Реферати українською

Олександр Довженко - Література українська -

Олександр Довженко - Література українська - Скачать бесплатно

Автобіографія

Народився я 30 серпня 1894 року на околиці невеликого повітового містечка Сосниці на Чернігівщині, що звалося В’юнище, в родині хлібороба Петра Семеновича Довженка, який належав до козацького, як на ті часи, стану.

Землі у нас було сім чи сім з половиною десятин. Земля була не дуже родюча, і тому, щоб підтримати своє натуральне господарство, батько ще наймався в підводчики та смолярував.

Батьки були неписьменні. Неписьменні були батько, мати, баба й прабаба. Дід був письменний, і йому батько не міг простити своєї темноти. Дітей мали багато – чотирнадцять – перемінний склад, з якого залишилося двоє: я й сестра (нині лікар). Решта померли в різний час, майже всі не досягнувши працездатного віку. І коли я зараз пригадую своє дитинство і свою хату, і завжди, коли б я їх не згадав, в моїй уяві – плач і похорон. І перша телеграма, одержана в нашій хаті, повідомляла про смерть мого брата – вантажника в Ростові. А я й досі не можу дивитися на похорони. А тим часом вони проходять по всіх моїх сценаріях, по всіх картинах.

У всіх моїх фільмах є розлука. Герої прощаються, поспішаючи кудись далеко, вперед, в інше життя – невідоме, але принадне, краще. Вони прощаються поквапливо й недбало і, відірвавшись, не оглядаються, щоб не розірвалося серце, а плачуть оті, що залишаються.

Це – моя мати. Народжена для пісень, вона проплакала усе життя, проводжаючи назавжди. Так питання життя і смерті вражали, очевидно, мою дитячу уяву, що й залишилося в мені на все життя, пронизуючи в найрізноманітніших виявах мою творчість…

Друге, що в моєму дитинстві було вирішальним для характеру моєї творчості, це любов до природи, правильне відчуття краси природи. У нас була казкова сіножать на Десні. До самого кінця життя вона залишиться в моїй пам’яті як найкрасивіше місце на всій землі. З нею в мене зв’язані і перше рибальство, і ягоди, і гриби, і перші мозолі на дитячих руках, бо ми не були дачниками. Я не бачив її вже двадцять п’ять років. Я знаю, що вона стала іншою, бо став іншим і я, і дивитися мені на неї не треба. Вона живе вже в творчості.

Я завжди думав і думаю, що без гарячої любові до природи людина не може бути митцем. Та й не тільки митцем, особливо зараз, коли треба перебудувати майже все – всі міста, коли науці взагалі і зокрема інженерії й архітектурі вперше надана можливість бути в чудовому гармонійному поєднанні з природою на радість людям.

Учився я в Сосницькій початковій, а потім у вищій початковій школі. Навчання давалося мені легко. Я був те, що зветься тепер відмінником; це мене часто-густо бентежило. Мені здавалося, що вчителі самі щось зовсім не розуміють і тому їм здається, що я відмінник...

Я говорив неодноразово на зборах і зараз не можу не сказати, пишучи про своє життя, - я не зовсім люблю свої картини. Часом я їх не люблю зовсім. Я їх жалію, як дітей незграбних і не досить вродливих, але моїх рідних. І мені

здається до цього часу, що хороша, по-справжньому зроблена картина моя ще десь попереду.

В дитинстві у мене був певний нахил до споглядальності. Я був дуже мрійливим хлопчиком. Мрійливість і уявами були такими сильними, що іноді життя, здавалося, існувало в двох аспектах, які змагалися між собою, - реальному і уявному, що, проте, здавався нібито здійсненним. У мене не було пристрасті до чогось одного певного. Мені здавалося, що я все можу, що все легко, і мені хотілося бути різним, хотілося начебто розділитися на кілька частин і жити в багатьох життях, професіях, країнах і навіть видах. Та загалом мої мрії у виборі майбутньої професії літали у сфері архітектури, живопису, мореплавства далекого плавання, розведення риб і учителювання. Можливо, що учителювання я тільки примислюю зараз до моїх тодішніх прагнень. Бо воно було єдиним, чого я тоді досяг. Я вступив до Глухівського учительського інституту в 1991 році, не маючи повних шістнадцяти років. Цю школу я вибрав тому, що мав право „скласти туди іспити”, а по-друге, там були стипендії по 120 карбованців на рік. Погоня за стипендією, тобто за можливість вчитися, і привела мене до цього інституту. Тут я був наймолодшим. Найстарші, люди з п’ятирічним і навіть з десятирічним учительським стажем (народних шкіл), мали вже по тридцять чи по тридцять два роки...

Тут я й перестав вірити в бога, в чому й признався на сповіді законовчителю отцю Олександрові, єдиній ліберальній людині з усіх наших учителів.

Тут же в інституті я вперше познайомився з українськими книжками на квартирі у своїх товаришів. Це був „Літературно-науковий вісник” і газета „Нова рада”, що видавалися, здається, у Львові і читалися у нас потай від педагогів як щось рідне, але заборонене. Заборонено було в нашому середовищі розмовляти українською мовою. З нас готували учителів – обрусителів краю. В Київській, Подільській і Волинській губерніях до нашої платні згодом додавалася якась надбавка, здається, вісімнадцять карбованців на місяць, - за обрусіння краю.

Я вийшов з інституту в 1914 році з умінням учити школярів, політично неписьменним і темним юнаком дев’ятнадцяти з половиною років; війну імперіалістичну сприйняв як обиватель, не критично, і перших поранених, які завалили місто Житомир, приголомшував вигуками „ура” і разом із своїми учнями і колегами закидав їх квітами. Я був учителем вищої початкової школи...

Минали роки. Ні я і ніхто вже не кидав квітів у поранених і не кричав їм „ура”. Я дивився на них давно вже з тугою і соромом. Іноді я одвертався, не витримуючи їх поглядів. Поранені наповняли все місто. Вони вихилялися пачками з відчинених вікон всіх великих будинків, перетворених на госпіталі, вони шкутильгали в палісадниках, вони носили свої забинтовані величезними бинтами руки на грудях, як няньки дітей, вони проходили по вулицях групками в незграбних шинелях, кидаючи на нас, чиновників, будь ми прокляті, погляди, сповнені ненависті і туги. Настав сімнадцятий рік.

Скинення царя і самодержавства ми, вчителі, селянські сини, чиновники дев’ятого класу, зустріли з величезною стихійною радістю. Революційна хвиля владно тягла нас на вулицю, на майдани. Переді мною розсунулися стіни

школи. Вулиця стала школою. І тут більшість із нас виявилися поганими вчителями. Поганим вчителем виявився і я. Цілковитою відсутністю нормальної, здорової політичної освіти, відсутністю найменшого уявлення про боротьбу класів і партій взагалі, не кажучи вже про марксизм, про який я нічого не знав, і дрібнобуржуазна особиста природа, і радість революції, радість звільнення від царизму, і Україна, про яку забороняли читати, і рівність, і братерство, і свобода, і самовизначення, і незакінчена війна, і земля, і воля та інша велика кількість зовсім нових негуманних і негаданих ідей і питань, і невміння відрізнити велику довгождану правду від довго підготовлюваного обману – засліпило нас, як людей, що вийшли з погреба.

Я вигукував на мітингах загальні фрази і радів, мов собака, який зірвався з цепу, щиро вірячи, що вже всі люди брати, що вже все цілком ясно, що земля у селян, фабрики у робітників, школи в учителів, лікарні у лікарів, Україна в українців, Росія в росіян, що завтра про це довідається увесь світ і, вражений розумом, що осяяв нас, зробить у себе те ж саме.

Особливо тішило мене те, що цар Микола ІІ був не українець, а росіянин і що весь його рід був теж не українським. У цьому моя уява вбачала немовби цілковиту непричетність українців до поваленого нікчемного ладу. Це вже й був націоналізм. Всі українці того часу здавалися мені якимись особливо приємними людьми. Легко сказати, скільки років страждали разом від проклятих русаків („триста літ”), розмовляти навіть розучилися по-українському, розмовляли каліченим українсько-російським жаргоном. Ця мова робила в моїй уяві всіх українців мужиками або з мужиків, тільки не панами, адже пани розмовляли по-російському. Навряд чи стали б вони розмовляти українською мовою. Отже, панів серед нас нема. А раз нема – все гаразд.

Український сепаратистський буржуазний рух здавався мені тоді найреволюційнішим рухом, най лівішим, отже, найкращим: що правіше – то гірше, що лівіше – то краще. Про комунізм я нічого не знав, і якби мене спитали тоді, хто такий Маркс, я відповів би, що це, мабуть, видавець різних книжок.

Таким чином, я ввійшов у революцію не тими дверима. Мені не повезло. Мені не пощастило в перші великі дні почути ні одного великого трибуна Жовтневої соціалістичної революції, не довелося прочитати жодної марксистської книги, які б просвітили мій розум і правильно зорієнтували б мою активність, і за ранні помилки мого сирого розуму і гарячого серця мені довелося розплачуватися місяцями страждань і важких роздумів.

Я став більшовиком лише в середині 1920 року. Світ виявився значно складнішим. Складнішою виявилася і тодішня Україна. Була вона повна своїх і чужих панів, які добре розмовляли по-українському, та й підпанки, серед яких я обертався, шукаючи правди, виявилися жалюгідною купкою неуків, шарлатанів і зрадників. Я покинув їх і втік з почуттям глибокої огиди і гіркоти, і спогад про це є найтяжчим спогадом мого життя. Мені ніщо не дісталося даром.

У 1917 році я перевівся вчителювати в Київ і тут же

вступив до Київського комерційного інституту на економічний факультет. Цей інститут вже не був моєю школою. Я вступив до нього лише тому, що мій атестат не давав мені права для вступу до інших вищих учбових закладів. Це був засіб здобути вищу освіту взагалі. Учився я в цьому інституті теж погано. В мене не вистачало часу, бо я сам учив. І, крім того, не було достатньої старанності. Деякі дисципліни я зовсім не вчив; навпаки, інші, що подобалися мені, наприклад, фізика, викладалися на іншому факультеті. Через те я в цьому інституті начебто роздвоївся між двома факультетами.

За гетьмана, коли в Києві організувалася була Академія художеств – мрія мого життя, я вступив і до Академії. Та мені всього хотілося, і так з мене тоді нічого не вийшло. Я пам’ятаю, відкривався тоді ще географічний інститут. Я й туди хотів був вступити, та перешкодили якісь події.

У 1918 році я був головою громади комерційного інституту. Організував загально студентський мітинг протесту проти призову в гетьманську армію і влаштував велику демонстрацію на вулиці Короленка. Гетьманські офіцери розігнали нас, убивши щось близько двадцяти чоловік і багатьох поранивши.

Академію художеств я покинув. А інститут відвідував до 1920 чи 1921 року, так і не закінчивши його за браком часу, а вірніше, через свою непосидючість, а ще точніше, не знаходячи в ньому для себе покликання, чи що. Зараз, згадуючи про своє навчання, я дивуюсь, яким неправильним, покрученим і неощадливим був мій життєвий шлях і яке нормальне і легке, ясне і щасливе сьогоднішнє життя сучасної молоді...

На початку 1920 року я вступив до партії боротьбистів. Цей вступ, невірний і непотрібний... Я дуже хотів вступити до Комуністичної партії більшовиків України, але вважав себе недостойним переступити її поріг, тому я пішов у боротьбисти немов у підготовчий клас гімназії... Через кілька тижнів партія боротьбистів влилася в КП(б)У, і таким чином я став членом КП(б)У.

Мене призначили завідувати Житомирською партійною школою, але польський прорив припинив цю роботу. Наші відступили до Києва, а мене відрядили у підпілля польське, в Коровинецький район, де я був взятий у полон польським кінним роз’їздом... Проте мені пощастило благополучно втекти до червоноармійського загону. Другого дня ми були в Києві, і я пересидів поляків у київському підпіллі, а після визволення Києва був призначений секретарем губернського відділу міської освіти. У Києві я працював приблизно рік. Це був період дуже напруженої моєї роботи. Я був молодий, здоровий і міг працювати не втомлюючись. Крім секретарства, я завідував відділом мистецтва, був комісаром театру Шевченка, брав участь у роботі організаційного комітету працівників освіти. Крім того, в порядку особливого партійного навантаження роз’їжджав по селах Київщини для організації влади на місцях.

Комерційний інститут, перейменований на Інститут народного господарства, я покинув. Багато малював, особливо карикатур, і твердо вирішив піти вчитися до архітектурного інституту в Києві, але скоро був відряджений до Харкова в розпорядження Наркомзаксправ УРСР.

Про закордон я мріяв тільки в дитинстві. Тому відрядження за кордон, хоч і не на зовсім постійну роботу, у Варшаву, мене дуже схвилювало і налякало... Перебрався навесні 1922 року в Берлін, на меншу посаду секретаря генерального консульства УРСР в Німеччині...

Влітку 1923 року я повернувся на Україну, в Харків. Влаштувався на роботу в редакцію харківської газети „Вісті ВУЦВК” як художник-ілюстратор. У партії я вже не був... Виключення з партії я переживав дуже тяжко.

В редакції я працював з осені 1923 року до літа 1926 року. У цей харківський період я познайомився з харківським українським літературним світом, який групувався тоді навколо редакції „Вісті” і „Селянської правди”, вірніше, навколо Блакитного і Пилипенка. Це був „Гарт” і „Плуг”. Членом „Гарту” я був і сам, як книжковий ілюстратор. Пізніше з „Гарту” виділилося всім відоме „Вапліте”. Я зблизився з українською кіно організацією ВУФКУ.

В червні 1926 року я просидів ніч у своїй майстерні, підбив підсумки свого невлаштованого тридцятирічного життя, вранці пішов з дому і більше не повертався. Я виїхав в Одесу і влаштувався на роботі на кінофабрику як режисер... Переключаючись на роботу в кіно, я думав присвятити себе виключно жанру комічних і комедійних фільмів. І перший мій сценарій, зроблений мною для ВУЦКУ – „Вася-реформатор”, - був задуманий як комедійний, і перша режисерська проба на п’ятсот метрів „Ягідки кохання” за власним сценарієм, написаним мною протягом трьох днів, теж була в цьому жанрі.

Першим моїм фільмом була „сумка дипкур’єра”.

Наступна „Звенигора”... Я був багато хвалений і не раз осуджений за свої роботи і прийшов до висновку, що мірою поступу творчого життя повинно бути добро, а не зло. І значно легше працювати з позитивними імпульсами, ніж з негативними...

Я виїхав за кордон, де й пробув близько чотирьох з половиною місяців.

Повернувшись із відрядження, я запропонував в усній формі керівництва Українфільму визрілий в моїй уяві сценарій про наших героїв в Арктиці на матеріалі трагедії Нобіле і загибелі Р. Амундсена. Задум було відхилено керівництвом... Я був позбавлений можливості виховувати кадри. А в тому, що мене не запросили до Київського кіно інституту хоча б лектором, я вбачав небажання, щоб хто-небудь у мене вчився... В мене псувався характер. Я зробився нервовим і надміру вразливим. Я жив замкнуто...

Мені зараз сорок п’ять років. Признаюся, я дуже втомився і через те не зовсім здоровий. Я перестаю бути швидким. Якщо шановний читач побачить, що через людську слабкість применшив свої недоліки і пороки і виставив себе у світлі більш яскравому і ефектному, ніж дозволяє звичайна скромність, то це, мабуть, так і є. Тому прошу не судити мене суворо і порадити мені що-небудь, добре пам’ятаючи, що одна людина не може багато (зробити), навіть коли природа наділила її щедрими дарами і добрими побажаннями.

1939, грудень.