Тодось Осьмачка (1895-1962)
Народився Тодось Осьмачка 4 травня 1895 року в
селі Куцівка на Черкащині в родині сільського робітника Степана, який працював у
маєтку поміщика Терещенка, а потім самотужки здобув фах і славу хорошого
ветеринара. З великого гурту своїх дітей батько спромігся дати середню освіту лише
найстаршому синові - Тодосю. Вищу Осьмачка здобував уже самотужки. Замолоду
Осьмачка вчителював у народних школах. Під час світової війни за свою поему "Думи
солдата" був відданий під військово-політичний суд. Але революція внесла свої
корективи. З 1920 року він інструктор з підготовки робітників освіти в Кременчуку.
Навчається в Київському Інституті народної освіти (так тоді звався університет). В
студентські роки почалася його участь у літературному житті. Спершу він був членом
Асоціації Письменників (АСПИС), яку очолював Микола Зеров, а потім "Ланки" (МАРС),
до якої входили Г.Косинка (найближчий товариш Осьмачки), Б.Антоненко-Давидович,
Є.Плужник, В.Підмогильний.
Перша збірка поезій Т.Осьмачки "Круча" з'явилася
друком 1922 року, засвідчивши "може, одну з найнадійніших сил", писав С.Єфремов у
"Історії українського письменства". Її відзначала глибина образності, блискуча
народна мова та епічний стиль дум. 1925 року виходить друга книжка поезій -
"Скитські вогні", яку можна було б назвати гімном українському степові:
Гей,
степе мій,
Підпер ти ріками моря,
Щоб не схитнулися вони
На ниви
хлібороба…
Поет прагне образно простежити історичний шлях України - пройти
"по шляху віків" і таким чином усвідомити, куди ж летить новий вік, і як буде
стелитися доля українського народу. Поета огортають тривожні передчуття нових
кривавих збурень, які зачаїлися в ідилічних пейзажах. Та він зберігає віру в
можливість утримання рівноваги завдяки утвердженню сильного "Сьогодні". Однак те
"сьогодні" накочується на нього страшними звістками із рідного села Куцівки від
батька, який просить чим-небудь допомогти, бо в селі голод, а вози з мертвими
риплять сільськими дорогами, як журавлі. Осьмачка-студент також голодний і
обдертий, з мізерним заробітком за вчителювання в одній із київських шкіл, вимітає
цвілі крихти хліба з шухляд, і прагне виповісти гірку пісню рідного села:
А
ті ж крихти, в ногах живі,
З стола небес
Хай рідний вітер на папір
Мені зідме!
Разом із побратимами з "Ланки" Тодось Осьмачка поділяє біль
і тривогу за долю українського села. Любить і поважає Павла Тичину, щоправда не
раз дорікаючи йому за незрозумілі компроміси. Радить "взяти у торбину запасу та
ходити по селах, а потім уже комінтерн воспівати. А то добре, сидівши в Києві,
обклавшись книжками, бути революціонером". На останній закид Тичина образився.
Можливо й через те, що Тодось Осьмачка дорікав йому за помітне "позичання" в нього
образів. 1922 року Тичина записав: "Осьмачку не люблю. Хай собі він буде геній, а
не я - не в тім річ".
Останньою книгою Осьмачки, яка була надрукована в
підрадянській Україні, була збірка "Клекіт" (Київ, 1929). Вона побачити світ у
розпал підготовки процесу над українською інтелігенцією - Спілкою Визволення
України, коли ідеологічний прес затискав індивідуальну свободу творчості, до
абсурду були розпалені літературні суперечки.
У цій збірці Осьмачка друкує
вірш "Деспотам", в якому звертається до закутого в ланці, працьовитого свого
народу, який годують у казармах на заріз і чию працю забирають "розбоєм в білий
день", передрікає йому падіння "під кригу ланцюгів" і спів "присмаглими губами
чужих пісень із городів". Осьмаччині книжки підтвердили прогноз Сергія Єфремова
про нього, як про "одну з найнадійніших сил" серед тодішнього літературного
молодняку. Після Шевченка, він вище за будь-кого іншого підняв у поезії могутній і
трагічний образ українського селянства, що було найбільшою рушійною силою
революції, а потім стало найбільшою її жертвою… Цій трагедії він надав космічних
вимірів.
У 1930 році ще вийшов друком Осьмаччин переклад Шекспірового
"Макбета", а поему "Дума про Зінька Самгородського" так і не була надрукована.
Пізніше вона ввійшла до збірки "Сучасникам" (1943). Тим часом криваві тридцяті
роки вже забрали перших близьких друзів поета - Григорія Косинку, Дмитра
Фальківського, Валеріана Підмогильного. Хвиля доносів у вигляді
літературно-критичних статей затаврувала й самого Осьмачку: "ворог народу",
"бандит". Він розумів, що на нього чекає трагічна доля його друзів. Рятуючись від
репресій, Осьмачка пробирається на Поділля, маючи намір нелегально перейти через
польський кордон. Його заарештовують і відправляють під конвоєм аж у Свердловськ,
але дорогою Тодось Степанович втікає і знову прямує на Поділля з тим самим
наміром. Цього разу його відправляють в тюрму за звинуваченням у
шпигунстві.
Очікуючи цілком ймовірну кулю в потилицю, Осьмачка приймає останнє
рішення - боротися далі, але "не засобом сили, а засобом слабості" і симулює
божевілля. Його переводять в психіатричну лікарню в Києві. Усю моторошність тієї
ситуації пізніше він змалював у повісті "Ротонда душогубців" (1956).
1943
року у Львові він видає свою четверту книжку "Сучасникам". 1944 року Осьмачка пише
повість "Старший боярин" - першу світлу книгу, позбавлену страшних картин
пекельного та жорстокого життя. Однак лише через рік поет повертається у "прокляті
роки" у поемі "Поет", сповненої особистісними враженнями й переживаннями
круговерті репресій. 1947 року поема на 23 пісні вийшла в світ у чудовому
мистецькому оформленні художника М.Дмитренка з присвятою "Пам'яті єдиного мойого
друга і найблагороднішої людини між людьми, мені знаними, мойого батька Степана
Осьмачки".
У 1953 році вийшла збірка "Китиці часу", де було зібрано вірші
1943-1948 рр. Після цього письменник ще активніше працює у жанрі прози: повість
"План до двору" (1951), книжка "Ротонда душогубців" (1956), перекладає О.Уайльда і
У.Шекспіра, виступає з есеїстичними роздумами про Шевченка й природу мистецької
діяльності. Однак нерозуміння земляків-критиків, глуха й байдужа читацька
аудиторія, до якої апелював Тодось Осьмачка в надії зібрати кошти на видання своїх
творів, посилювали відчай і безвихідь письменника.
В своїх мандрівках по
світу він ніколи не зупинявся, переслідуваний, немов хворобою, страхом розправи
над ним агентами КДБ. Переїхавши з Німеччини до США Тодось Осьмачка прагне
зосередитися на творчих справах. Часто виступає перед українськими громадами, та
страх і підозри змушують його знову зриватися з місця, й переїжджати від країни до
країни.
6 липня 1961 року на одній з вулиць Мюнхена він упав під ударом
нервового паралічу. Стараннями друзів його літаком перевозять до США і кладуть на
лікування в психіатричну лікарню "Пілгрім Стейт Госпітал" поблизу Нью-Йорка. Та
вийти з госпіталю хворому поетові, який вимріював нову збірку поезій і афоризмів
"Людина між свідомістю і природою", не судилося. 7 вересня 1962 року на 67 році
життя Тодось Осьмачка помер.
Література: Поезії (К., 1991).
|