Реферати українською

Життя та творчість Дмитра Павличка - Література українська -

Життя та творчість Дмитра Павличка - Література українська - Скачать бесплатно

міра правди. Істо­рично складеться так, що «Гранослов» стане в ряд найяскраві­ших літературних явищ, які будуть останнім піком 60-х, за котрим почнеться спад інтелектуально-духовної активності суспільного життя, названий нині періодом застою. Звісно, будуть у ньому свої озоріння й відкриття, крізь товщу догматиз­му та байдужості літературна думка пробиватиметься до дже­рел життя і правди, готуючи майбутнє прозріння. Та «Грано­слов» лишиться одним з найбільших світил, під яким усі нерів­ності літературного поступу, всі його западини, злами та вершини бачитимуться з особливою ясністю.

Д. Павличко вигранив у слові ряд ідей, які десятиліття вино­шувало в розтулених долонях полемік та запальних суперечок. Насамперед це стосується нового масштабу особистості, прилу­ченої до космічного бездна та часового безміру. У всесвітньому безмежжі крилатів історією Демон М. Вінграновського, зі свіч­кою між зірок шукав розгадку буття інтегральний мандрівник І. Драча, щось величезне й притягальне відкрилося людині в надрах атома і неба. Але ця ж людина в п'янкому відчутті могутності вже починала тривожно позиркувати через плече на зелену колиску землі, звідки її вихопила стрімка течія НТР, шукати земну антитезу космічної безконечності як духовної пустоти. Це й низка поезій «пізнього» А. Малишка, і «Крапля» В. Мисика, і «Про хоробрість» Б. Олійника, й чимало іншого, де примирялася «фізика» і «лірика», закладалися підвалини гума­ністичного потрактування космізму як світовідчуття. Д. Пав­личко опоетизував людину як начало всіх начал, показав у її звичайності духовне безмежжя, те, що й пов'язує кожне смертне «я» із вічним всесвітом («Космос»).

Земна велич людини розкрилася в «Гранослові», втихомирю­ючи ентеерівські амбіції та вносячи перспективу в щодення. Д. Павличко зобразив особистість не як володаря природи,— ця популярна в 50-х ідея почала виявляти свою ущербність,— а як частинку цієї природи, невіддільну від усього сущого, фрагмент загадкового круговороту матерії, де відбувається взаємоперехід вічності й миті. Поза цим контекстом просто неможливо зрозу­міти незглибимість Павличкового, писаного з натури малюнка, об'ємність характеру, духовного мікрокосму, який шириться від серця і діловитим сновиганням бджіл, і мовчазним терпінням дерева, і горбкуватістю теплої землі, на якій квіти вигойдують мед:

Біля вуликів на землі

Лежить собі дід мій і куня.

І лазять бджоли по його чолі,

Як по розтрісканім зрізі пня.

І лазять бджоли по запалій щоці,

А він лежить собі, як неживий.

Очі його, немов чорні рубці,

Зашиті сивою ниткою вій.

Не ворухнеться його рука —

нехай беруть собі карий мед

Дідусь мій до смерті своєї звика,

Як звикає до слави поет.

(“Біля вуликів на землі...”)

Придивіться до цієї грандіозної у своїй філософічності й простоті картини — тут немає праху, а є матерія у безконечному триванні, що виявляє різні властивості аж до сві­домості і доброти як вищої її сутності. Поезія, дитя мрії та ідеалу, розкрила духовний космос людини по цей бік буття. В естетиці українського вірша це було на той час звершенням безсумнівно значущим. У земних клопотах і пори­ваннях одкривалася даль духовної безконечності. Й досі не маємо нічого подібного осанні гордої плоті, виспіваній Д. Павличком у сонеті «Лук», у віршах «Очі твої злочинно-гречні», «Моя гріховнице пречиста». Крайня як на нашу літературну традицію відвертість цих поезій виправдовується духовною далиною, що відкривається в торжестві земного кохання. Досі немає рівного «Молитві» Д. Павличка вірша во славу Шевченковому генію, бо тут углибає і розкошує в духовному безмежжі щаслива ним особистість.

Це особливе розкрилля виявляється і в гостроті соціального зору, що лемешем перегортає товщі злежаних і виснажених уявлень. Згодьтеся, потрібна справжня інтелектуальна свобода, аби підважити безгрішність і безсумнівну правоту народної маси так, як це зробив Д. Павличко у вірші «Аутодафе» (тепер публікується під назвою «Ян Гус».) Найпосутнішим словом про діалектику національного й інтернаціонального досі лишається вірш «В кабінеті Леніна», вперше після «Гранослова» пропоно­ваний читачеві. Низкою інвектив («Манекени», «Страх» та ін.) митець утручається в морально-етичні проблеми доби як речник правди і демократії. «Бажаючи дійти суті поетичної творчості Д. Павличка,— пише Ф. Неуважний,— ми б відкрили в ній думку про цілковиту офіру слова в ім'я найвищих цінностей — правди, добра і краси. Буде це також усвідомлення доконечно­сті праці, зусилля, мозольного труда, розуміння потреби поєд­нання в поетичному слові «раціо» та «емоціо». Це буде макси­мальне твердження, виражене у вірші «Navigare necesse est!», що продовжує ідею, висловлену Лесею Українкою в «Contra spem spero» чи І. Франком у «Semper tiro». Слушно підмічена гро­мадянська наснаженість Павличка не мусить, однак, затінюва­ти того факту, що сама вона є виявом різнопланово багатої натури, пошукованої філософами істинно людської сутності. Трибунність поета відрізняється від ораторської наступально­сті чергового на вічі промовця так, як похвала життю від похвали богові, грім небесний од грому овацій, росяна тиша досвітку від тиші келійної. Це — спосіб життєвідчуття, а не одна з його форм, а тому й проявляється в усіх поетичних жанрах, розши­рюючи і саме їх коло.

Перегортаємо чергову сторінку і несподівано опиняємося в прозорій морозності «Зимових краєвидів», «на пленері», де й не видно запаленого ідеєю трибуна, котрий щойно допікав і термосив нас ядерним словом: «Повітря, неначе прозорий граніт, слюда снігова ряхтить, наче манна...». Тільки зрідка долине з глибини пейзажу голос автора («шлях тоді проляже в світ, коли йтимуть за тобою»), але на мить, бо сам він розчи­ниться в ландшафті, його контрастній фактурі, і засніжений простір буде натуральним продовженням його земного єства, впосадженого в оцей матеріальний світ так само, як в історію, філософію, почуття.

З роками поетичний пейзаж Д. Павличка, позначений особли­вою чіткістю штриха, збагачуватиметься філософськими моти­вами, просто переходитиме в жанр натурфілософської лірики. Але й від оцього свого почуття він має зрозумілий онтологічний сенс, оскільки завершує картину духовного космосу людини площиною її земного буття, забезпечує його конкретно-речовим тлом світу.

Зведення такої величної і надійної художньої споруди, яка замикає в гуманістичну цілість людину, суспільство і всесвіт в їх історичному триванні, потребувало величезних творчих енергій, імпульсів і прозрінь, які, здається, виходять за межі можливостей окремого, якого завгодно талановитого «я». Але Д. Павличко не сам,— і в цьому головна загадка його творчості, її рівного руху (хоча і тут гальмівні тенденції далися взнаки: чим, як не декларативним лубком, є, на тверезий розсуд, вірш «На будівництві Токтогульської ГЕС»?). Так, не сам, наскільки взагалі може бути не сам творець.

Збагнути це дозволяє культурологічне підґрунтя творчості Д. Пав личка, безпосередньо явлене у цілій галереї портретів, з яких дивляться на нас митці різних віків і народів. Поетичне мислення Д. Павличка не лише пристрасне й інтелектуально глибоке, а й найвищою мірою запліднене попереднім митецьким досвідом і доробком. Воно увібрало відкривавче животворне зерня багатьох духовних світів, од ренесансового гуманізму Мікеланджело до самозреченого служіння народу І. Франка, од пафосу свободи Г. Сковороди до пафосу гармонії серця і ума М. Рильського. Десятки, сотні світів увійшли в лірику Д. Пав­личка не постаментами возвеличення, а сутністю свого буття в культурі людства, художньо-філософськими ідеями, якими продовжується їх життя сьогодні.

Широта культурних обріїв для письменника обов'язкова, але в ліриці, де бачимо світ крізь позитивне «я», вона, як правило, опосередковується, втрачає первісну багатолику розгорнутість. У Д. Павличка різночасові духовно-інтелектуальні сплески не редукуються і не асимілюються ліричним «я», а продовжуються його обізнаністю, свідомістю зробленого. Звідси — особлива ви­важеність суджень, надійність морально-етичних критеріїв, невичерпність енергії власного поетичного пориву.

Вірш Д. Павличка захоплює обшири світової і, насамперед, вітчизняної культури в їх первородному вигляді, набуваючи особливої ваговитості, духовно-інтелектуальної глибини. Гово­рити так дозволяють не тільки твори на культурно-історичну тему, які складають цілий пласт, що проходить крізь усі книжки поета (згадаймо ранній цикл «Вчителям і друзям», «Київські сонети», портрети із «Сонетів подільської осені» чи безпреце­дентну в нашій поезії Франкіану «Задивлений у будущину»). Річ у тім, що освоєний художньо-філософський досвід проймає всю жанрово-тематичну товщу поезії Д. Павличка, виявляю­чись в культурі думки, її доцільному рухові від зробленого й осмисленого вглиб іще не пізнаного та не освоєного. Коли в сонеті «Бажання» (1972) із відносності знання видобувається його безвідносна цінність — сам процес духовної роботи,— то це крок у «ясне вдалині», що одкрилося Тичині на межі «зросту і сили». Коли в рубаях читаємо: «Дай більше сміху, ніж пла­чу, // Не нарікай на тьму злостиво, // А краще засвіти сві­чу !», — то хіба не чуємо тут продовжену в нові часи Довженкову тезу про обов'язок мистецтва нагадувати людині, що життя саме по собі — найбільше благо? І якщо в ранньому вірші «Коли ми йшли удвох з тобою...» образ коханої, що топче житні колоски, втрачає святість і привабу, то хіба це не крок за грань, означену філософією «Лісової пісні» Лесі Українки?

Йдеться не про горезвісні «впливи», а про те, що Д. Павличко, мислячи оригінальне й самостійно, відштовхується від ідей та оцінок, що увійшли загальнолюдським набутком у суспільну свідомість, її культурний шар. Помітність цих вихідних поло­жень різна, та й залежить від освіченості читача. (Скажімо, в поемі «Князь» 1986 р. позиція автора «Слова о полку Ігоревім» прямо включена в оцінковий ряд, тоді як 6-й сонет «Гранослова» доносить людинолюбний пафос «Мандрівки в молодість» М. Рильського в «знятому» вигляді: «Безсмертя виростає не з могили, // Воно встає з колиски до вікна — //В житті його велика таїна»). Але так чи так думка Д. Павличка колоситься на розораній попередниками ниві, живиться її соками, здобуває на силі, не втрачаючи самобутності. Суть у тім, що весь свій по­етичний світ Д. Павличко розбудовує не в порожнечі, а в обжи­тому людьми часопросторі. І тому він такий багатий, заплідне­ний ідеями та почуттями, а сам Д. Павличко як творець цього світу — не самотній, сповнений згромадженої потуги багатьох.

До речі, через оцю відкритість поетики у величезний куль­турно-історичний простір їй часом ніби бракує самородного формального блиску, сліпучої яскравості, що зачаровує, примі­ром, у ранньому Тичині. Зате й таку глибину змістів, яку несе в собі оксамитна дисциплінованість Павличкових картин, знай­ти ще десь не так легко. Гадаю також, що тут, у вільному засвоєнні світової культури, її творчому пошануванні — поча­ток і кінець Павличкового традиціоналізму, зв'язку й кровного обміну між його лірикою та гуманістичною думкою людства в усій множині її мистецьких виявів. Обмін такий не заважає народ­женню нового, але живить його і в змісті, і у формі.

Вдивляючись у присвячені Франкові вірші Д. Павличка, ці духовні артерії ясно бачив А. Малишко: «Павличкові цикли вір­шів про Каменяра мають своє особливе і особисте забарвлення, якесь тонке, органічне і, я б сказав, автобіографічне карбуван­ня. І їхнє своєрідне, з точним, ніби викутим словом звучання носить на собі печать творчого духу, який не можна переоціни­ти, назвавши його Франковим напрямом у нашій поезії. Є своя особлива принада у відшуканні і відкритті нового, до тебе не сказаного. Але також є принада відкривати нові скарби на тій дорозі, що нею пройшов твій талановитий попередник. У Павличка є обидві риси цього обдаровання».

Кожна велика культура усвідомлює себе не лише ставленням нових генерацій, мільйонне, а й індивідуально, сприйманням ви­датних особистостей, що може з отим ставленням поколінь і розходитися. Праця таких видатних осіб зосереджує в собі вершинні здобутки культури, пов'язує минуле з майбутнім, їх творчість стягає різні часи у вузли культурно-історичного досвіду, що не дають розснуватися й урватися тисячам різнорід­них ниток духовного прядива. Такий скарбівничий обов'язок брали на себе М. Ломоносов, Ромен Роллан, Я. Івашкевич, нев­томний Каменяр, іменем якого тепер і пояснюємо цей особливий тип письменника. Після М. Рильського культурологічні функ­ції української літератури найбільш послідовно перебрав на се­бе Д. Павличко, маючи І. Франка за взірець творчої невтолен­ності, а навіть і мети роботи, що виконується не заради слави. «Учителю, стою перед тобою, // Малий, вчарований до німо­ти» — це не ювілейний уклін Франкові, а захоплення майстром у робітні, де не стихає труд. «Я добровільно став на це каміння люте, // Запалений твоїм натхненням назавжди», «В мені живе одна клітина вогню твого»,— так говорить поет «задивленому в будущину» Франкові. Саме задивленому в майбуття, бо все, що людство створило і нагромадило в культурі за тисячі років, на­ближає грядуще торжество правди і краси. Тому, думаючи про Франка, Павличко стверджує: «Не відходить з ним його епоха,// Вона лише збирається прийти».

Орієнтація на суспільно-естетичний ідеал, діалектичне став­лення до нього позбавляє культурологічний аспект творчості Д. Павличка музейної устояності, утопічної позолоти, яка часом полискує в рафінованих рядках, скажімо, М. Зерова. «Золотий вік» людства для Д. Павличка не позаду, а тільки попереду. Всі засвоювані ним мистецькі здобутки включені в пізнання нових явищ дійсності, суть прологом, а не епілогом оригінале них образних структур.

Так, прометеївський пафос, ще древніми виплекана ідея гу­маністичної самопожертви вияскравлюеться в картинах воєн­ного лихоліття і переводить монолог ліричного героя "поеми «Вогнище» (1979) у філософську площину: «Я вогнищем від­чув себе на полі, // Що спалює людські страждання й болі... ...Прийдіть усі, і в попіл я оберну // Зневаги й рабства заскорузлу скверну!»

Відданість традиції простежується і в стилістиці Д. Павличка, котрий і за найсміливіших новацій молоді віддає перевагу класичним формам, передовсім сонету, нормативному віршеві в усіх поетичних жанрах. «Віршові канонічні форми, — вважає поет, — надзвичайно живучі. Вони фактично незнищені. У бо­ротьбі з ними поети винаходили, винаходять і винаходитимуть нові засоби поетичного висловлювання, але ніколи не переста­нуть народжуватися нові гекзаметри, терцини, сонети. Нові за змістом і вічні за формою. Поетичне новаторство виявляє себе передусім у змісті». Хоча й форма під пером Д. Павличка за­знає змін, «розковується», породжуючи несподівані естетичні ефекти (відгомоном давнього чогось і перевіреного огортається новітній зміст у «Білих сонетах», 1968). Загалом поетові близькі строгі форми — рубаї, терцини, сонети, що відповідають його чіткому мисленню. «Найважливіше, — вважає Д. Павличко,— мовиться і пишеться коротко».

Сказане про культуру стосується й народної пісні, фолькло­ру, що входить у вірш Д. Павличка й етнічно впізнаваним порів­нянням («як дозріває тиші вічна мить і, мов зернятко в яблуці, дзвенить»), і недієвістю картини, навіть за статичної експозиції сповненої руху («зомлів од жару переповий корч»), символікою чисел («Два кольори»), низкою традиційних образів («Впали роси на покоси», «Лелеченьки»). Але головне — ясними етич­ними критеріями, що не дають схибити у розрізненні доброго і злого, чесного і брехливого. Ця вимога ясності раз по раз заявляє про себе і в публіцистичних рядках, і в стриманій медитації, де, здається, сам народ із властивою йому широтою погляду й навіть дотепністю роздумує над життям і смертю: «Благо­слови свої життєві сили, // Щоб так, як він, свою верстати путь, // А помирати можна вже як-будь».

Натурфілософською сторінкою лірики Д. Павличка бачаться «Сонети подільської осені» (1973), відмічені рідкісним поетич­ним живописом, реалістичністю штриха і барви, які лягають на полотно за велінням не самого прискіпливого розуму, а й худож­ницької інтуїції, моментального чуттєвого сплеску («В повітрі потривоженість така // Тонесенька, як голка літака, // Що тягне білу нить за видноколи»).

Здається, ніби за нагальними справами, полеміками, літера­турно-громадською веремією поетові досі й ніколи було побути наодинці з природою, вчаруватися нею, втішитися, і ось випала нарешті така тиха година. З глибини пейзажу, як із самого себе (бо так воно і є!), Д. Павличко видобуває те, що однаково нале­жить і людині, і світу, що лишається по людині в піднебессі і тече рікою часу, торкається нас, зачіпає, збуджуючи неясну тривогу і бажання відповісти на німе, поза словом простягнуте питання:

Зірки колючі і сухі, як стерні,

Земля і небо повні дивних зваб.

Забулося, що жив тут бідний раб,

Збирав по ночах колоски мізерні

І мріяв дідича прибить до дверні,

Та сам помер, бо на журбу заслаб.

Його сліди мене гукають нині.

Печаль стискає серце в самотині —

Лишився тільки погляд в небесах.

(«Вечір»)

Своєрідне «інтермеццо», повне малярських чарів, росяної свіжості, неспішної філософської задуми, на яку настроює осіння прозорість, спочила по трудах далина, питальна нота передзим'я.

Бо таки наставала нова пора. Не тільки у подільському, а й суспільному просторі, «зима тривоги нашої» і глибоко затаєних сподівань, глухого подиву від штучної радості і крикливої похвальби, якими метушливо пригорталося нещедре суспільне жниво. Щемку цвіркунову ноту, як сказав І. Драч, повів ніби сам собі, зневажаючи лукавого поціновувача, М. Вінграновський; при корені й кроні під київським небом збився із зоря­ного путі, прикоротив свій карколомний метафоричний крок І. Драч; поменшало доскіпливої в'їдливості в книгах Б. Олій­ника; Ліна Костенко мовчала.

Прагнучи якось пояснити цю живу реакцію літератури на розходження громадянського слова і діла, критика заговорила про занурення її в морально-філософську проблематику. Хоча справді і моральною, і філософською проблематика ця була всупереч войовничій загальниковості й поверховості змісту, до яких атмосферою громадського життя заохочува­лася художня думка. Дорога, якою Д. Павличко обійшов баговиння догматизму, бадьористої софістики та похвальби, пролягла крізь подільську осінь.

А коли митцеві стало тісно в безлюдді, він ступив ізнов на духовний материк, висвітлюючи величні постаті на темному історичному тлі. Драматичну мить тріумфу героя над власною смертю, жорстокою тупістю часу, оточення — ось ракурс, який обирає Д. Павличко, створюючи галерею портретів. «Дух від покори, від брехні вуста, // А зір від злуди відмивати буде // Твого страшного слова чистота! («Юліус Фучік»); «Світ у зір­ках читав його ім'я,// Лиш у пісках Лівійської пустині //Не відала про це сліпа змія» («Антуан де Сент-Екзюпері»); «Стає над ним убивця, як примара,// Впритул стріляє, ще, і ще, і ще...// — Хіба не годі вже,— питає Че.// І сміхом зблискує зіниця кара» («Ернесто Че Гевара»). Бунтом куль­турно-історичних аналогій і прозрінь завершується «інтермеццо» Д. Павличка, котрий не приймає тиші і благодушшя («Я проклинаю тишу супокою,// Блаженство дорогої самоти,// Напоєне трутизною гіркою.// Жду ранку, шуму, крику, суєти»).

«Є насолода у борні»,— ці пушкінські слова пояснюють натуру поета, якого кличуть сурми на світову битву добра і зла, правди і кривди, якому незатишно і нудно стає зрештою скрізь, крім її передового рубежа. Не слава веде митця на неї, а віра в людину. Іспит життям на гуманізм — ось що відбувається в бурхливому ліричному нурті і є митецьким кредо Д. Павличка:

Від полігонів сивіють луки,

Кришиться неба синій азбест, —

Що тут робити? Вмерти з розпуки?

Ні! Navigare necesse est!

Вірші та поеми другої половини 70-х (почасти представлені розділом «Вогнище», в основі якого — одноіменна збірка, 1979) — епізоди цієї боротьби, етичного протистояння, лінія котрого пролягає крізь душі. На думку Д. Павличка, «поезія — найдраматургічніший жанр, в кожному справжньому вірші — схована драма, зачаєний конфлікт. І чим ширший фронт того конфлікту, тим значиміший поетичний твір». Діалектична боротьба суспільне значимих ідей утверджується як визначаль­на риса поетики Д. Павличка, її захоплююча суть.

Тому, як не дивно, про ідейно-змістовні поезії митця в сукуп­ності говорити важко — кожна з них більша чи менша драма, що відбулася на наших очах, вивергнувши чергову глибу жит­тя. Скажімо, у вірші «Вертеп» показано, як у незайманій дитя­чій свідомості відбувається зміна понять святого і грішного, спадають паперові крила християнської чистоти, одіозні перед лицем враз побаченої земної любові, в слухняному «янголові» прокидається одержимець, зманений зі сліпої кліті наївності сяючим, грізним, смертельним життям:

Я не взяв ні гроша. Тільки серце мені

Та опришківська ватра навік переплавила.

Сповіщав я про бога, але в глибині

Свого духу — чекав на пришестя диявола.

Такі відкриття відбуваються чи не в кожному вірші Д. Пав­личка, складаючись в зацікавлене, історично проникливе бачен­ня, переживання дійсності. Поет висвітлює її на зрізі діалектич­них переходів і заперечень, у мить якісних зламів.

Архітектоніка вірша Д. Павличка (з бігом часу це особливо помітно) визначається рухом думки через діалектичне заперечення вихідної тези та й потвердження на новому знаннєвому рівні. Можна бачити в цьому виключний вплив сонетної ком­позиції, якою поет оволодіває досконало. А можна — й більш глибоку традицію, від якої взагалі бере свій початок інтелек­туальне письменство і яка простежується від часів античного театру з періодами строф та антистроф його хорового співу.

Про це красномовно свідчать поеми Д. Павличка. Так, у «По­єдинку» (1978) герої-побратими, зведені у гладіаторському герці, прикидаються, імітують бій, та скоро переконуються, що «не­справжня битва страшніша від справдешньої стократ». Тоді кожен починає зумисне наражатися на меч супротивника-друга, але цей альтруїстичний порив заперечується думкою про ганьбу, яка довіку ляже на переможця. Починається справжня січа, де кожен прагне перебрати на себе страшний моральний гніт і тим урятувати побратима... але ж при цьому вони вже виконують не свою, а диктатора волю, їхня воля лишилася пе­ред поєдинком, на обіцяних їм за відмову битися хрестах: «Не жаль мені життя, ні побратима, // Та жаль, що ми не вмерли на хрестах!..»

В періодах заперечень гартується оцінка Ігоря в поемі «Князь» (1986). Пихатий невдаха, боягуз, що піддався каганові, утікач, котрий зрадив віру, любов і пам'ять загиблих,— через пекельний суд совісті проводить Д. Павличко героя, аби дійти висновку, що й оцей суд — частина його подвижництва, рокована відповідальністю державного діяча.

Якою б сильною не була вихідна, експозиційна ідея твору, во­на обов'язково буде підважена, переглянута і ляже підмурком вищої ідейної споруди. Це стосується й емоційної барви твору, яка під пером Д. Павличка міниться в усьому спектрі людських почувань. Перечитуючи Р. Барадуліна, поет висловив таку дум­ку: «Вміння робити вірш в нутрі емоційно суперечливим свід­чить про витончений, спостережливий і філософський та­лант». Важко не згадати її, вдивляючись у «Таємницю твого обличчя» (1979), занурюючись у цей багатий і складний світ почуттів.

В останні десятиліття (особливо після відходу В. Сосюри) нашій ліриці стало якось незручно говорити про любов — захоплено, жагуче. Сповідь така здалася наївною, хоча на­справді боязню безхитрісної щирості заявило про себе духовне відчуження і навіть зубожіння внаслідок девальвації багатьох морально-суспільних ідеалів. Коли б не вірші М. Вінграновського, І. Драча, Л. Талалая і, може, ще кількох (на розсуд читача), криза інтимного вірша була б незаперечною. Але ж річ у тім, що це не просто криза одного жанру, а втома і вистудженість душі, збайдужіння особистості аж до дна (чи бездна) власного єства.

Це гостро, як біль, як зяючу порожнину в обороні духу відчув Д.Павличко. Тому «Таємниця твого обличчя» хоч і ввійшла в десятиліття явищем майже унікальним, та аж ніяк не випадко­вим. З гуманістичної точки зору її суспільний сенс не поступає­ться найгострішим інвективам та притчам поета.

З вершини життєвого досвіду Д. Павличко оспівав любов як найбільшу цінність життя, запоруку його осмисленості й три­вання; як виклик розжирілому на брехні святеннику і зжовкло­му від нудоти циніку він підніс її горді знаки на філософсько-історичну височінь: «Цілунки стишені й неситі, //Полови сонячна луска; // Як пальми слід на антрациті, // На спині слід від колоска».

Низкою сліпучих, стугнуватих образів ожив в українській поезії поганьблений жанр еротичної лірики, що має в світовій культурі величезну багатовікову традицію від Сапфо й Катулла до Бодлера й Тувіма. «На пахучім сріблі сіна // Чарка любощів терпка. //Дико блиснули коліна, //Як зіниці хижака», «На грудях, на стрункому лоні // Одежу тихо розпина. // Нена­че куля на долоні, // Лежить прекрасна і страшна», — Д. Павличко сьогодні єдиний, хто сміливо, не схиблюючи про­ходить самою гранню естетично припустимої натуралізації малюнка, збагачуючи враженнєве тло поезії, повертаючи їй розріджену романтичним сиропом життєву достовірність і гостроту.

Це не заважає йому сягати філософських висот, доходити вагомих істин. Власне, заради них поет і вдивляється в реаль­ність зблизька, з онтологічною цікавістю і духовним потрясін­ням, закладеним у самій суперечності між безконечною лю­бов'ю і конечним життям: «Та вже не прилетить моя любов про­зора. // І добре, що нема нікому вороття, // Що на одну любов дано одне життя».

Любов як вседержительниця життя — єдиний і наскрізний мотив інтимної лірики, таємниця, розгадувана Д. Павличком. «Поезію творить любов, а не злоба,— пише він у слові «Про се5е».— Ненависть — звіряче почуття, і, власне кажучи, ради того, щоб вона зникла з людських взаємин, жертвували своїм життям великі подвижники й світочі доброти. Якщо в моїх тво­рах присутня ненависть, то це означає, що я жив у жорстокі й складні часи».

1977 р. Д. Павличкові за книгу «Любов і ненависть» була при­суджена Державна премія Української РСР ім. Т. Г. Шевченка.

80-і роки не вносять у поезію Д. Павличка помітних змін, хіба що видається вона більш зосередженою на соціально-філо­софській проблематиці, більш свідомою власної природи (не випадково збірка 1984 р. має назву «Спіраль» — знак діалекти­ки). Як показав досвід, напрям роботи ще замолоду було обрано правильно: «я радію, що мені болить // Оте ж таки, що зма­лечку боліло». А це — рідний оберіг («Франківщино! Моя висока земле...»), філософсько-публіцистичні роздуми, навіяні мандрівками в чужі краї («Вірші з Парижа», «Вірші з Афга­ністану»), проблеми внутрішнього життя і передовсім — бо­ротьба з лицемірством, облудливістю й кар'єризмом, вимога правдивості, що одна є запорукою тривалості створюва­ного: «В одній словесній непохогшій плоті // Згоряє те, що брех­нями гуде, // А сяє те, що в істині й скорботі».

Не перестаєш лише дивуватися, з якою неослабною енергією внуртовується поет у щодення, як гостро й моментально реагує на кожний прояв соціально-психологічного негаразду, мовби й нема за плечима років та й, що там гріха таїти, невеселого досвіду протистояння казенній тупості й самодурству («Ба­буся з квітами», «Жадаючи лиш слави й пишноти», «Притча про Правду» та ін.). Як ніхто інший він має право на тверджен­ня: «Чуюсь добре лиш на полі бою, // Під вітрами ленінських знамен».

Здавалося б, можна тут згадати й про риси донкіхотства, але заважає... бачення вітряка, безвідмовне почуття реальності, філософська проникливість погляду, що в одній далині відкриває іншу, не даючи розімліти в ейфорії остаточних тверджень, яка закінчується розчаруванням. Говоримо нині про збої у тру­довій, землехазяйській моралі, яка прийшла на зміну земле­власницькій, та була зневажена і ослабла. Саме Д. Павличко ще 1984 р. («Смереки») показав це на рівні зводин із власною совіс­тю того, кому за всіх збитків і втрат однак треба жити, пра­цювати, збирати докупи розшарпану душу,— бо як інакше? У постійно прирощуваній етичній перспективі — суть худо­жньо-філософських одкровень Д. Павличка, заповіданого ним «бездна між словами». Це його свідомо торований митецький шлях, жаждива потреба натури: «Я в кожній пісні вчую но­ту // Душі своєї — сопілчаний, шершавий голос».

Від 60-х років Д. Павличко пише для дітей. Великої популяр­ності зажили його поеми «Золоторогий олень» (1968), «Пригоди кота Мартина» (1987), в яких прозирає поетика народної байки, як її розумів, зокрема, й І. Франко, створюючи свого «Лиса Микиту». Динамічність сюжету, яскравість характерів, жи­тейська виваженість оцінок, за якими боягузтво і скнарість висміюються, а шануються чесність і мужність,— все це не так адаптація для дітей дорослого світобачення, як міта народ­ної етики, зрозуміла і старому, і малому. Поет не вигадує, не сідає перед читачем навпочіпки — він передає дітям успадкова­ну плазму народної моралі у формі поетичної алегорії, байки, дотепу («Папуга», «Півень», «Лелека»). Але цікаво, що так само, як у його «дорослий» вірш не раз перехлюпується збере­жена хлопчача запальність, відчайдухість Котигорошка й задивованість Телесика, так і в «дитячий» вірш переливається часом доросла жура, а точніше, безілюзійне відчуття моменту, буде це мить задуми над сторожким прозорим плесом чи відчуття того, як визріває осінь на червневому осонні: «Дні безжурні, дні веселі, // Тріумфуюча трава! // Тільки джміль з віолончелі // Звуки смутку добува».

Такі вірші («Весна», «Вітряк») багато говорять і дорослим, і дітям, а тому, певне, дітям більше, бо вони більше цінують поважність звернення. Про це інколи забувають наші «дитячі» віршарі. Тим часом життєва мудрість, особистісність або ж характерність і вивищує над плином одноден­них поетичних «метеликів» дотепну й по-дідівськи добру мову

поезій М. Стельмаха, зачаровану власним образом розповідь М. Вінграновського, вимогливу, як іспит, казку Ліни Костенко, далекоглядний вірш Д. Павличка.

«З ініціативи й благословення Рильського почалась моя пере­кладацька служба в українській літературі», — пише Д. Павличко, спогадуючи 1953 рік. Вже тим, що зроблене на цій ниві, поет може звітувати перед своїм народом і часом. Сам лише «Світовий сонет» (1983)—своєрідна індивідуальна антологія, яка укладалася протягом багатьох років і відбила поетичні сма­ки й уподобання Павличка-перекладача, е справою подвижниць­кою. І річ не лише в майстерності відтворення оригіналів, відмі­ченій фахівцями, а й у тому, що зусиллями Д. Павличка фак­том української культури стали цілі поетичні світи. Вони роз­ширили межі національної традиції і явили точки її зіткнення зі світовим літературним процесом. Уповні це дасться взнаки через покоління, але ідейно-естетичний досвід Норвіда й Еліста, Чавчавадзе й Хосе Марті, Вотева і Нєгоша, багатьох інших, частково представлених серед перекладів у третьому томі, засвоюється й нині.

Навряд чи треба говорити, як ці перегорнуті глибини збага­тили творчість самого Д. Павличка; це — очевидно. «На моє глибоке переконання,— каже автор «Світового сонету».— бути в наш час «чистим» поетом не можна. Та й не потрібно. Якщо ж не вдається проза, пиши статті. Якщо вони не виходять — перекладай. Якщо з тебе непутящий перекладач, шукай себе в драматургії чи в роботі сценариста, не минай спроб висловитись як публіцист. Не замикайся в поетичній творчості, бо кожен вихід з неї в іншу сферу збагачує саме її, твою рідну поетичну стихію».

Сказане потверджується й плідною, багатолітньою працею Д. Павличка і в галузі критики та літературознавства. Започат­кований студією над сонетами І. Франка науково-літературний доробок поета складається нині із сотень (!) статей, переважно портретного характеру, невеликих за обсягом і вельми цікавих за змістом, відмічених особливою чіткістю провідної думки. «Магістралями слова» (1978), «Над глибинами» (1984), «Біля мужнього світла» (1988) — не просто збірники статей. Це — складена з окремих розвідок довготривала, важка і захоплююча експедиція вглиб материка світової та рідної української куль­тури, яка потребувала від Д. Павличка великих сил, але віддя­чила такою широтою мистецького світогляду, якою міг похвали­тися хіба що М. Бажан.

В одному з віршів 1972 р. Д. Павличко скрушно зітхнув, по­глянувши на безмір за громадою вже зробленого, просторінь, яку б так хотілося охопити розумом і серцем:

Розпочав я сто робіт,

Сто та ще й одне начало.

Глянути не встиг на світ,

А воно й смеркати стало.

Відтоді минуло півтора десятиліття. Багато нового і доброго виніс поет зі своєї робітні на люди. А це почуття постійного невстигання, невтоленості, затятої творчої гонитви за обрієм, здається, тільки зросло: «Допоки я не захолов, пали мою ледачу кров»,— сказано у вірші «Мій болю» (1984). Невситима жага мислі й почуття, захопленість новою далиною і є «сто першим» началом Дмитра Павличка, його головним і останнім доказом у гуманістичному твердженні «Людино — ти можеш!». Такому доконечному твердженні в наш складний, тривожний, вирішаль­ний час.

Дмитро Павличко поет щедрого і своєрідного обдаровання, в палітрі якого яскраво просві­чують барви українського поля, людської душі і філософського роздуму. Легко писати про закінчений труд чи пройде­ну дорогу, але далеко складніше аналізувати явище, яке все в розвитку, і його глибина ще не зміряна ехолотом, а дорога не розбита на кілометри. Отакий і талант Дмитра Пав-личка. Кажуть, художник зростає по етапах. В поезії Павличка можна прослідкувати оці дуже цікаві етапи зросту, можна визначити основні лінії Його роботи як поета-майстра, але обрії його творчих шукань все ширшають і виповнюються новими картинами життя і часу, голос набирає змістовної поліфонічності, емоційної рясності і потужності. Він весь у весняній мандрівці, із своїм міцним, життє­любним талантом, і заявить про себе ще не одним гарним зразком поетичного натхнення, не однією піснею чи поемою. Пам'ятаю вихід у світ його першої книжки у п'ятдесят третьому році. Та й самого поета знаю з тих днів, широкоплечого, темперамент­ного юнака, з великими очима, в яких ніби світилося і вабило зелене гуцульське Покут­тя. І перша книжка, не такої ще вправної руки, пахла батьківською ріллею і рясним пи­лом доріг, вабила читача чистотою слова, зворушливими інтонаціями та картинами на­родного життя.

Я народився на землі

Від батька, що орав ту землю.

Ніколи я не відокремлю

Себе від хлопської ріллі.

У всіх нас, поетів старших і молодших, вихід­ців із селянських родин, від русявої юності і до сивизни бринить в серці журавлиний ключ рідного поля, осінній обрій в багреці та злоті, живе у пам'яті той черствий, загорьований шматок хліба, з яким тебе проводжали в дорогу. Асоціації і видозміни цих вражень пробиваються через брили життя, через нові нагромадження вражень і придбаних знань, через ерудовану психіку нового світу, щоб встати перед очима в своїй духовній чистоті і гідності вечірнім вогником, материнського ласкою, першим незабутим коханням. Світ можна змінити чи перетворити, але за­бути все, що пов'язано з ним, неможливо. Жорстокі