Мені не подобається часто вживаний нині термін:
"духовний геноцид". Застосування терміну геноцид до явищ небіологічного
характеру робить цей термін усього лиш гострою емоційною метафорою, яка - хоч це і
парадоксально - не передає глибини трагізму і тривалості наслідків того, що
пережив український народ у сфері духу і культури. Геноцид - це винищення
певного соціуму, а в переносному значенні - злочинна дія, після якої в певних
сферах суспільного життя залишається "випалена земля". Те, що
робилося в духовній сфері, мало інший характер. Випалювано не все, і випалені
ділянки інтенсивно засаджувано - створювався новий біоценоз змішаного характеру.
Тобто духовність не знищували тотально, її знищували вибірково, а головне -
підмінювали і змінювали, створювали нову духовність чи псевдодуховність, нам
вільно її називати як завгодно, але влада її над поколіннями триває й досі, і це
найстрашніше. А в добу утвердження і переможної експансії цієї "нової
духовності" вона уявлялася її адептам як усесвітня і всевічна, як остаточне
духовне визволення людства. Отже, йдеться не про те, як розуміти ті або ті
терміни й метафори, а про те, як розуміти історичний процес. Усе XIX
століття, особливо ж його друга половина і початок XX, пройшли від знаком гострої
критики буржуазного суспільства і буржуазності взагалі, під знаком "зривання
всіх і всіляких масок". Це була критика в усіх аспектах - економічному,
політичному, етичному, естетичному, - і з боку не лише соціалістів та анархістів
усіх мастей, а й консерваторів, неоромантиків, релігійних містиків, реформаторів,
модерністів. На гребені цієї критики виникли такі екстремні енергії, як
націонал-соціалізм і більшовизм. Особливо ж більшовизм підхопив і руйнівну силу
викриття буржуазності, і екзальтовану мрію про нову духовність, мрію, яка дуже
швидко матеріалізувалася в систему масових гіпнозів і тисків - ідеологічних,
моральних, естетичних. І коли "старе" знищували задля
"нового", багатьом здавалося, що "старе" вже саме себе
заперечило, а нове общяє вищу красу і вищу справедли- вість, - і не всім і не
зразу ставала зрозумілою неадекватність, а потім і злочинність цієї підміни.
Ми сьогодні не маємо опису і аналізу цього драматичного світового процесу в
усьому його спектрі. А без урахування світового контексту ми не зрозуміємо
адекватно того, що діялося в Україні і в усьому СРСР у сфері духовності.
Візьмемо простий приклад. Події революції і силове встановлення радянської влади в
Україні, Грузії, Вірменії, Казахстані, Якутії викликало розкол серед інтелігенції
цих народів. Частина пішла в еміграцію, частина принишкла, частина шукала
співпраці з новою владою, а частина ентузіастично підхопила її ідеї. Так от, нині
поведінка перших двох груп національної інтелігенції інтерпретується як чесна і
правильна, а поведінка двох останніх як безчесна або принаймні неправильна, гідна
жалю, зумовлена примусом, не вільна, а отже, й внутрішньо фальшива. Мені вже
багато разів доводилося заперечувати таке спрощене пояснення, але -
"вотще". І "вотще" звертаюся до прихильників такої версії з
запитанням: добре, Тичина, Курбас, Куліш, Хвильовий, М. Бойчук, Тиціан Табідзе,
Паоло Яшвілі, Георгій Леонідзе, Єгіше Чаренц, Аксель Бакунц, Платон Ойунський,
Олексій Кулаковський, зрештою Горький, Маяковський, Єсенін, Леонов і т. д., і т.
д. - були в несвободі, в "полоні", ламалися під тиском. Але у якому
полоні були і під яким тиском зламалися Ромен Роллан і Пабло Неруда, Луї Арагон і
Пабло Пікассо, Бертольд Брехт і Мартін Андерсен Нексе, Андрій Упіт і Пятрас
Цвірка, Монтвілла і Аугуст Якобсон, зрештою - ті англійські аристократи, які
добровільно і принципово без винагороди передавали радянській розвідці
найважливіші таємниці Заходу? Мабуть, тут треба говорити про інший полон -
полон ідеї. А чи досліджено хоча б параметри цього полону, не кажучи про тонкощі
дії його атмосфери? До речі, тут виникає ще одне запитання: чому з отого першого,
радянського полону, полону подвійного - ідейного і інституційного, - стали
вириватися раніше, бодай навіть у небуття (починаючи з Хвильового), а в полоні
ідейному на Заході ще довго блаженствували? Втім, тут відповідь очевидніша.
Цим трохи полемічним вступом я хотів розширити тему (втім, і без того майже
неосяжну) і звернути увагу на деякі зігноровані її аспекти. А тепер кілька
тез уже безпосередньо на цю тему: як відбувався, які етапи проходив отой процес
викорінювання одних і підсаджування інших елементів духовності, процес
переродження духовності в Україні. Починати цей довгий історичний ланцюг
перетворень можна - умовно, звичайно, - з підпорядкування в XVII столітті
української церкви Москві, що поступово змінювало її характер, відривало від
українського життя, бюрократизувало її структуру; задовго до більшовиків церква
застосувала дуже ефективний метод боротьби із сепаратизмом - "горизонтальну
ротацію кадрів"; зрештою, стала основним, поряд із царською адміністрацією,
агентом русифіка-ції. У XIX ст. вона в переважній більшості була вже не носієм
духовності, а носієм духовного гніту. Застерігаюся: говорю не про християнську
релігію, а про московську церкву, і беру в свідки українську класичну літературу.
Паралельно відбувалася передислокація духовних сил, переміщення духовних
потенціалів з Півдня на Північ. Цей процес з погляду фактичного описано в багатьох
фундаментальних працях, але, мабуть, ще недостатньо проаналізовано з погляду
чинників і мотивацій. Адже йдеться не тільки про типове імперське "вербування
мізків", а й про тонші механізми культурної самоконцентрації в центрах
світового значення, про особистий вибір талановитих особистостей у пошуках ширшого
простору для самореалізації, - особливо в добу, коли Україну перетворено остаточно
на зневажену провінцію, а обов'язок служіння рідному народові ще не став
дійовим стимулом для багатьох. Елементом справді лінгвоцидної і
культуроцидної політики царизму була довга низка актів заборонного характеру
протягом XVIII і XIX століть. Вони відомі, але їх не знають і не хочуть знати ті,
хто сьогодні веде шалену кампанію проти міфічної "українізації". А
ось про один знаменний етап ідеологічного етноциду, який можна віднести й до
духовного геноциду (якщо погодитись із цим терміном), ми й самі забуваємо. Маю на
увазі ентузіастичну діяльність київського гурту "русских националистов",
"истинно русских людей" на початку XX ст. (Мушу попросити пробачення у
етнічних росіян і нагадати, що ті люди були не росіянами, а звичайними малоросами,
з тих, про кого справедливо сказав В. Ленін: "инородцы обычно пересаливают по
части истинно русского настроения"). Київські "русские" повели
широким фронтом наступ на паростки українства, в київській же пресі викриваючи
мазепинців і сепаратистів, висміюючи українську мову, мовляв, недолугі потуги
"разных франков й грушевских", а в "науковых" "працях
доводячи штучність української мови, безперспективність української культури і
необхідність утвердження "єдиного (або: триєдиного) русского народа",
"единой (або: триединой) русской культуры". Дивним чином ці замшілі
тексти київських "русских националистов" через століття витягують і,
навіть не провітривши, передруковують і використовують в українофобській
пропаганді як московські слов'янолюби, так і київські
"інтернаціоналісти". Ще одним ударом по українській духовності
було тотальне знищення української громадянської і культурної інфраструктури в
Галичині після її окупації російським військом у 1914 - 1915 роках. Це теж
малознана сторінка української трагедії. Терор проти української інтелігенції
і навіть взагалі проти носіїв української мови здійснювали протягом 1918 - 1919
років і денікінці, і червоні війська. Але з остаточним утвердженням
радянської влади, а власне ще раніше - з 1919 року, другого приходу більшовиків,
починається принципово інакша національна і культурна політика. Методи фізичної
ліквідації культурних діячів тривають, але "впорядковуються", трохи
обмежуються - до "необхідного" мінімуму, а на перший план виходить
перспективна національно-культурна програма як складова частина програми
більшовизації України. Тут треба враховувати, що в перші роки більшовизм
перемагав і утверджувався на етосі соціальної і національної справедливості (в
іпостасі інтернаціоналізму), всебічного заперечення спадщини царизму, в тому числі
і Російської імперії як тюрми народів. Це мав бути плацдарм світової революції, в
якій ударною силою були б колоніальні народи. Саме в цьому контексті можна
зрозуміти українську політику більшовизму 20-х років; як і зусилля боротьбистів та
націонал-комуністів максимально використати цю обставину; як і пафос української
літератури і публіцистично-політичної думки, сконцентрований на ідеї будівництва
могутньої індустріальної, культурно самобутньої, в усіх відношеннях модерної
України. Це була спроба національної самореалізації у формах, адекватних тодішній
історичній реальності, і непростимою інтелектуальною убогістю є зведення цієї
драми до колабораціонізму чи пристосуванства української інтелігенції.
Московський центр розумів ситуацію набагато краще, ніж нинішні переоцінювачі
історії. Коли зникли останні надії на світову революцію і на перший план вийшло
зміцнення великодержавного моноліту, - зростання національних еліт і національних
культур, насамперед української, стало сприйматися як смертельна загроза. І
ви-бірково сплановані репресії проти української інтелігенції приблизно від 1928
року починають переростати в масовий терор. Я не
буду тут наводити факти і цифри про небачені в історії масштаби цього терору - все
це описане вже в багатьох фундаментальних дослідженнях, створених і в діаспорі, і
в пострадянській Україні. Тут я зміг би хіба що повторити загальновідоме.
Хочу лише звернути увагу на те, що терор здійснювався під потужним ідеологічним
прикриттям і психологічною обробкою, що створювало атмосферу масової істерії, - а
це було важливим елементом довготривалого спотворення духовності. Як і тактика в
боротьбі з українською інтелігенцією: нацьковування одних груп на інші,
використання спершу комуністичних вірних проти скептиків, потім заляканих проти
вірних, потім новозавербованих проти "старих" і т. д. Усе це створювало
таку психологічну, а отже, й духовну атмосферу в суспільстві, яка ставала базою
формування нового типу інтелігента, позбавленого ідентичності і напряму
"підключеного" до струмів офіційної політики. Глибокий і
довготривалий деструктивний вплив на психику і духовність народу мала добровільна
або вимушена участь сотень тисяч, а може, і мільйонів українців у політичних
кампаніях проти "ворогів народу" і в розкуркуленні, коли нерідко сусіди
в сусідів вишукували зерно або стягали хустку з голови у виселюваної
"куркульки" і не соромлячись ходили в чужих чоботях. І причини, і
наслідки такої соціальної поведінки ще мало досліджені в нашій етно- і
соціопсихології. І, звичайно ж, мільйони жертв голодомору - це не тільки
страшні муки кожної людини з цих мільйонів, і не тільки страшний удар по вітальній
силі нації, це й удар по її майбутньому, це нищення її духовності: зникла
Атлантида традиційного українського села. Після всього цього, здавалося б,
уже немає про що говорити. Але в історії не буває пустот. Хоч і зі страшними
ранами, українське суспільство існувало і навіть потроху загоювало рани. А ніяке
суспільство не може існувати без деяких функцій духовного порядку, тим більше
суспільство, яке має бути потужним. Отож діти вчилися в школах і інститутах;
виходили книжки; інтенсивно розвивалися технічні і природничі науки; працювали
театри і клуби; люди співали і танцювали в гуртках художньої самодіяльності. Тобто
народ жив, хоч і зранений, і жила його духовність, хоч і ущерблена, а в чомусь
спотворена. Аналіз характеру цієї духовності та її спотворень, її
здобутків і втрат, її впливу на сучасний духовний стан суспільства, - це окрема
тема. Тут хочу тільки додати: ми говоримо про духовний геноцид більшовицьких
часів, але недобачаємо той, що може статися на наших очах: інакшого характеру, але
з можливими не менш драматичними наслідками. З побуту народу вимивається книга. В
масштабах усієї країни експропрійовано книгарні. Руйнуються або занепадають
бібліотеки. Сільська молодь фактично позбавлена рівних умов (а може, і взагалі
умов) для продовження освіти. Деградує побут мільйонів людей, а відповідно і їхня
соціальна та приватна поведінка. Значна частина засобів масової інформації
працює на пониження морального рівня і примітивізацію запитів та смаків людності.
І безсоромно паразитує на національній несформованості, на глибокій
зрусифікованості суспільства, нагнітаючи шалену кампанію компрометації української
культури і українства взагалі, що виливається вже в хуліганське шельмування нашої
класики, в зухвале огидження дорогих українцям імен, - під децибели фарисейської
риторики про свободу слова та права людини, що не мають жодного відношення до цих
публічних паскудств. Коли читаєш таку пресу, створюється враження, що живемо в
окупованій країні, і окупант звіріє з кожним днем. А нещодавно нас
порадували новиною: наступного року в Києві, з ініціативи і, певно, не без
грошиків наших-таки лицарів з большой дороги українських реформ, відбудеться
Всесвітній форум російської преси. Можна було б тільки гордитися таким вибором,
якби ж в Україні і в Києві, де мало не щотижня з'являються все нові й нові
російськомовні газети, була б, крім російської преси, хоч трохи рівнозначна
українська. А за нинішніх реалій проведення в Києві цього міжнародного шоу
нагадуватиме бенкет, який після перемоги на Калці монголи вчинили на помості, під
яким корчилися полонені русичі... Як не згадати Шевченкове: "Моголи,
моголи..." Наші рідні моголи, яких повно і в бізнесових структурах, і в
засобах масової інформації, і в усіх так званих гілках влади, які в гризні між
собою готові пожертвувати Україною.
|