План ПЕРШІ ЕТАПИ ЗАРОДЖЕННЯ ПИСЕМНОСТІ УКРАЇНСЬКА МОВА В КИЇВСЬКІЙ РУСІ ПЕРШІ СЛОВНИКИ ВИКОРИСТАНА
ЛІТЕРАТУРА Говорити про мову протоукраїнських племен можна лише гіпотетично. Адже писемних пам’яток, які дійшли до нас, ще не достатньо для повноцінного дослідження мови. Тому будь-які хронологічні віхи виникнення і первісного розвитку української, як і взагалі будь-якої іншої мови, встановити неможливо. Безперечно лише, що українська мова є однією з найдавніших індо-європейських мов. Про це свідчить і наявність архаїчної лексики, і деякі фонетичні та морфологічні риси, які зберегла наша мова протягом віків. Давність української мови доводили ряд вітчизняних та зарубіжних учених: Павел Шафарик, Михайло Красуський, Олексій Шахматов, Агатангел Кримський та ін. Про давність української мови свідчать і реліктові фольклорні твори, особливо календарно-обрядові пісні.,Наприклад, український мовознавець Олександр Потебня стверджував, що веснянка “А ми просо сіяли” існувала в Україні вже у І тисячолітті до н.е. Невже вона співалась якоюсь іншою мовою? А колядки про сотворення світу птахами (тобто ще з дохристиянських часів) навряд чи перекладалися з якоїсь давнішої мови на українську, адже християни не мали в тому потреби. Багато наукових дискусій викликає також питання про існування писемності в українських землях. Археологічні знахідки засвідчують наявність писемних знаків на глиняному посуді, пряслицях, зброї тощо, ще за трипільської доби. Чи це було фонетичне, чи ієрогліфічне письмо — певної відповіді дослідження поки що не дали. Свою писемність мали племена трипільської, катакомбної культури бронзової доби, зарубинецької та черняхівської культур. Стародавні автори свідчать, що це було грецьке або руське письмо. Так іранський письменник Марваруді констатує, що у “хозар є також письмо, що походить від руського”, і що воно схоже на грецьке. Дослідженнями найдавніших систем письма в Україні займалися Микола Суслопаров, Валентин Даниленко та ін. Проте ще не встановлений зв’язок між трипільськими і скіфо-сарматськими та ранніми слов’янськими знаковими системами. Висловлюються припущення, що писемність на території України мала кілька
варіантів. Наприклад, Північне Причорномор’я користувалося абеткою, ідентичною
грецькій або римській (латиниці), а східні райони (особливо скіфо-сармати) мали
свою оригінальну писемність, відому в науці як сарматські знаки, що були схожі на
вірменські й грузинські письмена. Збереглося “Житіє Кирила”, написане, як вважають, його братом Мефодієм. З нього дізнаємося, що просвітницька місія Кирила полягала насамперед у проповіді християнства серед слов’ян. Це були часи, коли християнство вже відчувало теологічні суперечності між Римом і Констянтинополем. Діяльність місіонерів, які проповідували християнство латинською мовою, успіху не мала. Тоді Моравський князь Ростислав звернувся до Констянтинопольського патріарха з проханням надіслати проповідників, котрі б знали слов’янські мови. В цей час Кирило повернувся з хозарської місії, де намовив кагана охрестити всіх бажаючих. Такий успіх, а також знання слов’янських мов стали вирішальними при виборі кандидатури Кирила для проповіді християнства серед слов’ян, а також перекладу для них богослужебних книжок. Після кількох походів Аскольда на греків у Київській Русі було вже чимало християн. Тому й не дивно, що Кирило знайшов і християнські книги, написані по-руськи. Якою ж абеткою вони писалися? Якщо поглянути навіть на сучасну українську абетку, то очевидно, що більшість її літер схожі на грецькі, але є кілька цілком слов’янських. Може, це їх додав Кирило до грецької абетки? Але ж у “Житії” повідомляється про створення ним абсолютно нового алфавіту. Слід зауважити, що поряд з кирилицею і одночасно з нею існувала інша абетка, яка відома під назвою глаголиці і мала незвичайний характер завитків. Їй вчені не знаходять аналогів. Це дало підставу для тверджень, що глаголиця є штучним витвором однієї людини, на відміну від кирилиці, яка має природний органічний характер і давніші прототипи. Отже, дослідники (Іван
Огієнко, Михайло Брайчевський, Олександр Мельничук та інші) вважають, що Кирило
створив саме глаголицю — штучний алфавіт, який проіснував недовго, бо не знайшов
загального визнання через свою ускладненість. Назва ж “кирилиця” закріпилась за
нашою та деякими іншими слов’янськими абетками (напр. болгарською) ще з давніх
часів через плутанину, або просто для уславлення видатного місіонера. Чим же відрізнялася ця абетка від пізнішого варіанту кирилиці? Вона простіша — мас 27 літер, серед яких 23 грецьких і 4 слов’янські (Б, Ж, Ш, Щ). Моравська ж кирилиця у своєму ранньому варіанті мала 38 літер, а в пізнішому — 43. Частина цих букв просто дублювала вже наявні, тому в пізніших руських книгах такі знаки як (юси, глухі голосні, омега) та інші поступово зникали як зайві. Звичайно, багато незручностей для дослідників старої української мови створило саме запровадження церковнослов’янської мови як літературної. Це не була природна мова, якою розмовляв народ. Проте становище не таке вже безнадійне, як це здається на перший погляд. Орфографія, а часом і лексика стародавніх книжок може ще подарувати сумлінним дослідникам стільки цікавих відхилень від норм церковно-слов’янської мови! І саме такі помилки літописців чи писарів можуть бути безцінними перлинами, витягнутими на поверхню з українського мовного моря, з того середовища, в якому жив, до якого належав автор цих помилок. 2. УКРАЇНСЬКА МОВА В КИЇВСЬКІЙ РУСІ Історія кожної мови вивчається в нерозривному зв’язку
з історією народу, який є носієм цієї мови, її творцем. Отже, і періодизація
української літературної мови тісно пов’язана з історією українського народу. Нині потребує перегляду і така ортодоксальна формула, як єдина “давньоруська” мова, спільна для “трьох братніх народів”. Ця ідеологічна догма нав’язувалася всім, без винятку, науковим інститутам саме за радянської доби і мала слугувати імперським інтересам СРСР. Наукові факти, досліджені неупередженими вченими ще на початку цієї доби, ігнорувалися або проголошувалися шкідливими. Так, академіки Олексій Шахматов та Агатангел Кримський писали: “Спільноруська прамова
розпалася на окремі наріччя ще за доби передісторичної, наприкінці VІІІ чи на
початку ІХ віку” 1. У
своїй праці “Українська мова, звідкіля вона взялася і як розвивалася” (1922) 1
Агатангел Кримський дослідив українські мовні риси Х — ХІ ст. (Ізборник
Святослава, 1073 p.), простежив розвиток південноруської мови XIV ст., яка вже
була близькою до сучасної української мови, а також мову літературних творів ХV —
ХІХ ст. в її розвитку. Вчений також вказав на необхідність об’єднання обох
літературних мов (наддніпрянської та наддністрянської) на основі української мови
центральної України. Агатангел Кримський стверджує: “...порівняльно-історичні міркування показують, що оце -МО далеко старіше’ навіть від доби Київської держави”. У своїй праці “Українська мова, звідкіля вона взялася і як розвивалася” він робить висновок: “Мова Наддніпрянщини і Червоної Руси часів Володимира Святого та Ярослава Мудрого має здебільшого вже всі сучасні малоруські особливості”1. Про сучасну російську мову він писав: “Північ витворила свої власні язикові риси, чужі для Півдня”2. 3. ПЕРШІ СЛОВНИКИ Для вивчення історії мови велике значення має
лексикографія — галузь мовознавства, яка займається укладанням словників та
вивченням їхньої історії. Перші лексикографічні спроби були вже за часів Київської
Русі. Так, “Повість врем’яних літ” мас кілька місць, які можна назвати тлумаченням
імен: пояснення імені Феодосій, назви міста Переяслав. У Збірнику Святослава є
цілий розділ, де подано пояснення незрозумілих слів з Євангелія та інших книг. .На
сторінках церковних книг трапляється чимало так званих “проізвольників” — записів,
зроблених тими, хто, читаючи, сам вписував на полях пояснення слів, незрозумілих
іншим читачам. Все це свідчить про те, що потреба у словниках існувала ще за часів
Київської Русі. УКРАЇНСЬКА МОВА ХІІІ — ХVІ СТ. Ослаблені південноруські та західноруські землі в XIV ст. потрапляють у нову залежність: Київщина, Чернігово-Сіверщина, Переяславщина (Полтавщина), Поділля, Волинь аж до ХVІ ст. перебувають під владою Великого Литовського князівства; Галичина з 1387 p.— під Польщею, Закарпаття — з XIV ст. входить до складу Угорщини, а Буковина — до Молдавського князівства. Рівень культури держави-завойовниці був нижчим, ніж на завойованих нею землях. Тому, незважаючи на велику військову могутність, Литовське князівство не змогло обійтися без руської мови, яку було визнано за державну. Про це свідчать пам’ятки ділового письменства, грамоти XIV — ХVІ ст., “Судебник” Казимира Ягайла 1468 p., “Литовський статут” 1566, 1588 pp. Ось що написано в “Литовському статуті”
про мову: Полска квитнет лациною, Світські і релігійні книги в Литовській державі писалися також руською мовою: “Литовський літопис”, “Люцидарій”, “Четья-Мінея”. Люблінська унія 1569 p. проголосила утворення однієї федеративної держави (польсько-литовської) — Речі Посполитої. У цей період у мові українських грамот з’являється чимало полонізмів і запозичених через посередництво польської мови германізмів: маршалок, канцлер, чинш, голдаваньє (у знач. “присяга”) тощо, а також латинізмів: маистат, привильє тощо. Однак кількість лексичних запозичень була незначною. Основа термінологічної лексики складалась із слів давньоруських, успадкованих від ділового письменства Київської Русі. Вплив польської мови на морфологію та фонетику був також незначним, оскільки існувало паралельне вживання як польських, так і українських форм: король — круль, волость — влость, добровольне — добровульне та ін. Найбільш стійким залишився синтаксис, він зберігав порядок слів живої української народної мови та пам’яток Київської Русі. Отже, польська мова, яка з XIV — ХV ст.
користувалася латиницею, а мова діловодства була виключно латинською, не могла
значно вплинути на мову українських пам’яток, як це може здаватися на перший
погляд. Оскільки старослов’янська мова уже в ІХ ст. не зазнавала змін, фактично
була мертвою мовою і застосовувалася тільки в релігійній літературі, вона дедалі
більше ставала незрозумілою народові. Тому з’являються словники, які подають
переклад з старослов’янської на українську народну мову. Так у ХVІ ст. був
написаний “Лексись с толкованісмь словенскихъ словъ просто” невідомого автора, в
якому пояснено 776 слів, 121 слово — без пояснення. Це була вже лексикографічна
спроба української мови. Ось приклади перекладів: абиє — заразъ, бращася —
боролися, возискаю — шукаю, благодару —дякую, лщерь— дочка, заемлю — позичаю,
усп^>ю,— устигну тощо. Протестантські рухи ХVІ ст. сприяли тому, що до писемної мови все більше залучалися слова з простонародної української мови. Взагалі епохи Ренесансу та Бароко в Україні внесли живомовний струмінь у літературну мову. Загальнонародна розмовна лексика проникла і в книжно-церковну, і в актову, і в художню мову українського письменства. Іван Франко вважав,
що ця епоха була “порою, в котрій у нас народилася і почала гарно розвиватися
перша всеукраїнська, дійсно національна література”, коли писали “мовою,
зрозумілою по всіх усюдах Русі-України”. У другій половині ХVІ ст. в Острозі утворився значний культурний осередок, який очолив князь Костянтин Острозький. Тут видаються книжки й формується книжна українська мова, яку розвивали письменники ХVІІ ст. Але не всі освічені люди цього часу розуміли необхідність вживання народної мови як літературної. Хитання у виборі мови для писання творів — характерне для ХV — ХVІ ст. явище. Так гетьман Ходкевич у 1568 р. писав у передмові до “Учительного євангелія”, що він хотів перекласти цю книгу зрозумілою для народу мовою, але “мудрі люди” застерегли його, вказавши, що при перекладі “здавных пословиць на новые, помилка чиниться немалая”. Ось як про це писав Павло Житецький: “Мова ця звучала неоднаково в різних краях Литовської держави; це була то українська, то білоруська мова, а то й інша і собі поділялась на багато окремих говірок. Тим то й можна уявити собі, на які труднощі натрапив би письменник, якби він наважився говорити чистою народною мовою, заздалегідь не вивчивши народні наріччя, що в ХVІ віці неможливо було не тільки у нас, а й у Європі”1. Отже, різноманітність українських говірок стримувала письменників у застосуванні народної мови як літературної. Тому вони й намагалися знайти ту книжну мову, яка була б зрозумілою для всіх. Проте часто їхній вибір зупинявся на латинській, польській, або, в кращому випадку, слов’янській. ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА: Кадомцева Л., Білодід О. Мова, екологія, етнодидактика // Мова і духовність нації: Тези доповідей регіональної наукової конференції. — Львів, 1989. — С. 4. Мовчан П. Мова —
явище космічне // Літ. Україна. — 1989. — № 43—48. |