Реферати українською
Економічне районування та територіальна структура н-г України - Розміщення продуктивних сил -



Зміст

1. Сутність економічного району та об'єктивний харак­тер його формування.

2. Основні районоутворюючі фактори.

3. Принципи і критерії виділення великих економічних ра­йонів.

4. Ієрархія економічних районів, їх основні типи.

5. Мережа економічних районів України.

6. Фактичне значення економічного районування.


1. СУТНІСТЬ ЕКОНОМІЧНОГО РАЙОНУ

ТА ОБ'ЄКТИВНИЙ ХАРАКТЕР ЙОГО ФОРМУВАННЯ

Основою формування економічних районів є тери­торіальний поділ праці, що зумовлює виробничу спеці­алізацію окремих територій і розвиток міжрайонної коо­перації. Об'єктивними умовами виділення і розвитку економічних районів виступають наявні природні ресур­си, особливості економіко-географічного положення те­риторії, чисельність населення, виробничий потенціал, рівень господарського освоєння території. Сам процес економічного районування являє собою доцільний, на­уково обгрунтований поділ країни на економічні райони.

Деякі вчені західних країн при визначенні сутності економічних районів віддають перевагу природному фактору — однорідності природи. Інші вчені вважають, що природний фактор — дуже важливий для форму­вання економічних районів, але він не є вирішальним. Однорідні за природними умовами райони можуть спів­падати і не співпадати з економічними районами.

В реальній дійсності формування економічних ра­йонів пов'язано із способом виробництва, рівнем роз­витку і особливостями розміщення продуктивних сил. У докапіталістичних формаціях, коли територіальний поділ праці ще не набув свого розвитку, не було і об'єк­тивних умов для формування економічних районів. Виникнення і формування їх відбулося в умовах розвинутого товар­ного виробництва і подальшого розвитку суспільного територі­ального поділу праці.

Значного розвитку набула теорія і методологія економічного районування у постсоціалістичних країнах, насамперед в працях учених колишнього Радянського Союзу, що було зумовлено роз­витком планової господарської системи.

Основний вклад у розробку наукових основ економічного ра­йонування внесли такі радянські економіко-географи і економіс­ти, як М. М. Баранський, М. М. Колосовський, П. М. Алампієв, Я. Г. Фейгін, Л. Я. Зіман та ін.

У розробці проблеми економічного районування колишнього Радянського Союзу особлива увага приділялась визначенню сут­ності поняття економічного району. Серед цілого ряду визначень найбільш вдалим є трактування П. М. Алампієва.

За визначенням П. М. Алампієва, економічний район — це географічно цілісна територіальна частина народного господар­ства країни, яка має свою виробничу спеціалізацію, міцні внутріш­ні економічні зв'язки і нерозривно зв'язана з іншими частинами суспільним територіальним поділом праці. Є й інші визначення поняття економічного району. Спільними для них є такі ознаки: територіальна цілісність, спеціалізоване господарство, його комп­лексність, тісні внутрірайонні і міжрайонні економічні зв'язки, особливість економіко-географічного положення.

Із сказаного вище можна зробити таке узагальнення: великі економічні райони — це територіальні спеціалізовані частини на­родного господарства країни, взаємопов'язані між собою постій­ним обміном виробленої в них продукції та іншими економічни­ми відносинами. Економічний район — це форма територіальної організації народного господарства, що утворюється на основі суспільного територіального поділу праці, виникнення і форму­вання районних територіальних виробничих комплексів.

Поглиблення територіального поділу праці, ускладнення те­риторіальної структури народного господарства та посилення аг­ропромислової інтеграції вимагають подальшої розробки теорії економічного районування. В післявоєнні роки значний вклад у вирішення цієї проблеми зробив М. М. Колосовський, який по­глибив наукові основи економічного районування розкриттям сут­ності територіально-виробничих комплексів (ТВК) як основи еко­номічного району; через пізнання енерговиробничих циклів (ЕВЦ), що являють собою тісно пов'язані виробничо-технологічні про­цеси від переробки сировини до випуску кінцевої продукції.

Концепція М. М. Колосовського, хоча і надала імпульсу по­дальшій розробці теорії і методології економічного районування, мала і ряд суттєвих недоліків.

Основним недоліком вказаної концепції, на думку таких вче­них, як П. М. Алампієв, Я. Г. Фейгін, Л. Я. Зіман, А. Є. Пробст, було поняття районного ТВК як виробничого комбінату. Його було звинувачено в технолого-виробничому ухилі, оскільки він не визна­вав охоплення районним комплексом всієї сфери виробництва.

В результаті глибоких наукових розробок і дискусій визначи­лись загальноприйнятні наукові основи економічного районування. Виходячи з позицій діалектичного підходу до розвитку і розміщення продуктивних сил і об'єктивності процесів формування економічних районів, науково визначені районоутворюючі фак­тори, принципи і критерії виділення економічних районів та їх основні типи.

2. ОСНОВНІ РАЙОНОУТВОРЮЮЧІ ФАКТОРИ

На формування економічних районів впливають різні факто­ри: природні, економічні та історичні. Основними серед них є економічні.

Головним районоутворюючим фактором у кожній країні є су­спільний територіальний поділ праці, який є результатом просто­рового прояву дії загального економічного закону суспільного поділу праці.

Територіальний поділ праці проявляється у господарській спе­ціалізації окремих частин території країни на різних видах вироб­ничої діяльності відповідно до їх природних умов і наявних тру­дових та інших ресурсів. Його розвиток відкриває шлях до мак­симального, найбільш ефективного використання сприятливих для виробництва умов кожної території, вигідного географічного положення, значних запасів мінеральних (особливо паливних і енер­гетичних) ресурсів, комбінування виробництв, що їх використо­вують, а також використання навичок та виробничого досвіду на­селення, які здобуті ним протягом певного історичного періоду.

Другим важливим районоутворюючим фактором, який є похід­ним від територіального поділу праці, є територіальні виробничі комплекси (ТВК). Територіальний поділ праці веде до формуван­ня галузей спеціалізації окремих територій, які, в свою чергу, обумовлюють склад галузей, що їх обслуговують і доповнюють. Це приводить до виникнення ТВК.

Як складові частини до ТВК входять елементарні техніко-економічні комплекси (первинні ланки енерговиробничих циклів). В основі цих комплексів знаходяться стійкі сполучення взаємопов'я­заних підприємств різних галузей, їх зв'язки визначені техноло­гією і економікою виробництва. Прикладом таких елементарних комплексів можуть бути молокозаводи, розташовані в сільській місцевості, та цукрові заводи з їх сировинними зонами і взаємо­пов'язаним з ними тваринництвом, яке використовує відходи цих виробництв. Елементарні комплекси є в різних галузях про­мисловості.

Сукупність однорідних або тісно зв'язаних між собою різних елементарних техніко-економічних комплексів, розташованих на компактній території, утворює територіально-виробничий комп­лекс, який охоплює значну частину економічного району. В ме­жах одного великого економічного району може бути один або декілька тісно пов'язаних ТВК.

До основних районоутворюючих факторів належать також і найбільші міста країни — великі регіональні і індустріальні цен­три із зонами економічного тяжіння до них периферійних тери­торій. Кожне місто як економічний центр впливає на навколиш­ню тяжіючу до нього місцевість, а найбільше місто об'єднує своєю зоною районоформуючого впливу всі менші міста. Так забезпе­чується зв'язок ядра і периферії економічного району.

Зона районоформуючого впливу великого регіонального цент­ру охоплює цілу групу адміністративних областей. На Україні та­кими центрами є Харків, Донецьк, Дніпропетровськ, Одеса, Львів. Найбільшу зону районоформуючого впливу має м. Київ, який, крім потужного регіонального центру, є ще і столицею держави.

Важливе районоутворююче значення мають особливості еко-номіко-географічного положення території району. Вони знач­ною мірою впливають на формування спеціалізації його госпо­дарства. Так, наприклад, вихід Південного економічного району України до берегів Чорного моря обумовив значний розвиток у його народногосподарському комплексі морського транспорту, портово-промислових центрів, суднобудування і судноремонту, курортно-туристичного комплексу, риболовства і рибоперероб­ної промисловості.

На утворення економічного району великий вплив мають при­родні умови і ресурси. Природні умови взагалі, і особливо при­родні ресурси, — це основа розвитку і спеціалізації сільського господарства та промисловості району. Вони мають значний вплив на формування галузевої структури територіальних виробничих комплексів, на розвиток і розміщення енерго-, водо-, тру­домістких та інших виробництв, а також на галузеву спеціаліза­цію сільського господарства. Наявність великих родовищ і басей­нів паливно-енергетичних, рудних і нерудних ресурсів створює передумови для визначення спеціалізації економічних районів на тих чи інших галузях промисловості.

Районоутворююче значення мають також основні форми те­риторіальної організації виробництва — промислові центри, про­мислові вузли (зосереджені в одному місті чи розосереджені в близько розташованих містах і селищах міського типу), одногалузеві і багатогалузеві промислові райони, локальні, районні і обласні агропромислові комплекси, які разом з транспортним комплексом та інфраструктурою об'єднуються в народногоспо­дарський комплекс економічного району. Важливу роль у фор­муванні економічних районів відіграє транспорт. Наявність роз­винутої транспортної мережі на певній території впливає на темпи формування економічного району, забезпечує здійснення широких міжрайонних економічних зв'язків, посилює формуван­ня зон економічного тяжіння периферійних територій до їхнього економічного ядра. Значний вплив на формування економічних районів має національно-політичний устрій та адміністративно-територіальний поділ країни. В умовах перехідної економіки, ко­ли ще значна кількість промислових підприємств залишається власністю держави, а в сільському господарстві зберігаються ко­оперативні сільськогосподарські підприємства, адміністративні області залишаються ще як єдине господарське ціле із своїми ор­ганами управління господарством. У їх межах функціонують те­риторіальні виробничі комплекси, їхні основні складові частини або окремі ланки народногосподарського комплексу великого еко­номічного району.

Адміністративні центри низових районів і областей, як прави­ло, стають і важливими економічними центрами, створюють свої зони впливу на навколишню територію і цим також зв'язують її в єдине ціле.

3. ПРИНЦИПИ І КРИТЕРІЇ ВИДІЛЕННЯ ВЕЛИКИХ

ЕКОНОМІЧНИХ РАЙОНІВ

У науковій літературі обґрунтовується і використовується ряд критеріїв і принципів економічного районування. До основних з них належать такі:

загальний (інтегральний, міжгалузевий) економічний район має бути великою економічно цільною територією, на якій є значні природні ресурси, необхідні для визначення його господарсь­кої спеціалізації і забезпечення сучасного і перспективного розвитку;

розміри територій великих економічних районів повинні від­повідати вимогам скорочення перевезення масових вантажів в межах району до економічно доцільних відстаней, наближатися до їх одномасштабності, а величини економічних потенціалів ра­йонів повинні бути близькими між собою (Економічний потенціал району може визначатися чисельністю населення, розмірами ва­лового внутрішнього продукту, валової продукції промисловості і сільського господарства, вартістю основних виробничих фондів, показниками на душу населення, на тисячу чоловік та ін.)

економічний район повинен являти собою виробничо-еконо­мічну територіальну єдність, яка створюється розвиненими внут­рішніми виробничими зв'язками, і мати спеціалізацію господарс­тва у масштабі країни;

на території інтегрального економічного району повинен бути сформований достатньо потужний народногосподарський комп­лекс, основу якого становлять територіальні виробничі комплек­си з такою галузевою структурою:

• профілюючі галузі (галузі спеціалізації району в масштабах країни), які включають до свого складу кілька галузей промисло­вості і сільського господарства;

• галузі, які розвиваються як суміжні з галузями попередньої групи і забезпечують комбіновану переробку сировини, а також галузі, що обслуговують потреби галузей спеціалізації району (добування і збагачення сировини, виробництва напівфабрикатів, обладнання, ремонт обладнання, виробництво будівельних мате­ріалів тощо);

• галузі, які забезпечують потреби населення району промис­ловими і продовольчими товарами, необхідними матеріалами;

при виділенні економічного району повинно враховуватися економіко-географічне положення території і його вплив на спе­ціалізацію та особливості розміщення продуктивних сил;

врахування при виділенні економічного району принципу економічного тяжіння, тобто необхідності включення в його межі основної територіальної частини або і всієї зони, формуючого впливу його головного регіонального центру;

до складу великих економічних районів повинні повністю включатися території адміністративних областей, країв, автоном­них республік без порушення їх меж.

4. ІЄРАРХІЯ ЕКОНОМІЧНИХ РАЙОНІВ, ЇХ ОСНОВНІ ТИПИ

Наукова і практична необхідність диференційованого підходу до вивчення територіально-господарських відмінностей у межах країни обумовлює також потребу систематизації різних економіч­них районів.

Науково обгрунтованим є об'єктивне існування двох типів економічних районів — галузевих і загальних або багатогалузе­вих (інтегральних).

Галузеве (спеціальне) економічне районування потрібне для вивчення особливостей розміщення і проблем розвитку окремих галузей виробництва. Цей тип економічних районів виникає під впливом закономірності територіальної концентрації підприємств окремої галузі народного господарства і пов'язаних з ними об­слуговуючих виробництв, їх територіальна локалізація залежить в основному від наявності на певній території необхідних природ­них передумов (грунтово-кліматичних і сировинних ресурсів), крупного споживача продукції, сприятливих транспортних зв'яз­ків тощо.

Так, наприклад, у сільському господарстві виділяються райо­ни виробництва технічних і зернових культур, виноградарства і садівництва, а в промисловості — райони вугільної, металургій­ної, хімічної, легкої та інших галузей індустрії.

Галузеві економічні райони є складовою частиною загальних економічних районів. Галузеве районування посилює наукову об­грунтованість визначення території загальних економічних районів.

Загальне (інтегральне) економічне районування базується на регіональних народногосподарських комплексах, в основі яких знаходяться територіально-виробничі комплекси різного ступеня сформованості або їх складові частини.

За цим районуванням виділяється три підтипи інтегральних економічних районів: великі (макрорайони), середні (мезорайони) і малі (мікрорайони).

Великі (інтегральні) економічні райони — це поділ території країни на найбільші територіальні частини, які об'єднують кілька адміністративних областей, або адміністративні області з авто­номною республікою, або адміністративні краї з автономними областями. Головною метою визначення цих районів є виявлення і розмежування великих існуючих чи тих, які ще тільки формую­ться, територіально-виробничих комплексів для визначення на­прямів їх раціонального розвитку і більш ефективного використання їхнього ресурсного потенціалу. Ці райони використову­ються для довгострокового прогнозування розвитку і розміщення продуктивних сил, формування загальнодержавних баз промис­лового чи сільськогосподарського виробництва, які не можуть бути сформовані в межах тільки однієї адміністративної області.

У великих економічних районах, крім галузей спеціалізації в масштабі держави, повинні розвиватись і інші основні галузі ви­робництва з метою більш повного використання місцевих ресур­сів і зменшення обсягів девізної продукції з інших районів.

Виникнення і розвиток великих економічних районів може відбуватися в країнах з територією не менше 300—500 тис. км2. В країнах з меншою територією формуються тільки мезо- і мікро­райони, тобто райони другого і третього порядку (підтипи міжга­лузевих районів).

Середні (інтегральні) економічні райони, як правило, є підра­йонами великих економічних районів. Це територія однієї неве­ликої країни чи адміністративної області, краю, автономної рес­публіки, тобто це територіальні одиниці економічного району­вання. Об'єктивною основою цього районування виступає тери­торіальний поділ праці як в масштабах країни, так і в межах ве­ликих (інтегральних) економічних районів.

На території цих районів знаходяться ядра крупнорайонних ТВК або їх складові частини. У даному підтипі економічних ра­йонів основну районоутворюючу роль відіграють великі багато­функціональні міста, які разом з тим є і найбільшими промисло­вими і транспортними вузлами. Ці міста є тими ядрами районів, які пов'язують їх периферію в єдине ціле.

Середні економічні райони об'єднуються у великий економіч­ний район зоною районоформуючого впливу великих регіональ­них центрів з системою спеціалізації і кооперування їхніх під­приємств. З метою більш повного використання свого ресурсного потенціалу спеціалізація виробництва в цих районах здійснюєть­ся не тільки на основних галузях, а й на виробництві другорядної продукції, потрібної для кожного великого економічного району. Ці райони використовуються як для прогнозування рівня розвит­ку виробництва і невиробничої сфери та розробки державних програм галузевого розвитку, так і для управління господарською діяльністю.

Малі райони (мікрорайони) — це найнижчий ступінь інтег­ральних економічних районів. Вони органічно пов'язані з низо­вим адміністративно-господарським районуванням, їх територія відповідає території внутріобласних адміністративних районів.

Визначення меж цих районів залежить від об'єктивних і суб'єк­тивних факторів. Це пов'язано з тим, що економічна основа сусід­ніх районів даного підтипу часто буває однорідною (однотипною), особливо в спеціалізованих сільськогосподарських зонах, і тому їхні межі визначаються виробничими зв'язками підприємств міс­цевого значення з їх сировинними зонами, а також територіаль­ною організацією і управлінням всього господарства, яке здійс- нюється районними центрами. В цих районах основними галузями виробництва є рослинництво, тваринництво і місцева промисловість, переважно та, що переробляє сільськогосподарську сировину. Найбільш поширеними виробничими поєднаннями тут є локальні аграрно-промислові комплекси (завод, цех і сировинна зона). В межах цих районів можуть бути розташовані і підприєм­ства міжрайонного значення, які впливають на формування облас­них господарських комплексів і внутріобласних підрайонів.

Низові адміністративно-господарські райони в умовах плано­вої системи розвитку господарства і навіть в умовах перехідного до ринкової економіки періоду використовуються для поточного планування і оперативного управління розвитком виробництва. Ця функція в умовах поширення приватної власності на засоби виробництва буде змінюватися.


5. МЕРЕЖА ЕКОНОМІЧНИХ РАЙОНІВ УКРАЇНИ

Економічне районування України на державній організаційній основі, по суті, розпочалося з 1921 р. комісією Держплану Росії під керівництвом І. Г. Олександрова.

Перша спроба виділення економічних районів на Україні була невдалою. За проектом Держплану її територія була поділена на два великих райони: Південний гірничопромисловий і Південно-Західний — в основному сільськогосподарський. Однак Уряд України не прийняв такого поділу, внаслідок чого пізніше Держплан СРСР виділив Україну як єдиний економічний район.

У довоєнний період для внутріреспубліканського планування територію України поділили на частини на основі об'єднання у великі групи адміністративних округів. Але в зв'язку з нестабіль­ністю адміністративно-територіального поділу на той час таке районування було дуже короткочасним.

Тільки в післявоєнний період, коли в основному стабілізував­ся адміністративно-територіальний поділ і були визначені майже всі сучасні області України, а також завершилось об'єднання території України з її західними землями і Кримом, розпочалась на­уково більш обгрунтована розробка мережі економічних районів.

Початок її було зроблено в 1952 р. вченими під керівництвом академіка К.Г.Воблого. В основу виділених ними районів було покладено об'єднання адміністративних областей, які визначали­ся спільністю економіко-географічного положення, особливостя­ми формування господарства у минулому і сучасною його спеціа­лізацією. Вони виділили п'ять економічних районів (груп областей): Центральний (Київська, Чернігівська, Житомирська, Вінницька і Кам'янець-Подільська); Південно-Східний (Сталінська, Вороши-ловградська, Дніпропетровська і Запорізька); Північно-Східний (Харківська, Полтавська, Сумська); Південно-Західний (Одеська, Миколаївська, Херсонська, Кіровоградська, Ізмаїльська); Західний (Львівська, Дрогобицька, Станіславська, Тернопільська, Рівненсь­ка, Волинська, Чернівецька, Закарпатська),(У складі Київської області на той час ще була і територія майбутньої Черкаської об. Кримська область була ще у складі Російської Федерації; Ізмаїльська область об'єднал Одеською, а Дрогобицька — з Львівською).

Якщо врахувати виді­лення Подільського району, яке відбулося пізніше з областей Центрального (Вінницька, Кам'янець-Подільська) і Західного (Тер­нопільська) районів, і виділення Придніпровського району з об­ластей Південного — Східного району (Дніпропетровська і Запо­різька), то ця мережа довела свою життєздатність. Вона збіль­шена до семи районів, які тепер становлять основу мережі еко­номічних районів України.

В 1957 р. у зв'язку з переходом від галузевого до територіаль­ного планування розвитку народного господарства СРСР була за­тверджена нова мережа, яка складалася з економічних адмініст­ративних районів. За цією мережею на території України було виділено 11 економічних адміністративних районів.

У 1960 р. їх кількість була збільшена до 14. З метою укруп­нення економічних адміністративних районів А. Т. Діброва в 1958р. запропонував мережу з 6 основних економічних районів: Донбасу, Промислового Придніпров'я, Північно-Східного, Цент­рального, Західного, Причорно-морського.

У зв'язку з подрібненістю території України економічними районами та значним збільшенням управлінського апарату Держ-план України укрупнив у 1962 р. економічні адміністративні ра­йони і зменшив їх кількість з 14 до 7.

До мережі цих районів увійшли:

Донецький (Донецька і Луганська області);

Придніпровський (Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоград­ська області);

Харківський (Харківська, Полтавська, Сумська області);

Київський (Київська, Житомирська, Чернігівська, Черкаська області);

Подільський (Вінницька, Хмельницька, Тернопільська, Черні­вецька області);

Львівський (Львівська, Волинська, Рівненська, Івано-Франків­ська, Закарпатська області);

Чорноморський (Одеська, Миколаївська, Херсонська і Крим­ська області).

Ця мережа економічних районів більш об'єктивно відобража­ла реально існуючі економічні райони України. Винятком була тільки Чернівецька область, яка пізніше цілком обгрунтовано бу­ла віднесена до Карпатського економічного району. Ці райони до 1990 р. залишалися визнаними підрайонами генеральних еконо­мічних районів, виділених на Україні в 1963 p., коли процес укруп­нення економічних районів відбувався на всій території Радянсь­кого Союзу.

В результаті була затверджена мережа з 18 великих економіч­них районів і одного середнього (мезорайону) — Молдавської РСР. За цією мережею на Україні було виділено три макрорайони: Донецько-Придніпровський (у складі 8 областей); Південно-Захід­ний (у складі 13 областей) і Південний (у складі 4 областей).

Виділення великих економічних районів допомагало Держплану СРСР зосереджувати свою увагу на визначенні найважли­віших крупнорайонних загальнодержавних завдань при розробці (Планів перспективного розвитку і розміщення продуктивних сил, як у старих районах, так і особливо — в районах нового інтенсивного господарського освоєння на сході країни (утворення вели­ких баз паливної, металургійної, хімічної промисловості, а також баз виробництва сільськогосподарської продукції: зернових і тех­нічних культур, овочівництва, виноградарства, садівництва, ефіро­олійних культур, спеціалізованого тваринництва та ін.

Така мережа економічних районів існувала до 1990 р. Після розпаду СРСР, в умовах переходу України до ринкової економіки і самостійного економічного розвитку стара мережа великих еко­номічних районів втратила своє призначення. Вона не могла за­безпечити більш диференційованого підходу до розвитку і роз­міщення продуктивних сил з урахуванням особливостей і відмінностей природних, історичних, економічних умов регіонів, існуючих на території України.

В 90-х роках вченими України запропоновано кілька варіантів удосконалення мережі економічних районів. Однак їх основним недоліком було недостатнє наукове обгрунтування та неповне врахування реально існуючих економічних взаємозв'язків. У за­пропонованих варіантах мереж економічних районів економіч­ними районами України визнаються території, які раніше були названі об'єктивними підрайонами Донецько-Придніпровського і Південно-Західного макроекономічних районів в системі союзно­го поділу праці.

По суті адміністративні області виключаються із складу одно­го економічного району і включаються до складу іншого, нерідко необгрунтоване виділеного. Це стосується, зокрема, виділення Центрально-Українського району шляхом об'єднання Черкаської і Кіровоградської областей. Територія вказаних областей дійсно є центрально-географічною частиною України, але за системою взаємозв'язків, що склалися, вона не є економічним районом. Достатньо відзначити, що до 1954 р. Черкаська область перебу­вала у складі Київської області і досі має тісні виробничі і неви­робничі зв'язки з Києвом. Кіровоградська область не має спіль­ного економічного ядра з Черкаською областю; вона має тісні економічні зв'язки з Кривбасом і є складовою частиною терито­ріально-виробничого комплексу Дніпропетровської і Запорізь­кої областей.

Виходячи з наукових основ економічного районування, ви­кликає сумнів доцільність необгрунтованого виділення Полісько­го району у складі Волинської, Рівненської, Житомирської і Чер­нігівської областей. Необхідно враховувати ту обставину, що Полісся — це природна зона, а природний фактор хоч і має важ­ливе значення, не може бути основним районоутворюючим фак­тором в економічному районуванні. Крім того, Київська, Жито­мирська, Чернігівська і Черкаська області — це нерозривні скла­дові великого територіально-виробничого комплексу, що знахо­диться в зоні інтенсивного районоутворюючого впливу Києва, мають з ним тісні багатогалузеві зв'язки (виробничі, транспортні, інфраструктурні).

Враховуючи необхідність здійснення державної регіональної економічної політики, Кабінет Міністрів України у 1998 р. вніс на розгляд до Верховної Ради України проект Закону України «Про концепцію державної регіональної економічної політики», в якому пропонується мережа економічних районів України у та­кому складі:

Донецький (Донецька, Луганська області);

Придніпровський (Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоград­ська області);

Східний (Полтавська, Сумська, Харківська області);

Центральний (Київська, Черкаська області, м. Київ);

Поліський (Волинська, Житомирська, Рівненська, Чернігівсь­ка області);

Подільський (Вінницька, Тернопільська, Хмельницька області);

Причорноморський (Автономна Республіка Крим, Миколаїв­ська, Одеська, Херсонська області, м. Севастополь);

Карпатський (Закарпатська, Львівська, Івано-Франківська, Чер­нівецька області).

Запропонований проект нової мережі економічних районів в цілому відповідає науковим критеріям економічного районуван­ня, але разом з тим, на нашу думку, не позбавлений певних недоліків. Насамперед це стосується виділення Поліського району, про що йшлося вище. З точки зору географічного визначення, не­вдалою є назва Східного району. В усіх варіантах попередніх мереж і економічного районування він був названий Північно-Східним.

Подальший розвиток теорії і практики економічного районування в Україні дасть змогу вдосконалювати мережу економіч­них районів України.

6. ПРАКТИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ ЕКОНОМІЧНОГО РАЙОНУВАННЯ

Велике прикладне значення економічного районування полягає у тому, що воно є основою формування і реалізації державної регіональної економічної політики, а також використовується в практиці територіального управління господарством, при виборі доцільних варіантів розміщення нових виробничих об'єктів та вдосконаленні територіальної структури господарства, обгрунту­ванні перспектив розвитку територіально-виробничих комплек­сів. Економічне районування сприяє підвищенню ефективності використання ресурсного, виробничого і науково-технічного по­тенціалу регіонів і всієї країни.

В Україні здійснюється генеральне економічне районування території для цілей прогнозування, розробки і реалізації терито­ріальних комплексних програм і схем природокористування, проек­тів районного планування, схем розвитку і розміщення продуктив­них сил та розселення населення. Територіальні схеми розмі­щення і розвитку продуктивних сил певних районів являють со­бою прогнозні, науково обгрунтовані розробки прикладного харак­теру, які містять як ретроспективний аналіз розвитку усіх структурних складових господарського комплексу території, так І ви­значення напрямів перспективного розвитку. При цьому обґрун­товуються основні завдання і показники соціально-економічного розвитку регіонів та шляхи вирішення соціальних, економічних і екологічних проблем.

Таким чином, економічне районування є науковим методом територіальної організації народного господарства і водночас од­ним із засобів раціонального розміщення виробництва, вдоскона­лення його спеціалізації та піднесення соціально-економічного розвитку.


Література

1. Аломпиев П. М. Зкономическое районирование СССР. — М: Изд-во зкономической литературьі, 1963. — 96 с.

2. Закономерности й фактори развития зкономических районов СССР.— М.: Наука, 1965. —256с.

3. Заставний Ф. Д. Географія України. — Львів: Світ, 1994. — С. 349—380.

4. Колосовский Н. Н. Теория зкономического районирования. — М.ІМнсль, 1969.— 335с.

5. Паламарчук М. М., Паламарчук О. М. Економічна і соціальна географія України з основами теорії: Посібник. — К.: Знання, 1998. — С. 398^106.

6. РегионьІ Украйни: Поиск стратегии оптимального развития / Под ред. А. П. Роликова. — Харьков: Харьковский ун-т, 1994. — 304 с.



Назад

 Это интересно
 Реклама
 Поиск рефератов
 
 Афоризм
Люби ближнего. Но не попадайся.
 Гороскоп
Гороскопы
 Счётчики
bigmir)net TOP 100