Реферати українською

Жан-Батіст Гренуй - Література світова -

Жан-Батіст Гренуй - Література світова - Скачать бесплатно

Любов у жипі людини починається з любові мате­ринської, безкорисливої, щирої, самовідвертої. «Що означало для Гренуя слово «мати»? — запитуємо ми у школярів. І отримуємо відповідь: нічого.

Існує в світі людей і така невмируща цінність, як ми­лосердя, її повинні втілювати ті, хто опікується сирота­ми. Але Греную цю цінність зазнати не вдалось. Усі го­дувальниці ненавиділи ублюдка, який їх «обжирав», па­тер Терр'є перелякався за свою безсмертну душу, ко­ли побачив, що немовля у корзинці щось винюхує. Опікунка сиріт, мадам Гайар, жінка із «безжалісним відчуттям порядку і справедливості», методично за­робляла на дітях гроші і вважала, що це правильно. Як­що дивитись на світ абсолютно раціонально, це, і на­справді, правильно: яким же ще шляхом вона мала ку­пити собі ренту, благопристойну старість і благопри­стойну смерть?

Вихованці пансіону мадам Гайар не мали жодної уя­ви про добро і зло. їх просто годували відпрацьова­ним, водянистим молоком і байдуже сприймали навіть їхні намагання вбивати одне одного. «Бог», «совість», «радість», «вдячність» залишились туманними поняття­ми не тільки для Гренуя, а і для інших вихованців пансіону.

Другим «вихователем» Гренуя був шкіряний май­стер Грімаль, який охоче використовував безпритуль­них дітей на небезпечних роботах, тому що у випадку смерті кого-небудь із таких робітників відповідальність не загрожувала.

Цікаво, що люди, які спілкувались із справжнім генієм, цього абсолютно не розуміли. Мадам Гайар відправила дев'ятирічного Гренуя до шкіряної май­стерні, як тільки побачила, що він може знайти нюхом старанно захований гаманець. Ремісник Грімаль бачив у Гренуї тільки покірливого і дуже витривалого робітника, який пережив навіть смертельно небезпеч­ну сибірку. Для маркіза де ла Тайад-Еспінасса зди­чавіла людина із недорозвинутою здібністю до мов­лення була лише «піддослідним кроликом», якого про­сили «не помирати сьогодні, і, якщо можливо, по­терпіти до післязавтра, інакше майбутнє летальної флюїдальної теорії опиниться в серйозній небезпеці».

Оцінити здібність Гренуя проникати в саму суть, в душу запаху могли тільки спеціалісти-парфумери. І вони його оцінили, правда досить своєрідно.

Доля звела Гренуя із «шановним ремісником і по­важним комерсантом» Джузеппе Бальдіні, носієм давніх і у XVIII ст. вже деградуючих традицій італійських парфумерів. Бальдіні мав те, чого не мала ані мадам Гайар, ані безславно потоплений у Сені Грімаль. Бальдіні мав знання і досвід, володів парфу­мерними технологіями і взагалі був культурною люди­ною. Він швидко зрозумів, що перед ним — геній, яко­го мистецтво парфумерії не знало за всю свою історію.

Бальдіні вважав себе доброчесним християнином, він справно навідувався до церкви, постійно згадував Боже ім'я і суворо засуджував «усіх цих дідро, далам-берів, вольтерів і руссо». За вимогами християнської етики він повинен був схилити голову перед талантом Гренуя, який, граючи, створював настільки витончені й оригінальні композиції, що фірма Бальдіні стрімко піднялась до загальноєвропейської слави. Але так не відбулося. Метр Бальдіні вважав за краще ховати ма­леньку людину за закритими дверима своєї майстерні, а феноменальні формули, які ця людина створювала, вважав своїми власними. І не мав в цьому жодного сумніву.

Набувши на таланті Гренуя капітал, славу і шану, Бальдіні відпустив його до Грасу аж із двадцятью п'ять­ма франками в кишені, не потиснувши на прощання руки, «...так далеко його симпатія не простягалась», — іронічно відзначає автор.

«Примітивний грабіжник запахів» Дрюо викорис­товував Гренуя так, як і інші. А що ще можна було ро­бити з людиною, яка, маючи особливі здібності, не ро­била жодної спроби заробити на них? Дрюо щиро­сердно вважав Гренуя закінченим дурнем.

Проводячи разом з класом аналіз тексту, ми постійно зіштовхуємось із одним або іншим поло­женнями ірраціоналістичного погляду на природу існування генія в світі людей. Досліджуючи ставлення більшості з них до Гренуя, ми чітко бачимо межу між «виродком через надлишок» і «виродками че­рез нестачу», «виродки через нестачу», або «люди користі», намагаються використовувати Гренуя, за­робляти гроші і місце в суспільстві на його таланті і на його праці. І от що є цікавим: вони не відчувають при цьому ані сорому, ані докорів совісті. Вони роблять це спокійно, із відчуттям власної правоти. Тому що в цьому світі так прийнято, тому що світ людей користі давно існує за такими законами.

Гренуй абсолютно не чинив опору зовнішньому середовищу. Чому? Ставимо перед класом завдання: «Спробуйте пояснити пасивну позицію Гренуя по відношенню до світу людей, використовуючи цитату із тексту».. Результатом виконання стають різні моменти, пов'язані із ставленням генія до зовнішнього світу:

«Для тіла йому була потрібна мінімальна кількість їжі і одягу. Його душа не потребувала нічого»;

«Він хотів висловити зовні своє внутрішнє «я», І нічого більше, тільки своє внутрішнє «я», яке вва­жав більш вагомим, ніж все те, що міг запропонува­ти зовнішній світ»;

«...то був не світ, то були люди...» і т. д.

Використовуючи прийом «доповнення образу» ставимо перед учнями наступне завдання: «Уявіть си­туацію: ви зустріли Гренуя під час його тривалої подо­рожі до міста парфумерів Грасу. Спробуйте умовити його повернутися до Парижа і почати власне ко­мерційне виробництво парфумів. Адже ви маєте ва­гомі аргументи: створення нових ароматів, які здава­лись людям неперевершеними, було для Гренуя іграш­ковою справою; продаж таких парфумів міг би прино­сити їх автору величезні прибутки; Гренуй міг би мати власну майстерню і крамницю в Парижі, міг би мати навіть мережу мануфактур, міг би піднятись на верши­ну європейського суспільства. Як ви гадаєте, що відповіла би вам маленька потворна людина? Який ви­раз мало б її обличчя, її очі під час вашої розмови?»

У ході відповідей приходимо до висновку, що є величезна безодня, яка розділяє Гренуя і світ зви­чайних людей. Маленька людина, скоріш за все, про­сто не відповіла би нічого (так здається більшій частині класу), тому що просто не зрозуміла б того, що для ве­ликої кількості людей є безсумнівною істиною. Гренуй жив за іншими законами. За якими ж? Спробуємо відповісти на це запитання через розгляд того, що відрізняло Гренуя від звичайних людей. У першу чергу — це відсутність власного запаху, тобто відсутність особистого коду. Відсутність власного запаху приро­да компенсувала феноменально розвинутою здібністю до сприймання світу. Автор порівнює ніздрі маленького Гренуя з очима: «Терр'є здавалось, що ди­тина дивиться на нього своїми ніздрями різко і допит­ливо... малюк нібито ковтав своїм носом щось, що ви­ходило із нього, Терр'є, щось, чого Терр'є не був спроможний ані сховати, ані утримати».

Малюк жадібно вбирав в себе світ. Цікаве заува­ження: «Між тим, що скрізь визначалось як добрий за­пах або злий запах, він не робив розподілу — поки що не робив». Тобто Ерос і Танатос, життя і смерть,любов

і ненависть просто не існували в його душі як окремі категорії. Смердіння клопа було для нього рівнознач­ним аромату квітів, а запах смаженої телятини — дихан­ню далекого моря. Автор порівнює Гренуя, який ще не відчув естетичного принципу, із хижою рибою, яка у стоячій воді чигає на здобич. Гренуй «полював» на нові запахи і складав їх у скарбницю незвичайно розвину­тої пам'яті, де вони зберігались поки що в хаотичному стані. Це було жадібне спостерігання світу без усілякої цілі, спостерігання заради спостерігання, на рівні інстинкту.

Ставимо перед класом питання: «Як ви гадаєте, природним чи позаприродним явищем був сам Гре­нуй? Природним чи позаприродним явищем був його дар?» Школярам здається, що людина, яка не має осо­бистого запаху і бачить світ через ніздрі, є явищем по­заприродним. Тоді нагадуємо школярам про метафо­ричну суть роману. Перед нами — дар художника, який завжди передбачає наявність певних фізичних даних: сприйнятливий музичний слух для музиканта, загост­рене почуття кольору для живописця і т. д. А парфу­мерія є метафорою мистецтва, перетвореного на ко­мерційну справу. Метафора досить сумна, до речі. А що ж тоді означає відсутність власного запаху? Відповідь, на нашу думку, можна знайти в тексті. Автор порівнює Гренуя із хижою рибою, змією, із кліщем, із бактерією: «Він часто зупинявся, привалившись до стіни якого-небудь будинку або ховаючись у темному кутку, і стояв там, закривши очі, роззявивши рота, роз­дуваючи ніздрі, нерухомий, як хижа риба...»; «Кліщ відчув кров»; «Він був витривалий, як бактерія» і т.д.

Порівняння з бактерією видалось нам багатоз-начущим, і ми застосували прийом «пошук сенсу». Бактерія є мікроорганізмом, який, на відміну від інших мікроорганізмів, не має власного ядра. Бактерії не мо­жуть виконувати свої природні функції самі по собі. Вони неодмінно паразитують на звичайних мікроор­ганізмах. Бактерії можуть століттями існувати, ніяк себе не проявляючи, доки не з'являться умови для вироб­лення токсинів, і тоді боротися з ними важко. Бактерії можуть приносити як зло, так і добро. Можуть вбива­ти, викликаючи процес гноїння, збуджуючи смертель­но небезпечні хвороби (тиф, туберкульоз, чуму і т.д.), а можуть, навпаки, викликаючи бродіння, перетворю­вати природні речовини на користь людям. Чим не ха­рактеристика Жана-Батіста Гренуя, безумовно, пород­жена філософією інтуїтивізму, яка розуміє творчу здібність на рівні тваринного інстинкту?

Геній не існує сам по собі, як особистість, він є силою, яка приходить у світ, щоб перетворити його, коли на краще, а коли й на гірше.

Подібний сенс ми маємо і в порівнянні генія з кліщем. Кліщ інстинктивно використовує кров тварин і людей, так само, як Гренуй використовував навко­лишній світ. Усе, що його оточувало, — люди, квіти, де­рева, тварини, речі — було явищем одного порядку. Весь оточуючий світ був для нього матеріалом, з яко­го він намагався вилучити душу, а «нікчемний залишок» у вигляді виснажених квітів, тіл мертвих дівчат і мертвих тварин його не цікавив.

Наполегливе підкреслення подвійної природи генія проявляється і в порівнянні Гренуя із змією. Змія — є твариною небезпечною, це всім відомо. Але саме змія стала символом медицини через ліку­вальні здібності зміїної отрути.

Таким чином, ми можемо зробити висновок: ав­тор розуміє явище геніальності на біологічному рівні. Але такий висновок буде неповним. Якби геній був просто «мікроорганізмом» або «комахою», його прохід по світу людей не мав би таких караючих наслідків для мадам Гайар, шкіряного майстра Грімаля, маркіза Тайад-Еспінасса, парфумерів Бальдіні і Дрюо. Всі ці люди намагались здобути на ньому користь, і всіх було покарано. Якась невідома сила контролювала існування генія в світі людей. Але що це за сила? Автор залишає запитання відкритим. А школярі охоче філо­софствують на цю тему. Комусь здається, що батьком Гренуя міг бути сам диявол, який наділив свого сина особливими здібностями для пізнання світу. Але не наділив спроможністю сприймати моральні норми, за якими існує людство. Іншим здається, що в найб-руднішому місці Парижа Гренуй з'явився на світ не ви­падково: це Бог прислав його для того, щоб перетво­рити життя людей на краще. Але люди не зрозуміли цього, тому що вже давно не розуміють Бога. Вони на­вчили Гренуя привласнювати і використовувати. Тобто людство само перетворило героя на антигероя, а Бо­жий дар — на прокляття.

Зовнішню силу, яка контролювала життя Гренуя, можна інтерпретувати по-різному. Одне зали­шається незмінним: вона існувала. І саме вона при­мусила Гренуя повернутися в світ людей тоді, коли він знайшов притулок на вершині вулкана Плондю-Канталь.

Таємнича зовнішня сила передбачила відсутність власного запаху, відсутність особистого коду, відсутність власного ядра у генія. Інтуїтивно люди відчували, що, маючи справи з Тренуєм, вони мають справу не з людиною, а з чимось іншим, невідомим і незрозумілим, можливо, з демоном. Тому існування в світі людей завжди було для Гренуя трагедією. На­одинці із своїм внутрішнім «я», наодинці з мистецтвом йому було набагато краще. Але самоізоляція вела до деградації. Гренуй був приречений на синтез із людст­вом. Деградація метафорично зображується як отри­мання власного запаху, отримання особистого коду, тобто набуття звичайної людської природи.

Якщо розуміти генія як «череп, відкритий у Всесвіт» (Юнг), то, образно кажучи, заглибленість у власне «я» ніби, «закрила двері» свідомості Гренуя до того, що людство пояснити не може.

Рятуючись від «туманного смердіння» власного за­паху, Гренуй повертається в світ людей, як кліщ, який не може жити без людської крові.

...Кожний геній колись створює свій найвищий ше­девр. Гренуй створив багато різних парфумів. «Які з них стали його найвищим досягненням?» — запитуємо ми в класу. І отримуємо відповідь — парфуми, які викли­кають любов. І це насправді так. До створення свого шедевру Гренуй йшов довго і, створивши його, пішов із життя. Пішов спокійно і навіть радісно, тому що жити йому більше не хотілось.

Процес створення явища в мистецтві завжди почи­нається із задуму. Задум — це вихідне уявлення худож­ника про майбутній твір, його більш-менш свідомий прообраз, з якого починається творчий процес. Без­посереднім імпульсом до виникнення задуму можуть служити найрізноманітніші фактори. Але вони завжди є пов'язаними з певним емоційним впливом, часто — з емоційним приголомшенням від зустрічі з чимось, що вражає уявлення.

Запитуємо у школярів: «Коли і як Гренуй уперше відчув той запах, який приніс сенс в його життя?» Відповідь легко знаходиться в тексті: 1 вересня 1753 р. Це був запах рудокосої дівчини з вулиці Маре.

Знаходимо в тексті епітети, пов'язані з цим запахом: «ніжний», «чистий», «притягуючий», «апофеозний аро­мат»,6 «чарівна формула» і т. д.

І от тут виникає запитання, пов'язане із глибин­ною символікою роману. Якщо дивитися на веснян-кову дівчину із позицій раціонального розуміння, то навряд запах, який ішов від неї, ніс у собі щось чарівне. Адже це була звичайна дівчина із бідного кварталу, зовсім не богиня, її фізіологія нічим не відрізнялась від фізіології інших людей. Ані яскраво-червоний рот, ані зелені очі нічого тут не змінювали. Але так з позицій раціонального розуміння. З точки зо­ру людського розуму, паризький феєрверк на честь монарха був набагато красивіший, ніж нікому не відо­ма дівчина. Проте Гренуй швидко залишив це видови­ще, яке здавалось йому нудним, тому що воно пахло людським натовпом, сіркою, маслом і селітрою, і пішов шукати аромат, від якого «страждало його сер­це». Гренуй ішов брудними, порожніми вулицями, йшов через запахи помиїв, води і щурів до поки що невідомого йому аромату, який він вважав ключем до порядку всіх інших ароматів. Що ж це був за аромат? Ставимо перед школярами питання: «Як можна сха­рактеризувати запах дівчини, яка чистила мірабель, на духовному рівні? Адже Гренуй, як і всякий геній, бачив не стільки конкретні речі, скільки їх позачасове і поза-просторове існування, тобто Гренуй бачив ідеї, які існують у вічності і проявляють себе в конкретних жи­вих істотах і речах. Яку ж із них міг він відчути 1 верес­ня 1753 р.?» Отримуємо відповіді: «запах спокою», «запах чистоти», «запах любові», «запах ангела» і т.д. Подібні запахи не існують на рівні традиційного сприйняття, вони виявляють себе лише у свідомості генія, як відлуння вічних цінностей. Згадаємо, що після того, як Гренуй відчув силу «незборимої краси», він провів інспекцію величезного поля своїх почуттєвих вражень і систематизував їх за' окремими категоріями. Кожний запах оцінювався ним тепер, згідно з відстан­ню, яка відділяла його від аромату дівчини з вулиці Ма­ре. Тобто ми бачимо отримання естетичного ідеалу, до якого прагне кожний творець.

Ми не знаємо нічого про характерологічні особли­вості дівчат, які стали для Гренуя об'єктом пристрасно­го тяжіння. Проста дівчина з вулиці Маре, одна із най-багатіших спадкоємиць Грасу — надмірна Лаура Раше,

італійки-наймички — всі ці дівчата були дуже різними. Але всі мали і загальне: вроду еротично-приваблюю­чого типу, чарівний вік юності, дівочість. Тобто це були ніжні весняні квітки, тендітні метелики, вишукані й не­довговічні.

Гренуя не цікавила їхня матеріальна суть, його ціка­вила вічна ідея безсмертного Еросу, яку було закладе­но в них, і він наважився створити парфуми, що викли­кають любов, але любов не християнську, а еротичну. І тут ми бачимо художньо реалізовану платонівську схему об'єктивно-ідеалістичного розуміння творчого прагнення:

світ вічних ідей

деміург і мистецтво

деміург і дух

деміург і тіло

світ смертних речей

Універсальна платонівська схема у випадку Гренуя виявляється викривленою. Тому що Гренуй був генієм злим: любов і краса викликали у нього почуття власни­ка («... аромат дівчини за стіною він хотів загарбати по-справжньому: зняти з неї шкіру і зробити його своєю власністю»).

Запитуємо у класу: «Після зустрічі з дівчиною з ву­лиці Маре Гренуй розподілив всі відомі йому запахи на хороші й погані, тобто на сферу Еросу і сферу Танато-су. А чи збігалися його уявлення про хороше і погане із загальноприйнятими уявленнями про добро і зло?» Відповідь знайти легко: ні, не збігалися. Спробуємо піти шляхом Гренуя і створити схему, яка б відтворюва­ла його уявлення про світ. Розподілимо її на наступні категорії буття (Бог, природа, людство, геній) і запро­понуємо учням проілюструвати розуміння названих категорій Тренуєм цитатами із тексту (прийом «фраза-ключ»). Наведемо приклад однієї із таких схем:

Погляди Гренуя нагадують погляди більшості просвітників («ляпаси по обличчю Бога»; іде­алізація природи; хірургічний аналіз людського суспільства, в якому більша частина просвітників виділяла в першу чергу негативні сторони; пропа­ганда нового, «правильного» світу, який люди мо­жуть створити, спираючись на власний розум). Ав­торська думка наближає нас до запитання: а чи не був просвітницький рух разом з усіма його трагічними наслідками Великою Помстою світові звичайних людей, яка прийшла від геніальних осо­бистостей, сповнених зла. І чи не самі звичайні люди створили грунт для росту бактерії геніального зла?

... Магічна сила генія примусила людей забути про Бога, добродійність і благочинність. Поважне місто Грас наповнилось «криками, хрюканням і сто-

гнанням десяти тисяч безсоромних звірюк». Пар­фуми, створені Гренуєм, не просто викликали лю­бов, вони викликали ще і пристрасне бажання за­гарбати об'єкт любові, отримати від нього ма­теріальну, тілесну насолоду. А прекрасним є тільки те, що всім подобається без користі (Кант). Тобто художній геній Гренуя створив не прекрасний, а злочинний шедевр, який спаплюжив і красу, і доб­ро. Так маленька людина помстилась світові. По-мстилась несвідомо, так і не зрозумівши ані приро­ди краси, ані природи добра. Правда, люди подба­ли про те, щоб викреслити пам'ять про Гренуя не тільки з історії міста, а й із власної пам'яті. Шановні парфумери розбрелись по домівках і продовжили комерційні справи.

Людство, зачароване силою злого генія, не звільнилося б від цього впливу самостійно, без до­помоги невідомої сили, яка знову нагадала Греную про можливість отримання власного запаху і пере­творення його на звичайну людину. І Гренуй зали­шив цей світ, тому що задихався. Залишив, знаючи, що міг би правити цим «смердючим світом».

Волоцюги, які з'їли Гренуя, врятували людство від загибелі, а Гренуя — від обов'язку жити. Хоча не треба перебільшувати їхню доброчинність: проковтнувши свою добровільну жертву, вони роздувались від пихи, тому що вважали, що «вперше здійснили щось стосов­но любові». Але якої любові? «Корисливої, жадібної, загарбницької», — буде відповідь. Іншої, на думку авто­ра, в цьому світі не має.

Роман Зюскінда являє собою не тільки саркас­тичну іронію над людством, а і, мабуть, гротескове перебільшення. Роман лякає похмурістю, але при­мушує думати не тільки про минуле, а й про май­бутнє людства.

На заключному етапі вивчення ми звернули ува­гу школярів на те, що життя Гренуя починається і закінчується на паризькому Кладовищі Невинних, де напередодні Великої Французької революції по­будували ринок, який існує і зараз. Тобто бактерія геніальності повернулась туди, звідки прийшла, і че­кає на свій час. Вона може знову вийти у світ у ви­гляді маленької людини, тільки тепер не у найсме-рючішому, а у найгрошітішому місці Парижа, і зно­ву почати реалізовувати давню схему перетворен­ня живого матеріалу на продукти геніальності. Спи­раючись на вказаний автором орієнтир, ми запропо­нували учням створити невеличкі есе про існування нового Гренуя, народженого на ринку в XXI столітті (прийом «уявлення-символ»). Твори вийшли досить цікавими: учні говорили про народження людини-лічильника, яка здатна штовхнути світ у божевільню, про геніального продавця, який може продати нашу планету іншим цивілізаціям і т. д. Але всі «жахливі каз­ки» закінчувались добре, тому що таємнича сила завжди рятувала людство і примушувала Гренуя по­вертатися до стану сну.