, зi своїм тотальним емпiризмом, не здатний заперечити наукового значення "чистої геометрiї", яка не має справи з емпiрично даними предмета­­­ми. Логiка, у свою чергу, може претендувати на певну завершенiсть. В цiлому проблема залишається загальною: як ми приходимо до знан­­­ня, наприклад, геометрiї апрiорi? Вирiзнення логiчної та фiзичної точок зору веде до того, що чиста геометрiя повинна визнаватися апрiорною, але аналiтичною, а фiзична геометрiя (наприклад: Рiма­­­на) - синтетичною, такою, що спирається на апрiону, але не апрiор­­­ною.

Таким чином, хоча iндуктивiсти не можуть спростувати кантiвське тлумачення геометрiї як наслiдку апрiорної iнтуїцiї, вони можуть запропонувати логiчний аналiз, який спираючись на аналiтичний ме­­­тод повинен дозволити зробити сам апрiоризм предметом емпiричного дослiдження.

Аналiтичний метод, констатує Рассел, "здатний довести, що всi позитивнi докази на користь певної теорiї є помилковими i що менш неприродна теорiя здатна пояснити певнi факти" [16. -с.74]. Тут фактично присутнє пряме звернення до фалiбiлiзму, який розглядає теорiю виключно iнструментально. Доречi, iнструменталiзм за своїми предикативними визначеннями теорiї, демонструє тотожнiсть мiж емпiристським тлумаченням поняттям "теорiя" i поняттям "iнфор­­­мацiя", "iформацiйна система". Тобто, якщо факти можна тлумачити як знання про властивостi реально iснуючої дiйсностi, узагальнення фактiв потрiбно розглядати як iнформацiю, що має використовуватися виключно iнструментально. А про те що iнформацiя може ставати предметом емпiричного (iндуктивiстського) дослiдження про це вже давно вiдомо. Саме через цю пропозицiю Ч.Пiрса, фiлософiя залишає собi позитивну пiзнавальну функцiю: аналiз можливого логiчного конструювання свiту засобами математичної логiки з "чуттєвих да­­­них".

Так само, як i Дж.Е.Мур, Б.Рассел вважає "чуттєвi данi" корiнним поняттям вчення про пiзнання, як первинного, вiдправного даного у пiзнавальному процесi, на вiдмiну вiд "вивiдного" знання. При цьому вiн вiдносив до даних, водночас iз чуттєвими даними, та­­­кож i закони логiки, деякi факти пам'ятi та iнтроспекцiї.

Вчення Рассела про чуттєвi данi змiнювалося. Спочатку воно вис­­­тупало у формi визнання тотожностi "чуттєвих даних" i "чуттєво сприйнятих об'єктiв". Пiзнiше було залучено поняття "сенсибiлiя", тобто об'єкта, який має той же статус, що й чуттєве дане, але не є безпосередньо даним чиєї-небудь свiдомостi. Таку позицiю вiн обс­­­тоював у книгах "Наше пiзнання зовнiшнього свiту" та "Мiстицизм i логiка" (1917).

Наприклад, Рассел стверджував, що фiзика - це емпiрична наука, яка грунтується на спостереженнi та експериментi i припускає ве­­­рифiкацiю, тобто перевiрку своїх передбачень спостереженням та експериментом. Але що можна взнати за їх допомогою? "Нiчого, що стосувалося б фiзики, окрiм безпосереднiх даних чуття: певних кольорових плям, звукiв, дотикiв, запахiв тощо, якi мають певнi просторово-часовi вiдношення"[16. -с.117]. Об'єкти ж фiзичної нау­­­ки - молекули, атоми, електрони - досить вiдмiннi вiд цих чуттєвих даних, але можуть бути верифiкованими лише за їх допомогою.

Необхiдною i важливою складовою його мiркувань є принцип ве­­­рифiкацiї. Б.Рассел висловлюється так: "верифiкацiя полягає завжди у появi очiкуваного чуттєвого даного" [16. -с.422]. Необхiдним наслiдком такої позицiї стає положення про "факти" як "логiчнi атоми". Логiчнi атоми, якi слiд принципово вiдрiзняти вiд атомiв фiзичних, тобто логiчних конструкцiй iз чуттєвих даних, Рассел вважає деякими "кiнцевими елементами" логiчної структури мiрку­­­вань, що не може бути зведеною до конструкцiй з чуттєвих даних. До їх числа вiн вiдносить чуттєвi данi (пiзнiше - вiдчуття) та унiверсалiї (предикати i вiдношення). Логiчнi атоми - це кiнцевий пункт логiчного аналiзу, те безсумнiвне, або "факти", на що тiльки й може спиратись наука. Однак, вважає Рассел, не може бути хибних або iстинних фактiв. Хибнiсть та iстиннiсть - властивiсть винятко­­­во речень, що символiзують факти. Атомарне речення виражає "ато­­­марний факт", тобто логiчний атом, дещо далi неподiльне. Молеку­­­лярне речення фiксує деяке поєднання (кон'юнкцiю, диз'юнкцiю тощо) атомарних речень i може бути вираженим як функцiя iстинностi ато­­­марних речень, що входять в нього. Iнакше кажучи, iстиннiсть чи хибнiсть "молекулярного речення" визначається iстиннiстю чи хибнiстю "атомарних речень", що входять в нього. Iстиннiсть же або хибнiсть останнiх залежить лише вiд їх вiдношення до описуваних ними фактiв.

Дане положення мiститься у спiльнiй фундаментальнiй працi Б.Рассела i А.Н.Уайтхеда "Principia Mathematica". Взагалi в логiчному емпiризмi ця система виконує роль основи для створення "метафiзичної" доктрини iндуктивiзму.

Принцип атомарностi виводився Б.Расселом з логiчної вимоги зве­­­дення будь-якого складного речення або класу речень до тих найп­­­ростiших речень, з яких першi можуть бути дедукованi. Це - не­­­обхiдна вимога екстенсiональної логiки, основаної на визнаннi зна­­­чення iстинностi складного речення функцiєю iстинностi його скла­­­дових. Але звiдси аж нiяк не випливає атомарна будова фактiв дiйсностi, тобто наявнiсть "атомарних фактiв". Недивно, що Рассел з самого початку визнає, що про "простоту" атомарних фактiв можна говорити лише умовно. Вiн стверджує, що "просте" - це те, що не є даним у досвiдi, а вiдоме лише на основi виведення як межа аналiзу (тобто, дещо подiбне до поняття "аксiома" у картезiанцiв). Логiчна мова, на думку Рассела, не призведе до помилки, якщо її простi символи (тобто тi, що не мають якої-небудь значущої струк­­­тури або частин, що самi є символами) "пiдставляються" замiсть певних об'єктiв, навiть якщо цi об'єкти не є простими. У такому випадку, "атомарний факт" виявляється атомарний символом, що вхо­­­дить у логiчне числення.

Тим самим виявляється, що межа застосовуваних iндуктивiзмом принципiв повинна визначатися не загальними настановами сенсу­­­алiзму, а концепцiєю зупинення "вiчного сумнiву" який пронизує фiлософiю та науку стосовно кожної системи знань та знiмаєтьбся лише верифiкацiєю. Тобто, вчення про метод i методологiю потрiбно вiдмежовувати вiд загальних настанов фiлософiї як свiтоглядної системи (наприклад: вiд сенсуалiзму). Треба зазначити, що критика ленiнiзмом емпiрiокритицизму саме на цю обставину не звернула ува­­­ги.

Але ще значнiшi труднощi логiчного атомiзму виникають у його завершенiй формi, представленiй "Логiко-фiлософським трактатом" Людвiга Вiтгенштейна.

Вiтгенштейн з самого початку констатує деякi епiстемологiчно обгрунтованi онтологiчнi положення, а тому за формою претендує на фундаменталiзм i унiверсалiм, як це спостерiгалося ще у Спенсера: свiт складається з фактiв; факти у логiчному просторi утворюють свiт. Факт - це те, що робить речення iстинним чи хибним. Вiн може мiстити частини, що є фактами, або не мiстити їх. У останньому ви­­­падку це - атомарний факт. Атомарний факт, хоча й не має частин, якi самi є фактами, складається з об'єктiв (речей, предметiв). Об'єкти є простими, i їх iмена є первинними у логiцi, оскiльки найменування комплексiв (фактiв) передбачає речення, а речення ­­­це iмена об'єктiв.

У свою чергу, повний онтологiчний опис потребує знання всiх атомарних фактiв, у тому числi й того факту, що всi вони вiдомi. З цiєї сукупностi атомарних фактiв можуть бути виведенi всi молеку­­­лярнi речення. Проаналiзувавши теорiю виводу, Вiтгенштейн зумiв поширити побудову функцiй iстинностi, дану в "Principia Mathematica", на загальнi речення.

Перелiченi принципи є розгорнутим описом расселiвських прин­­­ципiв логiчного атомiзму. Проте, Вiтгенштейн внiс i дещо своє до цiєї теорiї. Це була розробка концепцiї спiввiдношення атомарного факту i атомарного речення як вiдображення факту у реченнi.

Всяке речення, стверджував Вiтгенштейн, повинне мати ясний i визначений сенс. Цей сенс i визначається вiдношенням речення до "свiту", тобто вiдношенням образу i факту. Речення - це "образи", "картини фактiв", якi мають з фактом спiльну структуру. Всезагаль­­­ною формою вiдображення факту у реченнi є логiчна форма: "Те, що кожний образ, якої б форми вiн не був, повинен мати спiльне з дiйснiстю, щоб вiн взагалi мiг її вiдображати - iстинно чи хибно, - є логiчна форма, тобто форма дiйсностi"[17. -с.18]. Саме вона дозволяє моделювати дiйснiсть, крiм того, елементи образу замiщу­­­ють у образи об'єкти. "Образ полягає в тому, що його елементи з'єднуються один з одним певним чином"[17.-с.14].

Отже, "картина свiту", про яку говорить Вiтгенштейн, є вiдтво­­­ренням логiчної форми, яка, за визначенням, у той же час являє со­­­бою "форму дiйсностi". Таким чином, i "Трактат" грунтується на он­­­тологiзацiї логiчної системи, опрацьованої Расселом i Уайтхедом на зразок учення Аристотеля про єднiсть форм буття i думки. Але Вiтгенштейн усвiдомлює незаконнiсть цiєї операцiї, адже: "Речення можуть зображати всю дiйснiсть, але вони не можуть зображати того, що вони повиннi мати спiльним з дiйснiстю, щоб бути здатними її зображати, - логiчну форму"[17.-с.12]. фї вони можуть тiльки пока­­­зувати. Але ж те, що не може бути висловленим, взагалi для нас не iснує, адже "Межi моєї мови означають межi мого свiту". А це озна­­­чає, що "т, звичайно, дещо невимовне. Воно показує себе; це ­­­мiстичне"[17.-с.52].

Тепер виникає питання: що ж робити з цим "мiстичним"? Що воно таке? Яке його мiсце у фiлософiї? Традицiйно вважається, особливо неопозитивiстами, що Вiтгенштейн вимагав усунення "мiстичного" з фiлософiї. На пiдтримку даної тези свiдчить: "Мета фiлософiї ­­­логiчне прояснення думок"[17.-с.112], або "Правильним методом фiлософiї був би такий: не говорити нiчого, крiм того, що може бу­­­ти сказане, отже, окрiм речень природознавства, тобто того, що не має нiчого спiльного з фiлософiєю, - i потiм завжди, коли хто-не­­­будь захоче сказати дещо метафiзичне, показати йому, що вiн не дав нiякого значення деяким знакам у своїх реченнях"[17.-с.53].

Але ж у Вiтгенштейна є твердження й iншого типу. Наприклад, фiлософiя "...повинна ставити межу тому, що мислиться, i тим самим тому, що не мислиться. Вона повинна обмежувати те, що не мислить­­­ся, зсередини через те, що мислиться". Або, ще рiшучiше: "Вона оз­­­начає те, що не може бути висловлене, ясно показуючи те, що може бути висловлене"[17.-с.115].

Тим самим "метафiзика" як розмiркування про те, що "не може бу­­­ти висловленим", виводиться за рамки "наукової фiлософiї" i вiдкривається простiр для фiлософiї "ненаукової", проти якої "нау­­­кова фiлософiя" нiчого не має, бiльш того, вона навiть строго виз­­­начає її сферу та межi. Це те ж саме, що мав на увазi Б.Рассел, кажучи про "практичнi мотиви та iнтереси", якi вилучаються з сфери дiї "наукової фiлософiї".

Слiд зазначити, що перед Вiтгенштейном виникає ряд внутрiшнiх проблем. По-перше, будова "Трактата" мiстить у собi "зачароване коло". Воно полягає в тому, що, спираючись на онтологiю логiчного атомiзму, Вiтгенштейн унiверсалiзує логiчну систему та формалiзо­­­вану мову "Principia Mathematica", а у їх унiверсальностi вiн вба­­­чає "пiдтвердження" iстинностi логiчного атомiзму. По сутi, це те ж саме, що й у Рассела, лише з тiєю вiдмiннiстю, що останнiй почи­­­нав з онтологiзацiї своєї логiчної системи i через логiчний атомiзм приходив до унiверсалiзацiї логiчної системи.

По-друге, система логiчного атомiзму повнiстю опирається на за­­­гальну значущiсть логiчної системи "Principia Mathematica". Але екстенсiональний (тобто такий, що припускає лише функцiональ­­­но-iстиннi речення) характер цiєї системи вилучає з неї цiлу низку використовуваних наукою речень, iстиннiсть яких не виступає функцiєю iстинностi їх складових (наприклад, модальнi речення). Створення у 20-тi роки ХХ столiття логiчних систем, вiдмiнних вiд неї (наприклад, багатозначних логiк), пiдiрвало довiру до логiчно­­­го атомiзму.

Постала необхiднiсть iншого пiдходу до проблем аналiзу фор­­­малiзованих мов, який i був реалiзований логiчним позитивiзмом та теорiєю логiчної семантики.

По-третє, з визнання логiчної мови "Principia Mathematica" унiверсальною мовою випливає необхiднiсть зрозумiти також i вирази звичайної мови крiзь призму цiєї системи. Але вже сам Рассел зiткнувся тут з труднощами. Як бути, наприклад, з реченням "Отелло вiрить, що Дездемона кохає Кассiо"? Iстиннiсть цього речення зовсiм не являє собою функцiю iстинностi речення "Дездемона кохає Кассiо". Аналогiчнi труднощi виникають при аналiзi вiдношення iмплiкацiї, яке виражається у таких реченнях: "p спричинює q", "якщо б A було B, то C було б D" тощо. Дослiджуючи цi речення, Вiтгенштейн вбачав вихiд у їх елiмiнацiї, з чим мало хто з фiло­­­софiв здатен погодитися.

У 1929 роцi була опублiкована складена Карнапом, Ганом i Нейра­­­том програма дiяльностi вiденцiв - "Наукове розумiння свiту. Вiденське коло". З 1930 по 1939 р. виходив журнал "Пiзнання" ("Erkenntnis") пiд редакцiєю Карнапа i Райхенбаха, а також розпо­­­чалачя публiкацiя невеликих монографiй у виглядi серiї "Публiкацiї товариства Ернста Маха". З 1938 р. виходять перiодичнi видання "Мiжнародна енциклопедiя унiфiкованої науки" та "Бiблiотека серiї унiфiкованої науки". Пiзнiше функцiї журналу "Erkenntnis" перейня­­­ли журнали "Аналiз", "Фiлософiя науки", "Британський журнал фiло­­­софiї науки", "Mind" та iншi, а у 70-тi роки його видання - як ор­­­гана "аналiтичного напрямку" - вiдновилось.

Фiлософiя Вiденського кола стала джерелом широкого поширення неопозитивiзму у англомовних країнах, у Скандинавiї, Польщi, Францiї. Можна назвати вiдомих сьогоднi фiлософiв А.Айєра (Англiя), Ч.Моррiса, Е.Нагеля, К.Ленгфорда (США), Е.Кайли (Фiнляндiя), Й.Йоргенсона (Данiя), М.Руж'є (Францiя) та iнших, котрi прийняли i розвивали доктрину логiчного позитивiзму.

Вiдзначимо, що тiльки на початковiй стадiї свого розвитку члени Вiденського кола iменували себе "неопозитивiстами". Пiзнiше вони наполягали, щоб репрезентований ними напрямок називався "логiчним емпiризмом", що найповнiше характеризує iстотнi риси поглядiв i методiв їх дослiджень.

Вiденцi з самого початку приймають за вихiдну настанову - ро­­­зумiння фiлософiї як дiяльностi з логiчного аналiзу мови науки. Так, Шлiк вважав, що шляхи до наукової фiлософiї "виходять з логiки", а найвидатнiшими досягненнями у цьому аспектi є концепцiї Фреге i Рассела та фiлософiя Вiтгенштейна. Власне кажучи, схема дослiдження у вiденцiв залишається такою ж самою, що й у Рассела. Основну функцiю фiлософiї вони вбачали у боротьбi проти "метафiзи­­­ки", тобто позадосвiдного знання про свiт. Так, у працi "Подолання метафiзики логiчним аналiзом науки" (1931) Карнап виголошує, що "вся фiлософiя у старому розумiннi... виявляється перед невблаган­­­ним судженням нової логiки не лише змiстовно хибною, а й логiчно безпiдставною, а тому позбавленою сенсу"[8. -с.11].

Застосовуючи принцип верифiкацiї до аналiзу "метафiзичних ре­­­чень", Карнап переводить фiлософськi термiни у форму елементарних речень з наступним аналiзом їх значення. Так, якщо взяти фiло­­­софський термiн "принцип", то слiд розглядати питання, за яких умов речення "Х є принцип У" буде iстинним i за яких - хибним. Карнап, наприклад, розмiрковує приблизно так: "метафiзик" вiдповiсть, що "У походить з Х", або "буття У грунтується на Х", або "У обгрунтовується через Х", i буде заперечувати проти того тлумачення, що ясним може бути лише одне значення - за предметом чи процесом Х часто або завжди виникає процес типу У (причинний зв'язок у значеннi закономiрної послiдовностi). Адже якщо б йшлося про такий емпiрично встановлюваний процес, то "метафiзична" теза становила б лише суму емпiричних речень, подiбних до речень фiзи­­­ки. Проте, це й означає, що "метафiзик" не може надати своєму по­­­няттю "принципу" нiякого ясного значення.

З принципом верифiкацiї безпосередньо пов'язана спроба побудови системи емпiричних понять, якi зводяться до даних сприйняття, i репрезентуються знаками (словами). Задум працi Карнапа "Логiчна конструкцiя свiту" (1928) саме й полягав у тому, що процес ство­­­рення картини свiту може бути розглянутим з точки зору, як окрема особа, базуючись на "безпосереднiх даних", тобто сприйняттях, i використовуючи методи математичної логiки (в тому числi й логiки вiдношень), у принципi може побудувати систему всiх наукових по­­­нять.

Однак, незважаючи на те, що Карнап сформулював цiлу низку поло­­­жень щодо правил переведення одних понять у iншi, принципiв абс­­­трагування, формального розрiзнювання iндивiдуального i загально­­­го, формально-логiчного розумiння тотожностi i т.д., йому довелося визнати, що "сконструйована система є рацiональною перебудовою всiєї будови реальностi, яка в дiйсному процесi набування знання здiйснюється iнтуїтивно"[8. -с.174]. Однак, iнтуїцiя та вiра для емпiриста можуть слугувати лише сумнiвним джерелом початку досвiду, а не конструювання загальних уявлень. Бо тодi цi уявлення одразу стають чистою антиiндуктивною метафiзикою.

У результатi Карнап виявився неспроможним вирiшити поставлену ним же самим задачу досягнення засобами формальних мiркувань "iнтерсуб'єктивностi" пiзнання, тобто об'єктивної значущостi знан­­­ня для рiзних суб'єктiв. Про це свiдчить детальна критика Карнапа Вайнбергом.

Ця критика, як i критичнi зауваження ряду англiйських фiло­­­софiв, виявили цiлу низку недолiкiв у системi поглядiв, основанiй на принципi верифiкацiї. фх можна виразити у слiдуючих положеннях: (1) Принцип верифiкацiї, пiдданий верифiкацiї, не може бути зведе­­­ний нi до тавтологiї, нi до досвiдного речення. Отже, вiн сам яв­­­ляє собою "метафiзичне речення", що пiдлягає усуненню; (2) За­­­гальнi положення, на зразок зафiксованих природознавством законiв природи, не можуть бути верифiкованi скiнченною кiлькiстю актiв досвiду. Отже, не можуть бути сформульованi умови їх остаточної iстинностi; (3) Далеко не всi одиничнi речення допускають досвiдну перевiрку. Так, якщо сенс речення - це способ його перевiрки, то з класу осмислених речень слiд виключити речення про минуле та май­­­бутнє, речення, що не допускають перевiрки на сьогоднiшнiй час (для прикладу - "чи є життя на Марсi?", тощо); (4) До того ж ре­­­чення, пiддане верифiкацiї, не може бути прийняте в якостi "базис­­­ного речення" наукового знання, оскiльки акт досвiду має сенс тiльки у самий момент перевiрки, i перевiрене (верифiковане) ре­­­чення вiдразу ж виявляється таким, що пiдлягає новiй перевiрцi.

З'ясування того, що принцип верифiкацiї не зводиться нi до тав­­­тологiї, нi до факту досвiту, змусило вiденцiв дещо переглянути його. Шлiк вирiшив оголосити принцип верифiкацiї "труїзмом" - за­­­гальновiдомим положенням, яке привертає нашу увагу до вже вiдомої та перевiреної ситуацiї. Щоправда, в неопозитивiстськiй кла­­­сифiкацiї наукових речень не передбаченi "самоочевиднi iстини", "абсолютнi передумови". "Само собою зрозумiло, - стверджує Шлiк у статтi "Позитивiзм i реалiзм", - що слово перевiрюванiсть повинно розумiтись лише принципово, оскiльки сенс речення, звичайно, зале­­­жить не вiд того, сприяють чи заважають обставини, у яких ми опи­­­няємось в даний час, фактичнiй верифiкацiї. Висловлювання "на тому боцi Мiсяця є гори висотою у 3000 метрiв" без сумнiву є осмисле­­­ним, хоч у нас немає технiчних засобiв для його верифiкацiї. I во­­­но залишається таким самим осмисленим, якщо ми навiть взнаємо з якихось наукових мiркувань, що людина нiколи не досягне зворотного боку Мiсяця. Верифiкацiя залишається завжди розумовою, ми спро­­­можнi завжди вказати, якi данi ми повиннi пережити, щоб досягнути рiшення; вона логiчно можлива, i завжди може бути поставлене пи­­­тання про її фактичну виконуванiсть"[18. -с.37].

Увiвши таку постановку питання, Шлiк фактично пропонує вважати за змiстовне наукове положення думку, яка передбачає саму мож­­­ливiсть емпiричної перевiрки, що дуже схоже на iдею фальсифiкацiї розгорнуту К.Поппером як заперечення панування iндуктивiстської методологiї, що засновувалась на принципi верифiкацiї.

Так само, принцип верифiкацiї не може дати вiдповiдi на питання про iстиннiсть чи хибнiсть загального наукового положення; акт чуттєвої верифiкацiї стосується лише окремого випадку, тодi як всезагальне висловлювання передбачає нескiнченний ряд подiй. Не може бути актуально верифiковане i речення, що говорить про факти минулого, та й взагалi усяке речення, що фiксує подiю (факт), че­­­рез мить виявляється реченням про минуле, не допускаючим ве­­­рифiкацiї. Речення, фiксуюче факт верифiкацiї, в свою чергу потре­­­бує верифiкацiї, що породжує регрес у нескiнченнiсть i т.д. Тому iндуктивiзм спираючись на, одну iз своїх версiй, прагматизм виго­­­лошує, що "закони природи не мають характеру речень, котрi або iстиннi, або хибнi, вони є iнструкцiї, як потрiбно формулювати такi речення". Закони природи не є загальними висновками, оскiль­­­ки вони не можуть бути верифiкованими в кожному випадку; вони швидше є вказiвками, правилами поведiнки для дослiдника, який шу­­­кає шлях у свiтi i перебачає деякi факти. Не можна забувати, що спостереження та експерименти суть дiяльностi, при допомозi котрих ми вступаємо в безпосереднiй контакт з природою. Вiдношення мiж природою i нами знаходять своє вираження в реченнях, що мають гра­­­матичну форму тверджень, але дiйсний сенс яких полягає в тому, що вони є вказiвками можливої дiї. Обгрунтуванням таких iдей Шлiк вводить ще одну категорiю "метафiзичних" висловлювань ­­­"вказiвки", що, безумовно, не є вирiшенням проблеми, оскiльки призводить до висновку, що взагалi не iснує абсолютно верифiкова­­­них наукових речень. Вони утворенi з двох складових: верифiкованої та неверифiкованої.

Для вирiшення цього питання вiденцi обрали шлях перенесення проблеми в лiнгвiстичну, мовну сферу шляхом уточнення поняття "ба­­­зису" науки. Таким було запропоновано вважати не сам "досвiд", а "речення спостереження", тобто речення, що позначають безпосереднi данi в момент спостереження i фiксацiї їх в реченнi - "протокольнi висловлювання".

Перший крок в даному напрямку зробив вже Карнап, який визнавав, що верифiкацiя, по сутi, означає, врештi, решт, зведення (ре­­­дукцiю) слова до "речень спостереження", чи "протокольних речень". Тим самим, вiн фактично виявив питання, яким чином факт включаєть­­­ся до системи знання?

Згiдно з його пропозицiєю наука починає розглядатися як система речень, що висувається пiд керiвництвом досвiду. Проте, тепер емпiрична перевiрка спрямовується не на окреме речення, а на сис­­­тему речень, чи на частину системи. Тодi перевiрка здiйснюється пiд керiвництвом "протокольних речень", якi емпiричним формальним чином спiвставляють з iншими реченнями. Однак це не вирiшує проб­­­леми доведення iстинностi самих протокольних речень, якi науковець фактично приймає на вiру. Тобто, з вiри можна починати досвiд емпiричного дослiдження, але аж нiяк не теоретичного.

Проте, сам Карнап так i не змiг запропонувати нiчого, окрiм де­­­що уточненої загальновiдомої концепцiї "двох мов": протокольнi ре­­­чення поза мовою системи, що фiксують сигнали та їх комбiнацiї, i мова доповнення правилами перекладу на мову системи, де не можна встановити, чи маємо ми справу з насправдi елементарним фактом. Аналiзуючи наведене можна побачити, що ця побудова являє собою один з перших пiдходiв до формулювання семантичного критерiю iсти­­­ни.

Англiйського неореалiста Джорджа Едварда Мура (1873 - 1958) вважають основоположником "фiлософiї аналiзу", оскiльки саме вiн висунув тезу, що бачить своє завдання у досягненнi термiнологiчної "ясностi". Його основнi працi "Спростування iдеалiзму" (1903); "Засади етики" (1903); "Деякi основнi проблеми фiлософiї"(1953) визначають фундаментальне вирiзнення логiко-мовної репрезентацiї "свiдомостi" i "об'єкта", якi пов'язанi мiж собою лише пiзнаваль­­­ним вiдношенням - "обiзнанiстю". Вiн обирає точку зору, згiдно до якої, ми знаходимось у безпосередньому контактi з об'єктом у актi вiдчуття,