Етнографія (від грецького етнос — народ і графо — пишу) — це наука, яка вивчає культуру і побут народів світу, їхній етногенез, розселення та культурно-побутові взаємозв’язки. Як рівнозначний з етнографією вживається ще й термін етнологія (етнос — народ, логос — наука, вчення). Як бачимо, етнографія позначає науку описову, а етнологія — загальнотеоретичну, яка розв’язує загальні народознавчі проблеми. Проте таке розмежування досить умовне, бо етнографія не виключає узагальнень теоретичного плану, так само як етнологія застосовує методи опису. Безпосереднє спостереження і опис звичаїв,
побуту, світогляду народу — це основний метод етнографії. Крім того, вона широко
використовує писемні джерела, речові пам’ятки, дані археології, антропології,
географії, фольклористики, мовознавства. Народознавчі студії друкують журнали “Народна творчість та етнографія”, “Родовід”, “Берегиня”, “Український світ”, “Пам’ятки України”, “Українська культура”, інші видання, серед них і регіональні. Найбільше архаїчних рис культури, побуту, мови і виразних слідів давніх
племінних прикмет зберегли північні й західні території України — Полісся і
Карпати, які з повним правом можна вважати заповідником української етнографії.
Перші спроби визначення локальних груп українців знаходимо в “Густинському літописі”: Волинь, Подоля, Украйна, Полгоря — все це, як зазначає автор, на території Руської землі. Сусідів названо: москва, литва, ляхи, турки, татари. Іван Вишенський на території “Малої Руссії” виділяє ще й Покуття. Олексій Шафонський у своїй праці “Черниговского наместничества топографическое описание” (1786) на Лівобережжі виділяє два райони: на півночі — Полісся (або Литва), на півдні — Степ (або Україна) і відповідно групи українців — литвини й степовики. Після приєднання України до Московії (1654) почала побутувати думка, що українці — це етнографічна група росіян (малоросіяни). Кілька століть такий погляд свідомо культивувався, поки не виріс до уявлення українців як “молодшого брата”. Вперше науково спростував ці погляди видатний чеський вчений-славіст Павел Йосеф Шафарик, який досліджував і українські старожитності, фольклор та літературу. В 1842 p. він видав карту “Слов’янські землі”. Це була перша етнічна карта, яка дала наукове уявлення про межі розселення українців, білорусів, росіян, чехів, словаків, поляків, болгар. Як доповнення до етнічної карти Павел Шафарик видав монографію “Слов’янський народопис”, яка складалася з нарисів про розселення слов’янських народів, їхні мови, літературу, подав також статистичні матеріали про віросповідання та державну належність. Серед східних слов’ян Павел Шафарик виділяє чотири народи: українці, білоруси, новгородці та росіяни. До речі, серед сучасних етнографів і нині побутує думка про значні відмінності між московськими і новгородськими росіянами. Наприклад, Дмитро Зеленін писав: “с полным правом можно говорить о двух русских народах: севернорусском (окающий говор) й южнорусском (акающий говор)”1, а також стверджував, що поділ східних слов’ян на росіян, українців і білорусів є не стільки етнографічним, скільки історико-політичним. Дійсно, Москва підкорила Новгород значно раніше, ніж Україну, бо ослаблений опричниною, цим чи не першим геноцидом, він не зміг чинити належного опору і увійшов до складу цієї “собирательницы русских земель”, яка підкорила й карелів, чудь, зирян, ненців, мордву, мещеру, коміпермяків та багатьох інших. Погляди Павла Шафарика були надзвичайно прогресивними: він вперше довів неприродність державного роздрібнення українських земель між різними державами (в тому числі Росією і Польщею). У межах України у ХІХ ст. сформувалося уявлення про кілька етнографічних районів, що певною мірою різняться за культурно-побутовими ознаками: Поділля, Покуття, Галичина, Закарпаття, Слобожанщина, Волинь, Сіверщина. Нині прийнято поділяти Україну на шість історико-етнографічних зон: Полісся, Карпати, Поділля, Середня Наддніпрянщина, Слобожанщина, Південь. Однак слід зазначити, що між етнографічними районами України не існує чітких меж, тому такий поділ має досить умовний характер. Крім того, науково-технічний прогрес, масове поширення стандартизованих форм культури, а також процеси міжетнічної інтеграції згладжують етнографічні особливості окремих регіонів. Добре це чи погано? Дехто вважає, що такі процеси сприяють консолідації нації. Проте логічніше бачити в них шлях до уніфікації, втрати самобутності, стирання індивідуальних рис особистості, а в результаті — до виродження нації. Що ж до консолідації, то їй перш за все сприятиме високий рівень національної самосвідомості громадян, який немислимий без любові до рідної землі, її народу, звичаїв і традицій своїх предків, і зокрема — регіональних рис культури.
Враховуючи те, що точних меж між етнографічними районами не існує і що в різних працях вони іноді мають різні назви, слід зазначити, що цей регіон має ще назву Північного, або Полісько-волинського. Ареали поширення мовних особливостей не завжди збігаються з ареалами тих чи інших особливостей культури та побуту, а також з адміністративно-територіальним поділом України. Тому слід уточнити, що за етнографічними дослідженнями до цього району належать: Волинська (крім південно-західної її частини), Рівненська, північна частина Житомирської, Київської, Чернігівської, Сумської та Хмельницької областей. Полісся поділяється на три територіальні групи: лівобережне, центральне і західне, а також має дві етнографічні групи. Населення середньої течії Десни іноді називають литвинами, що в давнину означало належність їх до Литовської держави. Литвинами також називають поліщуків Білорусі. Поліщуки-українці — це переважно населення, що живе на північ від Любомля, Ковеля, Луцька, Рівного до кордону з Білоруссю. На Поліссі збереглися дуже архаїчні культурно-побутові риси, успадковані ще від
племен древлян та сіверян. На жаль, чорнобильське лихо не обминуло як людей —
носіїв цієї давньої культури, так і пам’яток, створених ними. Масове переселення в
інші регіони України, змішування їх з іншими групами населення закономірно має
призвести до втрати їхньої етнографічної цілісності. Поліське ткацтво — найархаїчніше явище української культури. Тут пряли на веретені з пряслицем. Такий спосіб прядіння зустрічався на початку ХХ ст. лише у гуцулів. Одяг жінок відзначався головними уборами — білими хустками, які пов’язувалися на зразок найдавніших наміток. Чоловічі головні убори — повстяні шоломи, або смушкові шапки, які називали йолом. Чоловіки традиційно носили сорочку поверх штанів. Природні умови (наявність лісових боліт) стали причиною збереження архаїчного взуття — личаків, які носили і чоловіки, і жінки. На думку деяких дослідників це пояснюється порівняно великою бідністю населення. Свої особливості мала й кожна з трьох територіальних груп Полісся: лівобережне (Чернігівщина), центральне (північ Київської області) та західне (північні райони Волинської області). Чернігівське Полісся близьке за культурою до Полтавщини. Тут, як і на Полтавщині, жінки носили плахти, які не відомі на Волині. Одноколісний плуг затримався тільки на Чернігівщині. Цікавими етнографічними особливостями відзначається Волинь. Землі, що межують з
Поліссям, Галичиною я Поділлям, з VI ст. належали племенам дулібів, волинян,
бужан, які вже мали розвинуті традиції ювелірного ремесла, ковальського,
гончарного виробництва. Основними галузями господарства були орне землеробство,
скотарство, рибальство, бджільництво. Назву ці землі отримали від назви міста
Волинь, яке вважалося центром регіону. Волиняни були могутнім племенем, мали 70
міст типу замків. Це єдиний район, мешканці якого зберегли свою назву ще з
князівської доби.
До Карпатського етнографічного району належать Львівська, Івано-Франківська, Закарпатська (крім східної частини), Чернівецька, більша частина Тернопільської областей. В Карпатському етнографічному районі виділяються три основні підгрупи: Прикарпаття, Власне Карпати, Закарпаття. Так історично склалося, що, перебуваючи у складі різних держав, українці зберегли свою етнокультуру, хоча і не уникли деяких взаємовпливів з культурами словаків, угорців та поляків. Мешканці гірських районів Карпат зберегли найархаїчніші риси культури, які дещо відмінні від поліських. Ще до 40-х років тут
зберігались залишки ручного землеробства (в Закарпатті залишки підсічно-вогневого
землеробства), а в деяких місцевостях обробіток землі з допомогою рискаля і сапи
(на Івано-Франківщині). У гірському скотарстві багато спільних рис зі степовим,
проте воно має свої особливості: тільки в гірських скотарів жінки не допускаються
до роботи на полонинах, тільки вівчарі зберегли обряди, пов’язані з культом вогню.
Пастухи полонин вдягалися в сорочки, прокип’ячені в лою, змішаному з іншими
жирами. Архаїчні риси збереглися також в обрядах при покійнику, які вірогідно
залишилися ще з княжої доби. Зрідка такий обряд ще, зберігався і на Поділлі. Гуцули живуть на Івано-Франківщині: південь Надвірнянського, Косівського та Верховинського районів; в Чернівецькій області: в Путильському та на півдні Вижницького районів; в Закарпатській області переважно в Рахівському районі. Походження назви
гуцулів досі викликає дискусії серед вчених. Найпоширеніші гіпотези — від
молдавського гуц, гоц, що означає “розбійник”. У ХVІІ — ХVІІІ ст. серед гуцулів
було чимало опришків — повстанців, народних месників. На думку Дмитра Зеленіна це
слово позначало партизанів, тобто “благородних розбійників”. Мовознавці пов’язують
цю назву з дієсловом кочувати через форми кочул, гочул, що не зовсім переконливо.
Немає також достатніх аргументів на підтвердження гіпотез про походження цієї
назви від назви тюркського племені уци, або давньоруського племені уличі. Отже,
назва досі лишається не зовсім зрозумілою. Самі гуцули не називають себе цим
словом, яке, можливо, в давнину було для їхніх предків образливим. Живучи в горах, гуцули не забули землеробства, тим більше, що в жнива вони спускалися в долини на заробітки. Землеробська термінологія гуцулів уся слов’янського походження, тоді як термінологія тваринництва має багато слів волоського (молдавського) походження: бербениця — діжка: бриндзя; будз — назви сирів; деякі назви рослин і тварин. Типові гуцульські прикраси клокічки — намисто з плодів, яке носять як жінки, так і чоловіки. Можливо, в давнину воно було ритуальним або оберегом. Нараквиці — чоловічі та жіночі прикраси у вигляді браслетів, плетених з вовни, прикрашених геометричним орнаментом. З часів Київської Русі збереглися жіночі чільця — налобні прикраси. Згарди — литі з металу хрести, нанизані на ремінець, які носять жінки, не зустрічаються більше ніде в Європі. Лише в гуцулів зберігся плащевидний ритуальний одяг нареченої гугля, який нагадує давньоруське корзно. Особливі й гуцульські штани: холоші вишиваються із зворотного боку
яскравою вовною, а потім вивертаються вишивкою наверх. Сорочка носиться поверх
штанів. Онучі та шкарпетки (капчурі) вишиваються по краях. Жінки носили
доколінниці — ногавиці з білого сукна (в холодну пору року). Доколінниці —
стародавніші від жіночих штанів. Гуцулки також носили головні перемітки — убруси.
Безрукавний одяг називався: гугля, гуня, манта, чуга. Етнографічний район Карпат і Прикарпаття має ще історичну назву Галичина. У Х — ХІ ст. вона входила до складу Київської Русі. В ХІІ ст. тут було Галицьке князівство, а ХІІІ — XIV ст. Галицько-Волинське. Отже, нині територія Галичини точно не визначена. Крім того, Галичиною називалися у пізніші часи й землі, що входили до інших держав (Польщі, Австрії). Нині Галичиною прийнято вважати території Івано-Франківської, Львівської, Тернопільської, Чернівецької областей. Частину етнографічних груп цих областей ми вже розглянули, тому далі мова піде про райони, перехідні між Поділлям і Гуцульщиною. Назву Галичина пов’язують з племенами Геродотових алазонів (галізонів). Геродот розмістив їх у межиріччі Дніпра й Південного Бугу, нині це територія Вінницької та Київської областей. Отже, така гіпотеза була б правомірною, якщо припустити, що ці племена перемістилися на захід. Цікавою гіпотезою є думка Олексія Стрижака про кельтське походження назви і самого населення Галичини. Це підтверджується багатьма топонімами та етнонімами спільного походження як у Галичині в Україні, так і в Галлії у Франції, в Галатії у Малій Азії, тобто на всьому шляху, який подолали ці племена. Греки називали кельтів галатами, римлянм — галлами. Цікаво й те, що в південній Галлії є історична провінція Руссийон, столицею якої було місто Русцино, а трохи північніше — м. Рутени (теперішнє Родез), населення якого ще і нині називає себе рутенами. Галицьке Прикарпаття є перехідним етнографічним
районом між Карпатами та Поділлям. Зберігаючи основні риси культури, спільні з
населенням Карпат, Галицьке Прикарпаття має й свої оригінальні особливості. До
наших днів у Чернівецькій області збереглися хати-мазанки, які можна вважати
поліпшеним варіантом трипільських будівель: стіни, стеля, піл для спання, двері й
лави — все це виплетене з лози. На Тернопільщині переважають садиби на кількох
терасах: на верхній — хата, на нижній — господарські будівлі. Такого типу забудови
характерні також і для Поділля. У цьому регіоні можна виділити дві етнографічні території: Буковину і Покуття, які мають свої локальні особливості. Назва Буковини походить від назви дерева бук, буковий ліс. Така назва зафіксована у грамотах молдавських господарів з XIV ст. Нині південна Буковина належить до Сучавського повіту в Румунії, а її населення є нащадками волохів і слов’ян. Північна Буковина — це переважно територія Чернівецької області. Господарство Буковини має такі ж особливості, як і середнє Подніпров’я (Правобережжя): тут переважає землеробство, поширений безколісний плуг, який застосовувався аж до початку ХХ ст. Житло таке ж, як і на Правобережжі, але були відомі рублені хати, в яких стіни мазали широкою смугою тільки посередині від верху до низу. В необмазаній частині стіни нагадують гуцульську хату. Чоловіки-буковинці носять широкі шкіряні пояси та кольорові торбинки через плече, як і гуцули. Жіночі сорочки двох типів: тунікоподібна та волоська. Запаска називається горбаткою. Вона схожа на гуцульську, але має горизонтальний крій, як молдавська катринца. Верхній одяг — кирея або манта. Назва Покуття
походить від назви смт Кути Косівського району Івано-Франківської області. На
думку польського етнографа Оскара Кольберга, автора збірки “Покуття”, “Гуцульщина”
та ін., поляки, захопивши значну частину України, говорили: “Наша держава по
Кути”, що пізніше оформилося в Покуття. Нині Покуттям прийнято вважати рівнинну
частину Івано-Франківщини між Дністром і Прутом. Отже, це південно-східний кут
Галичини.
Поділля відоме в українських
літописах під назвою Пониззя, тобто “Русь нижня”, а з XIV ст. ця назва оформилась
як Поділля, тобто “Русь долішня”. З кінця ХVІІІ ст. до початку ХХ ст. тут була
Подільська губернія, до якої входило 12 повітів. Нині це території між Південним
Бугом і Дністром: Вінницька область, південь Хмельницької і Житомирської, північ
Одеської, східні частини Чернігівської й Тернопільської областей. Поділля умовно можна поділити на три етнографічні групи: Західне, Східне Поділля та Подністров’я. Кожна з цих груп має свої локальні особливості. Пагорбистий рельєф цієї місцевості створив неповторну картину подільських поселень: житла розташовують на різних рівнях, щось схоже до карпатських сіл. Іноді садиби вивищуються над вулицею на 10 метрів. Подільські житла мають дуже мальовничі настінні розписи, нанесені на свіжовимазані глиною і побілені стіни, піч, сволок тощо. Стіни також прикрашаються різноманітною розписною керамікою. Одяг подолян надзвичайно барвистий і, мабуть, найбагатший у різноманітності візерунків. Жіноче вбрання складалося з таких елементів: сорочка, спідниця або плахта, фартух, пояс або крайка. Фартухи, на відміну від польських (ХVІІ ст.) вишивалися. Голову жінки пов’язували наміткою, рантухом, які кілька разів складали і обвивали голову під підборіддям, закриваючи чоло, а обидва кінці опускали через плечі. Як на Гуцульщині і на Західній Волині, заміжні жінки мали втяте волосся, тому вони одягали кибалку — дерев’яний обручик, що гарно тримав хустку. Чоловічі сорочки були тунікоподібні з високим стоячим коміром. Взимку жінки й чоловіки носили кожухи з приталеною спинкою, вишиті кольоровим шовком. Нашийними жіночими прикрасами були пацьорки (скляне намисто), ланцюжки, гердани (плетені з бісеру прикраси), монети, хрестики.
Цей регіон ще називають Центральною Україною, або
Подніпров’ям (хоча остання назва може стосуватися всієї течії Дніпра). Тому
точнішою назвою краще вважати саме Середня Наддніпрянщино. Мова йде як про
Лівобережжя, так і про Правобережжя. Сюди належать південні райони Київщини й
Чернігівщини, південно-західні райони Полтавщини, північні Кіровоградщини,
Черкащина та північно-західні райони Дніпропетровщини. Це території, де
найактивніше відбувалися процеси етнічного формування українців. Хати будувалися з дерева, каменю, очерету, лози,
вкривалися соломою, обмазувалися глиною. Широко застосовували фарби для створення
чудових розписів на причілках хат, а також всередині: фризи, сволоки, печі. На
Уманщині такі розписи були поширені ще на початку ХХ ст. Як і на Поділлі, в
Середній Наддніпрянщині любили керамічний посуд, який виставляли у відкриті шафи.
На Полтавщині будувалися хати з рундуками — своєрідними ґанками. Часто вікна
обмальовувалися різними візерунками, що створювало надзвичайно барвисту картину
поселення. Подекуди залишалися хати-мазанки, глинобитні хати (в Хорольському та
Миргородському районах Полтавщини). На Київщині ще до ХІХ ст. зберігалися хати з
плетеними стінами, обмазаними з обох боків глиною — залишок трипільської традиції.
Лише з кінця цього століття почали ширше застосовувати новий будівельний матеріал
— цеглу. Міські будинки не відрізнялися від сільських, проте з ХІХ ст. було
запроваджено кілька указів уряду про дотримання єдиного стилю в приватному
будівництві. Жіночий одяг тут класичний: свита, юпка (верхній одяг типу довгої керсетки з рукавами), кирея, кожух, кохта, плахта, запаска. Чоловічий одяг: жупан, безрукавка, різного роду куртки. Ще до ХІХ ст. затрималися широкі козацькі штани — шаровари. Дівчата заплітали волосся переважно в дві коси; на Правобережжі, носили вінки зі штучних квітів як святковий або весільний головний убір, щедро прикрашаючи його стрічками. Придніпров’я відзначалося багатством тканих виробів: килимів, ряден, якими
застелялася долівка, лави, скрині, піл. Традиційними тут були й розписні скрині, в
яких зберігали святковий одяг та цінні речі, які були в сім’ї. На Київщині,
Полтавщині, Черкащині широко побутував настінний розпис, який робився спочатку
мінеральними та рослинними барвниками, а з початку ХХ ст. використовувались
анілінові барвники фабричного виробництва. Орнаментами підкреслювались деталі та
виступи печі: призьба, припічок, лежанка, комин. У композицію входили квіткові
орнаменти або букети у вазонах (дерево життя), а також улюблені сюжети з птахами:
півнем, зозулею, казковою жар-птицею тощо. Дерев’яні деталі інтер’єру часто
прикрашалися різьбленням, особливо сволок — поперечна балка, яка стягувала дві
протилежні стіни хати На сволоках найчастіше вирізьблювалися обереги у вигляді хрестів, кружечків — сонячних знаків, які сприяли добробуту родини і оберігали хату від нечистої сили.
До Слобідської України входять східні області: південь Сумської, Харківська, Луганська, Донецька, а також і східні райони Полтавщини, північ Дніпропетровщини. Природа краю характеризується посушливим літом і сильними вітрами. Рельєф переважно гористий: Донецький кряж і гірська гряда Донецької височини. Такі природні умови не сприяли розвитку сільського господарства, тому тут переважала промисловість. Було б неправильно говорити про відносно пізнє заселення цих земель, адже тут археологи знаходять сліди життя ще з часів палеоліту. На цих землях відомі племена кіммерійців, скіфів, сарматів, булгар, хозарів, печенігів, половців. Татаро-монгольські орди тут кочували аж до початку ХV ст., поки не втратили силу після нищівної епідемії 1430 р. та натиску кримчаків. У ХV ст. на Лівобережній Україні людські поселення закінчувалися біля Чернігова й Путивля. Далі простягалося Дике поле, куди щовесни вирушали ватаги сміливців з Полісся, Волині, Білої Русі за здобиччю. Тюрки таких шукачів пригод, вільних людей називали козаками. Поштовхом до масового переселення з Правобережжя на Лівобережжя стало повстання під проводом Якова Остряниці проти польської шляхти. Після поразки повстання він у 1638 p. привів сюди 865 сімей, які заснували місто Чугуїв. Після повстання Богдана Хмельницького на Слобожанщину переселяється значна маса козаків і селян, засновуючи тут слободи (звідси й назва). За участь у повстанні під проводом донського козака Степана Разіна російський уряд заслав повстанців на береги річки Красної та Сіверського Дінця. Російські царі, не запитуючи гетьманів, роздавали українські землі російським поміщикам та військовим полкам. У кінці ХVІІ ст. на Слобожанщині проживало 100 тис. українців і 20 тис. росіян. Проте вже на початку ХVІІІ ст. кількість росіян на лівобережних українських землях зменшується. Після зруйнування Запорозької Січі козаки поселяються в донецьких степах. У 1753 p. уряд Росії запросив на службу сербів, волохів, греків, болгар і утворив спеціальну адміністративну одиницю “Слов’яно-Сербію” з центром у Бахмуті. У 1778 p. Катерина ІІ запросила сюди греків-урумів з Криму. Їх розмістили на землях зруйнованої Січі; в Олександрівській фортеці та прилеглих до неї селах (нині Новомосковський район Дніпропетровської області). Під час російсько-турецької війни задунайські
козаки допомогли московським військам, за що турецький візир зруйнував Задунайську
Січ. Тоді російський уряд дозволив козакам поселитися біля гирла Грузького
Єланчика (нині м. Новоазовськ). Азовське козацьке військо проіснувало недовго: в
1885 p. воно було ліквідоване, а частина козаків переселена на Кубань. Наприкінці
ХVІІІ ст. в межиріччі Кальміусу і Грузького Єланчика поселилося близько б тис.
німців, які в 1941 p. були вивезені в Казахстан. Одяг відзначається жіночими сорочками, вишитими гладдю, переважно білими,
коричневими і синіми нитками. Орнаменти, характерні для Слобожанщини — це “ламана
гілка”. Тут також носили ткані плахти. Рушники вишивалися так званим тамбурним
швом червоними й синіми нитками. Чоловічий одяг мав свої особливості: верхній
суконний одяг для негоди називався лига, носили взимку смушеві шапки, а влітку
солом’яні брилі.
До південного етнографічного району належать Запорізька, Херсонська, Миколаївська, південь Дніпропетровської та Одеської |