Реферати українською

Проблеми реконструкції в науковому пізнанні - Наукознавство -

Проблеми реконструкції в науковому пізнанні - Наукознавство - Скачать бесплатно

Питання про реконструювання системоутворень наукових знань кра­­­ще почати з концепцiї "дослiдницької програми" I.Лакатоса.

Лакатос розглядає науковий розвиток у термiнах прогресивних чи регресивних зрушень проблем у серiї наукових теорiй. Такi серiї характеризуються безперервнiстю. Ця безперервнiсть розвивається iз ще незрозумiлої спочатку справжньої дослiдницької програми, котра складається з методологiчних правил:

- негативної евристики;

- позитивної евристики.

Уся наука в цiлому також може розглядатись як велетенська дослiдницька програма.

До своєї власної реконструкцiї науки Лакатос переходить на ос­­­новi iдей витонченого фальсифiкацiонiзму.

Негативна евристика об'єднує методологiчнi правила, якi вказу­­­ють нам, яких шляхiв дослiдження слiд уникати. Позитивна евристика - якими шляхами треба прямувати.

Негативна евристика визначає "незмiнне ядро" програми, яке вва­­­жається неспростовним". Новi допомiжнi гiпотези i початковi спос­­­тереження утворюють "захисний пояс" навколо цього ядра. Саме цей "захисний пояс" повинен нести на собi основний тягар перевiрок. Саме вiн має повнiстю пристосовуватись, перероблятися чи навiть повнiстю змiнюватись. У "незмiнне ядро" включаються умовно несп­­­ростовнi фундаментальнi припущення програми. "Жорстке ядро" може за певних умов руйнуватися, якщо програма перестає передбачати невiдомi факти.

Завдання позитивної евристики полягає у тому, щоб викласти програму чи порядок дослiдження, а також модифiкувати, уточнити "захисний пояс", що спростовується. Лакатос вважає, що "ця пози­­­тивна евристика врятовує вченого вiд спантеличення перед океаном аномалiй". Вона ж формулює i "модель" програми, тобто сукупнiсть початкових умов, про якi вiдомо, що вони повиннi замiщуватись у плинi подальшого розвитку програми. "Моделi" змiнюють одна одну.

В цiлому, позитивна евристика є бiльш гнучкою, нiж негативна.

Будь-яка дослiдницька програма, врештi решт, пiдходить до пунк­­­ту, коли її евристична потужнiсть починає спадати. Цей пункт Лака­­­тос називає "пунктом пересичення".

Основною вимогою, яку Лакатос ставить до серiї теорiй, є вимога безперервного росту.

Щоб зрозумiти своєрiднiсть концепцiї Лакатоса, її потрiбно порiвняти з iншими, наприклад, з концепцiєю Куна. Вiн сам заува­­­жує, що "мiй розгляд наукової рацiональностi, хоча й грунтується на концепцiї Поппера, але дещо вiдходить вiд його загальних iдей"[9. -с.118].

Услiд за Поппером, Лакатос стверджує, що науковий розвиток є рацiональним i потрапляє у сферу логiки вiдкриття. Згiдно ж Куна, науковий рух вiд однiєї парадигми до iншої - це мiстичне перетво­­­рення, яке не є керованим i не може скеровуватись правилами розу­­­му, тому воно повнiстю належить сферi психологiї вiдкриття. Таким чином, згiдно доктрини Лакатоса, наукова революцiя являє собою ро­­­зумний прогрес, а за Куном - релiгiйне перетворення. Тобто, Кун, фактично першим вiдкривши "iсторiю як метод", заперечує можливiсть рацiональної реконструкцiї iсторичного росту науки.

Друга iстотна вiдмiннiсть концепцiй Куна i Лакатоса полягає в тому, що, за Лакатосом, серiї теорiй у розвитку науки мають за­­­довiльняти вимогу безперервного росту. За Куном же, перехiд вiд однiєї парадигми до iншої здiйснюється раптово i не може бути логiчно поясненим. "Цей перехiд мiж несумiсними структурами, пе­­­рехiд мiж конкуруючими парадигмами не може здiйснюватись поступо­­­во, крок за кроком, при допомозi логiки та нейтрального досвiду. Подiбно до переключення гештальта, вiн повинен здiйснитись вiдразу або не здiйснитись взагалi", - писав Кун у "Структурi наукових ре­­­волюцiй"[3. -с.189].

У працi "Iсторiя науки та її рацiональнi реконструкцiї" Лакатос вказує, що дослiдницькi програми являють собою великi науковi до­­­сягнення, "якi можна оцiнювати на основi прогресивного чи регре­­­сивного зрушення проблем, (при цьому) науковi революцiї полягають в тому, що одна дослiдницька програма (прогресивно) витiсняє iншу"[8. -с.204]. Ця методологiчна концепцiя пропонує нову рацiональну реконструкцiю науки на пiдставi визнання методо­­­логiчної функцiї iсторичних змiн.

У конвенцiоналiзмi ця методологiя запозичує дозвiл рацiонально приймати за угодою не тiльки просторово-часовi одиничнi "факту­­­альнi твердження", але також i просторво-часовi унiверсальнi те­­­орiї, що дає змогу зрозумiти безперервнiсть росту науки. Фундамен­­­тальною одиницею оцiнки, за Лакатосом, повинна бути не iзольован теорiя чи сукупнiсть теорiй, а "дослiдницька програма" з кон­­­венцiонально прийнятим (а тому - згiдно заздалегiдь вибраних рiшень - "неспростовним") "жорстким ядром" та з "позитивною еврис­­­тикою", котра визначає проблеми для дослiдження, видiляє захисний пояс для допомiжних гiпотез, передбачає аномалiї та переможно пе­­­ретворює їх у пiдтверджуючi приклади - все це у вiдповiдностi до заздалегiдь визначеної програмою проблеми. Вчений бачить аномалiї, але, оскiльки його дослiдницька програма витримує їх тиск, вiн мо­­­же вiльно їх iгнорувати. Насамперед позитивна евристика його прог­­­рами, а аж нiяк не аномалiї, диктує йому напрямки дослiджень.

Лакатос пише: "Тiльки коли активна рушiйна сила позитивної ев­­­ристики послаблюється, аномалiям може бути придiлена бiльша увага. Методологiя дослiдницьких програм може пояснити високий ступiнь автономностi теоретичної науки, чого не здатна зробити незв'язна низка припущення та спростувань наївного фальсифiкацiонiста. Те, що для Поппера, Уоткiнса та Агассi виступає як зовнiшнє, ме­­­тафiзичне, тут перетворюється у внутрiшнє - в незмiнне ядро прог­­­рами" [8. -с.263].

Методологiя дослiдницьких програм пропонує картину наукової гри, котра вiдрiзняється вiд подiбної картини методологiчного фальсифiкацiонiзму. Вихiдним пунктом тут є не встановлення фаль­­­сифiкованої (а отже - несуперечливої) гiпотези, а висунення дослiдницької програми. Проста фальсифiкацiя (у попперiвському ро­­­зумiннi) не веде до вiдкидання вiдповiдного твердження. Простi "фальсифiкацiї" (тобто аномалiї) мають бути зафiксованими, але зовсiм не обов'язково реагувати на них. Лакатос стверджує, що "зникають великi негативнi вирiшальнi експерименти Поппера: "вирiшальний експеримент" - це почесний титул, який, звичайно, мо­­­же бути присвоєний певнiй аномалiї, але тiльки через довгий час пiсля того, як одна програма була витiснена iншою" [8. -с.268]. Згiдно Поппера, вирiшальний експеримент описується деяким прийня­­­тим базисним твердженням, несумiсним з теорiєю, згiдно ж методо­­­логiї дослiдницьких програм, жодне прийняте базисне твердження са­­­ме по собi не дає вченому права вiдкидати теорiю. Такий конфлiкт може призвести до проблеми (в тiй чи iншiй мiрi важливої), але нi за яких умов не може привести до перемоги. "Природа може вигукнути "Нi", - зауважує Лакатос, - але людська винахiдливiсть - на проти­­­вагу думцi Поппера - завжди спроможна вигукнути голоснiше" [8. -с.269]. Вiн вказує на той факт, що при деякому успiху можна аргу­­­ментовано захищати будь-яку теорiю (навiть якщо вона - хибна) три­­­валий час. Тому необхiдно вiдмовитись вiд наївної попперiвської моделi "припущень та спростувань", тобто моделi, у якiй "за вису­­­ненням пробної гiпотези слiдує експеримент, що показує її помил­­­ковiсть; жодний експеримент не є вирiшальним в той час (i бiльш того, до часу), коли вiн проводиться (за винятком, можливо, його психологiчного аспекту)" [8. -с.266].

Необхiдно вiдзначити, що методологiя науково-дослiдницьких програм є набагато бiльш строгою, анiж конвенцiоналiзм Дюгема: замiсть того, щоб вiддавати вирiшення питання - коли слiд вiдмови­­­тись вiд деякої "структури"? - на розгляд невиразного дюгемiвсько­­­го здорового глузду, Лакатос вводить жорсткi елементи до оцiнки того, прогресує деяка програма чи регресує i витiсняє одна програ­­­ма iншу чи нi. Тобто, вiн вказує на критерiї прогресу та регресу програм, а також на правила усунення дослiдницьких програм в цiло­­­му. "Дослiдницька програма вважається прогресуючою тодi, коли її теоретичний рiст випереджає її емпiричний рiст, тобто, коли вона з деяким успiхом може передбачити новi факти ("прогресивне зрушення проблем"); програма регресує, якщо її теоретичний рiст вiдстає вiд її емпiричного росту, тобто, коли вона дає лише iз запiзненням по­­­яснення або випадкових вiдкриттiв, або фактiв, передбачених та вiдкритих конкуруючою програмою ("регресивне зрушення проблем")" [8. -с.205]. На думку Лакатоса, якщо дослiдницька програма прогре­­­сивно пояснює бiльше, анiж конкуруюча, то вона витiсняє її i ця конкуруюча програма може бути усунена.

Усерединi (в рамках) дослiдницької програми - деяка теорiя може бути усунена лише кращою теорiєю, тобто такою теорiєю, котра має бiльший емпiричний змiст, анiж її попередниця, i частина якого пiзнiше пiдтверджується. Для такого замiщення однiєї теорiї iншою - кращою - зовсiм не обов'язково, щоб перша теорiя була "зфаль­­­сифiкована" у попперiвському розумiннi. Таким чином, у Лакатоса науковий прогрес виражається прикладами верифiкацiї додаткового змiсту теорiї, а не фальсифiкуючими прикладами. Емпiрична "фаль­­­сифiкацiя" теорiї та реальна "вiдмова" вiд неї стають незалежними подiями. "До модифiкацiї теорiї, - вважає Лакатос, - ми нiколи не знаємо, як вона могла б бути "спростована" i деякi найцiкавiшi мо­­­дифiкацiї обумовлюються "позитивною евристикою" дослiдницької програми, а не аномалiями" [8.-с.247]. Тому Лакатос наголошує, що ця вiдмiннiсть має важливi наслiдки i веде до рацiональної реконс­­­трукцiї змiн у науцi, вiдмiнної вiд попперiвської.

Проте, Лакатос визнає, що пiсля вiдмови вiд вимоги прогресив­­­ностi кожного окремого кроку науки дуже важко вирiшити, "коли дослiдницька програма безнадiйно регресувала чи коли одна з двох конкуруючих програм досягла вирiшальної переваги над iншою. ...Мудрим можна бути лише пiсля подiй (заднiм числом)" [8.-с.244].

В запропонованому Лакатосом кодексi наукової чесностi скромнiсть та стриманiсть вiдiграють бiльшу роль, анiж в iнших ко­­­дексах. "Слiд пам"ятати про те, - наголошує вiн, - що навiть якщо ваш опонент безнадiйно вiдстав, вiн все ще може наздогати вас. Пе­­­реваги одної з сторiн не можна розглядати як вирiшальнi. Не iснує жодної гарантiї трiумфу тiєї чи iншої програми. Так само не iснує жодної гарантiї її краху. Тобто, ретельнiсть, як i скромнiсть, має великий рацiональний смисл. ...успiхи конкуруючих сторiн повиннi фiксуватись i завжди виноситись на суд громадськостi" [8. -с.246].

Методологiя науково-дослiдницьких програм, подiбно до будь-якої iншої методологiї, висуває свою iсторiографiчну дослiдницьку прог­­­раму. Лакатос стверджує, що iсторик, який сприймає цю методологiю як вiрну (тобто керується цiєю програмою), буде вiдшукувати у iсторiї конкуруючi дослiдницькi програми, прогресивнi та регре­­­сивнi зрушення проблем. "Там, де iсторик дюгемiвського типу вбачає революцiю єдино у простотi теорiї (подiбно випадку революцiї Ко­­­пернiка), вiн буде знаходити тривалий процес витiснення прогресив­­­ною програмою програми регресуючої. Коли фальсифiкацiонiст бачить вирiшальний негативний експеримент, вiн буде "передбачати", що нiчого подiбного не було, що за будь-яким вирiшальним експеримен­­­том, за кожною простою сутичкою мiж теорiєю та експериментом сто­­­їть "потаємна" вiйна мiж двома дослiницькими програмами. I тiльки пiзнiше - у фальсифiкацiонiстськiй реконструкцiї - результат вiйни може бути зв'язаний з проведенням деякого "вирiшального експери­­­мента" [8. -с.264].

Методологiя дослiдницьких програм, як i будь-яка iншi теорiя наукової рацiональностi, потребує доповнення емпiричною зовнiшньою iсторiєю: "Жодна теорiя рацiональностi, - стверджує Лакатос, ­­­нiколи не зможе вирiшити такi проблеми, як - чому генетики-мен­­­делiсти зникли у Радянськiй Росiї в 50-тi роки, чому певнi науковi школи у генетицi iстотно вiдрiзняються одна вiд одної i чому за­­­рубiжна економiчна допомога стала непоппулярною у англо-саксонсь­­­ких країнах у 60-тi роки" [8.-с.228]. Тому для пояснення рiзної швидкостi розвитку рiзних дослiдницьких програм завжди необхiдно звертатись до зовнiшньої iсторiї, i це спричинено тiєю обставиною, що "рацiональна реконструкцiя науки (в тому смислi, у якому я вжи­­­ваю цей термiн) не може бути вичерпною з тiєї причини, що люди не є повнiстю рацiональними iстотами; i навiть тодi, коли вони дiють рацiонально, вони можуть мати хибнi теорiї вiдносно власних рацiональних дiй"[8. -с.231].

Своєю методологiєю дослiдницьких програм Лакатос проводить де­­­маркацiйну лiнiю "внутрiшньою" та "зовнiшньою" iсторiєю, що вiдрiзняється вiд прийнятих iншими концепцiями наукової рацiональ­­­ностi. Наприклад, те, що для фальсифiкацiонiста виступає як фено­­­мен iррацiональної прихильностi до "спростованої" або суперечливої теорiї (це вiдноситься до зовнiшньої iсторiї), поняттями методо­­­логiї дослiдницьких програм може бути пояснене внутрiшньо - як рацiональний захист багатообiцяючого дослiдження. Або, знову ж та­­­ки, успiшнi передбачення нових фактiв, що представляють серйознi свiдчення на користь дослiдницької програми i тому являють собою iстотнi частини внутрiшньої iсторiї, є зовсiм не важливими нi для iндуктивiста, анi для фальсифiкацiонiста. Адже для них не має зна­­­чення, передувало вiдкриття фактiв теорiї чи здiйснилось пiсля її створення - вирiшальним для них лише логiчне вiдношення фактiв i теорiї. "Iррацiональний" вплив такої iсторичної обставини, завдяки котрiй теорiя випередила вiдкриття певного факту, не має значення для внутрiшньої iсторiї з точки зору iндуктивiзму та фаль­­­сифiкацiонiзму. "Згадаємо незадоволення Планка з приводу запропо­­­нованої ним у 1900 р. формули випромiнювання, яку вiн розглядав як "довiльну". Для фальсифiкацiонiста, - стверджує Лакатос, - ця формула була смiливою, фальсифiкованою гiпотезою, а недовiра, яку вiдчував до неї Планк, була нерацiональним настроєм, що пояснюєть­­­ся лише на основi психологiї. Однак, з моєї точки зору, незадово­­­лення Планка можна пояснити в рамках внутрiшньої iсторiї: воно ви­­­ражало рацiональний осуд теорiї" [8.-с.265].

I ще один приклад: для фальсифiкацiонiзму неспростовна "ме­­­тафiзика" має зовнiшнiй iнтелектуальний вплив. Для Лакатоса ж, во­­­на являє собою iстотну частину рацiональної реконструкцiї науки.

Лакатос виступає проти положення у фiлософiї науки, де бiльшiсть iсторикiв прагне розглядати вирiшення деяких важливих проблем iсторiї науки як монополiю екстерналiстiв. Однiєю з таких є проблема досить поширених одночасних наукових вiдкриттiв. "Для цiєї проблеми вульгарнi марксисти мають легке рiшення: вiдкриття, зробленi рiзними людьми в один i той же час, визначенi для виник­­­нення суспiльною необхiднiстю"[8.-с.326]. На думку Лакатоса, те, що вважається "вiдкриттям", залежить вiд обраної методологiї. Так, для iндуктивiста найважливiшими вiдкриттями є вiдкриття фактiв, i дiйсно, такi вiдкриття часто здiйснюються водночас декiлькома вче­­­ними. Для фальсифiкацiонiста велике вiдкриття полягає швидше у вiдкриттi деякої теорiї, анiж у вiдкриттi фактiв. Як тiльки теорiя вiдкрита (чи, скорiше, винайдена), вона стає суспiльною власнiстю i бiльше немає нiчого дивного в тому, що декiльки людей будуть її перевiряти, фальсифiкувати i водночас зроблять другоряднi факту­­­альнi вiдкриття. Таким чином, вже вiдома теорiя виступає як заклик до створення незалежно перевiрюваних пояснень вищого рiвня. Нап­­­риклад, якщо вже вiдомими є елiпси Кеплера та елементарна динамiка Галiлея, то одночасне "вiдкриття" закону зворотної квадратної за­­­лежностi не викликає великого здивування: оскiльки вiдома проблем­­­на ситуацiя, одночаснi вирiшення можна пояснити, виходячи з чисто внутрiшнiх пiдстав. Проте, вiдкриття нової проблеми не можна пояс­­­нити так само легко. Лакатос вважає, що "якщо iсторiю науки ро­­­зумiють як iсторiю конкуруючих дослiдницьких програм, то бiльшiсть одночасних вiдкриттiв - теоретичних чи фактуальних - пояснюється тим, що дослiдницькi програми є загальною власнiстю i в рiзних ку­­­точках свiту багато людей працюють за цими програмами, не пiдозрю­­­ючи про iснування один одного"[8.-с.330].

Лакатос вiдзначає, що улюбленою областю екстерналiстiв була спорiднена проблема - про те, чому суперечкам про прiоритет нада­­­вали такого великого значення i витрачала ни них так багато енергiї. Iндуктивiст, наївний фальсифiкацiонiст чи конвенцiоналiст могли пояснити це тiльки зовнiшнiми обставинами, але "у свiтлi ме­­­тодологiї дослiдницьких програм деякi суперечки про прiоритет яв­­­ляють собою iстотнi проблеми внутрiшньої iсторiї, оскiльки в цiй методологiї найбiльш важливим для рацiональної оцiнки стає те, яка з конкуруючих програм була першою у передбаченнi нового факту, а яка - лише погоджувалась з цим вже вiдомим фактом пiзнiше"[8. -с.262]. Деякi ж суперечки про прiоритет можна пояснити iнтелекту­­­альним iнтересом, а не просто честолюбством. Тодi виявиться важ­­­ливiсть тiєї обставини, що, наприклад, теорiя Тихо Браге лише post hoc досягла успiхiв у поясненнi спостережуваних фаз Венери i вiдстанi до неї, а вперше це точно було передбачено копернiканця­­­ми, або ж щокартезiанцi вмiли пояснити все те, що передбачили нь­­­ютонiанцi, але лише post hoc. Оптична ж теорiя ньютонiанцiв пояс­­­нювала post hoc рiзнi феномени, якi передбачались i вперше спос­­­терiгались послiдовниками Гюйгенса.

Всi цi приклади показують, що багато проблем, якi для iнших iсторiографiй були зовнiшнiми, у методологiї науково-дослiдницьких програм перетворюються у проблеми внутрiшньої iсторiї. Хоча, iнодi межа зсовується у протилежному напрямку. Наприклад, може iснувати експеримент, котрий вiдразу ж - за вiдсутностi кращої теорiї - був визнаний негативним вирiшальним експериментом. Для фаль­­­сифiкацiонiста таке визнання є частиною внутрiшньої iсторiї, для Лакатоса ж - воно є не рацiональним i пояснювати його необхiдно на основi зовнiшньої iсторiї.

Лакатос розглядає свою концепцiю як завершальний етап у розвит­­­ку доктрини фальсифiкацiонiзму - вiд наївного чи догматичного фальсифiкацiонiзму до методологiчного фальсифiкацiонiзму Поппера i далi - до витонченого фальсифiкацiонiзму.

У свою чергу ретельне iсторичне дослiдження галузей науки вiдкриває ряд повторюваних i типових iлюстрацiй рiзних теорiй в їх концептуальному, дослiдницькому та iнструментальному застосуваннi. Згiдно з теорiєю Куна, вони являють собою парадигми того чи iншого наукового спiвтовариства, що висвiтлюються в його пiдручниках, лекцiях, лабораторних роботах. Вивчаючи i практично використовуючи їх, члени даного спiвтовариства засвоюють навики своєї професiї.

За Т.Куном вченi можуть погодитися з тим, що Ньютон, Лавуаз'є, Максвелл чи Ейнштейн запропонували, ймовiрно, бiльш чи менш завер­­­шене вирiшення ряду найважливiших проблем, але водночас не можуть погодитись (iнодi навiть не усвiдомлюючи цього) з окремими абс­­­трактними характеристиками, котрi роблять непересiчним значення цих рiшень. Iнакше кажучи, вони можуть погоджуватись у своїй iден­­­тифiкацiї парадигми, не погоджуючись з її повною iнтерпритацiєю чи рацiоналiзацiєю або навiть не здiйснюючи нiяких спроб у напрямку iнтерпритацiї та рацiоналiзацiї парадигми. Вiдсутнiсть стандартної iнтерпритацiї чи загальноприйнятої редукцiї до правил не завадить парадигмi спрямовувати дослiдження. Нормальна наука може бути де­­­термiнована хоча б частково безпосереднiм вивченням парадигм.

В своїй роботi вченi основуються на моделях, засвоєних в про­­­цесi навчання, i на подальшому викладi їх в лiтературi, часто не знаючи i не вiдчуваючи нiякої потреби знати, якi характеристики надали цим моделям статус парадигм наукового спiвтовариства. Зав­­­дяки цьому вченi не потребують нiякої повної системи правил. Уз­­­годженiсть, проявлена дослiдницькою традицiєю, котрої вони дотри­­­муються, може не припускати навiть iснування вихiдної основи пра­­­вил i припущень. Тiльки додаткове фiлософське або iсторичне дослiдження може їх розкрити. Той факт, що вченi звичайно не цiкавляться i не обговорюють питання про те, що саме надає пра­­­вомiрностi частковим проблемам i рiшенням, наводить на думку, що вiдповiдь на них вiдома їм хоча б iнтуїтивно. Але це можна вважати ознакою того, що нi питання, анi вiдповiдь не є чимось, що безпо­­­середньо стосується їх дослiдження. Парадигми можуть передувати будь-якому наборовi правил дослiдження, котрий може бути з них од­­­нозначно виведений, i бути бiльш обов'язковими або повними, анiж цей набiр.

Парадигми можуть визначати характер нормальної науки без втру­­­чання правил, що вiдкриваються. Парадигма дiйсно функцiонує подiбним чином. Перша причина полягає в надзвичайних труднощах ви­­­явлення правил, котрими керуються вченi в рамках окремих традицiй нормального дослiдження. Цi труднощi нагадують складну ситуацiю, з котрою стикається фiлософ, намагаючтсь вияснити, що є загального мiж всiма iграми. Друга причина корiниться в природi наукової освiти. Вченi нiколи не заучують поняття, закони i теорiї абс­­­трактно i не вважають це самоцiллю. Третя причина. Нормальна наука може розвиватись без правил лише до тих пiр, поки вiдповiдне нау­­­кове спiвтовариство приймає без сумнiвiв вже досягнутi рiшення де­­­яких часткових проблем. Отже, правила повиннi поступово набувати принципового значення, а характерна байдужiсть до них повинна ще­­­зати кожен раз, коли втрачається впевненiсть в парадигмах або мо­­­делях. Цiкаво, що саме це i вiдбувається. Для допарадигмального перiоду особливо характернi частi та серйознi суперечки про пра­­­вомiрнiсть методiв, проблем та стандартних рiшень, хоча вони слу­­­гують скорiше для розмежування шкiл, анiж для досягнення згоди.

Четверта причина для визнання за парадигмами прiоритету первин­­­ностi: (по вiдношенню до загальноприйнятих правил i припущень) ре­­­волюцiї в науцi можуть бути великими i малими, деякi революцiї стосуються лише членiв вузької професiйної пiдгрупи i для таких пiдгруп навiть вiдкриття нового i неочiкуваного явища може бути революцiйним.

Якщо нормальна наука є настiльки жорсткою i якщо науковi спiвтовариства згуртованi так тiсно, як може змiна парадигми ко­­­ли-небудь зачепити тiльки маленьку пiдгрупу? Нормальна наука являє собою єдиний монолiт i унiфiковане пiдприємство, котре повинно встояти або обвалитись разом з будь-якою з її парадигм, або зi всiма разом. Але в науцi, мабуть, рiдко буває що-небудь подiбне або взагалi не буває. Якщо розглядати всi областi науки разом, то вона часто видається хиткою спорудою з слабкою узгодженiстю мiж рiзними ланками.

Замiна парадигм на правила повинна полегшити розумiння роздiлення мiж науковими областями i спецiальностями. Експлiцитнi правила, коли вони iснують, виявляються звичайно загальними для досить великої наукової групи, але для парадигм це зовсiм не обов'язково. Дослiдники в досить далеких одна вiд одної областях науки, наприклад - в астрономiї i таксономiчнiй ботанiцi,- отриму­­­ють освiту на основi цiлком рiзних досягнень, викладених в самих рiзних книгах. I навiть вченi, котрi працюють в тих самих або в спорiднених областях, вивчаючи однi й тi ж пiдручники i досягнен­­­ня, ймовiрно, набудуть рiзних парадигм в процесi професiйної спецiалiзацiї.

Квантова механiка (або динамiка Ньютона, або електромагнiтна теорiя) є парадигмою для багатьох наукових груп, але не буде пара­­­дигмою для всiх в одинаковiй мiрi. Отже, вона може одночасно виз­­­начати рiзнi традицiї нормальної науки, котрi частково накладають­­­ся одна на одну, хоча i не спiвпадають у часi i просторi. Рево­­­люцiя, що вiдбулася в рамках однiєї з традицiй, зовсiм не обов'яз­­­ково охоплює в одинаковiй мiрi i iншi.

Слiд згадати, що у книзi "Людське розумiння" Ст.Тулмiн наводить чотири тези, якi багато що визначили у сучасних уявленнях про проблеми фiлософiї науки.

Цi тези полягають ось у чому:

1. Логiчнiсть та рацiональнiсть - це двi рiзнi риси науки. Логiчнiсть представляє собою "внутрiшню властивiсть пропо­­­зицiональних систем, якi розглядаються або у деякий фiксований мо­­­мент часу, або взагалi абстраговано вiд часу". З одного боку, логiчнiсть є "статичною", "структурною", "синхронною", її можна виявити за допомогою "часового зрiзу". З iншого боку, рацiональнiсть "має справу з iнтелектуальними процедурами, при до­­­помозi котрих вченi у часi здiйснюють поняттєвi змiни". Рацiональнiсть є "динамiчною", "дiахронною", її можна виявити лише у безперервному розвитку науки, а не у часовому зрiзi, i навiть не у послiдовностi часових зрiзiв, оскiдьки "з цих статичних структур неможливо реконструювати рацiональну форму пiзнавальної дiяль­­­ностi, що iсторично розвивається" [4. -с.368].

2. Критерiї вiдбору, за допомогою яких приймаються або вiдки­­­даються нововведення у науцi, можуть бути усвiдомленими лише через спiввiднесення (референцiю) з iндивiдами або групами, що репрезен­­­тують собою деяку професiю ("охоронцi рацiонального") i "роль яких зводиться до того, щоб виносити своє судження вiд iменi науки сто­­­совно поняттєвих нововведень"[4. -с.369]. Таким чином, у теорети­­­ко-науковому уявленнi Тулмiна фiлософсьий та соцiологiчний аспекти наукових нововведень з необхiднiстю переплiтаються - вони вiдобра­­­жають двi рiзних сторони однiєї i тiєї ж самої форми дiяльностi. Звiдси випливає, що положення "логiчнi вимоги iндуктивного методу є кiнцевим авторитетом для вчених" - це "iлюзiя", оскiльки цi ви­­­моги постiйно порушуються самими вченими залежно вiд специфiчних обставин конкретної iсторичної ситуацiї.

3. У кожнiй науцi слiд розрiзнювати "рутиннi" перiоди, пiд час яких мають мiсце досить широко унiфiкованi "форми узгодження" щожо iнтелектуальних цiлей, критерiїв вiдбору тощо, та перiоди "переоцiнки", коли виникає сумнiв щодо самих цих критерiїв та цiлей. Перiоди "переоцiнки" не обов'язково потрiбно розглядати як кризи у строгому значеннi цього слова; це, швидше, перiоди, коли вiдсутнi "однозначнi критерiї нових iдей" (наприклад, немає за­­­гальної згоди вiдносно поняття "наукове пояснення"). Саме у цей час виникає нагальна потреба у "практицi iндивiдуальних суджень". У термiнологiї Тулмiна ця вiдмiннiсть мiж типами наукової по­­­ведiнки, домiнуючими у "рутинний" та "переоцiночний" перiоди роз­­­витку науки, являє собою вiдмiннiсть мiж "тактикою" (вирiшенням "головоломок" у розумiннi Т.Куна, коли вiдомими є правила та прин­­­ципи дослiдження) i "стратегiєю" (вирiшенням широкомасштабних проблем, якi вимагають постановки питань стосовно пiдвалин самої науки) [Див.: 4.-с.371].

4. Така сама проблема, вважає Тулмiн, виникає у тих (вельми нечастих) випадках правничої практики, коли суддi вже не можуть опиратись на прецедент або писану конституцiю, а "змушенi перегля­­­дати основоположнi цiлi законiв у новому iсторичному контекстi". У такiй ситуацiї вони не мають процедур прийняття рiшень, а викорис­­­тання вже прийнятих норм "призводить до явних аномалiй та неузгод­­­жень". Таким чином, на думку Тулмiна, логiка виявляється лише "слугою у справi осягнення основних людських цiлей". У описанiй правничiй ситуацiї суддя змушений обмежитись своїм "песональним" або "справедливим" з точки зору традицiйного права рiшенням, але воно є i "рацiональним" [Див.: 4. -с.372].

Цi чотири тези Тулмiна за своїм значенням далеко виходять за рамки власне його концепцiї i являють собою основну тему дискусiй у працях сучасних фiлософiв науки. Так, третя теза є не що iнше, як широко поширене розрiзнення, введене Куном, мiж "нормальною" та "революцiйною" наукою. Друга теза - соцiологiчна тема, що розгля­­­дається Куном, Поланi, Хабермасом та iншими з рiзноманiтних точок зору. Перша теза обговорюється у працяї Фейєрабенда i "багато хто вважає, що вона присутня i в книзi Куна" (у пiслямовi до другого видання "Структури наукових революцiй"). Четверта ж теза є суто специфiчною лише для Тулмiна.

Основною з названих чотирьох є перша теза.

Логiчнiсть. Згiдно загальноприйнятих поглядiв, логiчнiсть озна­­­чає певну властивiсть пропозицiональних систем, тiсно пов'язану iз формальною загальнозначущiстю. Система є логiчною, колиу її основi лежить деяка множина прийнятих правил та процедур i мiж всiма її речннями мають мiсце логiчнi вiдношення, що утворюють деяку струк­­­туру доведення.

Логiчнiсть i темпоральнiсть. Основною дихотомiєю у концепцiї Тулмiна є протиставлення статично-структурно-часового зрiзу науки з розвитково-динамiчним, безперевним її плином. Рацiональнiсть, на його думку, розкривається лише у другому.

У кожному часовому зрiзi науки можна побачити наявнiсть не од­­­ної, а декiлькох конкуруючих теорiй; їх неможливо представити у виглядi єдиної дедуктивної системи з логiчної точки зору.

Вiдкриття та оцiнка.я_ я.У працях Райхенбаха та Поппера проводиться висунунте логiчними позитивiстами розрiзнення мiж контекстами вiдкриття та виправдання - перше елiмiнується з фiлософського розгляду i рацiональнiсть вiдноситься лише до процесу виправдання. Фактично це означає, що при оцiнцi наукової теорiї зовсiм неважли­­­во те, яким чином вона виникла; мають значення лишесвiдчення, котрi пiдтверджують чи заперечують її. Тулмiн же зовсiм iнкше про­­­водить це розрiзнення: вiн повнiстю виключає рацiональнiсть з кон­­­тексту виправдання (обмежуючи його сферою "логiчностi"), а рацiональнiсть приписує лише контекстовi вiдкриття.

У науцi постiйно здiйснюється процес оцiнки i, щоб зрозумiти це, недостатньо виявляється розглядати лише її часовий зрiз, бо за його допомогою можна виявити лише принципи, на основi котрих роб­­­ляться цi науковi оцiнки. Тут проглядається неявна двоїстiсть: у репрезентацiї науки у виглядi часового зрiзу слiд розрiзняти прин­­­ципи оцiнки та внутрiшню iсторiю наукової теорiї. Логiцисти, проти яких виступає Тулмiн, дiйсно прагнули самообмежитись лише деякими фiксованими критерiями для оцiнки наукових тверджень. Проте, такi критерiї, як емпiричний змiст, прогностична сила, плiднiсть деяко­­­го дослiдження, неочiкуванi пiдтвердження, здатнiсть асимiлювати аномалiю за допомогою внутрiшнiх модифiкацiй тощо, були у самих логiцистiв спробами вiдповiдi на "iсторичнi питання, на якi немож­­­ливо вiдповiсти, якщо представити науки у схемi "теорiя ­­­пiдтвердження", тобто у формi позачасової пропозицiональної систе­­­ми"[14. -с.94].

Тулмiн абсолютно справедливо стверджує, що з логiцистської точ­­­ки зору значно легшеобмежувати себе рамками такого розгляду, пiд час якого, наприклад, вираховується ступiнь правдоподiбностi дея­­­ких теорiй. Проте, це дуже далеко вiд реальної практики самих вче­­­них та вiд реальної долi теорiй, що розглядаються.

Сам Тулмiн протиставляє логiчнiсть часовiй динамiцi. Джерелом такої думки щодо логiчностi вiн вважає традицiйний погляд Платона, котрий також "намагався вiдокремити логiчнiсть вiд темпоральностi, виходячи з припущення, що, поскiльки логiчнi вiдношення є позача­­­совими, то не може бути i логiчного опису (у термiнах форм) змiн у речах"[12. -с.303].

Тулмiн ототожнює змiну у науцi з поняттєвими змiнами з метою пiдкреслення своєї тези про те, що рацiональнiсть, котра є спе­­­цифiчною для науки, початково виявляється у процесах поняттєвих змiн, а "логiчнiсть" не вiдiграє нiякої ролi у цих процесах з тiєї причини, що вони є процесами, а логiка має справу з концептуальни­­­ми системами. Однак, деякi з найважливiших типiв змiн у науцi (наприклад, пов'язанi з вiдкриттям нових законiв) не обов'язково включають у себе поняттєвi змiни.

Основне утруднення полягає в тому, що одиницями вимiрювання у науцi - є не поняття, а поняттєвi множини, тобто теорiї. Дуже рiдко бува так, що поняття змiнюються iзольовано, не здiйснюючи нiякого впливу на iншi поняття. Зрозумiло, мiра взаємозв'язку мiж поняттями у теорiї не завжди є настiльки високою, як, наприклад, у механiцi, де змiна одного поняття тягне за собою змiну всiх iнших. Але навiть для теорiй з достатньо вiльними зв'язками мiж поняттями аналiз змiни одиничних понять вимагає розгляду можливого ефекту дiї цих змiн на всю теорiю в цiлому. Природно, що такий розгляд являє собою не що iнше, як логiчну оцiнку теорiї як цiлого.

Рацiональнiсть.я_ я.Логiчнi чинники вiдiграють домiнуючу роль у пе­­­реоцiнках, якi постiйно вiдбуваються у роздiлах науки, що активно розвиваються. Але, на думку Тулмiна, логiка не є тут "засобом вiдповiдi на всi питання": окрiм логiки, слiд враховувати й iншi фактори, що є не менш важливими для розумiння наукової рацiональ­­­ностi. Питання про iншi фактори, що визначають рацiональнiсть, Тулмiн вважає центральним у сучаснiй фiлософiї науки.

Сюди вiдносяться, наприклад, соцiоiсторичнi впливи рiзного ви­­­ду, що дають причиннi пояснення того, яким чином здiйснюється пiдтвердження теорiй i, хоча б частково, чому зберiгаються деякi науковi позицiї. Проте, соцiоiсторичнi фактори не є частиною рацiональностi науки. На думку Тулмiна, iсторичнi та соцiологiчнi реконструкцiї розвитку знання можуть допомогти зрозумiти, чому на­­­ука почала розвиватись саме у даному специфiчному напрямку, але це зовсiм не означає, що соцiологiчнi та психологiчнi фактори допома­­­гають визначати рацiональнiсть науки як людської дiяльностi.

"Коли ми говоримо, - зауважує Тулмiн, - що "найкраще персональ­­­не судження" вiдiграє значну роль у конституцiйних рiшеннях у правi i у фундаментальних теоретичних переоцiнках в науцi, то ми маємо на увазi, що в цих контекстах логiчнi процедури часто є вто­­­ринними вiдносно питань iндивiдуальної майстерностi та особистої iнтуїцiї". Вiн також стверджує, що "ми не можемо вiдокремити рацiональнi процедури вiд людей, котрi їх видозмiнюють". Але наслiдки такої ситуацiї є цiлком вiдмiнними для науки i, наприк­­­лад, для права. "Рацiональнiсть науки вимагає, щоб ми вiдтворили теоретичнi пiдтвердження незалежно вiд авторитету людей, котрi їх первiсно зробити"[12.-с.361]. Кардинальнi пропозицiї з реконс­­­трукцiї науки не вважаються вiдразу ж "рацiональними" (окрiм, на­­­певне, того сенсу, в якому всi судження є продуктами людської ро­­­зумової дiяльностi). Тiльки тодi, коли цi судження пiддаються розглядовi з точки зору їх емпiричних свiдчень i поступово виявля­­­ються перевiреними, тiльки тодi їм "присвоюють право вважатися на­­­уковими". Науку вiд iнших сфер дiяльностi i наукову рацiональнiсть вiд iнших типiв рацiональностi вiдрiзняють природа процесу пе­­­ревiрки, а не спосiб побудови припущень i не роль авторитету у да­­­ному питаннi.

Тут доречно нагадати про головнi тези концепцiї Фейєрабенда. Одна з них - це принцип необмеженої пролiферацiї, чи розмноження, помноження конкуруючих i прямо альтернативних одна однiй гiпотез. Друга теза - це принцип теоретичної впертостi чи мiцностi, тобто вiдмова вiд введеня у гносеологiчний вжиток яких-небудь альтерна­­­тив та впертого збереження вже наявних теорiй. Взаємовiдношення цих двох принципiв розгортається в рiзноманiтних вимiрах, але вони тяжiють до злиття, в якому врештi решт, приходять до взаємоо­­­тотожнення.

Сутнiсть принципу пролiферацiї гiпотез Фейєрабенд коротко виз­­­начив при допомозi крилатого виразу "припускається все". Але на це ж саме орiєнтує й принцип впертостi, з якого, за Фейєрабендом, випливає готовнiсть, "якщо хочеться", примиритись з будь-якою з iснуючих теорiй, якими поки що користуються за вiдсутностi кращих, або до яких звикли. В цих теорiй, можливо, є багато недолiкiв, слабких пунктiв, суперечностей з iншими теорiями i фактами, якi вони намагаються оформити у своїх рамках, "усерединi себе", але на цi недолiки та суперечностi (як моменти несумiсностi) чи хоча б на частину з них можна, на думку Фейєрабенда, не звертати уваги, а отже - дiяти вiдповiдно до принципу "роби, що бажаєш" (як це зфор­­­мульовано у нiмецьких виданнях праць Фейєрабенда).

З iншого боку, принцип пролiферацiї у своєму безпосередньому змiстi реагує на такi вiдчутнi недолiки iснуючих теорiй, як несп­­­роможнiсть подолати логiчнi суперечностi iз зформульованими в їх рамках новими фактами, а тим бiльше пояснити їх, не кажучи вже про те, щоб осмислити деякi ранiше вiдомi факти даної областi знання, тобто вирiшити "загадки", що випливають з їх наявностi, прямо про­­­тилежним чином, анiж це робить принцип впертостi: незалежно вiд ступеню дефектiв цi теорiї можна без особливих вагань вiдкинути, замiнивши на iншi, в тому числi й прямо альтернативнi. Але якщо це так, то принцип "роби, що бажаєш" дiє у Фейєрабенда i в якостi ме­­­таправила оперування двома вказаними принципами, при допомозi яко­­­го можна переходити вiд першого до другого, i навпаки.

При побудовi рiзного роду гiпотез, що претендують на роль нау­­­кових теорiй, Фейєрабенд рекомендує не розмiрковувати особливо над тим, якi з них бiльше, а якi менше прийнятнi, цiннi, iстиннi: жод­­­ну з них, строго кажучи, в рамках дiї двох цих тез зберiгати не доводиться, i жодна з них не заслуговує того, щоб зберiгати її при допомозi вдосконалення. Всi вони в однаковiй мiрi "на щось" при­­­датнi, i в той же час - можуть вважатися "зайвими". По сутi, ми бачимо наслiдок принципу фальсифiкованостi Поппера, але доведений до крайностi i такий, що використовується без будь-яких обмежень: якщо принцип збiльшення кiлькостi гiпотез нацiлює на цiлеспрямова­­­не винищення вже наявних теорiй, то принцип сталостi орiєнтує на таке ж вiдношення до будь-яких заново запропонованих теорiй, при­­­чому завжди гору бере не порада "зберiгай", а вимога "вiдкидай". А оскiльки i першим, i другим принципами легiтимуються i давнi гiпо­­­тези (вони можуть бути витягнутi з "темряви забування" i вiдрод­­­женi i як вже iснуючi, i як майбутнi новi), то обидва принципи ще бiльше спiвпадають.

Дiя принципу впертостi сприяє, якщо використовувати термiно­­­логiю запропоновану Куном," нормальним перiодам" в iсторiї наук, а принципу пролiферацiї - "перiодам революцiйних перетворень" в них; однак, застосування iдеї, що "все дозволено", зливає обидва перiоди у один.

Принцип впертостi дозволяє iгнорувати суперечливi щодо даної теорiї факти, як би там багато їх не було. Але як бути, якщо їх дiйсно дуже багато i вони тиснуть своєю кiлькiстю? Хiба можна їх абсолютно iгнорувати? Яким великим би не було число таких конт­­­рприкладiв (так їх iменував Лакатос), Фейєрабенд вважає, що вiд них завжди можна "втекти", звертаючись до давньої зброї крайнiх релятивiстiв - до конвенцiоналiзму: iснуючу теорiю можна вдоскона­­­лити за допомогою умовно прийнятих додаткiв. Але це означає, що принцип впертостi Фейєрабенда майже не вiдрiзняється вiд принципа Дюгема-Куайна,