Реферати українською
Культура і цивілізація - Культура -



Суспільство і культура – це два взаємопов’язаних компоненти. Культурна еволюція, власне, і створила сучасну людську цивілізацію. Культурна еволюція так само як і біологічна являє собою форму пристосування людини як живої істоти до навколишнього середовища й забезпечення виживання в ньому й також базується на доборі та передані життєво корисної інформації як основи самозбереження та подальшого пристосовного розвитку. Але за своєю сутністю, характером і наслідками культурна еволюція істотно відрізняється від біологічної.

В чому ж полягає принципова відмінність культурної еволюції від біологічної? Як відбувався процес переходу від суто біологічних закономірностей розвитку людини як виду до культурних закономірностей її існування? Які основні етапи пройшла культурна еволюція в своєму розвитку?

З одного боку, людина розумна (Homo sapiens) – це результат біологічної еволюції, її ускладнення і видозмінення. Однак відмінності людини від тварини досить істотні. Тварина, народжуючись на світ, має певний набір інстинктів, які обумовлюють стереотипи поведінки. Тобто вона в межах біологічних закономірностей генетично запрограмована на певну поведінку. Структура організму тварини, що виробилася в процесі біологічного розвитку, детермінує і потреби, і поведінку, забезпечуючи виживання за певних умов.

У той же час саме ця запрограмованість обмежує індивідуальні варіації поведінки живої істоти. Хоч способом її відносин з навколишнім середовищем є матеріальна взаємодія, однак тварина тут керована інстинктом. Через це в її розпорядженні не вся природа, а тільки ті окремі “еконіші”, які наперед задані їй еволюцією тваринного виду, як засади її існування та видової відмінності. Використовуючи природу, тварина радикально не змінює її. Споживаючи продукти природи, вона лише користується нею, залишаючи сліди своєї присутності, але не сліди своєї волі.

У людини ситуація зовсім інша. Людство розвивається на протязі 40 тисяч років, відноситься до одного соціального виду (Homo sapiens), але тим не менше виявляє значну різноманітність в процесі поведінки. К.Маркс прокоментував цю ситуацію так: “Людина може вести себе за мірками будь-якого виду”.

Серед представників Homo sapiens присутня індивідуальна варіативність поведінки, яка невідома тваринному світу. Біологічні передумови поведінки тварин зафіксовані в молекулах ДНК (генетичному коді). В умовах культурної еволюції інформація передається наступним поколінням шляхом наслідування, навчання і оволодіння знаннями і навичками. Поведінку людей визначають членоподільна мова, показ і приклад. Функції природжених інстинктів, які притаманні тваринам, у людини замінюється нормами (правилами) і спадкоємністю в поведінці.

Людина радикальна відрізняється від тварини способом відношення до зовнішньої природи. Це відбито вже в біологічній специфіці людської істоти, де з’єднана як тваринна, так і людська природа. Вона є матеріальним синтезом “органічного тіла” людини і історії людської праці. Тому ступінь людської своєрідності по відношенню до тварини проявляється саме в людській діяльності. Якщо тварина не відрізняє себе від своєї життєдіяльності, то людина робить саме свою життєдіяльність предметом своєї волі і своєї свідомості. Виділення людини з природи відбулося завдяки:

1) вмінню виробляти знаряддя праці;

2) володінню членоподільною мовою;

3) наявності свідомості і розуму;

4) здібності бути моральною, підніматися над своїми природними потягами і здійснювати вільний вибір.

З іншого боку, людина істота соціальна, бо вона перетворює природні об’єкти, тобто займається виробництвом, предметно-практичною діяльністю. Саме в ході цієї діяльності людина формується як соціальна істота.

Процес переходу від суто біологічних закономірностей розвитку людини як виду до культурних закономірностей її існування окреслюється досить широкими хронологічними рамками, у межах яких антропогенез, що розпочався близько 3 млн. років тому, доповнений соціогенезом (близько 1,6 млн. років тому) завершився появою Homo sapiens ( 35-40 тис.років тому). Інтенсивний розвиток пралюдини розпочався у льодовиковому періоді, що характеризувався різкою зміною кліматичних умов та природними катаклізмами. Це зрозуміло, змушувало гомінідів шукати засоби пристосування до нових умов і, найбільшою мірою, - цілеспрямовано змінювати обставини відповідно до потреб життя.

Вихідними умовами такого типу пристосування були: розвинута вища нервова система, достатня для подальшої інтенсифікації інтелекту, здатність спілкуватися й використовувати підручні знаряддя у процесі пристосування, спільний спосіб існування. Тривалий груповий відбір цього виду гомінідів у подальшому сприяв розвиткові та вдосконаленню цих генетичних властивостей як засобів уже діяльного, а не суто органічного пристосування до навколишнього середовища.

Діяльне пристосування тісно пов’язане з виникненням виробничої діяльності для створення засобів такого пристосування, що кваліфікується науковою як початок виходу пралюдей із тваринного стану. Виробниче-знаряддєва діяльність – вже людська характеристика, що відповідає культурно-еволюційним закономірностям. Вона є початком формування людських рис, бо потребує мислення, знань, мови як засобу передання життєво корисної інформації й відповідно – специфічної людської морфологічної інформації.

За свого виникнення виробнича діяльність була ще досить тваринною, близькою до умовно-рефлекторної поведінки. До неї вдавалася ще зоологічно організована спільнота. Основою вивільнення виробничої діяльності з тваринної оболонки став кооперативний механізм ( суто культурно-еволюційна закономірність) як оптимальна умова приборкання біологічних інстинктів ( зокрема, зоологічного індивідуалізму) та використання колективних зусиль для індивідуального виживання. Цей народжуваний культурною еволюцією механізм взаємодії став згодом засобом перетворення первісного стада в людський соціум ( родову общину), а далі – в суспільство як культурну спільноту.

Нові способи колективного існування зумовлювали швидке зростання інтелектуальних здібностей пралюдей, ускладнення їхніх навичок, розширення кола їхніх знань. Виживання виду починало більше залежати не від силової переваги у внутрішньовидовій боротьбі, а від володіння життєво необхідною інформацією. Більше того виробничо-діяльне існування пралюдей все очевидніше суперечило механізмові біологічних відносин. Адже зміст знань і зростання їхнього обсягу потребували нових методів оволодіння, нагромадження й передання їх. Нагромаджена інтенсивною роботою мозку життєво необхідна інформація вже не може бути генетично засвоєною та переданою, бо якість, кількість і швидкість отримання інформації тепер не збігається з умовами генетичного кодування. Виникає потреба в пам’яті, яка не пов’язана з генетичним механізмом.

Вже на рівні вищих ссавців поряд із генетичним існує наслідування за принципом “роби як я!” Цей первинний механізм негенетичного наслідування дозволяє передавати наступним поколінням сприятливі навички поведінки, він розрахований на найпростішу інформацію, яку можна засвоїти шляхом імітації. Більш складна і розширене інформація потребувала винайдення засобу специфічно культурного кодування – мови, системи цілеспрямованого навчання. Тому культурно-еволюційний розвиток сприяє формуванню більш довершеної, більш універсальної форми пам’яті.

Вона могла реалізувати лише в умовах гарантованої безпеки для носіїв знань. Постала необхідність докорінної перебудови всієї системи відносин у первісних спільнотах, яка вимагала відмови від суто біологічного способу, вдосконалення виду –внутрішньовидової боротьби. Протягом багатьох сотень років відбувалося поступове обмеження біологічних інстинктів через формування системи заборонних форм поведінки для кожного члена спільноти – як вираз волі праобщини стосовно індивідуальних обов’язків у процесі спільного виживання. Народжувалась ще одна засада культурної еволюції – мораль. Завдяки цьому відбір на біологічному рівні було витіснено відбором на рівні організації соціальних спільнот.

Розвиток людини як біологічної істоти закінчується у кінці мезоліту – на початку неоліту. З точки зору морфологічної будови вона відповідає сучасним стандартам: за способом існування повністю вивільнилася з біологічно-інстинктивної форми, всі біологічні інстинкти взяті під соціальний контроль. Людина остаточно перейшла у стадію культурно-еволюційного розвитку.

Визначення принципів періодизації 40-тисячолітньої культурної еволюції є дуже складною і дискусійною проблемою. Існує чимало варіантів цієї періодизації. Вони вже давно й активно “працюють” у науці, що не заважає появі і апробації нових підходів до проблеми.

Наше завдання – ознайомитись з найбільш поширеними в науці принципами класифікації культурної еволюції. Ці класифікації виникали в різних галузях науки, торкаючись якихось особливих сторін культурно-історичного процесу. Вони взаємно доповнюють одна одну, а тому дають змогу аналізувати культурну еволюцію всебічно.

Ще в античну епоху давньоримський філософ Тіт Лукрецій Кар (бл. 99-55 рр. до н.е.) у поемі “Про природу речей” зробив припущення про наявність в історії культури кам’яної, мідної та залізної епох. Критерієм такої періодизації він вважав поступову заміну кам’яних знарядь праці мідними, а останніх – залізними.

У період середньовіччя біблейський міф про створення богом перших людей, Адама і Єву, та покоління, які пішли від них після вигнання пращурів із раю, був єдиним і незаперечним джерелом уявлень про історію людства і його культуру.

Лише з початком наукового вивчення історії людства стають можливими нові підходи до періодизації культури. У ХУІІІ ст. французький філософ-просвітитель Ж.Кондорсе (1743-1794рр.) поділив історію людської культури на послідовно змінні форми господарювання ( полювання, рибальство, скотарство, землеробство). Початок ХІХ ст.. ознаменувався розквітом археологічних досліджень. Необхідність чіткої класифікації пам’яток матеріальної культури зумовила розробку науково обґрунтованої археологічної періодизації, що підтвердила правильність гіпотези Лукреція. Датський вчений К.Томпсон, спираючись на археологічні дані, вводить поняття трьох віків: кам’яного, бронзового і залізного.

Дуже плідно над проблемою періодизації культури в ХІХ ст. попрацювали вчені, які в основу своїх концепцій поклали ідею еволюції. Так шведський природодослідник С.Нільсон (1787-1887 рр.) виділив у процесі розвитку культури чотири стадії: дикунство, номадизм (кочове скотарство), землеробство і цивілізація.

Американський історик, етнограф і археолог Л.Морган, а потім Ф.Енгельс, спираючись на поділ людської історії на дикунство, варварство і цивілізацію запропонований ще в кінці ХУІІІ ст. шотландським філософом А.Фергюссоном, пов’язували виділення кожної з цих епох з певним рівнем матеріальної культури, з конкретними формами розвитку господарства. Епосі дикунства відповідають такі господарства, що привласнюють ( збирання, полювання і рибальство), епосі варварства – ті, що виробляють (раннє землеробство і скотарство, епосі цивілізації – розвинена аграрна культура, промислова і науково-технічна культури.

Найбільш поширені періодизації історії культури узгоджується між собою ( див. на схемі №1: ліворуч розташована загально історична періодизація, в середині – пов’язана з конкретними формами господарювання, праворуч – археологічна).

К.Маркс у своєму економічному творі “Капітал” обґрунтував принцип періодизації культурно-історичного процесу в залежності від рівня розвитку виробничих сил суспільства. Він виділив такі суспільно-економічні формації: первіснообщинна, рабовласницька, феодальна, капіталістична та комуністична.

Крім марксистського підходу використовуються й інші принципи періодизації історії з урахуванням особливостей економіки та розподілу. Так виділяють ще суспільства: егалітарні (тобто рівноправні, зрівняльні) з привласнювальним типом господарювання і розподілом продукту між людьми одного статусу, та стратифіковані (ієрархічні) з продуктивним типом господарювання і розподілом продукту за соціальним та економічним станом.

Подальше вивчення історії культури від первісного суспільства і до нашого часу дозволило вченим розробити більш детальну періодизацію культурно-історичного процесу. Найбільш поширеним у культурології стає поняття культурно-історичної епохи, яке фіксує неповторність і специфіку конкретно-історичної доби історії людства. Найзначнішими епохами всесвітнього культурного процесу є: культура збиральництва і полювання, епоха неолітичної революції і ранньої землеробської культури, культура Стародавнього Сходу, антична (грецька та римська) культура, культура Середньовіччя, культури Відродження, культура Реформації, культура Нового часу і культура ХХ ст.

Починаючи з ХУІІІ ст. широко поширюється в різних галузях суспільних наук поняття “цивілізація”. Велику роль в утвердженні цього поняття відіграли твори французького історика Н.Гізо, присвячені історії цивілізації в Європі і окремо у Франції, а також двотомна праця англійського історика Т.Бокля “Історія цивілізації в Англії”. З їхньої точки зору вся загальносвітова культура сприймалась як єдина цивілізація. Але з розвитком суспільства та історичних наук стає зрозумілим, що цивілізація сформувалась лише на певному етапі розвитку людства і являє собою якісну межу на еволюційному шляху.

Особливо велику роль в розгалуженні понять “культура” і “цивілізація” відіграло ознайомлення з життям племен Америки, Австралії, Африки, що зберегли архаїчні культурні комплекси. В результаті термін “цивілізація” все більше використовувався для визначення особливого етапу в культурно-історичному процесі.

Найбільш характерними ознаками цивілізації вважаються: монументальна архітектура, писемність, міста. Вказана тріада виразно характеризує цивілізацію в першу чергу як культурний комплекс, тоді як соціально-економічна сутність цього явища пов’язана із появою класового суспільства і держави.

Пам’ятки архітектури показові з точки зору виробничого потенціалу суспільства, що їх створило. Поява писемності характеризує відділення розумової праці від фізичної, що дозволило зосередити зусилля окремих груп людей на духовному виробництві. Міста виконували специфічні функції у суспільній системі: були центрами сільськогосподарської округи, центрами ремесел і торгівлі та свого роду ідеологічними центрами.

Архаїчні (стародавні) форми культури пов’язані із найзначнішим періодом в історії людства, який становить понад три чверті його існування. Для позначення цього періоду найчастіше використовують поняття –первіснообщинний лад, хоч у культурології воно уявляється тільки допоміжним. Це зумовлено існуванням у розглядувану епоху двох принципово різних типів культур, що ґрунтуються: перший – на привласнювальному господарстві, другий – на господарстві виробляючому. Привласнювальна культура (35 тис.р. – 10-8-тис. р. до н.е.) - це культура збиральництва і полювання. Виробляюча культура – це рання хліборобська культура (приблизно 10-8 тис.р. – 3,5 тис.р. до н.е.).

Схема №1.

Знання про ці культури ми отримуємо з двох джерел:

1) вивчення рештків матеріальної культури первісного суспільства які знаходять археологи;

2) вивчення життя племен збирачів і мисливців, що збереглися донині (точніше до ХІХ ст., бо сьогодні їх залишилось лише 50 тис. в пустелях Австралії, африканських джунглях, болотах Амазонки, в Арктиці).

Чим же характеризується культура збиральництва й полювання? Збиральники і мисливці проживали, об’єднавшись у невеликі групи, в середньому до 40 чоловік. Харчувалися природними продуктами рослинного і тваринного походження. Археологічні знахідки на стоянках наших предків засвідчують, що давні жителі полювали на різноманітних тварин. Практикувалося рибальство. Цим займалися чоловіки. Збиранням рослинної їжі займалися винятково жінки. Тобто існував розподіл праці за статевою ознакою.

Такий спосіб виробництва не давав необхідної кількості їжі на обмеженій території. Тому кочування, мобільність племен у пошуках тварин, неосвоєних територій – запорука його виживання. По суті первісна людина була вічним мандрівником, змінюючи свої стоянки. Судячи за даними, здобутими у ХІХ ст., плем’я із сорока чоловік потребувало майже 100 км2 території. Таким чином, до виникнення сільського господарства на території Франції, наприклад, могло проживати не більше 20 тис. чоловік. Мобільність, як характерна риса життя первісної людини, вимагала умисного обмеження чисельності населення. Племена регулювали свій кількісний склад у відповідності до наявності харчових ресурсів.

Антропологам і етнографам давно відомий звичай кочових племен, діючий за необхідності скорочувати свою чисельність. Коли харчів не вистачало, спочатку їх переставали давати старим, потім маленьким дівчаткам, потім маленьким хлопчикам. У періоди голоду їжа діставалася тільки тим, хто її здобував. Умертвіння дітей через нестачу їжі було особливістю способу життя збиральників і мисливців, характерною рисою культури того часу. Новонародженого нерідко вбивали, якщо він народжувався раніше, ніж попередня дитина розпочинала упевнено пересуватися самостійно ( пояснювалося це тим, що жінки змушені були пронести кожну дитину в загальній складності 7-8 тис.км). За оцінкою антропологів, кількість убитих дітей сягала 50% усіх новонароджених.

Культура збиральництва і полювання не знала ще зведення будівель, у ній відсутні засоби комунікації. Але виникає уже певне моральне виробництво: формуються моральні основи людського гуртожитку, необхідно для його виживання. Важливою умовою підтримання життя слід розглядати колективну працю і взаємовиручку, що сприяло виживанню примітивної людини у боротьбі із жорстокою природною стихією.

Рід, плем’я, сім’я, подружжя –ось ті конкретно-історичні форми соціальної організації життя первісної людини, що дали змогу людині вижити.

Головними еволюційними процесами, що супроводжували становлення роду як відмінної від стада спільності, вважаються: виключення кровозмішення і усвідомлення характеру зв’язків, об’єднуючих людей. Найчіткіше таке усвідомлення відобразилося у тотемізмі – вірі в родовий зв’язок роду з тотемом (якимось видом тварин, риб чи рослин) і встановлення цілого ряду табу-заборон на статеві стосунки між кревними родичами.

Преміскуітет (невпорядковані статеві зв’язки) був обмежений накладанням табу на статеві стосунки спочатку між дітьми і батьками, потім рідними братами й сестрами (інцесту). Поступово ендогамні (внутрішньородові) шлюбні союзи були замінені екзогамними ( між чоловіками одного і жінками іншого родів). Це сприяло зміцненню форм соціальної взаємодії між різними родами, що привело пізніше до створення племен і їхніх союзів.

Всередині роду стосунки між чоловіком і жінкою стають стійкішими, що приводить до формування подружжя.

Потім, значно пізніше, процес соціальної диференціації, поява приватної власності приводить до зміцнення подружжя і перетворення його в моногамну сім’ю, що забезпечує різкий стрибок у розвитку людства і перехід до вироблюваної культури.

Для епохи переходу до виробляючого господарства характерними соціальними організаціями були плем’я і община. Плем’я було великим соціальним об’єднанням додержавного типу. Для нього властива спільність території, мови (або діалекту), культурних традицій. Воно започаткувало політичну організацію із радою вождів, ієрархію общин і родів. На племінних зборах здійснювався розбір конфліктів, обряди ініціації ( посвячення юнаків і дівчат у стан дорослих).

На відміну від племені община характеризується спільністю економічного життя, значною економічною самодіяльністю, іншими соціальними зв’язками її членів, що засвідчує, окрім усього іншого, трансформацію культурних процесів первісних людей.

Разом з поступовим удосконаленням знарядь праці і форм соціальної організації більш складною стає і духовна культура. Передусім, первісна людина вже має головні людські якості: мислення, волю, мову. Продуктом розвитку ранньородової общини стали релігійні вірування, їх виникнення пов’язане з певним рівнем розвитку інтелекту людини, зачатками теоретичного мислення, можливостями відриву думки від дійсності. У первісних релігійних віруваннях втілено фантастичне усвідомлення людьми їх залежності від сил природи. За верхнього палеоліту виникають перші форми релігійних вірувань: тотемізм, анімізм, фетишизм, магія. Тотемізм – це віра в те, що кожна родова група має свого спільного предка ( тотема), яким є тварина чи рослина. Анімізм – віра в існування у людини та в оточуючих її предметах – душі. Фетишизм – поклоніння неживим предметам, які наділялися надприродною силою і могли допомагати тим, хто їм поклонявся. Магія – віра в надприродні здібності людини впливати на людей і природні явища.

Духовній культурі ранньородової общини було властиве тісне переплетення раціональних і релігійних уявлень. Так, наприклад, лікуючи рану, первісна людина вдавалася і до корисних трав і до магії, протинаючи списом зображення тварини, вона одночасно практикувалася і в прийомах полювання або показувала їх молоді та магічно забезпечувала успіх справи. У цілому всі форми культури первісних людей тісно переплітались. Суспільна свідомість, як і суспільне буття, була ще нерозвинена і не диференціювалася в різні, виразно розмежовані сфери.

Злитість людини первісного суспільства з родом, колективом, її абсолютна залежність від них сформували її специфічне світосприймання. Суть його полягає в найповнішому ототожненні себе із родом, племенем, общиною. Так, етнографи, котрі вивчали реліктові спільноти, зазначали, наприклад, що на пропозицію розповісти про себе абориген розповідає про “своїх людей”, констатували, що сказати йому “в тебе немає рідних “, - означає образити його.

Згідно з таким світосприйманням формувалися обряди того періоду. Один із них – ініціація. Це своєрідний вид навчання юнаків і дівчат. Його призначення полягало у передачі комплексу трудових навичок і знань, про родові звичаї, легенди, вірування, ознайомлення з родовими таємницями, піснями, танцями. Ініціації закінчувалися для юнаків випробуванням на витривалість. Ті, хто проходив ініціацію, вважався дорослим, здатним до трудового життя.

Провідну роль в організації прадавнього суспільства у справі приборкання тваринного, зоологічного начала в поведінці людини відігравали різноманітні табу. Табу – система заборон на виконання певних дій – використання деяких предметів, вимовляння вголос деяких слів тощо. Звичай табу виник одночасно з тотемізмом і являв собою важливий механізм контролю та регулювання соціальних стосунків. Статево-вікове табу регулювало статеві зв’язки в колективі, харчове табу визначало характер їжі, призначеної вождю, воїну, жінці, дітям... Інші табу були пов’язані з недоторканістю житла, джерела вогню, з правами та обов’язками окремих категорій членів племені. У первісних народів, окрім вищезгаданих, діяло ще одне табу – табу на прогрес, розвиток, новації.

В епоху пізнього палеоліту з’являються зародки піктографії ( малюнкове письмо), виникає і розвивається мистецтво, пов’язане з трудовою діяльністю людини (зразки первісної графіки, скульптури, фольклору, музики, танцю). Від цієї епохи лишилися малюнки на стінах і стелях печер, у глибинах галерей і гротах. Це контурні зображення голів звірів на вапнякових плитах (печера Ла-Феррасі у Франції); людської руки обведеної фарбою. Згодом виникли зображення всіх тварин, на яких полювала людина ( мамонти, бізони, бики, зубри, дикі коні, корови, лані, гіллясті олені, ведмеді). В добу мезоліту в малюнках все частіше з’являється людина (мисливські і військові сцени, танці та релігійні церемонії). До пізнього палеоліту відносяться примітивні жіночі скульптури позбавлені конкретних індивідуальних рис, вони передають у гіпертрофованому вигляді специфічні жіночі ознаки, риси матері, що народжує нове життя, втілюючи в ній уявлення про єдність родового колективу.

Важливо підкреслити, що мистецтво не було відособленою частиною первісної культури, воно було універсальним засобом буття всіх її елементів, їхнього прямого впливу на людей. Звідси – особлива багатозначність і духовна напруженість творів цього мистецтва, їх здатність привертати увагу, програмувати емоції, викликаючи екстаз, ейфорію, транс.

Перехід від культури збиральництва і полювання до ранньої землеробської культури відбувся приблизно від 15 до 12 тис. років тому завдяки події першочергової важливості в історії людства – неолітичної революції. Це поняття, що стало загальноприйнятим, увів Гордон Чайлд. Хоч процес переходу і тривав протягом тисячоліть, порівняно з десятками тисячоліть попереднього існування “сапієнсної” людини, він справді був революційним стрибком.

Стосовно значних змін, властивих цьому періоду, був перехід від привласнювального до виробляючого господарства, різке зростання народонаселення, народження етносів та прамов.

Із точки зору економіки “неолітична революція” характеризується більше чи менше однозначним освоєнням землеробства, одомашненням тварин і появою дещо пізніше кераміки, шліфування камінних знарядь та інших поєднаних з ними культурних досягнень.

Там, де здобуло широкого розвитку виробляюче господарство, відбувалося освоєння нових, раніше незалюднених просторів. При цьому і землеробство, і тваринництво відкривало широкі можливості господарського освоєння раніше невикористовуваних ландшафтних зон.

Найдавніші центри землеробства виникли саме у місцях природного зростання дикого ячменю, пшениці й рису. Очевидно, давні збиральники і мисливці частіше влаштовували свої житла там, де зростали ці рослини. Вони щорічно збирали врожай і навчилися ретельно турбуватися про відновлення посівів, зростання і дозрівання диких злаків. Усвідомлення взаємозв’язку між посівом і урожаєм нарешті привело до того, що людина сама була змушена висаджувати насіння в землю. Це й дало поштовх розвитку аграрної культури.

Так непомітно збиральник і мисливець перетворилися у землероба, який культував рослини і збирав урожай. Також непомітно людина приручила тварин і взяла на себе догляд за ними.

Значення названих процесів і, в першу чергу, вирощування рослин не зводиться лише до отримання додаткових харчів. Землеробство прив’язувало людину до землі. Будучи протягом мільйона років кочівником і мандрівником, вона тепер улаштувалася на постійному місці, а це відкривало перед нею чимало можливостей.

Нам нині важко оцінити, наскільки багато переваг надало людині постійне проживання. Адже саме воно стабілізувало людське життя, забезпечило притулок для задоволення основних потреб; завдяки йому людина здобула змогу сформувати соціальний простір, де відбувається її життя: вона споруджує перші будови для тварин, помешкання, культові споруди, міські поселення (давнє місто Ієрихон). Постійне мешкання перетворювало пошук їжі в організований процес вирощування і зберігання продуктів харчування. Полегшився захист від несприятливих погодних умов, звірів і ворогів. Проблема регулювання народжуваності вже не була такою гострою оскільки матері могли піклуватися вже про кількох дітей.

Осідлий спосіб життя сприяв нагромадженню знань і досвіду. У кочових племенах лише зрідка досвід передавався від діда онуку. У народжуваній сільській общині це стало за правило. Атмосфера постійної домівки надавала підростаючим поколінням кращі умови для засвоєння досвіду і знань, загального розвитку, аніж кочовий спосіб життя.

Серйозні наслідки для культури мав також перехід від матріархату до патріархату. Це спричинило глибоку перебудову укладу життя, появу нових традицій, норм стереотипів, цінностей і ціннісних орієнтацій.

В результаті цих зрушень і перетворень в усій духовній культурі відбуваються радикальні зміни. Поряд с подальшим ускладненням релігії з’являється міфологія. Перш міфи являли собою ритуальні обряди з танцями, в яких розігрувались сцени з життя далеких тотемістичних предків даного племені чи роду. Опис і пояснення цих обрядів передавались з покоління в покоління, поступово відокремлюючись від самих обрядів і перетворюючись в оповідь про життя тотемістичних предків. Пізніше у змісті міфів починають відбиватись діяння героїв і божеств.

В епоху неоліту – поряд з релігійними уявленнями – люди вже володіли достатньо широкими знаннями про світ. Вони чудово орієнтувались на місцевості, де жили, добре знали оточуючий тваринний і рослинний світ. Вони орієнтувались по небу, виділяючи в ньому зірки і сузір’я. Астрономічні знання дозволяли їм складати перші календарі, вести відлік часу. Мали вони також медичні знання і уміння: знали цілющі властивості рослин, вміли лікувати рани, виправляти вивихи і лікувати переломи. Вони використовували піктографічне письмо, могли рахувати.

Глибокі зміни відбуваються і в мистецтві. Крім тварин в ньому зображується небо, земля, вогонь, сонце. В мистецтві виникає узагальненість і навіть схематизм, що свідчить про те, що людина набула здібність мислити більш абстрактними категоріями, відображати більш широкі і складні явища. Для цієї доби характерно і поширення дрібної пластики, художніх ремесел орнаменту, що поклало початок декоративному мистецтву.

Переважного значення набула у цю добу монументальна архітектура у її первісних формах. Мегалітичні споруди (мегаліт – великий камінь) тісно пов’язані з релігійно-культовими ідеями і уявленнями. Виділяють три види мегалітів: менгіри, дольмени, кромлехи. Менгіри – поодинокі кам’яні стовпи висотою від 1 до 20 м із рельєфом і без нього. Мабуть, вони були об’єктом поклоніння як символи родючості, вартові пасовищ і джерел чи позначали місце церемоній. Дольмени – поховальні споруди із двох або чотирьох стрімко поставлених стесаних каменів, перекритих горизонтальною камінною плитою. Кромлехи – найбільш значні споруди давнини. Вони є сукупністю кам’яних стовпів, розташованих концентричними колами. Кромлехи розташовані навколо кургану чи жертовного каменю. Це перші відомі нам культові споруди. Одночасно вони були найдревнішими обсерваторіями.


ЛІТЕРАТУРА

1. Боннар А. Греческая цивилизация. – М., 1992.

2. Бонгард-Левин Г.М. Древнеиндийская цивилизация. Философия, наука, религия. – М., 1980.

3. Дмитриева Н.А. Краткая история искусств. Віп.1,2. – М., 1988, 1991.

4. Древние цивилизации. – М., 1989.

5. Ильина Т.В. История искусств. Западноевропейское искусство. – М., 1983.

6. История Древнего Востока. – М., 1988.

7. История Древнего мира. Расцвет древних обществ. – М., 1989.

8. Історія світової культури. – К., 1993,

9. Історія світової та української культури. – К., 2000.

10. Історія світової культури. Культурні регіони. – К., 1997.



Назад

 Это интересно
 Реклама
 Поиск рефератов
 
 Афоризм
Eсли человек по-настоящему хочет жить, то медицина бессильна.
 Гороскоп
Гороскопы
 Счётчики
bigmir)net TOP 100