Іван Сенченко
(12 лютого 1901 — 9 листопада
1975)
Поруч із Юрієм Яновським
найміцніший (хоч і протилежний йому стилем) белетрист молодшої, другої по
революції, генерації, яка родилась уже в 20 столітті і виявила себе тільки в
другій половині 1920-х років. Закоханий (хоч анітрохи не засліплений своєю
любов'ю) спостерігач сучасного йому життя і людини, Сенченко створив собі власне
стильове обличчя, поєднуючи зрілий реалізм із романтизмом, ліричний струмінь із
сатирою і гумором.
Іван Сенченко родився
1901 року в селі Натальївка (Шахівка) біля Червонограда на Полтавщині. Його батько
Юхим, деклясований через малоземелля селянин, був однаково і людиною села, і
людиною міста, працюючи в Червонограді чорноробочим, садівником, білетером
кінотеатру, церковним регентом тощо. Іван Сенченко закінчив сільську і вищу
початкову школу, а потім учителював у своїх рідних місцевостях. Учився в
Харківському університеті (тоді ХІНО), працюючи водночас в редакціях харківських
газет і журналів. Хвильовий перший оцінив як слід талант Сенченка, залучив його до
ВАПЛІТЕ і до найближчої співпраці в очолюваних ним журналах «ВАПЛІТЕ» (1927),
«Літературний ярмарок» (1929), «Пролітфронт»
(1930).
У своїх кращих творах («Історія
однієї кар'єри» та інші оповідання, Харків, ДВУ, 1926, с. 78; «Подорож до
Червонограда» — журнал «ВАПЛІТЕ», 1927, ч. 5, с. 78 — 117; «Червоноградські
портрети» — «Літературний ярмарок», лютий 1929, кн. З, с. 94 — 152; «Дубові
гряди», 1928) Сенченко увів у літературу свій Червоноград, немов Гоголь —
Миргород. Про Червоноградщину, — пише жартома Сенченко, — «при всій найбільшій
охоті тяжко щось сказати, крім: я люблю тебе безотвітною любов'ю». Ця конкретна
«омісцевлена» любов та майстерство письменника створили образи фізично сильних
(мов у Рубенса) і характерних людей — бідних і заможних селян, вантажників і
мельників, торгівців, робітників і всяких людей сільської і міської провінції, що
після скасування політики військового комунізму в умовах непівської відносної
господарчої свободи опинилися в ролі творців своєрідного соціяльно-економічного
ренесансу України. Сенченкова Червоноградщина, на плодючих рівнинах якої
перехрестились залізниці Харків — Херсон, Полтава — Донбас, — дає в його творах
свіжий посмак того дужого господарчо-творчого розгону, який могла б дати Україна в
умовах хоч трохи тривалішої і бодай часткової свободи від помпи колоніялізму і
склерози бюрократизму. Деякі з червоноградських портретів Сенченка нагадують своєю
підприємчивістю людей американського заходу, а при тому всьому лишаються вони
гоголівсько-українською людиною в творах Сенченка, яким не бракує ні речевости й
соковитости реалізму, ані романтичного ліризму, приперченого найтеплішим гумором
чи гострим сарказмом. Пізніше нахил до гумору проявився в Сенченка також у його
історичній повісті «Чорна брама», що дечим нагадує «Коля Бруньйон» Ромен
Ролляна.
Оповідання Сенченка 1923 — 1925
років у час його початкування в спілці селянських письменників «Плуг» (Оповідання,
Харків, ДВУ, 1925, с. 184) були неприкметні. Перехід Сенченка з масового «Плугу»
до елітарної Вапліте (1925) супроводився його швидким ростом як белетриста й
есеїста, а вслід за тим і нападками на нього партійної критики, на які Сенченко
умів відповідати літературно-публіцистичним
контрударом.
Особливий гнів упав на
Сенченка після появи його славетної сатири «Із записок» (жур. «ВАПЛІТЕ», 1927, ч.
1, стор. 3 — 11; також окреме видання в бібліотеці Вапліте), яку він назвав в
одному місці також «Холуєві записки». Червоно-малоруська критика поспішила
розшифрувати образ Великого Холуя як «пролетарську літературу» і саму КП(б)У —
підвладні верховному Пієві («Пій — все суще над нами»). Насправді Сенченків образ
Холуя — вичерпно всеосяжний для всіх тих покірних і жорстоких слуг усякого
деспотизму й диктатури, що живуть за принципами, які формулює в своїх записках
Холуй: слухняність, покора, мовчання, пресмикання, а також: боятись сильнішого —
безжально бити слабшого, підставляти обличчя під плювки, бути (охоче) ослом, не
хвилюватись, не думати, триматись єдиномислія, дивитись у очі Пієві («його очі —
ваші очі»), дивитись у рот Пієві («його слова — ваші слова»), зневажати і бити
(маючи «за спиною всемогущого Пія») всіх нащадків Прометея, в тому числі й рідного
батька...
Нещадний гарапник Сенченкового
«Холуя» врізав по обличчі українське і всесоюзне холуйство саме в час, коли воно
ставало основою соціяльно-політичної системи СРСР і коли ще не всі знали, що в
Москві вже народився новий всемогучий Пій — Сталін. Враження від цього твору, що
підноситься до рівня сатиричних шедеврів Салтикова-Щедріна і світової сатири, було
велике. Цікаво, що київська «Літературна газета», яка в чч. 7 і 12 за 1927 рік
просто впала була в гістерику і називала «Холуєві записки» безприкладним наклепом
на «пролетарську» літературу і членів КП(б)У, через тридцять років вмістила в
своєму числі за 4 липня 1958 без жадного жарту (бо ж до 40-річного ювілею КП(б)У!)
ліричний вірш львівського молодого поета Дмитра Павличка «Партія — очі мої», в
якому просто повторені формули «Холуєвих записок»:
Партія — очі
мої!
Партія — мова моя!
. . . . . . . . . . . . .
Йде Україна — зоря
моя.
Партія — серце її!
Ум її —
партія!
Така просто головокрутна
метаморфоза образу, наскрізь сатиричного своєю суттю, природою, формою, функцією,
на образ ліричний — сталася наслідком тридцяти років «культу особи». Та парадокс у
тому, що Павличко родив цей гімн холуя вже після «ліквідації культу особи», коли,
властиво, Сенченкові мусіли б дати премію за «Холуєві записки». Замість того до
старої кривди Сенченка, побитого колись за свій оригінальний твір, добавилась ще й
друга — плагіят! Його обікрали, та ще й таким способом! А його самого змусили
писати в стилі «соціялістичного реалізму» твори, в яких він такий само сірий і
скучний, як і всі інші 500 українських радянських письменників, серед яких під
сірим покривалом соцреалізму вже не відрізниш таланту від
бездарности.
Юрій
ЛАВРІНЕНКО
Українське слово. — Т. 2. — К.,
1994.
|