Василь Стус
(6 січня 1938 — 4 вересня 1985)
ТРУНОК І
ТРУТИЗНА
Про «Палімпсести» Василя
Стуса
Якби Василь Стус вибирав епіграф до
своєї збірки поезій, що її тепер дістає читач, можливо, він вибрав би початкові
рядки з поетичного циклу Лесі Українки:
До тебе, Україно, наша бездольная
мати,
Струна моя перша озветься.
Це
було б визнанням переємности тем і мотивів і, в підтексті, деклярацією цілковитого
розриву з засобами народницької поезії, якій віддавала данину дев'ятнадцятирічна
тоді Леся Українка. Бо тема і ідея України проходить крізь усі поезії збірки. Чи
поет каже про свою дружину й сина, про себе й свою самоту й німоту, про дроти
Мордовії чи сопки Колими, про життя і смерть, — завжди і скрізь, названа чи не
названа, стоїть за цим постать утраченої батьківщини — і в пляні особистому
утраченої, і в пляні національному. Україна — це трунок, що сп'яняє поета й робить
його одержимим, і це трутизна, що вбиває його тіло й дух і веде до загибелі
—
За стодалями вітчизна,
перестрашене пташа,
то мій трунок і
трутизна,
нею витліла душа
— трутизна
ще й тому, що країна й народ отруєні тим, що інший поет-в'язень і засланець
називав московською блекотою, —
Україно! Україно!
Оце твої діти,
Твої
квіти молодії,
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Московською
блекотою
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Заглушені.
(«Сон»,
1844)
Але Стус не добирав літературного
епіграфа до своїх «Палімпсестів». Не добирав, бо не мав змоги добирати, писавши в
варварських обставинах радянських в'язниць і таборів, під кожночасною загрозою
конфіскації й знищення написаного й дикої кари за вдіяний ним «злочин». Не мав він
так само змоги циклізувати свої поезії, пересівати їх, відсортовувати цілком
довершене від начерків для майбутнього. Списуючи свої рядки крадькома й
лихоманково, він міг мріяти хіба про те, щоб ці клаптики паперу, заповнені
найдрібнішими літерами, використовуючи кожний міліметр білого простору, якось
дісталися поза мури його вужчої і його ширшої, всерадянської тюрми, якось
потрапили до рук тих, хто знає ціну людському духові, вільній думці й добірному
слову.
Чудом є збереження цих поезій,
серед сотень інших, знищених тюремними ключарями («Усе одкрите в нас тюремним
ключарям»). Але ще більше чудо — саме написання їх у зловісних обставинах
щохвилинного нагляду й безоглядної жорстокости, з одного боку, повної
беззахисности, з другого.
Як критикові
писати про ці вірші, про ці палімпсести пам'яті й надхнення, сховані під намулом
докладної безглуздости підневільного життя? Як відірватися від героїчної біографії
творця й говорити про вірші як факт літератури? Не кажучи вже про емоційні
перешкоди, бракує багатьох, більшости потрібних фактичних даних. Перед нами
доробок приблизно вісьмох років, спочатку ніби ще волі, але під дамокловим мечем,
далі тюрем, далі заслання. Але дат під віршами, з одним винятком, нема. Що
написано ще на волі? Що раніше, що пізніше? Поезії дуже відмінні стилем, хоч і в
тому ж здебільша колі тем і настроїв. Чи ці різні стилі поставали в певній
послідовності? Чи вони співіснували в часі? Що зробив би поет, якби сам мав змогу
підготувати свою збірку: об'єднав би їх у певні цикли? За настроєм? За стилем?
Відкинув би частину їх? Переробив би частину? Усунув би певні повторення — чи,
навпаки, зберіг би і підсилив їх, щоб збільшити ефект акумуляції, наростання? На
палімпсесті треба позбутися пізнішого тексту, щоб відновити первісний. Чи хотів
поет, щоб критик удався до такої операції на матеріялі його текстів, як вони до
нас дісталися? Чи він цю операцію вже сам проробив і те, що в наших руках тепер, —
уже той первісний, справжній текст?
На всі
ці питання сьогодні нема відповіді. Може, й ніколи її не
буде.
Було б безвідповідальним у таких
обставинах намагатися накреслити хоч трохи повний образ Стуса як поета, ще більше
— говорити про його поетичний розвиток. Єдине, що можна спробувати зробити, це
інвентаризувати поезії за їхніми темами й стилем (причому дві інвентаризації
можуть і не збігатися) у надії, що з того вилоняться хоч би деякі риси поетичної
особистости; виявити деякі літературні зв'язки й переємства, але не сподіваючися
на докладне знайдення місця Стусового в новочасній українській і світовій ліриці.
Небагато, і невдячне завдання, виконання якого не відкриє широких обріїв. Але,
можливо, краще, ніж зовсім нічого. Не характеристика, а тільки — свідомо вживаючи
цього дещо зневажливого слова — причинок до
неї.
Біографічні факти про Стуса в їхній
позірно холодній реальності досить відомі. Нагадаю й тут пунктиром. Народився
1938р., сьогодні йому було б 47 років. Походить з Вінниччини. Солідаризувався з
діями опору щонайменше від 1965 — вік 27. Перший арешт 1972. Йому 34. Після
дев'ятьох місяців арешту й допитів у Києві ув'язнення в мордовських таборах. 5
років. Від 1977р. заслання в колимському краї. Звільнення 1979р. Поновний арешт і
тюрма, за присудом, — на 15 років, рік 1980. Вирваний з «нормального» життя
протягом майже двадцятьох років і без надії коли-небудь до нього повернутися.
Смерть 4 вересня 1985р., яку він передбачив, про яку твердо
знав.
Так усе це зручно вкладається в
якийсь десяток рядків. Але що за тим ховається, хай скаже уява читачів. І
допоможуть у цьому поезії. Хотячи чи не хотячи, вони відкривають якусь частинку
внутрішнього світу автора. Яку, велику чи малу, ми не можемо знати. Не все-бо він
міг довірити тим кусникам паперу, на які він покладав свої вірші, адже невідомо
було, хто їх першим (і може, останнім) читатиме, і треба не пошкодити
товаришам-соузникам, і не можна звіритися в усім кагебівській бестії, яка
візьметься за «студіювання поезії». Так, навіть офіційно не цензуровані тексти з
Радянського Союзу проходять унутрішню цензуру самих авторів — одне з найстрашніших
явищ життя в країні суцільної забріханости й вдирання в чужі
душі.
Є два гатунки поезії. Їх можна
назвати програмованою й непрограмованою. Назви ці суто умовні і не несуть у собі
жадної оцінки. Який тип поезії кому більше подобається, залежить від особистого
смаку, а про смаки, як відомо, не сперечаються. Прикладом програмованої поезії
може бути поетична творчість Святослава Караванського або Миколи Руденка.
Творчість Стуса ближча до протилежного полюса. Представник програмованої поезії
має певну систему ідеології, певну, сказати б, програму і її в своїх творах більш
або менш талановито висловлює. Непрограмовані поети, звісно, теж можуть мати
вироблену ідеологію, але їхні твори відбивають її лише побічно, через мінливість
настроїв і переживань. Сьогодні вони можуть бути песимістами, завтра ніби
оптимістами, сьогодні повними надії, завтра — охопленими розпачем. Програмована
поезія звичайно відбиває погляди сформовані, непрограмована — думки й почуття в
формуванні. Саме така звичайно поезія
Стуса.
З таким розрізненням може бути
зв'язане друге. Програмована поезія, бувши наперед сформованою, потребує постійної
зміни тем і сюжетів, щоб не стати одноманітною; нерідко вона виходить в епос.
Непрограмована поезія може без кінця варіюватися навколо тієї самої теми і
нормально лишається ліричною. Своє багатство вона знаходить у мінливості
переживань. Маємо тут справу, отже, з протиставленням мистецтва екстенсивного
мистецтву інтенсивному. Певна річ, збіг програмовости з екстенсивністю не
обов'язковий, як не обов'язковий і збіг непрограмовости з інтенсивністю. Але такі
збіги дуже часті.
Наведу паралелю з
образотворчого мистецтва. Делякруа, а за ним епігони романтизму гасали по світі,
шукаючи тем незвичайних і часто екзотичних. У протилежність їм, приміром, у Кльода
Моне знайдемо десятки картин, що відтворюють той самий портал руанського собору
або, ще далі йдучи до інтенсивного малярства, ту саму копицю сіна. Зовсім
незалежно, але до певної міри відповідно, в поезії Стуса повторюється той самий
образ колимських сосен, колимської скупої весни, переходячи з одного вірша до
другого. Його поезія не прагне екстенсивного поширення. Але тут і велика різниця.
Моне, коли він тримався того самого об'єкта, шукав його зміни в зміні освітлення.
Для Стуса і освітлення (хоч він може варіяції світла майстерно відтворити) теж річ
занадто зовнішня. Його лірика від образу баченого світу йде до поетового почуття,
до внутрішнього. Хтось сказав про Брамса, що він усе життя писав одну симфонію
(формально він їх написав чотири). В певному сенсі Стус пише в більшості своїх
поезій (про винятки — далі) одну, свою, власну
симфонію.
Не важко визначити коло
повторюваних тем і мотивів непрограмованої, інтенсивної поезії Стуса, тих тем і
мотивів, що протягають нитку зв'язку між його поезією й зовнішнім світом. Неволя в
небагатьох деталях: колючі дроти, грати, калюжа, ліхтар, сосни, ворона, пори року,
світ без світла, дві людські тіні, виття суки, бджола на кульбабі, дуже рідко —
тюремні наглядачі, майже ніколи — товариші недолі («горстка нас… лише для молитов
і сподівання»). Коротке побачення з дружиною й безконечна розлука. Мрія: кохана,
дружина, мати, син, сон про них, глухі натяки на еротику, мрії. Україна за
гратами. Навіть одноманітне, потворно регляментоване життя в тюрмі, в засланні
напевне могло б запропонувати, насунути куди більше тем і мотивів, як можна
побачити хоч би з порівняння з гулагівською прозою різних типів і різними мовами,
почавши, скажім, з Солженіцина або Осадчого, Снєгірьова або Шаламова. Але поезія
Стуса — нагадаємо ще раз: непрограмована, інтенсивна — не шукає тем і мотивів.
Найменшого вистачає для того, що є справжнім об'єктом Стусової творчости. Бо для
нього теми й мотиви — тільки виходи в унутрішній світ, у щоденник душі, у
невислані листи до інших про власне внутрішнє. І чим бідніший зовнішній світ, тим
більше визначатиметься й виокремлюватиметься істотне, духове й душевне, динаміка
народження психічних відрухів і рухів, багатство перевтілень думок, настроїв і
почувань. Звертаючися до своєї туги, Стус каже, що вона «в німоті гримить». Це
стосується й до його поезії. Вона теж, обмежена до мінімуму тематичного матеріялу,
спрямована сама в себе, гримить тим дужче в цій своїй
німоті.
Унутрішній світ людини нікому ще
не вдалося схопити в його цілісності, ані в повноті його складників, скласти його
інвентар, зрозуміти його саморух, хоч би ми мобілізували цілу армію психологів.
Випадок Стуса не випадає з цього твердження. Можемо хіба вирвати поодинокі яскраві
моменти й виопуклити їх. Інший критик підніс би, мабуть, інші моменти, на це нема
ради. Розуміючи це, все-таки наважуюся хоч згадати те, що, виглядає, особливо
впадає в око.
Є в поезії Стуса кілька
скупих самоокреслень. На них треба зважати, характеризуючи її. «Біда пише мною» —
цей вислів веде нас, з одного боку, до біографічних джерел Стусової поезії, з
другого, вказує на залежність поета від своєї поезії, на внутрішній примус творити
поезії, знаходити в них себе і світ. Іншими його таки словами —
Поезіє, красо
моя, окрасо,
я перед тебе чи до тебе жив? —
де не твори виступають як дія
творця, а творець самотвориться і як поет, і як людина власною поезією. До
загальновідомого «на початку було слово» Стус вносить додаток-поправку: поетичне
слово. Та водночас він хоче, щоб поезія, щоб його слово не було просто сповіддю,
не просто відбивало «все, що намріялось», або все, що сталося. «Стотривожну душу»
треба не тільки висловити, показати, але й «заховати, спеленати». За ідеал
береться творче кредо, приписане Бетговенові: «гармонійоване страждання», не
просто страждання. В його почварних життьових умовах Стус не завжди стоїть на
височині цього ідеалу. Але важливе його усвідомлення і — в кращих поезіях — його
дотримання. Поезія не тільки крик душі, але й відповідальність, а тим самим
катарсис — себе і читача. Блюзнірство (Стус каже святотатство) ставитися до життя
легко, виходити з власного і особистого, коритися своїм стражданням; треба бути
«добротою хорим», треба опанувати високу науку «розтавання росою димною між
трав».
Усвідомлення неминучої загибелі не
обійдеш, не оминеш. «Обтято дорогу», «Богом послана Голгота», «попереду — твій
край, твій крах, твій прах», «світ тебе переміг», «вам на лоб поклав Господь свій
світлий перст нищівний», «сам падеш, і друзі — теж падуть», нам «ряд утрачено». В
космічній стужі відігріває нас лише «вогонь від самоспалення», — таких цитат можна
наводити без ліку. В цьому світі нема завтра («Помолися ще — вчорашньому, коли
нема завтра») і час апокаліптично згорнувся в безмайбутність, а власне, і в
безтеперішність, коли ще є хіба тільки «проминуле», спогад, але й чи воно
існує?
З Мартіном Лютером Стус міг би
сказати: «Hier stehe ich, ich kann nicht anders». І він це каже: «Де не стоятиму —
вистою». Але в Лютера були послідовники, тисячі й сотні тисяч. У поезії Стуса поет
самотній, і його самотність страшна. Кажу «в поезії», бо біографічно це, либонь,
не зовсім точно. Були люди, що цінили й підтримували його, були співрозмовці на
волі, були і в мордовських таборах. Згадує про це, приміром, його на якийсь час
соузник Михайло Хейфец («Сучасність» 1981, 7—8, ст. 18 і далі). Але в поезії своїй
Стус, крім згадок про Аллу Горську, майже цілковито сам. Згадки про товаришів долі
й недолі виняткові і винятково скупі. Поза ними єдина супутниця поета — самота:
«Безгоміння — геть туге, мов бич, обклало простір»; «Ми нібито обернені свічада —
єдиновласну душу світлимо». Самота — не тільки факт поетичного життя, це також
його свідома програма: «Горе вірить тільки самоті»; і правило життєвої поведінки:
«Не зближуйся. На відстані спинись... Ні на крок не зближуйся. Бо відстань — іспит
серця і феєричне марево душі».
Хтось міг
би подумати, що самота, фактична й накликана, могла бути спричинена бажанням не
посилатися на товаришів і однодумців, якби вірші потрапили до лап кагебешників.
Але це ледве чи повне або навіть найкраще пояснення. Переконливішим здається, що
Стусова самота включає до себе його, таких нечисленних, друзів і однодумців. Що це
самота колективна. Бо навіть разом, у групі, вони самотні у цьому світі, на цій
«дорозі долі, дорозі болю». Що, звичайно, не виключає й таких поезій, де самота
чисто особиста, надто в часи колимського заслання. Але в усіх тих віршах, що
виходять поза межі сторінки з в'язничного щоденника, себто в абсолютній більшості
поезій «Палімпсестів», самота — не лише особисте переживання, а й групове і
воднораз — загальнолюдська чи то філософська категорія. В поодиноких висловах це
прозраджується досить виразно, як от:
і зорі подвійні, і місяць подвійний
блукає,
подвійного руху ми центри серцевих натуг,
у сонному леті мале
товариство ширяє
і пильно вдивляється в смерть, що чигає
довкруг.
Не я, а ми. Це ми тут можна
тлумачити як групу однодумців або як усе людство, і одне тлумачення не виключає
другого. І таке подвійне тлумачення прикладається просто, легко й послідовно й до
дальшого відходу від я — до вислову «мале
товариство».
Інший приклад:
Збагни
себе у чаді різноволля
і обери, допоки наша доля,
правдивий паділ
без'язиких сліз.
Форми наказового способу
можна тут розглядати як звернення до самого себе або до людини взагалі. Вибір
займенника наша рішуче перехиляє шалю терезів нашого судження до
другого.
Самота в Стусових поезіях — не
запис переживань одного конкретного в'язня. Радше це la condition humaine,
екзистенціоналістичний мотив закинености людини в світ, поза людини волею й
вибором, і це також вияв майже дитячої розгублености перед цим широким і
незрозумілим світом:
З яєчка вийде світ.
Курчатко волохате,
жовтаве,
наче жаль,
як кинеться шукати,
а сестри де, а мати,
а просо, а
печаль.
Михайло Хейфец у своїх спогадах
про Стуса згадує обізнаність поетову на світовій філософії і глибоке зацікавлення
нею. Екзистенціялізм у розмовах на філософські теми між ним і Стусом не приходить
до голосу, і не можна сказати, якою мірою Стус був знайомий з писаннями
Гайдеггера, Сартра, а надто найближчого до його світогляду Габрієля Марселя. Але
наявність збігів не підлягає сумніву.
У
філософії екзистенціялізму, як відомо, ідея закинености людини в світ не виключала
людської активности, навпаки, радше вимагала її. Так і в Стуса. Свідомість своєї
місії підносить його понад обставини біографії, понад всякі обставини побуту й
географічної приналежности:
Над цей тюремний мур, над цю журу
і над
Софіївську дзвіницю зносить
мене мій
дух.
У деяких поезіях усвідомлення своєї
місії може перейти в одержимість нею до такої межі, за якою поет забуває своє
світобачення поета, не встигає одягати вислів у образи і стає навіть
декляративно-пророчим:
Крізь сотні сумнівів я йду до тебе,
добро і правдо
віку. Через сто
зневір.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . .
І врочить подив: не спиняйся, йди.
То — шлях правдивий. Ти —
його предтеча.
Але далеко частіше ця
свідомість не йде слідами, скажімо, Павла Грабовського, а таки знаходить свій,
сутий, Стусів вислів, і тоді вона не звучить гістерією пророка, а вбирається в
індивідуальні і скромні образи. На своїх «дорогах несамовитих» поет знаходить Бога
і в Богові здійснення своєї місії:
Та дорога, та скрадна, що за
перевал,
угорнулась мороком
пам'яті.
Але Ти, Ти — пробуваєш, як
Дівич-Дух,
і тремтиш, наче Спах-Сльоза,
як пелюстка на кайданах
—
рожевієш.
Це і є, це і є, задля чого жив,
задля чого побачив
світ,
довго зводився, шкереберть
падав, щоб
освіжитись.
Закинене в світ жовтаве
курчатко, віддане на «смертеіснування, життєсмерть», знаходить своє покликання в
тому, щоб бути рожевою пелюсткою на кайданах людини, людства. Мало? Ні, безмежно
багато. Бо пелюстка на кайданах знешкоджує кайдани, виявляє їхню безсилість,
відкриває «добу прозрінь», творить поезію і поетизує
світ.
Життя й творчість Стусові
надзвичайно щільно одне з одним пов'язані, творять своєрідну гармонію. Вони обоє
чесні, а це в наші «підлі і скупі, — мовляв Микола Зеров, — часи» дуже багато. Але
є між ними істотна різниця. В житті Стус ніколи не здавався ворогові і не виявляв
вагань. Але ціна цієї прямоти була висока не тільки в сенсі фізичних і
психологічних терзань, а і в сенсі внутрішніх конфліктів і подолання внутрішніх
молінь у Гетсиманському саді про те, щоб минула поета й людину чаша сія. Поезія
Стуса відбиває не тільки ті рішення, про які тут перед цим говорилося, а й ті
внутрішні діялоги з янголами прозрінь і бісами спокус, які становлять внутрішню
суть душевного и духовного життя кожної людини, не тільки в'язня нелюдських
політичних систем. Поезія Стуса — наскрізь людська й людяна, вона повна піднесень
і падінь, одчаїв і спалахів радости, прокльонів і прощень, криків болю й скреготів
зціплених зубів, зіщулень у собі і розкривань безмежности світу. Перед нами не
«живий смолоскип», а людина. Коли хочете — Людина, великою літерою. Ця вірність
унутрішній правді, одвертість у визнанні своїх вад і зльотів самі ще не роблять
поезії, але вони становлять передумову поетичної творчости, і без них може
творитися риторика, може творитися римована газетчина, але не може поставати
справжня поезія.
У своєму внутрішньому
діялозі, у своєму русі в Голготу-смерть, у витворенні психологічного комплексу
камікадзе високої і остаточної життєвої місії Стус, природна річ, не знайшов, не
міг знайти багато супутників, навіть зрозумільців. Як і багато поетів перед ним,
від Горація (odi profanum vulgus) до Байрона й Маланюка, Стус мусів відкрити (бо
кожний відкриває це для себе) поруч високости людини мізерність людини.
Показалося, що, як правило, люди «малі для власного розп'яття». Стус знає це, але
кожного разу, при кожній новій зустрічі з людиною знову відкриває. Тут, звичайно,
один з ключів до його самоти.
Найнижчий
рівень — кагебешники, часом називані в Стуса в давній традиції народницької
тюремної поезії кати («Серце стугонить катам наперекір») — і у власному, творчому,
Стусовому поетичному оновленні: «За кожним рогом — кат зі злим острішком брів». Та
вони ледве чи можуть претендувати на те, щоб називатися людьми. Що справді болить,
це «рідна чужина». Колись Шевченко писав про Україну як нашу не свою землю. Мова
йшла насамперед про панування чужинців, але, звичайно, також і про внутрішнє
підпорядкування, про неволю не тільки, сказати б, ззовні, а і зсередини. У Стуса
ця друга тема стає провідною. Репертуар гнівно-наболілих закидів, обвинувачень і
нищівних окреслень на адресу «ссавущих і пришелепуватих землячків» здається
безмежним. Ось дещо з нього: «феєричні пройди», «байдужі баляндрасники», «ревні
раби», «байдужі земляки», «мала смердюча калабаня, де вітер остраху гуляє», «запах
трутизни», «душ спресованих мерзлота вічна», «рід без'язикий», «кубляться
згвалтовані іуди», «цвинтар душ на білім цвинтарі народу», «німі раби, сном
окриті», «торговище совістей, радощів, душ», «землячки-дантеси, шанталаві,
недоріки»... Образи такої тональности взагальнюються в образ самої України,
зрадженої й зрадливої, моєї й чужої мені, божевільної «вичужілої вітчини», «храму,
зазналого скверни», «нестерпної рідної чужини» — України, де нема живих людей
—
Горить свіча —
а спробуй відшукай людину
на всю велику
Україну,
де навіть під час останнього Страшного суду
покинуть яму
змертвихвсталі,
а ці — ще спатимуть — і далі.
Комплекс почуттів, якому
короткий вислів дав Іван Франко, коли заявив свою нелюбов до батьківщини: «Я не
люблю її з великої любови». Бо і звідки б бралися ці прокльони, інвективи,
дорікання, якби Україна не боліла кожним нервом, кожною краплею крови, кожною
думкою?
Єдиний можливий логічний висновок:
«Пора ненависти заходить», «потрібен янгол помсти».
Боже, розплати
шаленої,
Боже, шаленої мсти,
лютости всенаученної
нам на всечас
відпусти.
Якби це було політичною
програмою, можна було б сказати, що вона далеко виходить поза межі легалізму
гельсінкських груп. Але Стус не політик і не вождь нації, він людина і поет, і він
широко відкритий і просто протилежним почуттям — не мститися, а прощати, не
нищити, а покрити омофором любови:
Вертай назад і, добротою хорий,
розтань
росою димною між трав,
і навіть:
Прощаю вас, лихі кати мої,
прощаю
вас, коли вже смерти жду
(щоб у тому ж вірші знову бути охопленим «ропавим
гнівом» і вигукувати «шалій, шалій, моя
ненависте»).
Як зроблено й систематично
робиться з поезіями Шевченка, можна розхапати рядки Стуса на всілякі й навіть
взаємозаперечні політичні програми. Але суть не в цьому, і поезія лежить далеко
від цього. Суть у знайденні себе в світі шпиків, сексотів, стукачів, колючих
дротів і знелюднення. Знайдення себе — це знайдення української людини. І в
кінцевому підсумку знайдення в собі людини і української людини — запорука
політичних змін. Поезія такого гарту й такого почуттєвого діяпазону провадить
далеко, і це знають власть імущі. Та ця політична місія — це поетична місія, а
політичні програми хай складають партійні діячі різних гатунків, кого ніколи не
вистане на поетичні вартості. Сила Стуса не тільки в знайденні й сформулюванні
гасел, не тільки в послідовності його невгнутої чесности, але і в конфліктах його
емоцій і настроїв, в тому діялозі протилежностей, яким є його поезія, і,
повторюючи, — в знайденні себе в плетиві протилежностей любови й ненависти,
зневаги й захоплення, віри й зневіри.
Чудо
перетворення, преображення відбувається в тій «грудці болю», «скалку болю», якими
став поет, коли він нарешті відчуває
власну смерть живою,
як і загибель
самовороттям,
коли він знаходить у собі ж таки своє місце в світі —
Світ —
наді мною й піді мною.
А я — під світом і над ним,
коли він відшукує сенс
свого життя і життя взагалі в тому, що
жити — то не є долання меж,
а
навикання і
самособою-
наповнення
(Стус часто
розриває слова кінцем рядка. Самособоюнаповнення — в нього одне
слово).
Лірика може обирати
найрізноманітніші теми, від любовних до політичних, від пейзажних до філософських,
її спектр безмежний, але, які б і скільки б тем вона не брала, кінець кінцем вона
має лише одну тему — особистість самого поета. Це й робить її лірикою. Так з
кожним поетом, але не кожний, як Стус, виявляє сам таку і саме таку сутність своєї
творчости. Позірне борсання Стуса в суперечностях власних настроїв і висновків —
це, звісно, тільки шлях до самовороття, самособоюнаповнення. Воно можливе й
доконечне тому, що його поезія насамперед не поезія знахідок, а поезія
знаходження. Якщо назвати його героями настрої й почуття, то ці герої в усіх його
кращих творах взяті в русі, в процесі самоформування. Найбільше досягнення цієї
поезії в схопленні народжуваних емоцій, душевних рухів у процесі їхнього
оформлення. Звичайно, Стус має свої переконання, і вони тверді й безкомпромісові.
Але в динаміці щодня вони живуть у хвилях настроїв, і ці хвилі можуть сьогодні
стреміти до берега, завтра — геть від суходолу. Вони — як приплив і відплив, але в
морі ці рухи, ці напрями суворо врегульовані, в поетичному морі Стуса вони не
скуті жадними законами. Крім законів унутрішніх, яких може не знати й сам поет,
поки він не виявить ці закони в своєму самозверненні,
самоворотті.
Коли психологічна суть
Стусової поезії в схоплюванні почуттів перед тим, як вони скристалізувалися, —
висока майстерність, що дається небагатьом поетам, — коли його поетичний зір
здатний бачити форму ще не оформленого, а його поетичне слово в найкращих поезіях
«Палімпсестів» спроможне знайти мову для цієї форми самого формування, то,
природно, Стусів шлях до поезії, до кожного вірша зокрема, лежить саме в
самозагляданні і, за Сковородою, пізнанні самого себе. Але тут постає Стусів
парадокс: шлях до себе, шлях перебування в собі веде водночас до пізнання життя
взагалі, життя в нашому сьогоднішньому світі зокрема, світі всепроникливих
сексотів і стукачів, уніформованих зарізяк і колючих дротів, коротше казавши —
тому світі, що намагається знищити внутрішнє й особисте в зовнішньому і
централізовано-імперському. Конфлікт Стус проти СРСР в усій донкіхотській
трагічності, а коли хочете, й трагікомічності такого протиставлення, це сьогодні
також конфлікт вільного особистого і запрограмованої підпорядкованости
машинізованій центровості. А парадокс полягає в тому, що, заглиблюючися в себе,
концентруючися на збагненні плинности свого внутрішнього я, поет тим самим краще,
ніж хто інший, досягає спромоги відтворювати світ, що йому протистоїть, в самій
істоті цього світу атрибутів і проявів:
Ряхтить у вогнях
телевежа,
рубінові набризки лих,
за власні виходити межі
ти зможеш,
мій любий, як зміг?
Коротка ця цитата,
читачу, заслуговує на твій уважніший пригляд. Телевежа — це центр промивання
мозків, це знаряддя поневолення індивідуального в людині, її знеособлення. Звідси
блимання світла, червоного світла на верхівці вежі стає символом знелюднення
людини. Телевежа ширить лиха, і недурно тут з'являється образ набризків, червоних
набризків, — може, кривавих. Чи може поет протистояти цьому, як досі зміг? Зміг,
ще раз, саме через те, що здійснив самовороття, самособоюнаповнення? (Звичайно,
уніформовані зарізяки побачать у цьому антирадянську пропаганду й ширення
інформації, шкідливої для держави. Але будьмо справедливі: тут є не тільки це. Бо
такою самою мірою ці рядки, ця система поглядів і почувань антинімецька,
антифранцузька, антиамериканська. А водночас безпосередньо вона не загрожує жадній
державній системі, як погляди Сковороди не підривали існування Російської імперії.
Бо мова тут про вільну людину, внутрішньо вільну, внутрішньо визволену в
самознайденні).
Тепер, коли ми, здається,
знайшли головні ключі (але не всі, далеко не всі!) до святого святих, до серця
Стусової поезії, — зосередження на ставанні, а не на стані, рух в середину себе
самого, цілковита внутрішня неспромога компромісу з тим, що нищить особу і головну
фортецю особисто-святого — націю, ми можемо легше зрозуміти ще деякі риси поетової
творчости, деякі вже згадані, деякі, що з'являться тут далі. До перших належить —
уже згадувана — обмеженість тематично-описових мотивів. Більше багатство
зовнішнього тільки шкодило б панівному характерові Стусової
поезії.
Натомість дуже досконало
відповідає цьому характерові властивість Стусових поетичних образів переходити
один в один. Найелементарніше — метафоричне ототожнення гулагівсько-засланської
мережі КҐБ з сучасним світом —
Довкола сопки і горби,
каміння, золото і
кості.
Гей, земляки, заходьте в гості,
піддані спільної
доби.
Перші два рядки не лишають сумніву,
що це колимський краєвид. Другі два ведуть до доби, чиїм найдосконалішим утіленням
є Колима. Не знати, чи ці земляки — інші засланці, старі прибульці чи, може,
навіть кагебісти. При останньому тлумаченні образ був би особливо загострений. Але
поет не хоче ставити крапок над
і.
Складніші, іраціональніші, містичніші,
витонченіші інші ряди ототожнень-розрізнень: поет і дружина, що, відокремлені
тисячами кілометрів і стосами заборон, заходять одне за одне в снах — сни в житті
засланця-в'язня — частина його біографії, а в поезії — брама в іншу реальність, де
я — я і не я, ти — ти і не ти, а якоюсь гранню і я; поет і світ, де обоє стають
тільки тінями («Сто тіней. В полі, синьому, як льон») і межа між ними змивається,
—
Світ уже не світ. Ти уже не ти.
Стус свідомий цієї властивости свого
світобачення. Він пише:
Все в подобах.
Світ, у котрому виросла
душа,
зінакшав.
Але ці подоби не
походять з символістичної поезії, з Бодлерових Fleurs du mal. Радше це своєрідне
антропоцентрично-пантеїстичне усвідомлення єдности світу. Особа в Стуса
неповторна, і її духове життя не збігається з життям інших, але вона відкрита
іншим людям і космосові.
У світлі цих
спостережень і міркувань цікаво ще раз поглянути на один з панівних у Стуса
образів — образ України. У дусі шевченківсько-романтичної традиції Україна це рай,
але рай сплюндрований. Звідси образ України протистоїть образам тюрми-Колими,
доповнює їх і — через факт сплюндрованости — зливається з ними. Мовчазна
передумова використання образу України в поезіях «Палімпсестів» є те, що
виповнення цього образу читачам відоме не менше, ніж авторові. Тому образ не конче
потребує розгортання, він може бути даний натяком, самою згадкою, часто суто
пейзажною:
Гойдання лип гуде золото-каре,
соснова жалощ, урочистість
глиць
і присмеркові розсипи суниць,
і в погарі спочили
крутояри.
Частіше Україна — конденсація
історії, загальна концепція якої іде від «Історії Русів», найімовірніше через
поезію Шевченка: козацька романтика, козацька героїка, чумаки, самі постаті
Шевченка й Максимовича:
Сюди ми йшли — Займанщину обсісти,
козацькими
кістками облягти, —
і дальша доба:
Стенаються в герці скажені сини
України,
той з ордами ходить, а той накликає Москву,
заллялися кров'ю всі
очі пророчі. З руїни
вже мати не встане — розкинула руки в
рову.
(Пізніше історичні концепції, під
сімома замками в СРСР, явно лишилися невідомі Стусові, не з його вини). Пейзажне
може поєднуватися з історичними символами-натяками:
...в леготі-вітрі
кучериться клен,
...сонях кружляє, калина цвіте.
Спасибі й на тому, що
десь ви єсте,
що ревом німим задихнувся Дніпро,
де в Нестора апокрифічне
перо...
або:
Сосна росте із ночі. Роєм птиць
благословенна свінула
Софія...—
де, звичайно, і Софія, а ще виразніше Нестор — не деталі пейзажу. а
метонімії української історії.
Але пейзаж
чи історія, натяк чи настрій — образ і поняття України, як і всі провідні образи й
поняття в поетичній системі Стуса здатні на семантичні зсуви і раз у раз цим
зсувам улягають. Зсуви ці можуть відбуватися від вужчого до ширшого:
Україна->світ->життя (не тільки поетове, життя взагалі) —
Це все — одне
прощання понадмірне —
з Вітчизною, зі світом, із життям, —
або від ширшого
до вужчого: життя->світ->Україна. Таке, зокрема, розгортання образів у
сюрреалістичному «Вертепі», де кожний грає без ролі, невідомо, чи є актори, суфлер
глухонімий, а глядачі — порожні стільці, що поскрипують. Це фантасмагорія життя,
це образ марноти світу, це великий табір, що зветься СРСР, і це також — хоч слово
ні разу не згадане — сучасна (а чи тільки сучасна?)
Україна.
Чи треба казати, що метода зсувів
понять і образів, мерехтіння їх у переходах з одного в одне — відповідає достоту
тій визначальній рисі кращих поезій Стуса, яка полягає, як уже сказано, в тому,
щоб подавати своє внутрішнє життя, народження й заникання почувань і ідей не в
їхніх статичних наслідках, а в самому формуванні? Матерія в Стуса може бути в
стані застиглости й спокою, дух — ніколи. А світобачення й себебачення — це
функції духа.
Я попросив у Стуса зошит з його «Палімпсестами».
— П. хвалив
твої поезії. Можна почитати?
— В мене складна мова, Мишку. Ти не
зрозумієш.
Михайло Хейфец. «Українські
силюети»
Складна в Стуса, звичайно, не
тільки мова в вузькому сенсі слова. Складна система його образности, зокрема його
метафорика, складне плетиво асоціяцій. Зі спогаду Хейфеца виходить, що це було
програмове. Але «мова» складна не завжди однаково, і, властиво, навіть взагалі не
завжди. Є в «Палімпсестах» поезії прості, як сторінка з щоденника. Можливо, як уже
говорилося, що вони й були такими записами, тільки римованими й метрованими.
Можливо, що вони були тільки заготівлями до дальшої праці, до творення поезій із
«складною» мовою і що в нормальних обставинах автор навіть не включав би їх до
своєї збірки. Таких поезій небагато, і вони не потребують критичного
коментаря.
Серед творів із «складною»
мовою найбільшу групу становлять ті, що їх можна було б назвати поетистичними,
якщо наважитися створити таке слово. Виводжу його від ширше відомого терміна
поетизм. Поетизм — це слова й мовні конструкції, які чужі розмовній чи діловій
мові, які характеризують специфічно поетичну мову і плекають її як окремий тип
мови в межах, звичайно, загальнонаціональної мови, дуже часто як жест
протиставлення буденності буденної мови, як вірність віковій традиції, як виклик.
Поетизмами можуть бути старі, архаїчні вирази, новотвори самого поета тощо. Єднає
їх тільки протиставленість пересічності, щоденщині. Певна річ, не йдеться при
цьому про те, щоб кожне слово було поетизмом. Це творило б поезію безпотрібно
неприступну. Вистачає вжити поетизмів у кількох позиціях, які визначать загальний
тон. Ось приклад з поезії «Ніч — хай буде тьмяніша»:
Хай пробуде в віках —
десниця твоя простерта,
багряна твоя тога
|
