«Вона чекає його, чекає» — було навіть пізніше екранізоване (І. Жилком як
студентська робота). Я написав у 1961р. і першу свою статтю «С. Васильченко в
Коростишівській семінарії» для якогось житомирського збірника, що його укладав
невгамовний Борис Тен, але той збірник у світ не вийшов. Отже, у велику літературу
я ввійшов фактично в 1962 році завдяки публікаціям у «Вітчизні» та «Літературній
Україні» — був я у цей час на IV — V курсі університету. Весною цього року, за
сприянням Л. М. Новиченка, я жив в Ірпені два тижні, підгодовуючись і шалено
працюючи, — там було, до речі, написано й «Атіллу та Сірого», сюжет якого мені
розповів Г. Кириченко, яке так полюбили згодом
перекладачі.
Цього літа багато їздив,
спершу з кінорежисером І. Грабовським в Чернівецьку область: Чернівці, Вижниця,
Розтоки, підіймався в полонини, потім поїхали до Ужгорода, а тоді до Львова.
Вдруге їздив до Львова та Ужгорода із В. Дроздом, а разом із П. Скунцем — до його
рідного Міжгір'я. Восени їздив із П. Тичиною, М. Вінграновським та В. П'яновим по
Поділлю, були у Вінниці, Хмельницькому, Старокостянтинові, багато виступали. На
п'ятому курсі я почав підробляти як консультант прози Комісії по роботі з молодими
СПУ, що дало мені змогу покинути гуртожиток і оселитися поблизу будинку М.
Рильського в Голосієві разом із поетом Ф. Бойком (згодом цей здібний поет
збожеволів, фактично на моїх очах). Борис Тен, довідавшись, що я живу поруч із М.
Рильським, доручив мені занести йому якусь свою роботу, сказавши при цьому: «Може,
Максим Тадейович і на вас зверне увагу». Я доручення виконав, але Максим Тадейович
на мене уваги не звернув. Ближче я був знайомий із старших письменників з В.
Сосюрою, який тепло до мене ставився, з Б. Антоненком-Давидовичем, якого тоді
часто відвідував, та Л. Новиченком, з яким ми не раз бесідували. М. Рильського ж я
бачив тепер щодня, він гуляв по ліску із своїм брунатним мисливським псом. У
той-таки час я зібрав свої рукописи у книжку й подав до «Радянського письменника»
при сприянні В. Земляка, але там рукопис нещадно зарізали. Я тим не вельми
журився, бо в періодиці в 1962 році опублікував 13 оповідань (всі короткі), які
викликали, за моєю статистикою, 14 відгуків у пресі, більшість — негативних,
навіть озлоблених. Я досить вільно виступав тоді на вечорах у Спілці письменників,
було й обговорення моєї творчості (разом з братом, Р. Трєтьяковим, П. Скунцем), де
мене Дмитро Гринько охрестив наслідником Арцибашева, якого я, до речі, й не читав;
очевидно, через те мене тоді в СПУ не прийняли, хоч усіх моїх колег приймали і без
книжки. Знову-таки тим я не журився, але наприкінці 1962 року відчув себе
вичерпаним: треба було в манері письма щось
міняти.
Тим часом мусив писати диплом,
тема якого була: «Публікація документальних матеріалів з історії України у XVIII
столітті»; в основному я розглядав літопис Самійла Величка, що викликало в мене й
пізніший інтерес і стимул до праці над цим твором. Консультантом у мене був
викладач Яковлев, педант і сухар, який вимагав, щоб я йому подавав роботу за
розділами, я рішуче відмовився, бо хотів написати роботу самостійно. Науковим же
керівником у мене став професор А. Введенський, який дуже уважно до мене
поставився. На захисті прийшло до дискусії: Яковлев вимагав, щоб поставили «З», а
професор А. Введенський — кругле «5». Поставили четвірку, загалом же ця робота
обіймала близько 250 рукописних
сторінок.
Весною і влітку 1963 року я був
зайнятий: кінчав університет, отже, й писав мало. Цього року був я й учасником
Всесоюзної наради молодих письменників у Москві, де мою творчість було сприйнято
прихильно. Після університету мене послано в Житомир власним кореспондентом газети
«Молода Гвардія». Тут я виявив, які різні речі журналістика й література і який я
нездатний до журналістики — здається, це помітили і в редакції. Багато їздив у
службових справах по Житомирській
області.
Восени я одружився з Неонілою
Біличенко, українською філологинею; тоді ж наді мною зависла загроза солдатчини.
Влітку й восени я написав близько десяти оповідань уже в новій стильовій манері. В
листопаді мені забрили лоба і відпровадили до Мурманської області; там я знову
почав писати вірші. Загалом, ставлення до мене в літературі різко змінилося: в цей
рік я не надрукував нічого, запланована у «Молоді» книжка не вийшла — це було
перше холодне мовчання, яке я відчув біля своєї особи, — фактично, мене від
літературного процесу було відсунуто. Подейкували, що й у військо мене і В. Дрозда
(того послали в Забайкалля) закинули для перевиховання. Я почав тверезіти.
Закинутий на далеку північ, у Заполяр'я, я страждав, солдат із мене був десь
такий, як Швейк. Новий 1964 рік я зустрів у Кілп-Яврі, неподалік Мурманська,
поставив на своїй тумбочці крихітну ялиночку, складав вірші й сумував за своєю
юною й прекрасною дружиною, з якою мене так швидко розлучили, пишучи їй тужливі
листи. На початку року я переїхав із Кілп-Явра до Североморська (див. оповідання
«По дорозі в Кала-курті»), мене помістили в малій казармі роти охорони штабу
корпусу. Став я тут за писаря, але треба було для цього допуску до секретних
матеріалів; папери послали, й коли вони прийшли, то на мене почали дивитися
чотирикутними очима, як на якогось злочинця. Миттю відставили від писарства й
перевели в окрему роту зв'язку, де я був спершу телефоністом, а потім
телеграфістом (вельми нездалим, бо в техніці виключно бездарний). Ці зміни,
зрештою, були на ліпше, бо я знову дістав змогу писати прозу (спершу на телефонній
станції під час чергувань, а потім на посту і в караульному приміщенні). Написав
ряд оповідань і почав писати свій перший роман «Набережна, 12». Рукописи я
відсилав до брата в Житомир, він їх передруковував, а тоді присилав мені копію; з
того всього загубилося тільки одне оповідання. Великою радістю були мені
відвідання дружини, яка героїчно долала величезний простір, що нас розділяв.
Жилося мені серед брутальної солдатні психологічно важко, але і в тому середовищі
я знайшов собі приятелів чи прихильників (серед солдат та офіцерів), фактично
щодня писав дружині листи, щодня їх і одержуючи, — це мене й підтримувало. Не
покидав писати й білі вірші.
У 1965 році
мені запахло волею. Я завершив «Набережну, 12» — матеріалом для неї стали листи
дружини, в яких вона списувала життя свого дворика у Києві, я переніс дію до
Житомира і додав до того ряд образів чисто житомирських. В проміжках писав короткі
оповідання, в 1964 році було їх написано 14, а в 1965-му — 9, зокрема цикл «Сині
хвилі» на тему моїх зустрічей у Заполяр'ї з дружиною. Завершивши «Набережну, 12»,
влітку, на посту, в полярний день, при нічному сонці я писав «Вулицю» (тільки
частково надрукована) — серію житомирських типів. Згадую тому, що це стало
поштовхом до мого задуму великого роману в новелах про вулицю, на якій я виріс, —
це «Химери зеленого літа. Хроніка безперспективної вулиці», новели з якого значною
мірою надруковано в періодиці, але цілісно роман і досі не видано (він має близько
30 аркушів).
Останнього місяця перед
звільненням я мав таке нервове напруження, що не міг не тільки щось писати, а й
взагалі будь-що робити. А що весною я здав іспити на офіцера запасу, то в серпні
мене звільнили. Дружина прислала мені цивільну одежу, військову я скинув у
Мурманську в якомусь туалеті і мав уже собі спокій. Враження від повернення
відбилося в оповіданні «Б-5», яке пізніше я назвав «Літепло ранньої осені»
(«Долина джерел»). Повернувся я саме в той час, коли почалися масові політичні
арешти серед української інтелігенції, був у кінотеатрі «Україна» і вставав,
протестуючи проти того (описано в романі «Юнаки з огненної печі» — ще
недрукований). У вересні я влаштувався в науково-методичний відділ музеєзнавства,
який містився в Києво-Печерській лаврі (приписані були при історичному музеї) —
враження від цієї роботи відбилися в повісті «Голуби під
дзвіницею».
Всю осінь було віддано на
впорядкування написаних творів, їхній передрук, опрацювання тощо. Тільки в грудні
я засів до писання повісті «Середохрестя», яку закінчив у січні 1966 року, — тут
відбито мої враження студентського життя. В повісті багато реального, герої
прототипізовані, за винятком Михайла — своєрідна трансформація авторського «я».
Робота у відділі музеєзнавства здебільшого була нудна — описував солдатські
могили, це відривало мене від миліших занять літературою. Частенько доводилося і
їздити. Редагував тут ряд матеріалів про українські музеї для журналу ЮНЕСКО
«Мигешп», написав і статтю «Пересувні музеї й автовиставки» (вийшло в № 3 за
1966р.). Загалом, у 1965 — 1966 роках я друкував уже більше статей і вперше
звернувся у белетристиці до історичної тематики («Останній день», «Полиновий
тлін»). Їздив до Чернівців, Чернігова, Донецької
області.
Саме сюди, у Донецьк, мені
надійшла звістка про арешт брата, що мене приголомшило, я спішно повернувся до
Києва. Були обшуки: в мене вдома і на роботі — позабирали листи. Був обшук і в
батьків. З роботи мені довелося піти, інакше вигнали б. Були допити в КДБ — в
Житомирі. Причиною арешту брата було те, що він вирішив (давня його бібліофільська
пристрасть) набрати в друкарні і відбити для себе як пам'ятку часу статтю про
процес над Погружальським, палієм україніки в ЦНБ. Коли ж почалися арешти в
1965р., він вирішив викинути набір, тож пішов на безлюдний берег річки Тетерів і
закопав там його в кущах. Випадково цей набір знайшли хлопчаки і занесли в КДБ. За
ці милі розваги брат мій дістав п'ять років концтабору суворого
режиму.
Влітку 1966 року почалося
редагування моєї першої книжки «Серед тижня», яку, до речі, впорядкував і дав їй
назву мій брат, бо я був тоді у війську. Редактором книжки став Є. Гуцало. Згадане
оповідання «Останній день» (друковане в «Дуклі» в 1967р.) потягло за собою цілий
цикл фольклорно-фантастичних історичних оповідань, який згодом увійшов у
роман-баладу «Дім на горі». Оповідання «Останній день» я надрукував лише 1992р., з
«Дому на горі» його було знято, а саме з нього потік струмок, що живив мене згодом
чи не 15 років. Загалом у 1967 рік я активно працював у літературі — це була,
можливо, вершина мого поступування у 60-ті роки. На початку року вийшла моя книжка
«Серед тижня». Я був тоді без роботи й мусив заробляти літературною працею, а це
було на перших порах нелегко. Написав я тоді повість «Гніздо», яку ледве не
надрукував «Жовтень», але її зняла цензура — згодом вона стала першою частиною
роману «П'ятий номер», що входить у житомирську сагу «Стежка в траві, або Двори на
передмісті» (книжкою ще не вийшла), писав оповідання, перекладав твори Г.
Сковороди — так почалося моє зацікавлення поезією українського барокко, написав
ряд статей. Помітили мене й за межами України, перекладали мої оповідання у
Варшаві, Москві і Парижі; я сам перекладав вірші К. І. Галчинського, якими
захопився, підготував і подав у «Молодь» книжку «Набережна, 12», про мене знову
заговорила критика, особливо тепло відгукнувся на «Серед тижня» Іван Сенченко;
загалом же старші письменники мою творчість майже не сприймали, за винятком Л.
Серпіліна та І. Сенченка. Коротко працював у видавництві «Музична Україна», але
затриматися там не зміг, бо вів себе надто незалежно. Мені запропонували піти
геть, що я й зробив. Відтоді службу офіційну я щасливо оминав, тим більше, що того
року мене прийняли до СПУ, як мені казали, більшістю в один
голос.
1968 рік був для мене знаменний
тим, що я почав відходити від чистого реалізму, зануреного у побут, і звернувся до
умовних форм, хоч і реалізму до решти не покидав — саме тоді з'явилася «Панна
сотниківна», з якої пізніше режисер А. Степаненко зробить фільм «Повний місяць». У
травні я був у Ірпені на нараді кіносценаристів, хоч жодного кіносценарію не
написав. Хоча ні, іще студентом я разом із братом написав сценарій за повістю Я.
Галана «Гори димлять» — це чи не єдине пристойне, що цей письменник створив. Ми
були переконані, що це був би чудовий фільм. Ясна річ, нам показали на двері, а
фільм з'явився за цим сюжетом тільки в 1991 році, але вже робили його інші люди.
Так от, там, в Ірпені, я почав писати свого «Іллю Турчиновського», але з першого
разу він мені не пішов, хоч на цю мою першу історико-філософську повість, яка
писалася із застосуванням умовних форм письма, пішло у мене все літо, яке я провів
не в Житомирі, як звичайно, а в Києві, бо в мене народилася тоді дитина, дочка
Мирослава. Цю повість багато читало й хвалило (приватне) в 60-ті роки, але я був з
неї невдоволений, тож згодом ще переписував її. В «Радянському письменнику» дуже
зі скрипом ішла робота над книжкою «Вечір святої осені», писав я статті, рецензії
та оповідання. До речі, тоді ж у передмові до книги Е. Гофмана «Золотий горнець» я
теоретично обгрунтував свій перехід до умовних форм письма. Перекладав я й чудові
есе Василя Горленка (з російської) — готував його видання в «Дніпрі», але воно
світу не побачило, одне — через неприхильну рецензію А. Костенка, а друге —
починала прочуватись у суспільстві реакція. Вийшов у мене «Сад пісень» Григорія
Сковороди, переклав я «Маклену Грасу» М. Куліша, мене також перекладали на
польську, білоруську, угорську, хорватську мови. Зрештою, вийшла «Набережна, 12»
із повістю «Середохрестя», яка викликала зливу негативної критики, бо в
суспільстві починав уже повівати холодний вітерець, призвісник майбутніх бід для
нашої культури та інтелігенції. Але працював я багато, був повний енергії і вже,
здається, восени цього року вступив у переговори з видавництвом «Дніпро» щодо
перекладу на сучасну мову літопису Самійла Величка (вийшов аж у 1991 році), бо вже
в 1969 році цілий рік перекладав том перший цього літопису. Десь у цьому часі я
підписав лист-протест української інтелігенції проти закинення в тюрму без суду і
слідства С. Караванського, за що мене проробляли у Спілці і примусили писати
пояснення. Чимало в 1969 році я й писав, зокрема повість «Золота трава»
(надрукована була в 1984 році) і перший варіант повісті «Мор», до якої потім
повернувся в 1980 році й дав остаточну редакцію в 1983 році. Писав історичні й
фольклорно-фантастичні оповідання, статті, мене перекладали на грузинську,
білоруську, російську, польську мови. Нарешті вийшла книжка «Вечір святої осені»,
в якій було надруковано вісім нових оповідань і якою практично закінчилися мої
книжкові видання в 60-х роках. На цю книгу рецензій в українських журналах та
газетах друкувати не хотіли (нібито була вказівка), за винятком статті О.
Никанорової в «Дружбе народов», тобто і не в Україні. В 1967 — 1969 роках їздив у
Мордовію відвідувати брата (враження про це відбито у романі «Юнаки з огненної
печі»).
Так закінчив свою діяльність
шістдесятник Валерій Шевчук. У важкі сімдесяті роки мене вже майже не друкували, і
я пішов у схиму, тобто зачинивсь у келії чи в башті слонової кості, як її
називають, і продовжив там працювати, як умів та міг. Друзі мої, за винятком Є.
Поповича та В. Яременка, від мене відвернулися, в 1972 році в мене народилася
друга дочка, і я присвятив себе літературі, науці та дітям, не маючи жодної надії
щось із своїх писань надрукувати. Позаду залишилася літературна метушня, змагання,
стосунки з видавництвами й періодикою, нервування, захоплення, натомість підійшла
врівноважена дорослість. Можливо, про те й не варто писати, бо я тоді знав у
своєму житті одне: щоденну працю без вихідних та відпусток; знав я і моменти
високого духовного ояснення, яке допомагало мені жити; в ім'я тих ояснень і задля
них, може, я й жив. Твори мої вже значною мірою видані, отож я, можна сказати, як
письменник, відбувся. Вартість цих творів оцінюватиму не я, а читач та час, отож
вони можуть або залишитися, або піти на
смітник.
Цим я свої автобіографічні
нотатки кінчаю, а коли б вони видалися читачам чи редакції цікаві, то колись опишу
й подальші два десятиліття: мене як сімдесятника і мене як вісімдесятника. Загалом
же заняття мої нагадують притчу Г. Сковороди про пустельника і птаха. Пустельник
приходить у сад і ловить птаха. Але зловити його не може. Зрештою, коли б він його
зловив, то вже нічого було б приходити в той сад. Сад житейський, сад думок і
почуттів.
|
