ВОЛОДИМИР САМІЙЛЕНКО
(1864 —
1925)
Поет-лірик, сатирик,
драматург, перекладач — В. Самійленко в усіх жанрах творчості виявив себе як
митець з тонким відчуттям слова, своїми темами, своєю неповторною манерою письма,
зі своїм оригінальним підходом до традиційних
тем.
Народився Володимир Іванович
Самійленко 3 лютого 1864р. в с. Великі Сорочинці на Полтавщині. Батько його був
поміщик Іван Лисевич, а мати — колишня кріпачка Олександра Самійленко. Початкову
освіту майбутній письменник одержав у дяка, потім у Миргородській початковій
школі. В 1875р. В. Самійленко вступив до Полтавської гімназії, яку закінчив у
1884р. У ці роки обдарований, чутливий до художнього слова юнак багато читає,
робить спроби перекладати і писати. Потім з 1885р. вчиться на
історико-філологічному факультеті Київського університету. У студентські роки
серйозно займається літературною
справою.
У цей час обставини
суспільно-політичного життя були нелегкі. Українське слово було заборонене,
реакційні настрої запанували в університеті. Страх перед репресіями уряду (першим
заходом щодо студентів було виключення з університету без права продовжувати
освіту — з «вовчим квитком») обрубав крила багатьом молодим
людям.
Після закінчення навчання (1890) В.
Самійленко працював у Києві, Чернігові, Катеринославі, терплячи постійні
матеріальні нестатки. Врешті склав іспит на нотаря і відкрив нотаріальну контору в
м. Добрянці на Чернігівщині, де й працював до 1917p. Після революції виїхав за
кордон, до Галичини. В еміграції В. Самійленко прагне повернутися на Україну, і
дістає на це дозвіл в 1924p. Повернувшись до Києва, працював редактором. Та
здоров'я поета було підірване роками поневірянь, матеріальною скрутою. 12 серпня
1925p. його не стало. Похований В. Самійленко в Боярці під
Києвом.
Поетична спадщина В. Самійленка
включає ліричні і сатиричні вірші, переклади творів з російської та зарубіжної
класики.
Високі почуття любові до
батьківщини — розкішного, багатого краю, що перебуває в неволі й злиднях, звучать
у віршах циклу «Україні», «Веселка».
В
ряді віршів В. Самійленко торкається традиційної теми ролі митця, мистецтва в
суспільному житті («Пісня», «Елегії», «Орел», «Не вмре поезія»), закликає поета не
замикатися в особистих стражданнях, а служити людині і людству. Розкриваючи своє
кредо поета, В. Самійленко звертається до прикладу великого Кобзаря, це поезії «На
роковини смерті Шевченка», «26 лютого», цикл «Вінок Тарасові Шевченку, 26 лютого»
та ін. Роль Т. Шевченка у розвитку української мови поет натхненно розкрив у
прекрасній поезії «Українська мова (Пам'яті Т. Г. Шевченка)», що стала широко
відомим хрестоматійним твором.
Яскраву
сторінку поетичної творчості В. Самійленка становить його пейзажна та інтимна
лірика (цикл «Весна», «Сонети», «Її в дорогу виряджали» та ін.). «Вечірня пісня»
поета, покладена на музику К. Стеценком, стала улюбленою народною піснею. Значне
місце у творчості митця посідає його філософська лірика, де звучать роздуми про
сенс людського буття, про вічність, плин матерії у часі і просторі, про єдність
матеріального і духовного начал.
В.
Самійленко був блискучим майстром сатири й гумору. Кращі його сатиричні твори
«Ельдорадо» (1886), «Як то весело жить на Вкраїні» (1886), «На печі» (1898),
«Мудрий кравець» (1905), «Невдячний кінь» (1906). Поезії «Дума-цяця»,
«Міністерська пісня», «Новий лад» стали яскравими зразками нещадної політичної
сатири. Афористичність мови, стислість і точність вислову, куплетна форма окремих
поезій надають сатиричним творам виняткової виразності й
привабливості.
З успіхом виступав В.
Самійленко і в жанрі драми, написавши кілька комедій, драматизованих гуморесок:
«Драма без горілки» (1895), «Дядькова хвороба» (1896), «У Гайхан-бея» (1897), а
також визначну драматичну поему «Чураївна»
(1894).
Чимало зробив В. Самійленко і як
перекладач на українську мову російської і зарубіжної класики — творів О. Пушкіна
і В. Жуковського, І. Нікітіна і М. Гоголя, Гомера, П. Бомарше, Ж.-Б. Мольєра,
Дж. Байрона, П. Беранже та
ін.
|