Реферати українською

Марко Черемшина - Література українська -

Марко Черемшина - Література українська - Скачать бесплатно

Марко Черемшина (Іван Юрійович Семанюк) належить до письменни­ків демократичного напрямку в українській літературі кінця XIX — почат­ку XX ст. його літературна діяльність розвивалася в нерозривному зв'яз­ку з суспільно-політичними процесами на західноукраїнських землях у ті часи, в тісному зв'язку з суспільною діяльністю передової частини захід­ноукраїнської інтелігенції, видатним організатором і натхненником якої протягом майже сорока років був Іван Франко.

Важко жилося трудящим Східної України під владою царизму, але ще важчим було життя трудящих західноукраїнських земель під чоботом австро-угорської монархії. Польські пани в Галичині і Гуцульщині, румун­ські бояри в Буковині, угорські князі в Закарпатті, одержавши з рук ці­сарської влади привілеї на панування в цих землях, нещадно експлуату­вали трудящі маси. Українська буржуазія і її холопи в мистецтві і літе­ратурі, всіляко вислужуючись перед австро-угорським монархічним уря­дом, діяли заодно з експлуататорами з інших націй, наживались на злид­нях і стражданнях трудящих, злочинно сприяли перетворенню умов їх життя в справжнє пекло.

Про народне горе, про страждання трудящих під тяжким соціальним і національним гнітом правдиво і сильно розповідали у своїх творах письменники-демократи.

Література демократичного напрямку на Україні в епоху імперіалізму розвивалася в складній непримиренній боротьбі проти буржуазно-націоналістичної декадентської літератури, якою на Східній Україні верховодив контрреволюціонер Винниченко з своїм підспівувачем у поезії Олесем та ін., а на Західній Україні — один з отаманів українсько-німецьких фаши­стів Донцов з своїми підголосками.

Характеристика, яку дав товариш Жданов антинародній контрреволю­ційній літературі тих часів у Росії, цілком може бути застосована до української буржуазно-націоналістичної літератури, яка, виступаючи під машкарою «модернізму», проповідувала зоологічний націоналізм, була ідейною зброєю української націоналістичної контрреволюції.

«Представники реакційного мракобісся і ренегатства в політиці і мистецтві» — українські декаденти були ідейним авангардом войовничої націоналістичної української буржуазії австро-німецької орієнтації, вели лінію на розрив одвічної дружби українського і російського народів, були лю­тими ворогами трудящих.

Традиції народної української літератури, традиції Шевченка, Федьковича, Марка Вовчка, в епоху імперіалізму продовжували письменники де­мократичного напрямку. Зазнаючи постійних урядових утисків, відбиваючи жорстокі наскоки з табору буржуазно-націоналістичної літератури, вони віддано служили народові. Сповнені палкої любові до рідної землі, до трудящих, виховані на передових ідеях творчості Шевченка і великої ро­сійської літератури, вони чесно служили справі розвитку вітчизняної культури.

Шевченко і російська революційно-демократична література відіграли свого часу визначну роль у формуванні світогляду Франка, допомогли йому стати постом-борцем, стверджувачем революційно-демократичних ідей. Для людей демократичних переконань Франко був взірцем письмен­ника, що, як вірний син свого народу, самовіддано служив йому, боровся за його соціальне і національне визволення.

«Спитаєте, може, яке враження зробив на мене Франко? Великого астрального тіла, що гріє всю Україну, а світить далеко ще дальше».

Ці слова Черемшини досить повно і правдиво визначають місце і роль Франка не тільки в житті та діяльності одного з видатних західноукраїн­ських новелістів, але й в історії України загалом.

Багатюща творчість Франка викликала чимало наслідувачів і продов­жувачів. Все краще, передове, що було створено в західноукраїнській літературі в останню чверть XIX — на початку XX століття, стоїть в пря­мому чи опосередкованому зв'язку з величезним впливом на суспільне життя багатогранної діяльності Франка.

Наприкінці XIX століття в літературу на Західній Україні прийшла славна плеяда письменників — Лесь Мартович (1889 p., оповідання «Не-читальник»), Ольга Кобилянська (1894 p., оповідання «Людина»), Марко Черемшина (1896 p., оповідання «Керманич»), Василь Стефаник (1897 р, перші сім новел в часописі «Праця»).

Ставити поруч ці імена зобов'язує нас не тільки те, що вони майже одночасно виступили в літературі і що їх діяльність припадає на один історичний період, але насамперед той факт, що вони споріднені в ідей­но-художньому відношенні, їх літературна діяльність була співзвучна з діяльністю Лесі Українки, Михайла Коцюбинського, Архипа Тесленка, Степана Васильченка, — письменників, що їх творчість живилася револю­ційно-демократичними ідеями Шевченка і великої російської літератури, ідеями пролетарської літератури, зачинателем якої був Олексій Макси­мович Горький.

Внаслідок діяльності цих письменників українська проза кінця XIX- початку XX ст. піднеслась на новий, вищий щабель. Про це з великою радістю і захопленням писав Франко у своїй відомій праці «З останніх десятиліть XIX в.», відзначивши, зокрема, заслуги в цьому талановитих прозаїків Західної України.

«Наша проза,— писав Франко,— під пером Кобилянської, Стефаника, Черемшини... набрала поетичного льоту, мелодійності, ніжності, грації та різнородності... Це гарні здобутки нашого розвою і їх не годиться нам затрачувати».

Франко з гордістю відзначив, що мати такі таланти «не постилалась би ні одна далеко багатша від нашої література».

В «ріжнобарвній китиці індивідуальностей» (Франко) найближче один до одного стоять Мартович, Стефаник і Черемшина.

Вони йшли в житті поруч, зв'язані особистою дружбою; їх єднала спорідненість дум, мрій і тривог за долю покривдженого трудівника зем­лі — селянина, за долю українського народу; їх споріднювали погляди на роль, місце і завдання митця художнього слова.

Крім ідейної і тематичної спорідненості прози Стефаника, Мартовича і Черемшини, знаходимо багато спільного і в їх творчій еволюції, в худож­ньому методі й стилі. Вони розробляли жанр новели і дали класичні зразки його. Беручи за об'єкт для своїх творів правду життя, вони, для більш глибокого відображення її дбайливо працювали над словом і вне­сли багато нового в техніку художньої прози. Пишучи про народ і для народу, вони використовували фольклорні багатства, талановито наслі­дуючи народну поезію, як це було у Черемшини.

Відзначаючи спільні риси в творчості трьох видатніших українських новелістів, водночас не слід забувати, що, як творчі індивідуальності, вони займають кожен своє місце в літературі. Легенду буржуазно-націо­налістичних критиків про «школу Стефаника», до якої вони зачисляли Черемшину і Мартовича, сам Стефаник категорично заперечив і назвав її непорозумінням, вважаючи, що його побратими такі оригінальні талан­ти, що мішати їх «в якусь школу є просто гріх». Справедливість цієї думки Стефаника незаперечна.

Марко Черемшина - Іван Юрійович Семанюк — народявся 13 червня 1874 р. в с. Кобаки. Косовського повіту (тепер району Станіславської області), на Гуцульщині в селянській сім'ї. Коли хлопцеві було 2-3 роки його взяли на виховання дід і баба. Про діда і про життя в його гос­поді, серед буйної та пишної карпатської природи, Черемшина залишив найтепліші спогади. В автобіографії він писав: «Я пропадав за дідом та за його казками, та співанками, та грою на флоярі, та за тими бадіками і вуйками, що у діда ночували і в гості повертали і так красно та весело та любо набувались, красну бесіду, мали, мене вихвалювали, теплими до­лонями гладили, баранчиками та пукавками в бриндзі топленими та денцівками, та сурмами обдаровували, красних співанок співали, хату аж до сволоків веселили».

З такою ж любов'ю і пошаною згадував Черемшина про свого бать­ка — людину досить освічену. Під впливом свого приятеля — Юрія Федьковича, батько Черемшини любив читати книжки і навіть брався писати вірші. В його бібліотеці були твори Федьковича, Квітки-Основ'яненка, Нечуя-Левицького, Марка Вовчка, журнал «Правда» за 186& р. та ін.

Незважаючи на матеріальні нестатки, Юрій Семанюк вирішив дати ос­віту хоч одній своїй дитині. 1889 р., коли Іван закінчив сільську школу, батько одвіз його до м. Коломиї в гімназію.

Гімназія зустріла чотирнадцятилітнього хлопця непривітно. Навчання велося польською мовою, якої він зовсім не знав. Вчителі відсилали «хлопського» сина до гною, панки-гімназисти допікали мужицьким одягом, а коли Семанюк надів гімназичну форму — здіймали його на нестерпний глум. «Сам себе не пізнавав у панськім плахтю»; «соромився кожного кроку й утікав від людей»,— згадував він про ті часи у новелі «Карби», а в автобіографії для альманаха «Вік» записав: «З гімназії виніс я хіба обмерзіння (огиду — О. 3.) до галицької шкільної системи. Все з нетер­пеливістю арештанта дожидав я бувало яких-небудь ферій, щоб вирва­тись між народ у гори, де звичайно брали мене батьки за інструктора до своїх дітей».

Подібну огиду до порядків у Коломийській гімназії тих часів виніс і Василь Стефаник.

Згадуючи про те, якого глуму і насмішок йому довелося зазнати в гімназії, Стефаник писав у автобіографії: «Здається мені тепер, що я був би іншим чоловіком, якби той встид мене не отруїв».

Та незважаючи на це, Семанюк швидко опанував польську мову і вийшов в число кращих учнів. Син розумів, як важко було батькам його вчити, і тому намагався будь-що здобути освіту. «Незаможність моєї ро­дини, — писав він в автобіографії для альманаха «Вік», — приневолила ме­не вже від першого класу заробляти на себе лекціями».

Не задовольняючись офіціальною наукою, гімназисти таємно зібрали свою бібліотеку, в якій, як згадував Стефаник, було близько чотирьох­сот книжок російською, українською і польською мовами. Улюбленими авторами молоді були Салтиков-Щедрін, Тургенєв, Добролюбов, Шевчен­ко, Мирний, Чернишевський, Некрасов, Гліб Успенський, Гоголь. З цієї товариської бібліотеки до рук Черемшини потрапили твори Шевченка. В колі товаришів і на самоті він читає і перечитує палкі рядки «Кобзаря», вивчає біографію поета, виголошує доповіді про його життя і творчість в гуртку гімназистів, сам пробує писати вірші.

Навчаючись у старших класах гімназії, з тієї ж таки товариської бібліотеки, Семанюк познайомився з «Іліадою» та «Одіссеєю» Гомера, тра­гедіями Шекспіра, творами Шіллера, Гоголя, з українською літературою та українською народною творчістю. Пізніше він прочитав «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Панаса Мирного та «Що робити?» Чернишевського, які тоді на нього «зробили сильне враження» («Моя біографія»).

Гімназист Семанюк одночасно проявляє жвавий інтерес до сучасного йому літературного життя на Буковині і в Галичині, виписує майже всі тодішні періодичні видання («Життє і слово», «Зоря», «Буковина», «Дзві­нок», «Правда»), захоплюється творчістю Івана Франка, продовжує про­бувати власні сили в літературі. Дещо з написаного він надсилав до журналу «Зоря», але воно не з'явилось друком і загубилося.

В 1895 р. під час літньої відпустки Черемшина написав драму «Несамовиті» Г "надіслав" її до «Зорі». В «Несамовитих» він намагався показати прагнення сільської гуцульської молоді жити по-новому. Його герої ви­ступають проти народної темноти, диких звичаїв і забобонів, організують читальні, школи і, таким чином, намагаються допомогти селянам вибити­ся з злиднів. Але навіть така куца програма ліберально-народницького типу наражається на жорстокий опір і осуд сільської верхівки — багатіїв та представників влади. Молоді герої зазнають переслідувань і, зрештою, трагічно гинуть. Драма «Несамовиті» так само лишилася неопублікованою, і рукопис її загинув.

1896 р. в газеті «Буковина» було надруковано перше оповідання. Івана Семанюка «Керманич», підписане псевдонімом Марко Черемшина, що так і залишився його літературним ім'ям. Уже в цьому творі автор виступив як співець гуцульського села, опоетизувавши в романтично-фольклорному дусі працю плотарів на Черемоші.

Після закінчення гімназії в 1896 р. (атестат про закінчення гімназії датовано 8 липня 1896 p.) Черемшина жив кілька місяців у рідному селі Кобаки. Тепер він ще болючіше реагує на нужденне життя селян-гуцулів. В листі до редактора «Буковини» О. Маковея 5 січня 1897 р. Черемши­на писав: «Домашня наша мужицька біда та злидні пригнобили мене ду­же. Я рад би був чим-небудь помогти своїм родичам; отже я працював враз з ними». Дивлячись на селянську нужду, в якій жили і його рідні, Че­ремшина заповзявся будь-що «образуватись, щоб свому народові, коли не помогти, то бодай сорому не наробити» (з того ж листа до Маковея). За­робивши лекціями трохи грошей, восени 1896 р. Черемшина поїхав до Відня з наміром вступити вчитися на медичний факультет університету. Оскільки плата за навчання на медичному факультеті була висока, він змушений був вступити на юридичний відділ, де плата була найнижча. Ставши студентом юридичного відділу, юриспруденцією Черемшина ціка­вився мало, а головну увагу приділяв літературі. «Права учився я у Від­ні для хліба, — писав він у автобіографії, — а більше займався літературою та просвітою»; «далеко зачитувався в красному письменстві німець­кому і російському, що майже нерадо заглядав до римського та німець­кого права».

Поряд з вивченням класичної літератури, Черемшина в цей час ціка­вився сучасною йому модерною німецькою та мадьярською літературою. 1897 р. в «Буковині» з'являється його оповідання «Нечаяна смерть» в основу якого покладено типовий для декадентської літератури факт: хро­нікальна пригода у великому місті. Одночасно з оповіданням «Нечаяна смерть» Черемшина опублікував цикл поезій у прозі під спільною назвою «Листки» («Буковина» за 1898 p.). На якийсь час молодий письменник поринув у світ штучних образів, дрібних тем про плачі квітів, заморожені фіалки, узори вишивок тощо. Тільки в деяких з цих поезій («Весна», «Осінь», «Симфонія», «Щоб не тії гори») пробивається голос народного горя рідної йому Гуцульщини.

Було цілком очевидним, що молодий письменник, збившись на декадентські манівці, марнує свій літературний хист. Іван Франко та Осип Маковей побачили в Черемшині неабиякий талант. Вчасно і вміло вони повернули автора «Листків» лицем до «світла дійсності», до життя народу.

1897 р. відбулася пам'ятна на все життя Черемшини подія — він осо­бисто зустрівся і познайомився з Іваном Франком. Зустріч ця відбулася під час мітингу у Відні в зв'язку з кривавими виборами до австрійського парламенту. Напередодні виборів президент міністрів Австро-Угорської імперії Казімір Бадені об'їхав Львівське намісництво, віддаючи «інструк­ції» урядовцям. За прямими вказівками Бадені вибори проходили в умо­вах безсоромного політичного шантажу і терору. Це привело до ряду ви­ступів населення проти баденівської політики. З бунтарями, за вказівками того ж Бадені, розправлялися жорстоко: дев'ять селян було вбито, двадцять дев'ять поранено, щось із вісімсот заарештовано. Ці події сколих­нули прогресивну частину західноукраїнської інтелігенції. «Ввесь Відень кипів і кидав громи на галицьких володарів, на Баденього, — згадував опісля Черемшина,— всі погубляли шляхецьку, галицьку господарку та вказували на страшні наслідки панування шляхти над нашим народом в Галичині, домагалися прогнання деспотичного і брутального шляхтича К. Баденього зі становища президента міністрів». У Відні відбувся мі­тинг, на якому про «галицьке пекло» доповідав Іван Франко.

Про той час пізніше Франко згадував: «Найтяжчий, найтяжчий із них (фактів урядової сваволі.— О. 3.), що захопив мене особисто до глибини душі,— це були криваві вибори 1897 p.».

Промова Франка на мітингу справила незвичайне враження на при­сутніх, а Черемшина про це через багато літ так розповів: «Кожне його речення викликувало або бурю потакувань, або бурю гніву проти под­вижників східногалицького пекла, яке Франко майстерно розкривав і тоном ученого демонстрував». І далі: «Коли я почув Франка, поставив я його далеко вище всіх бесідників з мітингу. Хотілося перед ним упасти і цілувати його в руки і ноги. Хотілося його цвітом обсипати, та через тисячну товпу не вдалося мені пробитися до його, і я вийшов мов оп'яні­лий маєстатом його величі».

Наступного дня, на зустрічі Франка з прогресивною українською студентською молоддю в центральній кофейні у Відні, Черемшину познайомили з Франком. Соромливий юнак паленів від ніяковості, від захоплення він не міг слова промовити. «Я дививсь зблизька на Франка, як на сонце, від якого меркнуть очі». Тільки коли Франко звернувся до юнака з запитанням, що той студіює, Черемшина здобувся на слово.

На другий день Черемшина разом з Франком виїхав з Відня до Ко­ломиї. В дорозі Франко тепло, по-дружньому говорив з ним на різні те­ми, а потім просив його співати гуцулки-коломийки. Спершу Черемшина не зважувався, а згодом розпочав в'язанку коломийок «Параскою»,. «Па­раска» дуже подобалась Франкові, і він «опісля не раз повторяв її собі у хвилях загальної мовчанки».

«Стільки ж я і бачився з Франком особисто», — з жалем зауважує Черемшина. Хоч бачився Черемшина з Франком лише один раз, але ця зустріч відіграла в його житті й творчості виключну роль. Франко від­крив перед ним новий шлях у літературній діяльності. Скоро по тому, ко­ли 1898 р. журнал «Зоря» було реорганізовано в «Літературно-науковий вісник» — орган товариства ім. Шевченка, — коли Франко став одним з редакторів цього журналу, між Франком і Черемшиною зав'язується листування. У листах до Черемшини Франко радив «закинути поезію в про­зі та вернути до «Параски», себто до мужиків», селян-гуцулів, життя і побут яких добре знав Черемшина. Одноразово це був заклик поверну­тися від естетства, декадентщини до реалізму, до правдивого змалювання життя народу. І Черемшина щиро відгукнувся на поради свого вчителя: в травневій книзі «Літературно-наукового вісника» за 1899 р. було умі­щено його образки з гуцульського життя «Святий Николай у гарті» та «Хіба даруймо воду» — новели, якими розпочався новий етап у творчості письменника. В центрі уваги Черемшини тепер стає життя темного, заби­того і безправного селянина-гуцула з його нуждою, стражданнями і рід­кими хвилинами радості.

В «Літературно-науковому віснику», «Громадському голосі», «Буко­вині» за 1899-1901 pp. друкуються новели «Злодія зловили», «Раз мати родила», «Основини», «Більмо», «Карби», «Лік», «Бабин хід» та ін. Ці твори поставили Черемшину в ряд з іншими видатними прозаїками Захід­ної України — Кобилянською, Мартовичем і Стефаником. Зросла попу­лярність творів Черемшини серед читачів, його новели з гуцульського життя читалися в селах Гуцульщини, стали відомі також і на Східній Україні. Ці новели любив і високо цінив Василь Стефаник. Словами теп­лої похвали: «гарно хлопець пише, дуже цікаві оповідання»,— відгукну­лася на них і Леся Українка під час свого перебування в Чернівцях влітку 1901 р.

Того ж року в Чернівцях, у виданні товариства «Руської ради», вий­шла в світ перша збірка новел Черемшини «Карби». Правдивістю зобра­ження життя гуцульського селянства, майстерністю художнього слова збірка «Карби» зайняла помітне місце серед видань дев'ятсотих років. Збірку тепло зустріли демократичні кола української інтелігенції і чита­чів, особливо на Західній Україні. Але збірка не припала до смаку бур­жуазним націоналістам і особливо їх патріарху — Михайлові Грушевському. В рецензії на «Карби» в «Літературно-науковому віснику» він дуже непохвальне, згорда, зневажливо говорив про новели Черемшини, по суті перекреслив його кількарічну працю і поставив під знак запитання його майбутнє, як письменника. Це, безперечно, було одною з серйозних при­чин довгорічної мовчанки Черемшини, що тривала, як і в Стефаника, аж до часу першої світової війни.

В жовтні місяці 1901 р. Черемшина закінчив слухати університетський курс. Оскільки в роки навчання в університеті він багато уваги приділяв літературній освіті, власній творчості і праці в різних студентських товариствах, у нього лишилися нескладеними іспити з кількох дисциплін. В 1902—1905 pp. він складає іспити з юриспруденції, державознавства та інших предметів, готується до складання докторату права. Тільки 17 лип­ня 1906 p., як це видно з докторського диплома, Черемшина оформив свою освіту. Без цього не можна було здобути відповідну посаду, отже — ма­ти певне джерело засобів до існування. Убоге студентське життя, а за ним таке ж убоге життя правника без диплома, треба думати, дуже гні­тило Черемшину. Труднощі були ще й іншого порядку: не легко було здобути посаду, яка б забезпечила не тільки його самого, але й дала б змогу допомагати батькам, що жили у великій нужді. З 27 липня 1905 р. до 31 вересня 1906 р. Черемшина відбував судову практику у Відні, «та побачивши, що там на посаду судді треба ждати найменше двадцять п'ять літ», він записався в адвокатуру і виїхав з Відня до містечка Делятина. Адвокатська практика тривала від 8 жовтня 1906 р. до 10 жовтня 1912 р. в канцелярії Миколи Лагодинського, де Черемшина займав по­саду конципієнта, тобто кандидата адвокатури (помічника присяжного по­віреного).

Перебуваючи в Делятині, поряд з адвокатською практикою Черем­шина займався освітою селян, залізничних, салінарних і тартачних робіт­ників. «В кожнім селі знала мене і мала дитина, мужики мене дуже по­любили»,— писав він в автобіографії.

В кінці 1912 р. він відкриває власну адвокатську канцелярію у м. Снятині.

«В перших літах свого побуту у Снятині,— пише дружина письменни­ка Н. В. Семанюк,— говорив Іван Юрійович, що через адвокатську працю і громадську діяльність не мав часу віддатися праці літературній. Не можна було сумніватися, що це правда, його контора все була повна мужиків, (які приходили по поміч і пораду в різних справах, приватних і публічних. Не раз траплялося, що Іван Юрійович був цілий день на су­дових засіданнях, різних нарадах, а вечором і вночі писав всілякі заяви, жалоби і протести до різних судових, фінансових і адміністративних уста­нов. Свою адвокатську і громадську працю уважав Іван Юрійович за ко­рисну для селян і конечну, аби їх бодай в часті оборонити перед визис­ком і покривдженням в належних їм правах. Тої праці жадали, впрочім, від нього настирливо мужики і треба було їх хіба силою виганяти з кон­тори, аби мати час занятися письменством».

Як відомо, Василь Стефаник у ці роки також багато уваги віддавав освіті серед селянства Снятинщини. Довгий час (з 1908 по 1918 р.) Сте­фаник був послом від селянської радикальної партії в австрійському пар­ламенті, хоч ніяких промов, як він сам посвідчив, у парламенті не виго­лошував.

Говорячи про тривалу перерву в творчості Черемшини і Стефаника, не треба забувати про те, що в літературі тих років була надто задуш­лива атмосфера. Українські буржуазно-націоналістичні письменники, по-мавп'ячому наслідуючи все те, що продукувала загниваюча західноєвро­пейська література, вели українську літературу до цілковитого вирод­ження. Бездарність, помножена на бундючний «аристократизм» у ставлен­ні до народу, заповнювала періодичні видання і книжковий ринок. Зро­зуміло, що, крім почуття відрази до всієї тієї декадентської писанини, у письменників-реалістів Стефаника і Черемшини нічого іншого не могло бути.

Тут доречно буде нагадати одне місце з листа Черемшини (щоправ­да, пізнішого часу) до видавців збірки «Село вигибає» (квітень 1926 p.), де Черемшина згадує про книгу німецького критика-декадента Галагада, скеровану проти російської літератури. «Таких великанів як Достоєвський і Толстой, — пише Черемшина, — рівняє цей їдовитий критик з болотом. Толстого кваліфікує як психопатологічну проблему, а людей Достоєвського як блукаючих в темних коридорах істериків. Коли то все прочи­тається, то відохочується взагалі писати. Західний літературний світ прий­няв цю книжку з одушевлінням! І це є для Заходу знаменне».

Отож, взірцем для Черемшини була література життьової правди, ве­лика література братнього російського народу, а не західні літературні «моди». На затхлу, подібну до клінічної, атмосферу в тогочасній буржуаз­ній літературі не раз вказували Франко, Коцюбинський і Леся Українка.

Зазначимо ще одне. Є свідчення самого Черемшини про те, що після виходу збірки «Карби» він продовжував писати нові твори, готував другу збірку. В листі до редакції «Вік» в січні 1901 р. з Відня Черемшина пи­сав: «Якби хотіли, то надіслав би я радо которе з непечатаних ще моїх оповідань, але воно, думаю, вже запізно». В другому листі (грудень 1902 р.) до того ж адресата, письменник говорив: «Також надішлю вам свою збірку «Карби»; а тепер видав би другу, та нема путері (сили — О. 3.) до переписування». На жаль, творів, написаних в ті часи, не збе­реглося. Мабуть, вони загинули в роки першої світової війни, як загинуло тоді ж його листування з Франком та іншими особами. Збереглася лише коротенька лірична мініатюра на тему кохання під назвою «Она» (датова­на 1913 р. 14 листопада), адресована, очевидно, Н. В. Карпюк, що в січні 1914 р. стала його дружиною.

Коли почалася світова війна, Черемшина залишив Снятин і переїхав у рідне село Кобаки до батьків. Працюючи біля господарства, спостері­гаючи, як через село перекочувалися частини то австро-угорської, то ро­сійської царської армії, як від цього терпіло село, Черемшина все, ба­чене на власні очі і почуте від селян, занотовував у «Щоденнику» (листо­пад 1914 - січень 1915 pp.). З «Щоденника» видно не тільки те, як пись­менник збирав матеріали для своїх творів про життя селянства в часи імперіалістичної війни 1914-1918 pp., але також і те, як ставилися ро­сійські і австро-німецькі війська до населення, як ставилося населення до них. В записі від 19/ХІІ-1914 р. Черемшина передає слова селянина Федора Орфенюка: «Каже, що козаки подібні в обходженню до гуцулів». Почуття братньої дружби, яку засвідчували російські солдати до західно­українського населення, Черемшина підкреслює не раз, «Рано йшли м[осковські] солдати і козаки з Кут долів через село і підводи і військові. Казали весело, що ми останемо під Росією...» (Запис 23.ХІІ-1914 p.). «Приїздить Настя зі Снятина, каже, що там є всі гадки, що Росія Га­личину задержить» (Запис 6.1-1915 p.). І сам від себе письменник за­значав: «Похід війська московського] дуже зацікавлює» (23.ХІІ-1915 p.). Пояснення, як кажуть, до цих нотаток не потрібні: гуцульське селянство і його співець Марко Черемшина з походом російської армії в Галичину зв'язували свої надії на возз'єднання з усією Україною. Ці настрої по­силювалися ще й тим, що австро-німецькі війська дуже жорстоко пово­дилися з місцевим населенням. «На Буковині страшно вішали», — заноту­вав Черемшина в «Щоденнику» (9.1-1915 p.), а в новелах описав числен­ні факти безглуздої, дикої жорстокості австро-німецьких військ щодо гу­цульського селянства. З восьми творів циклу «Село за війни», написаних з 1914 по 1919 p., сім новел присвячено показові сваволі і викриттю зло­чинів австро-німецьких солдатів та офіцерів у селах Гуцульщини.

Десь під кінець війни Черемшина знову повернувся до Снятина. Ко­ли навесні 1919 р. румунські війська розпочали окупацію Буковини, Гу­цульщини і Покуття, Черемшина їздив з делегацією від Станіславщини для переговорів з румунським командуванням, «аби не прийшлося до про­лину крові». Румунське командування не захотіло навіть розмовляти з тією делегацією й віддало наказ про наступ. «Тоді я, — пише в автобіо­графії Черемшина, — кинувся в придорожній рів з водою і перележав тут у студеній воді з годину та із тої перестуди занедужав на нирки і досі з тої упертої недуги вилічитись не можу».

Після того, як Покуття і Буковина були загарбані боярською Руму­нією, а Гуцульщина і Галичина опинилися під владою панської Польщі, Черемшина знову відкриває адвокатську канцелярію у Снятині, «засту­пає мужиків перед судом та різними властями» («Моя біографія»), разом з Стефаником бере участь в освітній роботі серед селянства Снятинщини.

Утиски пілсудчиків, переслідування всього прогресивного урядовцями панської Польщі створювали важкі умови для демократичних діячів на Західній Україні. Переборюючи труднощі, створені штучним кордоном, не без риску для себе, Черемшина налагоджує листовний зв'язок з видав­ництвом «Книгоспілка» на Радянській Україні, надсилає туди свою нову збірку творів. 1925 р. у видавництві «Книгоспілка» вийшла друга збірка новел Черемшини «Село вигибає».

«Іван Юрійович, — пише дружина письменника, — тішився тим, що його твори видано на Великій Україні і це заохотило його до дальшої літературної творчості. Польсько-панському урядові всякі зв'язки жите­лів західних українських земель з Радянською Україною були небажані. Польська поліція пильно уважала на тих, що зв'язки такі мали».

Друге видання збірки «Село вигибає», доповнене новелами із збірки «Карби», і третя книга новел—«Верховина» вийшли вже після смерті письменника — в 1929 р. (також у виданні «Книгоспілки»).

Літературна громадськість Радянської України і широкі кола читачів тепло привітали появу нових збірок Черемшини. В цих збірках письменник правдиво розповів про життя гуцульського селянства в роки першої світової війни і в часи пансько-польської окупації.

Навесні 1927 р. письменник виїхав у рідне село Кобаки провідати матір і сестру. 25 квітня він пішов на сільське кладовище до могили батька. Хворе і вразливе серце не витримало переживань, викликаних спогадами, і Черемшина тут-таки на кладовищі раптово помер. Похорон відбувся 27 квітня у Снятині. Разом з народом в останню путь проводив Марка Черемшину його друг і побратим Василь Стефаник.

Збірку «Карби» Черемшина відкрив автобіографічною новелою тієї ж назви. Згадками про своє дитинство, про батьків, діда й бабу та життя в їх господі на Заліській горі автор підкреслив свій кревний зв'язок з тру­дящим селянством, зображенню життя якого він присвятив свою твор­чість. На першому плані тут виступає тема народної темноти, безправ'я селянської сіроми, що весь свій вік поневірялась на чужій землі, борсалась в лещатах безпросвітних злиднів і, коли надходив смертний час, крім тяжких карбів, кривавих ран на серці, нічого більше не мала.

Чорне, безпросвітне було життя гуцульського селянства в ті часи. Таким його бачив Черемшина, близько до серця взяв і таким відтворив у своїх новелах.

Тематика збірки «Карби» неширока, і не дуже різноманітний її типаж. У кожному з вміщених у ній творів висвітлено один якийсь трагічний факт, чи, на перший погляд, звичайнісінький випадок в житті селянина-гуцула. Майже в усіх новелах збірки виступає той самий герой — тем­ний, затурканий, безправний селянин-бідняк, портрет якого найяскравіше змалював Черемшина в новелі «Святий Николай у гарті».

«... Скрипнули чорні закурені двері і випустили на двір чоловіка се­реднього росту, його худе, поморщене лице, кучма нерозчесаного волос­ся, сухоребрі груди, що їх не обіймає собою темна латана сорочка, витерті червонаві холошні і худокості, босі ноги говорили самі за нього, що він є. Він не потребував представлятися. На його стан зложилися віки нуж­ди і вип'ятнували на ньому грубими буквами—мужик».

Ім'я героя цієї новели — Курило Сівчук — могло б бути загальним для всіх селян бідняків—героїв збірки «Карби». В образку «Святий Николай у гарті» Курило з дружиною і дітьми ховає від збирача податків свої убогі пожитки, тремтить перед начальством, повторюючи1. «Бідно-си діє, ясний та добрий панчіку...»; в новелі «Чічка» він розпачливо тужить над загиб­лою шкапиною, бо вона годувала його сім'ю; в творі «Карби» грюкає об стіл кулаком, з болем каже про дітей: «Чим їх нагодую!»; в новелі «Раз мати родила» він наважився помститися жандармові за всі тяжкі кривди і потрапив до тюрми; в творі «Більмо» випроваджує доньку до розпус­ного лісничого, бо іншого виходу з страшних злиднів не знає; у «Грушці» він тужить за померлою дружиною і втішає дітей: «Не бійтеся, небожєта, мені не далекі гони, я вам хати не залежу»; в новелі «Лік», він, безна­дійно хворий, не маючи за що купити ліки, повертаючись від лікаря до­дому, показує сусіді на цвинтар: «аді, де мій лік» і, нарешті, в образку «Дід» він, старий і нікому не потрібний, зайвий рот у голодній сім'ї, вко­рочує собі віку.

Курило Сівчук («Святий Николай у гарті»), коновкар («Чічка»), дєдя («Карби»), Юсипко («Раз мати родила»), Тимофій («Більмо»), Ілаш («Груш­ка»), Митро Пасемковий («Лік»), Чюрей («Дід»)— це тільки різні імена одного героя, що про його трагічне життя розповідав автор. Письменник спостерігав, як поводиться селянин-трудівник в різних обставинах на про­тязі всього життя, і про все це писав у своїх новелах. Складається вра­ження, ніби Черемшина провадив ґрунтовну підготовну роботу до ство­рення монументального образу селянина-гуцула, який безмежно любить свій край, природу, народ; працьовитий, духовно обдарований, чесний, го­стинний, поетичний, але гноблений соціальне і національне, зацькований війтами, жандармами, екзекуторами, обплутаний панами, лихварями, він живе в страшних злиднях та горі, розпачливо гукає до німих гір, до бай­дужого неба, і, ніким не почутий, гине. Новели-образки збірки «Карби» ідейно, тематично і поетичною орнаментикою своєю так міцно зв'язані од­на з одною, що композиційне утворюють єдине ціле. Провідна тема збір­ки «Карби» — народне горе, злидні гуцульської сіроми — селянської бід­ноти, її туга за кращим життям і, нарешті, надія на краще майбутнє.

Новели збірки «Карби» вражають безпосередністю життьових картин, похмурістю і безпросвітністю селянської гуцульської дійсності тих часів. Ось дівчина-покритка, зганьблена якимсь панком-деспотом, вертається з наймів до рідного села («Зведениця»). Читач ледве встигає слідкувати за бурею думок, катастрофічних душевних переходів, розпачливих почуттів, які супроводять безталанну дівчину. Ніби в тяжкій лихоманці, покритка промовляє сама до себе, до дитини, до природи, картає, проклинає, мо­лить, скаржиться, повчає подруг, висловлює надії, рве на собі коси, шеп­че слова материнської ласки до дитини, і тужить, тужить, тужить... В пій мініатюрі Черемшина зумів коротко і сильно відтворити справжню бурю в душі знівеченої капіталістичним ладом людини. Безіменна героїня Черемшини воскрешає в пам'яті читача цілу галерею образів покриток в українській літературі. Ніби всі вони зійшлися до неї, виплакали своє горе, а її вщерть переповнена журбою душа розлилася розпачливим криком-голосінням.

Таке ж сильне враження справляє й новела «Злодія зловили». Хлопчик-сирота цілими днями блукає голодний попідтинню. Ніхто його не по­жаліє, нікому він не потрібний. Голод завів сироту в садибу багача. І не стямився хлопець, як припав до вим'я корови і ссав, ссав спраглими ус­тами. Хлопця впіймала хазяйка, на крик зійшлися сусіди-багачі, побили малого, постригли і, під масний регіт, пустили на вулицю.

І так картина за картиною, одна за другу похмуріша, одна за другу вразливіша.

Найвизначніші новели збірки «Карби»— це «Святий Николай у гарті», «Раз мати родила», «Більмо», «Основини», «Чічка», «Зведемиця», «Злодія зловили». В цих новелах Черемшина виступає як письменник-реаліст, опо­відач правди про життя гуцульського селянства. Нерідко реалізм Черем­шини позначений іронією, сатирою, елементами критики влади («Основи­ни»), побутових і правових взаємин у гуцульському селі («Раз мати роди­ла», «Святий Николай у гарті», «Більмо» та інші).

З співчуттям і великою любов'ю оповідав Черемшина про життя селянської бідноти. В той же час він з огидою і ненавистю говорив про багачів, жандармів, урядовців, панів і підпанків, які наживались на народному горі.

Яскраво виявлена демократична тенденційність збірки «Карби» в поєднанні з реалістичним методом зображення дійсності забезпечила їй популярність і зберегла пізнавальну та художню цінність до наших днів.

В роки першої світової війни Черемшина написав новели «Село потерпає», «Перші стріли», «Поменник», «Бодай їм путь пропала», «Зрад­ник», «Після бою», «Йордан», «Село вигибає». Розташовані в такій по­слідовності, вони відображають події хронологічно і нагадують новелістич­ну повість, частини якої об'єднуються темою, часом і місцем дії, спіль­ністю деяких героїв і творчо-стильовими особливостями.

Марко Черемшина талановито передає складну гаму переживань селянської маси в перші дні війни в своєрідному заспіві