ВАСИЛЬ СТЕФАНИК
(1871 —
1936)
Народився Василь Семенович
Стефаник 14 травня 1871р. в с. Русові (тепер Снятинського району
Івано-Франківської області) в сім'ї заможного
селянина.
1883р. Стефаник вступає до
польської гімназії в Коломиї, де з четвертого класу бере участь у роботі гуртка
гімназичної молоді. Учасники гуртка вели громадсько-культурну роботу серед селян
(зокрема, організовували
читальні).
Стефаник-гімназист починає
пробувати сили в літературі. Зі своїх перших творів Стефаник опублікував без
підпису лише один вірш. У співавторстві з Мартовичем написав два оповідання:
“Нечитальник” (1888) та “Лумера” (1889).
У
1890р. Стефаник у зв'язку із звинуваченням в нелегальній громадсько-культурній
роботі змушений був залишити навчання в Коломиї і продовжити його в Дрогобицькій
гімназії. Там він брав участь у громадському житті, став членом таємного гуртка
молоді, особисто познайомився з Франком, з яким потім підтримував дружні
зв'язки.
Після закінчення гімназії (1892)
Стефаник вступає на медичний факультет Краківського університету. Однак, за
визнанням письменника, з тією медициною “вийшло діло без пуття”. Замість
студіювання медицини він поринає у літературне і громадське життя Кракова. Тут
існувало товариство студентів-українців “Академічна громада”. Більшість студентів,
які належали до нього, тягнулися до радикальної партії. До них приєднався і
Стефаник. У студентські роки він особливо багато читає, пильно стежить за сучасною
літературою, зближується з польськими
письменниками.
Стефаник-студент бере
активну участь у громадському житті рідного Покуття, розширює творчі контакти з
українськими періодичними виданнями, активізує свою діяльність як публіцист. Після
опублікування в 1890р. першої статті — “Жолудки наших робітних людей і читальні” —
він у 1893 — 1899 рр. пише і друкує в органах радикальної партії “Народ”,
“Хлібороб”, “Громадський голос” та “Літературно-науковому віснику” ряд статей:
“Віче хлопів мазурських у Кракові”, “Мазурське віче у Ржешові”, “Мужики і
вистава”, “Польські соціалісти як реставратори Польщі od morza do morza”, “Книжка
за мужицький харч”, “Молоді попи”, “Для дітей”, “Поети і
інтелігенція”.
1896 — 1897 рр. — час
особливо напружених шукань Стефаника. Намагання його відійти від застарілої, як
йому здавалося, описово-оповідної манери своїх попередників на перших порах
пов'язувалося з модерністичною абстрактно-символічною поетикою. У 1896 — 1897 рр.
він пише ряд поезій у прозі і пробує видати їх окремою книжкою під заголовком “З
осені”. Та підготовлена книжка не зацікавила видавців, і письменник знищив
рукопис. Кілька поезій у прозі, що лишилися в архівах друзів Стефаника, були
опубліковані вже після його смерті (“Амбіції”, “Чарівник”, “Ользі присвячую”, “У
воздухах плавають ліси”, “Городчик до бога ридав”, “Вночі” та
ін.).
1897р. у чернівецькій газеті “Праця”
побачили світ перші реалістичні новели Стефаника — “Виводили з села”, “Лист”,
“Побожна”, “В корчмі”, “Стратився”, “Синя книжечка”, “Сама-саміська”, які
привернули увагу літературної громадськості художньою новизною, глибоким та
оригінальним трактуванням тем з життя села. Проте не всі відразу зрозуміли і
сприйняли нову оригінальну манеру Стефаника. Коли невдовзі письменник надіслав
нові новели — “Вечірня година”, “З міста йдучи”, “Засідання” — в
“Літературно-науковий вісник”, то у відповідь дістав лист-пораду, зміст якого
зводився по суті до невизнання манери Стефаника. Це й викликало появу листа
Стефаника від 11 березня 1898р. до “Літературно-наукового вісника”, адресованого
фактично О. Маковею. Він являє собою своєрідне літературне кредо Стефаника, його
справді новаторську ідейно-естетичну
програму.
Перша збірка новел — “Синя
книжечка”, яка вийшла у світ 1899р. у Чернівцях, принесла Стефаникові загальне
визнання, була зустрінута захопленими відгуками найбільших літературних
авторитетів, серед яких, крім І. Франка, були Леся Українка, М. Коцюбинський, О.
Кобилянська, стала помітною віхою в розвитку української прози. Автор “Синьої
книжечки” звернув на себе увагу насамперед показом трагедії
селянства.
Новели “Катруся” і “Новина”
належать до найбільш вражаючих силою художньої правди творів Стефаника. Вони
стоять поряд з такими пізнішими його шедеврами, як “Кленові листки”, “Діточа
пригода”, “Мати” та ін. Майстерно змальовано в цих творах трагічні людські долі.
Героїчний склад художнього мислення Бетховена, невід'ємною ознакою якого є
вражаюча масштабність почуттів, думок, картин, можна впізнати в окремих новелах
Стефаника (“Сини”, “Марія”). У листі до редакції “Плужанина” від 1 серпня 1927р.
Стефаник, заперечуючи трактування його як “поета загибаючого села”, зазначав: “Я
писав тому, щоби струни душі нашого селянина так кріпко настроїти і натягнути,
щоби з того вийшла велика музика Бетховена. Це мені вдалося, а решта — це
література”.
У 1900р. вийшла друга збірка
Стефаника — “Камінний хрест”, яку також було сприйнято як визначну літературну
подію. Для другої збірки Стефаника характерне посилення громадянського пафосу
(завдяки таким творам, як “Камінний хрест”, “Засідання”, “Лист”, “Підпис”). У
другій збірці головне місце займає тема, що хвилювала письменника протягом усього
творчого життя, — одинока старість, трагедія зайвих ротів у бідних селянських
родинах. Цій темі цілком присвячені твори із “Синьої книжечки” (“Сама-саміська”,
“Ангел”, “Осінь”, “Школа”), новели зі збірок “Камінний хрест” (“Святий вечір”,
“Діти”), “Дорога” (“Сніп”, “Вістуни”, “Озимина”). Цікавить Стефаника вона й у
другий період творчості, хоч уже в іншому плані (“Сини”, “Дід Гриць”, “Роса”,
“Межа”).
1901р. вийшла в світ третя збірка
новел Стефаника — “Дорога”, яка становила новий крок у розвитку його провідних
ідейно-художніх принципів. Це наявне у своєрідній поетичній біографії Стефаника
“Дорога” та роком раніше написаній ліричній сповіді “Confiteor”, що в
переробленому вигляді була надрукована під назвою “Моє слово”. У збірці
переважають новели безсюжетні, лірично-емоційного плану (“Давнина”, “Вістуни”,
“Май”, “Сон”, “Озимина”, “Злодій”, “Палій”, “Кленові листки”,
“Похорон”).
Тема матері і дитини,
жертовності материнської, батьківської любові з'являється в Стефаника у життєвому
переплетінні з іншими темами ще в збірці “Синя книжечка” (“Мамин синок”,
“Катруся”, “Новина”). Наявна вона й у збірці “Камінний хрест”. У
“Літературно-науковому віснику” за 1900р. український читач відкрив для себе
Стефаникову новелу “Кленові листки”, яка стала окрасою збірки
“Дорога”.
1905р. вийшла в світ четверта
збірка письменника — “Моє слово”. В ній уперше була надрукована новела “Суд”, яка
завершує перший період творчості
Стефаника.
У пору імперіалістичної війни і
великих соціальних потрясінь, розпаду Австро-Угорської імперії і народження
Радянської країни Стефаник знову береться за перо новеліста. Почався другий період
його творчості, не такий інтенсивний, як перший, але з чималими здобутками.
Хронологічним початком цього періоду можна вважати новелу “Діточа пригода”
(написана восени 1916р., а опублікована на початку
1917р.).
1916р. Стефаник пише новелу
“Марія”, яку присвячує пам'яті Франка. За “Марією” письменник публікує шість
новел, які разом із двома названими творами другого періоду (“Діточа пригода” і
“Марія”) склали п'яту збірку — “Вона — земля”, видану
1926р.
У 1927 — 1933 рр. Стефаник
опублікував ще більше десяти новел.
В
останні роки життя Стефаник пише також автобіографічні новели, белетризовані
спогади. До них належать такі твори, як “Нитка”, “Браття”, “Серце”, “Вовчиця”,
“Слава йсу”, “Людмила”, “Каменярі”.
У роки
перебування Західної України під владою Польщі Стефаник жив майже безвиїзне в
с. Русів, де й писав останні твори у вільну від хліборобської праці
хвилину.
До самої смерті не полишало
Стефаника бажання “сказати людям щось таке сильне і гарне, що такого їм ніхто не
сказав ще”. І на його долю випало найбільше для художника щастя — він сказав те,
що хотів, і сказав так, як хотів.
|