Олекса Влизько (1908-1934)
Влизько Олекса Федорович народився 17 лютого 1908
року на станції Боровйонка Крестецького повіту Новгородської губернії, де його
батько служив дяком, псаломщиком. Там і почав навчання, а продовжив його на
батьківщині діда - в с. Сингаївка на Звенигородщині. У 13 років важко перехворів
на скарлатину і втратив слух. Ця травма компенсувалася вольовим розвитком пам'яті,
начитаністю: книжка стала для нього одним із основних джерел формування художньої
та соціальної свідомості. Він закінчив мовно-літературний факультет Київського
інституту народної освіти. 1928 року подорожував по Німеччині, згодом - по
нагір'ях Паміру. В літературу його ввів Борис Антоненко-Давидович, надрукувавши в
Київському журналі "Глобус" (1925, ч. 22) вірш "Серце на норд". З того часу вірші
Влизька починають систематично друкуватися у різних журналах і газетах УРСР.
Найчастіше - у футуристичному органі Михайла Семенка "Нова Генерація". Влизько
належав до літературної організації "Молодняк" і УСПП.
У першому номері органу
ВУСППу "Літературній газеті" були надруковані напутні рядки вірша О. Влизька
"Поетові". "Не лицемір, поете, серцем, і не роби із нього шарж, - замало глянути
крізь скельця, на бунт, виспівуючи марш" (1927).
Книжка "За всіх скажу"
сприймається як відповідь на гострі питання, поставлені дискусією 1925-1928 років,
про шляхи розвитку української літератури. Тогочасні критики дали напрочуд високу
оцінку поетичному дебютові молодого автора. Визнання перспективного таланту
засвідчила і третя премія Наркомосу УРСР, присуджена поетові за збірку "За всіх
скажу".
1927 р. у пресі з'явилося повідомлення про загибель Влизька в хвилях
Дніпра. Вістка справила приголомшливе враження. Провідний радянський критик
Володимир Коряк у некролозі, вміщеному в харківській центральній газеті, навіть
оплакував смерть юного поета, говорячи про загибель на самому старті "українського
Пушкіна" (В.Коряк "Олекса Влизько" // Комуніст. - 2 серпня 1927р.). Однак
інформація виявилася неточною, а сам Влизько спростував некрологи весело-іронічною
заявою в пресі та новими книжками: "Живу, працюю!" (1930), "Книга балад" (1930),
"Рейс" (1930), "Моє ударне" (1931), "П'яний корабель" (1933), "Мій друг Дон-Жуан"
(1934).
Однак рання смерть таки була долею Влизька. Як і всі представники
демократично мислячої інтелігенції потрапляє за грати, адже бачив в УРСР не що
інше, як "рай за дротами". Москві не сподобалось його розуміння індустріалізації -
оновлення, модернізація, визволення. Його оголошено "ворогом народу". Виїзною
сесією військової колегії Верховного Суду СРСР на закритому засіданні 14 грудня
1934 року, в числі 28-ми інших, О.Влизьку було винесено смертний вирок, який того
ж дня було виконано.
Ю.Лавріненко у книзі "Розстріляне відродження" зазначає,
що "Влизько-поет - це тільки обірваний початок. Або, як він сам про себе писав у
передмові до "Живу, працюю!", - "тільки етап і шукання нових форм... До
синтетичної рівноваги ще далеко..." З його жадібністю, темпераментом, естетичним
поліморфізмом не легко дійти "синтетичної рівноваги" за кілька даних йому долею
літ. А все ж елементи власної синтези в ньому вже починали проявлятися. Яків
Савченко писав з приводу Влизькової "Дев'ятої симфонії": "Я не знаю нічого кращого
в українській поезії останнього десятиліття щодо такої шляхетності думок, такого
міцного й суцільно-пафосного піднесення і, нарешті, такої широти й людяності
мислення. Це тим паче вражає, що Влизькові всього 19 років". Коротенький
восьмирічний літературний шлях Влизька позначений динамічними шуканнями,
різнорідністю форм, жанрів, тем. Класицизм, футуризм, "виробнича поезія" й агітка,
а над усім і, передусім, активний вітаїстичний романтизм.
Твори: "Вибрані
поезії" - К.,1963; "Вогонь любові" - К.:1968.
Критика: Новиченко Л. Поет
недоспіваної пісні // Влизько О. Вибрані поезії.
|