СВІТЛИЧНИЙ ІВАН ОЛЕКСІЙОВИЧ
1929 (20.09) — 1993 (?)
Життєвий і творчий
шлях нашого письменника-земляка багато в чому схожий на долі тих «шістдесятників»,
які, зрозумівши кричущі протиріччя хрущовсько-брежнєвської епохи, не змогли
прийняти подвійну мораль радянського суспільства.
А «шістдесятниками» в
історії нашої культури прийнято називати тих письменників і митців, творчість яких
починалась у пору «хрущовської відлиги» на межі 50—60 років, які обрали шлях
боротьби за свободу творчості і права людини. Досить влучно про це покоління
сказав один з когорті; «шістдесятників», відомий сьогодні есеїст і культуролог
Євген Сверстюк: «Стривожені війною, гартовані злиднями, оглушені тотальною
ідеоілогією, Люди раптом прокинулись від падіння страшного ідола (Сталіна—В. О.) і
кинулись до пробоїни в стіні, де він упав. Цілі ідеологічні загони було кинуто на
заліплення пробоїн. Однак одиниці кинулись їх розширювати. З цього почалися
щістдесятники (нині вже є охочі об'єднувати перших і других!) — ті, яким
засвітилась істина і які вже не захотіли зректися чи відступитися від украденого
світла».
До цього покоління відносять поетів Василя Симоненка, Івана Драча,
Ліну Костенко, Євгена Гуцала, наших земляків Василя Голобородька, Василя Стуса, а
також митців Віктора Зарецького, Аллу Горську, Людмилу Семикіну, Галину Севрук,
Панаса Заливаху, Веніаміна Кушніра та ін. Серед них був і Іван Світличний...
Як більшість людей цього покоління, його не обминули тюрма та концентраційні
табори. Неприйняття тодішньої хрущовсько-брежнівської дійсності, участь на хвилі
політичної відлиги в акціях на захист української інтелігенції визначили його
страдницьку долю...
Народився І. Світличний в селі Половинкиному
Старобільського .району Луганської області. Закінчив філологічний факультет
Харківського університету. Його покликанням стали теоретичні студії в галузі
літературознавства. І. Світличний був неординарною особистістю. Ф. Д. Пустова,
викладач Донецького національного університету, яка. в той час була студенткою
Харківського університету, згадує:
«Всі ми ставились до Івана з глибокою
симпатією та повагою, дехто називав його «свєтлой личностью». Це пов'язувалося не
стільки з прізвищем, скільки з тим, що він, як правило, був усміхненим, привітним,
випромінював добрюзичливість. Людей до себе Іван притягував не тільки ерудицією, а
й кришталевою моральною чистотою, щедрістю. На перший погляд здавався м'якою,
беззахисною людиною, але в полеміці на морально-етичні, світоглядні питання
виявляв твердість».
Після закінчення університету І. Світличний активно
увійшов у критичний цех української літератури, ведучи полеміку з письменниками та
читачами про літературу шістдесятих років, її моральні та естетичні проблеми. Хоча
практично не можна було вийти в той час за межі жорстких приписів соцреалізму,
критикові вдавалося підійти до самої грані дозволеного у коментуванні зашореної
ідеологічними нормами української літератури. Це стосувалося творів провідних на
той час письменників, твори яких сьогодні зняті з програмного вивчення в школі (О.
Корнійчук, М. Стельмах, А.Головка, Ю. Яновський та ін.).
Інколи критичні
виступи І. Світличного зачіпали досить впливових авторів, які пізніше розквитались
з порушником громадського спокою. Так, аналізуючи на сторінках журналу «Прапор» у
60-і роки наукові опуси провідних тоді шевченкознавців, Іван Світличний виявив
талант не тільки рецензента, але й публіциста-сатирика. Від нього дісталося і
такому впливовому ревнителю класових чеснот, як І. К. Білодід, Досліджуючи його
монографію «Т. Г: Шевченко в історії української мови», критик писав: «І. К,
Білодід теж буває не проти того, щоб унаочнити свою думку солідною цифрою.
Виявляється, обґрунтувати ідею про Шевченкове «філософське осмислення світу,
всесвіту, прогресу, руху», можна й статистично: адже «слово світ фіксується в
словнику мови Шевченка 354 рази».
Особливо ущипливо розвінчує Світличний
стандартний заяложений вислів у працях цих вчених про те, що «вони не претендують»
на великі відкриття, узагальнення, а є скромними дослідниками Шевченкового слова:
«Ми не претендуємо», — голосно заявляють учені і скромно опускають очі
додолу. «Ми не претендуємо — і ви не майте до нас претензій..».
Ні, шановні,
не треба ставати в позу нареченої і зніяковіло колупати піч. Ви справді не
претендуєте ні на що, доки свої «безпретензійні» витвори читаєте перед обідом чи
на сон грядущий своїм чадам і домочадцям. Але коли в красивій оправі, під маркою
університетів і академій, солідним тиражем випускаєте їх у широкий світ, ви,
шановні, претендуєте, хоч би якими клятвами клялися в своїй скромності й
безпретензійності. Ви претендуєте на читацьку увагу, на вчені звання, на народні
кошти. Ви претендуєте — кожен може судити вас відповідно до цих ваших претензій».
Тож чи могло таке подобатись можновладцям від науки та й іншим ревнителям
порядку у сталінському смислі слова?
Звичайно, ні!
Позиція молодого
вченого і критика привертала увагу молоді. До нього горнулись В. Стус, В.
Голобородько. Щирою була дружба між нашим земляком і Василем Симоненком. Саме
завдяки І. Світличному були збережені для нащадків недруковані а Україні вірші В.
Симоненка.
Та важка репресивна атмосфера, яку не розвіяли (та й не збирались
цього робити) партійні з'їзди, почала густішати над «шістдесятниками» й Іваном
Світличним. Про це можна судити хоча б з іронічного, але страшного за своєю суттю
листа, який В. Симоненко написав до Світличного у червні 1963 року: .
«Дорогий Іване!
Якби тебе зрідка не згадувала уважна «Літературна
Україна», то можна було б подумати, що тебе вже вислали з Києва. Незрозумілим
лишається і той обурливий факт, що естет-рецидивіст І.. Дзюба досі не виключений з
Спілки або спеціальним рішенням не перейменований в Ів. Зуба. Це просто не
вкладається у мій провінційно-лояльний мозок (поет тоді мешкав у Черкасах— В. О.),
А як там Євг. Сверстюк: чи вже доскочив класового усвідомлення, чи досі хибно
вважає, що Шевченко був українцем?
До речі, недавно, був у Моринцях та
Кирилівці. Обшарпані Моринці спішно припудрюють до 150-річчя Тараса, бо інакше
туристам не буде що показувати. Оформляють держав ним (!) коштом центр села. Не
вирішено тільки, кому біля клубу ставити монумент — незабутньому Потьомкіну чи
Шевченкові. А люди кажуть приблизно таке:
— Що воно за людина отой Тарас?
Навіть мертвий добро нам робить.
Усе — це між іншим. Загалом я живу тихо й
одноманітно, як завжди. З «Літ України» видно, що пахне якимось «міроприємством по
перевихованню» молодих критиків і демагогів, до яких належиш і ти...»
І
справді, довго чекати не прийшлося: керівні хмари почали невдовзі випускати
блискавки по неслухняних головах української інтелігенції... Коротка політична і
культурна відлига змінювалася на нові шалені репресії проти творчої інтелігенції.
В одній із своїх праць Іван Дзюба писав про Світличного: «Держава воювала з купкою
«формалістів» у мистецтві. Але насправді йшлося про боротьбу проти всякої вільної
думки і незалежної духовної творчості як загрози пануванню монопольного
партійного, а радше вождівського догмату. На Україні, як завжди, ця кампанія була
підхоплена з безприкладною запопадливістю і набрала особливо дикого характеру:
адже за вигаданим «формалізмом» «шістдесятників» побачили реальну перспективу
національно-культурного відродження, а це вже — «націоналізм».
Саме в цей час
на Україні народився страхітливий афоризм: коли в Москві ріжуть нігті, то на
Україні — пальці.
Наставали часи, коли вже палке слово критика Світличного
боялися друкувати. У цей час його звинувачують в тому, що він ..передав за кордон
вірші В. Симоненка. Після чого перший арешт (1965 р.) та тимчасове помилування.
1972 року починаються нові нагінки проти української інтелігенції. Не минула ця
доля і нашого земляка — сім років таборів суворого режиму та п'ять років заслання
за антирадянську пропаганду і поширення самвидаву ,його вірші цього періоду
написано на грані відчаю, внутрішніх докорів собі і всьому нашому суспільству за
жертви беріївщини, голодомори, пасивність народу перед загрозою знищення самого
імені українця.
Роки, проведені у тюрмах та виселках, підірвали здоров'я
поета. Недовго він прожив на свободі, не встиг надивитись на оновлювану незалежну
Україну. У жовтні 1992 року Івана Світличного не стало,
Оцінку життєвому і
творчому шляху І. Світличного і спокуту перед ним українського суспільства
висловив у прощальній промові відомий літературознавець, директор Інституту
літератури Г. Сивокінь. Він сказав: «Генієм доброти ми називаємо Світличного чи не
в один голос. Але не забуваймо, яким грізним, непримиренним виступав він —
почитаймо його вірші — до тих, хто сховався, замовк, принишк, як тільки гримнуло з
неба. Зневага, а не доброта та всепрощення стають його зброєю. Заповітом не тільки
племінникові Яремі, а всім, хто вважає себе мужчиною, отже, людиною сміливою й
чесною, — заповітом, що набирає нової сили в умовах нашої української сучасності,
є Іванові афористичні слова: «Як не я, тоді хто? Не тепер, то коли?» Вони печуть
вогнем, не дають спокою, нагадують про гріхи, тяжкі гріхи.
Отож від себе
кажу: «Прости, Іване!» Від інституції своєї грішної благаю: «Прости, Іване!» Від
суспільності нашої нещасливої молю: «Прости, Іване!».
Хай тобі, нескореному
степовикові, ця київська столична і, на жаль, столика земля пухом...»
Прочитавши цей скорбний текст про одного з поетів-звитяжців Україні і нашого
земляка, ознайомтесь з його віршами, уміщеними на цій сторінці. Вони допоможуть
вам осягнути поетову непересічну особистість, полюбити барви його гіркого, але
правдивого слова.
|
