Реферати українською

Інвалідність та її види - Різне -

Інвалідність та її види - Різне - Скачать бесплатно

Інваліди з фізичними ушкодженнями, хронічні хворі та старі люди, які мають обмежені можливості щодо роботи і нормального способу життя, складають постійно зростаючу групу суспільства. Збільшення кількісного складу цієї групи є результатом цілої низки явищ та факторів: минулої афганської війни, в якій приймали участь громадяни України; чорнобильської аварії, яка має довгострокові негативні наслідки; розвитку техніки, який призводить до збільшення кількості тяжких дорожньо-транспортних подій та випадків професійного травматизму тощо. Частка зазначеної групи населення, яке є насправді маломобільним щодо способу існування, складає в Україні вже близько 40%. Значна кількість цих людей потребує особливих, дещо специфічних умов проживання та обслуговування, які дозволяли б їм почуватися та дійсно бути повноцінними членами суспільства, робити посильний внесок у національний прибуток та хоча б частково матеріально забезпечувати себе.

Реальне існування інвалідів та інших маломобільних верств у існуючому середовищі має протилежний ефект. Більшість з них проживає в будинках масової забудови та часто є повністю відірвана від суспільної діяльності, при цьому вони не мають можливості вести більш-менш активний спосіб життя, оскільки не отримують майже ніякої соціальної та медичної допомоги. Причин цьому безліч: від неможливості чи складності організації такої допомоги через локалізацію житла до відсутності в даному регіоні відповідних структур. Всередині свого непристосованого до специфічних потреб житла ці люди також почуваються безпорадними та залишеними наодинці зі своїми проблемами. Щодо відповідних державних закладів - так званих будинків-інтернатів, то існуюча система застаріла морально та фізично. З одного боку, збільшується потреба в таких закладах, здебільшого, внаслідок поганих умов проживання та обслуговування в масовій забудові. З іншого боку, ці заклади не відповідають своєму призначенню: замість бути засобом реабілітації та подовження плідного життя вони перетворилися в місця вбогого, ізольованого від зовнішнього світу доживання. Таким чином, проблема створення адекватного середовища для маломобільних груп населення є вельми актуальною та складною, її вирішення передбачає повне переосмислення стереотипів, що склалися, воно охоплює всі рівні оточення як просторової системи.

Інваліди утворюють замкнену соціальну групу, яка, внаслідок різноманітності своїх проблем, поділяється на багато малих угруповань, що потребують опіки та обліку з боку владних структур, багатьох відомств, спілок, організацій тощо. У багатьох країнах світу цей стан є юридична урегульований і відповідно розподілено компетенції.

Найбільш життєво необхідними і важливими потребами та прагненнями для інвалідів є максимальне збереження активності, віри в свої сили, а також відчуття захищеності та особистої свободи. З цією метою інваліди в усьому світі утворюють громадські організації, які мають захищати їх інтереси та доносити до відповідних структур наступні принципи:

• Інваліди та люди похилого віку повинні мати можливість жити в тому ж середовищі, в таких самих умовах щодо житла, праці, відпочинку тощо, як і всі решта.

• Необхідно створити такі технічні, фінансові, психологічні, просторові та інші умови, які забезпечували б інвалідам та людям похилого віку можливість проживання у масовому житлі серед звичайних людей.

• Інвалідам та людям похилого віку необхідно забезпечити можливість щодо вибору локалізації житла та міста роботи відповідно до їх потреб і побажань.

• Інвалідів та людей похилого віку слід забезпечити всіма необхідними спеціальними засобами та устроями відповідно до конкретних особистих потреб, які дозволять їм використовувати свої можливості щодо суспільна корисної праці та отримувати відповідний прибуток.

• Маломобільним групам населення необхідно забезпечити умови щодо їх повної інтеграції у суспільному житті з рештою громадян. Для цього мають бути усунені не тільки просторові та фізичні, але і психологічні перешкоди з обох боків. При цьому досягнення цієї мети є важливим як для інвалідів та людей похилого віку, так і для суспільства в цілому.

Проведення в життя зазначених принципів передбачає як одну з головних умов урахування вимог маломобільних груп населення при формуванні чи адаптації оточуючого просторового середовища, якщо держава має на меті створення такого середовища як гуманістичного. Ця книга присвячена архітектурно-технічному аспекту формування середовища для інвалідів.

Значні структурні зміни, що відбуваються у сучасному суспільстві, потребують створення нових, різноманітних соціальних форм. Насамперед це зміна відношення до маломобільних груп суспільства. Шлях до подолання розриву між ними та рештою населення - реабілітація. Це поняття часто використовується як синонім суспільної опіки, професійної перекваліфікації, медичного лікування тощо. Насправді реабілітація - активний соціально-культурний процес, що обумовлює взаємодію двох сторін - суспільства та маломобільних груп. Двигуном реабілітації є переконання, що великі групи людей, які, як правило, мають мінімум можливостей щодо користування сучасними соціальними і культурними цінностями, при цьому усвідомлюють себе членами суспільства. Таким чином починається процес інтеграції, який потребує глибоких змін схем мислення і нормативних настанов.

В суспільних стереотипах, що існують в побуті і відповідно до яких формується соціальне середовище, домінує образ "занормалізованої" людини з певними фізичними і психічними особливостями. Критерії, що стосуються "стандартної" особистості, охоплюють все оточення: форми суспільного життя, характер спілкування, будівельні норми, меблі та обладнання тощо. В той же час від так званого стандарту відрізняється велика група людей - діти, люди похилого віку, інваліди, що мають значні відхилення від норми. Всі вони в тій чи іншій мірі не укладаються в загальноприйняту соціальну схему. Якщо в наш час відбувається усвідомлення необхідності включення зазначеної категорії громадян в існуючий суспільний порядок, вивчення їх вимог щодо однакових життєвих шансів, і не тільки в правовому відношенні, то реалізація цих завдань повинна здійснюватись в двох напрямках. По-перше, кожний інвалід, з урахуванням всіх можливих засобів та заходів, повинен мати умови, які б дозволили йому знайти своє місце в суспільстві. По-друге, мають відбутись зміни в нормуванні оточення, що враховували б вимоги і потреби груп, які підлягають процесу інтеграції.

Один з найважливіших аспектів організації середовища життєдіяльності інвалідів - це просторове формування співіснування. Інвалідність та мала мобільність полягають, насамперед, в порушенні міжособових відносин, яке заважає індивідуальній інтеграції або робить її неможливою.

Щоб скоротити відстань між інвалідом та оточенням, необхідна значна різноманітність видів цього оточення та його відповідна адаптація. Таким чином, головною метою реабілітації є відновлення порушених відносин між інвалідом та суспільством. Це має стати альтернативою щодо діючих в наш час норм. Такий підхід призводить до визнання необхідності створення нових форм житлового середовища та інтегрованого помешкання [1].

В багатьох країнах вважається, що за умов запровадження висококваліфікованого лікування та реабілітації інвалід може повернутися в суспільство і бути повністю інтегрованим в усіх сферах суспільного життя. Ідея реабілітації як загальна соціальна мета набуває поширення і в Україні. При цьому необхідна координація і взаємодія всіх організацій, причетних до цієї проблеми.

Оскільки в архітектурному аспекті реабілітація - це створення відповідних умов проживання та обслуговування, то необхідно попереднє дослідження особливостей потенційного споживача. Мають бути встановлені об'єктивні межі інвалідності та ступінь існуючої мобільності, а також визначений відповідний технологічний простір [2]. Для того, щоб сформулювати архітектурно-планувальні, конструктивні і технологічні вимоги, яким мають відповідати будівлі та споруди, доступні для Інвалідів, цю категорію людей необхідно поділити на групи за ознаками особливостей фізичного ушкодження. Можна виділити три основні групи, потреби та вимоги яких суттєво впливають на формування просторового середовища:

• особи з ушкодженням опорно-рухового апарату;

• особи з дефектами зору, повністю або частково сліпі;

• особи з дефектами слуху.

Решта інвалідів потребує менш суттєвих архітектурно-технічних заходів і може вільно користуватися будівлями та спорудами, доступними для зазначених категорій.

Встановлення технологічного простору полягає у визначенні меж руху, а також існуючих можливостей загальної рухомості на підставі постійних обстежень інваліда в процесі лікування та реабілітації. Внаслідок цього визначаються працездатність, характер і обсяг можливої роботи, необхідні допоміжні засоби, прилади, обладнання. Опис технологічного простору (ТП) охоплює наступні основні аспекти [3]:

1. ТП складається з вертикальної і горизонтальної проекцій рухів. Ці проекції окреслюють максимальне коло рухів інваліда.

2. ТП являє собою сумарний простір вертикальних і горизонтальних проекцій рухів ушкодженої кінцівки або тулуба інваліда.

3. Оптимальні і максимальні висоти і глибини робочої зони визначаються проекціями рухів і технологічним простором.

4. Вимоги до робочого місця інваліда - це сума проекцій рухів, пов'язаних із інвалідністю, а також ширина, висота і глибина робочої зони, необхідність організації додаткового місця для ортопедичних апаратів, охоронних пристроїв тощо.

5. Під вільним комунікаційним простором розуміється такий простір, в якому інвалід може безпечно змінювати положення, місце. Він зменшується за рахунок раціонального складування матеріалів, різноманітних спеціальних пристроїв тощо. В житлі це відбувається, наприклад за рахунок використання вбудованих меблів. До комунікаційного простору відносяться також шляхи проїзду інвалідного візку та простір для руху персоналу.

Межі рухів верхніх кінцівок в вертикальній площині в позиції "стоячи" (вид збоку), нахил тулубу збільшує межі рухів. Межі рухів людини в позиції "сидячи"

Межі рухів людини в позиції "стоячи", "сидячи" в горизонтальній площині. Зміни меж рухів в вертикальній площині у людини в позиціях "стоячи", "сидячи", а також зміни внаслідок нахилу вбік.

У ТП інваліда, який користується візком, не повинні знаходитись предмети, що заважають чи створюють небезпеку його рухові.

Особи з дефектами зору, повністю або частково сліпі при взаємодії з оточенням користуються переважно почуттями дотику та слуху. Навіть у знайомому оточенні ТП таких людей обмежений невідомими елементами, перешкодами та віддаленими предметами. З часом сліпі люди здобувають навички щодо пересування у знайомому оточенні за допомогою всіх наявних (крім зору) почуттів, які при цьому розвиваються і вдосконалюються. Для полегшення орієнтації для таких людей необхідне застосування акустичних та дотиково-візуальних допоміжних засобів. Наприклад, на перехрестях вулиць, обладнаних світлофорами, рух має регулюватись не тільки світлом, але й дзвоником для звертання уваги до зміни світла. Конструкція кнопок поверхів у ліфтах має передбачати можливість користування ними на дотик (шляхом рельєфного позначення номеру поверху).

Особи з дефектами слуху, навпаки, перебувають у повній звуковій ізоляції та можуть концентрувати свою увагу тільки на тому, що розпізнається за допомогою зору. Шум оточення не відвертає їх уваги, що може зарадити при мануальній та розумовій праці. Люди з вадами слуху потребують оптичної допомоги. Маючи, як правило, загострений зір, вони добре сприймають і розуміють виразні написи та світлові сигнали.

Підхід до проектування середовища з позицій максимального урахування видів та ступеню обмеження мобільності, а також специфічних особливостей технологічного простору має забезпечити інвалідам доступність всіх об'єктів міської інфраструктури та можливість їх повсякденного використання. У відповідно облаштованому середовищі ця багаточисельна група людей зможе почуватися більш рівноправною, а це, в свою чергу, сприятиме її суспільній інтеграції.

Інвалідів з ушкодженням опорно-рухового апарату можна розподілити (в залежності від допоміжних засобів, які вони мусять застосовувати при пересуванні) на три групи.

1. Особи, які мають невеликі фізичні ушкодження та відповідно не мають обмежень чи мають незначні обмеження щодо можливостей самостійного пересування. Такі люди не потребують допоміжних засобів.

2. Особи, які мають такі фізичні ушкодження, що обумовлюють необхідність застосування милиць, опірних тростин, стояків чи рухомих опір.

3. Неспроможні до ходіння особи, які мусять користуватись для пересування інвалідними візками. При цьому візки можуть бути самохідними - з двигуном чи без нього - або такі, що пересуваються особою-помічником.

Найпростіший засіб допомоги при ходінні - опірна палиця. Ходіння при спиранні на палицю однією рукою потребує простору шириною 70 см. Спирання на дві палиці двома руками потребує ширини 90 см. При більш значному обмеженні при пересуванні використовуються палиці з підлокітниками, милиці, стояки та рухомі опори (чотири стояки на маленьких колесах, об'єднані опірним пристроєм для рук чи тулуба). Останній допоміжний засіб потребує площі 120x120 см при оберті на 90 градусів та 120x165 см - при оберті на 180 градусів.

Слід зазначити, що всі допоміжні засоби для ходіння мають бути легкими, щоб інвалід міг носити їх, стійкими, щоб на них було безпечно спиратись, та оснащеними великими гумовими насадками, які полегшать пересування по слизькому покриттю та по поверхні з нахилом до 75%.

Найбільших площі та простору потребує пересування на інвалідному візку, тому при проектуванні та будівництві штучного середовища, як зовнішнього, так і внутрішнього, визначальними є вимоги та потреби саме інвалідів на візках. З урахуванням різних індивідуальних потреб користувачів інвалідних візків існують різні типи таких засобів пересування. При проектуванні середовища життєдіяльності (як будівель та споруд, так і зовнішніх просторів) велике значення мають параметри необхідного простору для інвалідного візка та можливість маневрування.

Використана література:

Реабілітація інвалідів. – К., 1999.

Проблеми інвалідів в Україні. – К., 1994.