Леонід Смілянський
(1904 —
1966)
Леонід Смілянський прийшов у
літературу в другій половині 20-х років, одразу приставши до ідейно-естетичних
платформ ВУСППу і «Молодняка». Тож письменник не був вільним від тогочасних
літературних стереотипів, пробував виводити «на чисту воду» буржуазних спеців,
розвінчував непманів, художньо осмислював «реакційну суть дрібновласницької
стихії». Усе це є в його першій збірці оповідань «Нові оселі» (1928). Тоді ж
письменник почав освоювати «велику» прозу, написавши повість «Машиністи» (1927),
присвячену складним подіям громадянської війни в
Україні.
На перевалі 20 — 30-х років
творчою уявою Л. Смілянського повністю заволоділа ідея «жити комуною». Одна за
одною пишуться повісті «Мехзавод» (1930), «Периферія» (1933), «Полонений» (1934),
пізніше дописана і трансформована в роман «Зустрічі»
(1935).
Другим «масивом» творчості Л.
Смілянського є проза про Велику Вітчизняну війну. За період з 1941 по 1950 рік він
присвятив цій темі роман, п'ять повістей, ряд оповідань і новел, ставши чи не
найпліднішим літописцем війни в 40-ві
роки.
Перші ж повісті — «Золоті ворота» і
«Дума про Кравчиху» (1942) засвідчили, що прозаїк виразного реалістичного стилю
вдався до лірико-романтичної манери письма. У «Золотих воротах» — своєрідному
ліричному етюді — найперше приваблює щирість почуттів «я — героя», котрий став на
захист рідного Києва. Але пунктирно окреслені характери героїв, як і «пунктирний»
сюжет та очевидна приблизність фактажу, дещо знижують естетичну цінність повісті.
Цілісніше враження справляє «Дума про Кравчиху», виразна патріотична ідейність
якої досить органічно переплітається з народнопісенною символікою, «думністю», що
допомогло авторові створити переконливий образ матері, в якому вміщуються поняття
і жінки-матері, й матері-Вітчизни.
У
романі «Євшан-зілля» (1943) прозаїк знову повертається до реалістичного стилю
художнього мислення і відображає боротьбу народних месників в окупованій фашистами
Україні. Дослідники слушно вказували на вторинність деяких персонажів, надмірну
белетризацію зображуваного.
Лише недавно
знято тавро забуття з повісті «Софія», яка була надрукована тільки в журнальному
варіанті (Укр. літ. 1944. № 1). У центрі уваги автора повісті — представники
української інтелігенції — архітектори, науковці, діячі культури, митці, які
евакуювалися з України за Урал. Одним із могутніх життєдайних джерел у повісті
виступає національна самосвідомість героїв, їхні поривання до рідної
землі.
Устами Софії письменник висловлює
заповітну мрію, що після переможного завершення війни почнеться незрівнянно краще
життя, ніж було до війни: «Зміняться наші серця, в наших поглядах і вимогах до
життя станеться нове відродження». Ця думка-мрія в Л. Смілянського була
вистражданою, не випадковою, бо суголосні їй зустрічаємо і в наступній воєнній
повісті «Зеленогорський хрест» (1945), герой якої командир партизанської групи
Григорій Ромашка переконаний, що після війни «інших людей родитиме земля і все
кращих і кращих, наче пшеницю...».
Повість
«Сашко» (1950), популярна й досі серед школярів, стала останнім твором письменника
про війну.
Третій цикл творчості Л.
Смілянського — історико-біографічна проза і драматургія. На відміну від попередніх
двох — робітничого і воєнного — творився він у різні періоди письменницького
життя. Історико-біографічна тема, починаючи від повісті «Михайло Коцюбинський»
(1940), була для письменника своєрідним прихистом, певним відходом од
немилосердної сучасності. Л. Смілянського привабили найбільші постаті в
українському письменстві — Шевченко, Франко, Леся Українка, Коцюбинський. «Вічні
огні вершин» — так називав їх автор. Характерним для творів було те, що письменник
обирав для зображення невеликий, але вагомий часовий відтинок у житті України,
такий, що давав змогу показати кожного з героїв митцем і громадянином. Водночас у
цих творах маємо надмірну привнесеність ідеологічних, політичних акцентів у
відтворенні як головних персонажів, так і оточення, особливо
«ліберально-буржуазного».
Найкращим твором
письменника на історико-біографічну тему є роман у двох книгах «Поетова молодість»
(кн. І — 1960, кн. II — 1963). Авторові пощастило органічно поєднати тут історичну
фактологію з обгрунтованим і достовірним художнім
домислом.
Леонід Смілянський залишив по
собі досить значну і нерівноцінну мистецьку спадщину. Його перу належать і
кіносценарії та ціла низка зразків «малої»
прози.
В.
Поліщук
Історія української літератури ХХ ст. — Кн. 2. — К.: Либідь,
1998.
|