Роман Федорів
(1930 р. нар.)
Він
прийшов у прозу з журналістики й через журналістику. І це виразно помітно на його
перших книжках — «Жовтнева соната» (1959), «Таємниця подвигу» (1961), «Колумби»,
«Капелан жовтого лева» (1962). Хоча критика зустріла їх загалом прихильно, але й
не бралася стверджувати, що в особі автора визріває справді серйозний
прозаїк.
Екзальтація, відкрита дидактика,
велемовність і перечуленість, романтична поляризація характерів, доведені до
схематичної сухості контрасти, надуманість конфліктів — усього цього дуже важко
позбувався Роман Федорів ще й у наступних книжках «Євшан-зілля» (1966) та
«Арканове коло» (1967). Він писав нариси, схожі на оповідання, й оповідання, схожі
на нариси.
Присвячений Олексі Довбушеві
роман у легендах «Жбан вина» (1968) став новим етапом у творчій біографії автора.
Це твір, у якому гармонійно узгодилися між собою матеріал і стиль. Метафорична
вишуканість і патетичний тон не видаються тут недоречними, оскільки легендарний
опришок живе в народній пам'яті справді романтично піднесеним, любовно
зреалізованим.
Особливо плідним був для
Федоріва період від початку 70-х і до кінця 80-х. Саме тоді з'явилися книжки його
есеїстики й повістей «Квіт папороті» (1970), «Колиска з яворового дерева» (1970),
«Знак кіммерійця» (1972), «Яре зерно» (1974), «Танець Чугайстра» (1984). Широкий
тематичний діапазон усіх цих творів: у них мовиться про народне мистецтво, долю
культурних та історичних пам'яток, замулення джерел
духовності.
Майже всі тогочасні повісті
Федоріва мають історичні сюжети. Це неодноразово ускладнювало життєву ситуацію
письменника — нищівної «партійної» критики зазнали його «Знак кіммерійця», а також
повість «Рудий Опришок»
(1984).
Монументальним, справді епічним
полотном з життя Галицької Русі кінця XII століття став роман «Отчий світильник»
(1976). Двоє людей увічнюють діяння князівські в «Отчому світильнику». Перший — Ян
— плете павутиння лестощів, зображуючи правителя найхоробрішим, наймудрішим,
найчеснішим, найсправедливішим і т. ін. І його анітрохи не обходить, що він
зневажає правду. Янів антипод — Іван Русин — важко, в сумнівах і муках,
дошукується правди, бачить багато незрозумілого в навколишньому житті: «Дивно
мені, що часом мудрі оточують себе дурнями, дивно мені, що часом милосердні
милосердя чинять жорстокими руками». Виразна пульсація в творі таких «вічних»
морально-етичних питань, багата інваріантність людських характерів, висока художня
пластика — все це справді дає право поставити «Отчий світильник» у ряд найвищих
художніх досягнень українського історичного
роману.
Паралельно з іншими книжками
створив Р. Федорів і романічну тетралогію — «Кам'яне Поле» (1978), «Жорна» (1983),
«Ворожба людська» (1987) і «Єрусалим на горах» (1993). Хоч у «Єрусалимі...» не
зустрічаємо героїв із трьох попередніх романів, усе ж твір споріднений з ними і
проблематикою, і гострими колізіями, які передовсім пов'язані з питаннями
духовного буття народу й збереження його історичної пам'яті. Р. Федорів любить
розгортати оповідь кількома потоками. Це бачимо в усіх чотирьох романах про долю
західноукраїнського села XX ст. Тут наявна сучасна для оповідача подієва площина,
а крім того, існує і «нижній ярус» — ретроспективна лінія, яка багато прояснює в
долях героїв і всій логіці подій. Саме в цих широких ретроспекціях докладно
відтворено драматичну історію правдошукацтва Якова Розлуча, якому не судилося
переінакшити світ, і він засумнівався, чи можна добротою змінити
його.
Критика постійно відносила Р.
Федоріва до послідовних і яскравих представників «химерної» прози. Цим не в усьому
точним означенням охоплювалися письменники, схильні до метафорично яскравої
стилістики, фольклорних аналогій, різних паралелей і прийомів казкової фантастики.
Усі ці прикметні риси прози письменника не згубилися й у його новому романі
«Єрусалим на горах», хоча тут автор не зашифровує текст, а, як кажуть, називає
речі їхніми іменами. У творі йдеться і про переслідування людей, які намагаються
берегти нашу історію та культуру, й про жорстокі розправи комуністичного режиму з
ними, і про облудливо-демагогічну радянську пропаганду, і про приреченість тих,
кого називали дисидентами (гине головний герой роману у нерівному поєдинку з
можновладцями). Якщо «Кам'яне Поле», «Жорна» й «Ворожбу людську» для спрощення
визначень можна назвати «романами запитань», то «Єрусалим на горах» у такому разі
можна назвати «романом
відповідей».
Найновіші твори Романа
Федоріва — романи «Чудо святого Георгія о зміє» (в кн. «Чорна свіча від Їлени»,
1996), «Лисиці брешуть на щити». Вдумливому читачеві «Отчого світильника» назва
останнього твору нагадає слова з манускрипта Івана Русина, який у фіналі «Отчого
світильника» написав: «Князь умер... Що тепер буде із землею галицькою? Хотів би я
вірити присягам і хресному цілуванню боярському, хотів би... і не можу, не маю
права. Чую-бо: лисиці виють на черленії щити». Як митець Федорів вірний своїм
творчим зацікавленням, послідовний у своїх задумах і їх втіленні в художні
твори.
М. Слабошпицький
Історія української літератури ХХ ст. — Кн. 2. —
К.: Либідь, 1998.
|