ІВАН НЕЧУЙ-ЛЕВИЦЬКИЙ
(1838 —
1918)
Іван Семенович Левицький
(літературні псевдоніми — І. Нечуй-Левицький, І. Нечуй тощо) народився 25
листопада 1838р. в м. Стеблеві Київської губ. Канівського повіту (нині — Черкаська
обл., Корсунь-Шевченківський район). Змалку цікавився звичаями і побутом селян,
пізнавав скарби українського фольклору та поезії Шевченка, що згодом яскраво
відбилося в його творчості.
Навчався
Нечуй-Левицький в Богуславському училищі (1848 — 1852), потім у Київській
семінарії (1853 — 1859) та Київській духовній академії (1861 — 1865). Перед ним
відкривалася духовна кар'єра, але юний магістр богослов'я рішуче від неї
відмовився і, пориваючи з сімейними традиціями, викладав російську мову,
літературу, історію, географію, логіку в Полтавській семінарії (1865 — 1866),
гімназіях Каліша, Седлеця (1866 — 1873), Кишинева (1873 — 1884). 1885р. письменник
вийшов у відставку, оселився в Києві і, ведучи досить замкнене життя, повністю
віддався літературній праці.
Вступивши на
літературну ниву в 60-ті рр. XIX ст., Нечуй-Левицький одразу привернув до себе
увагу читачів і критики. Вже перші його твори — “Дві московки” (1868) і “Рибалка
Панас Круть” (1868), повість “Причепа” (1869) — відзначалися новизною характерів,
яскравістю барв.
Після перших кроків
письменника, що свідчили про появу сильного, молодого таланту на терені
української прози, виходять з друку його нові, розгорнені полотна. В 70-ті рр.
художник створює класичні твори з народного життя: “Не можна бабі Парасці
вдержатись на селі” (1874), “Благословіть бабі Палажці скоропостижно вмерти”
(1875), “Микола Джеря” (1878), “Кайдашева сім'я” (1879), “Бурлачка”
(1880).
У наступні роки, хоч творчий пульс
письменника дещо слабне, він створює ряд цікавих, визначних творів (“Старі
гультяї”, 1897; “Чортяча спокуса”, 1885; “Не той став”, 1896; “Сільська старшина
бенкетує”, надруковано 1911р.). Окремо стоїть казка “Скривджені та нескривджені”
(1892), де письменник у фантастичних образах показує суперечності між народом і
самодержавством.
Багаті спостереження
побуту, моралі і звичаїв духовенства знайшли повнокровне втілення у великій
повісті Нечуя-Левицького “Старосвітські батюшки та матушки” (1884р. надрукована в
“Киевской старине” в російському перекладі, в 1888р. — у журналі “Зоря” мовою
оригіналу).
Якщо в “Старосвітських
батюшках...” гумор і сатира поєднані з легким сумом, то в наступних повістях і
оповіданнях — “Афонський пройдисвіт” (1890), “Поміж ворогами” (1893), “Київські
прохачі” (1901, надрукована 1905р.) — на перший план в малюнках характерів
виступає авторський сарказм.
Погляд
письменника неодноразово звертається до освічених кіл, до української
інтелігенції. Різноманітні типи людей цієї суспільної групи, їх ідейні прагнення,
суперечки постають у романах “Хмари” (1874) і “Над Чорним морем” (1890), а також у
творах інших прозових жанрів (“Навіжена”, “Неоднаковими стежками”, “Гастролі”, “На
гастролях в Микитянах”, “Дивовижний
похорон”).
Не лише сучасність, а й
сторінки української історії знайшли відображення у творах Нечуя-Левицького, що
належать до різних жанрів: казка “Запорожці” (1873), повісті і науково-популярні
нариси (“Гетьман Іван Виговський”, “Перші київські князі”, “Татари і Литва на
Україні”, “Унія і Петро Могила”, “Український гетьман Богдан Хмельницький і
козаччина” та ін.). Серед історичних художніх творів письменника перше місце
займає роман “Князь Єремія Вишневецький” (1897, вперше надруковано 1932р.). Образи
минулого України Нечуй-Левицький відтворював і в драматичних творах (“Маруся
Богуславка”, 1875; “В диму та полум'ї”,
1911).
Письменник активно цікавився
розвитком українського мистецтва: театру, музики, живопису (“З Кишинева”, 1884; “В
концерті”, 1887; “Марія Заньковецька, українська артистка”, 1893, та
ін.).
Крім згаданих історичних драм перу
Нечуя-Левицького належать комедії з міщанського побуту (“На Кожум'яках”, 1875;
“Голодному й опеньки м'ясо”, 1887), які містять цікаві характеристики типів міщан,
торговців, дрібних чиновників, їх звичаїв, моралі й психології. Найбільш вдалою є
перша п'єса, яка у переробці М. Старицького під назвою “За двома зайцями” набула
більшої сценічності й досі живе в українському
театрі.
У творчій спадщині письменника є
також літературно-критичні й літературно-публіцистичні статті. У відомій статті
“Сьогочасне літературне прямування” (1878 — 1884) містяться цікаві роздуми про
специфіку художньої творчості та роль усної поетичної традиції в
літературі.
У праці “Українство на
літературних позвах з Московщиною” (1891) Нечуй-Левицький досить виразно висловлює
націоналістичні погляди на історію і культуру
України.
Нечуєві-Левицькому належить
кілька статей і рецензій про українську літературу. Вони присвячені поезії
Шевченка (“Сорок п'яті роковини смерті Шевченка”, “Хто такий Шевченко”), повісті
Д. Яворницького “Де люди, там і лихо”, дають широкий огляд творчості класиків і
сучасних йому українських поетів і прозаїків від Шевченка до А. Кримського, В.
Самійленка і Б. Грінченка (“Українська поезія”). Чималий інтерес має велика стаття
“Українська декаденщина” (надруковано вперше
1968р.).
В роки імперіалістичної війни І.
Нечуй-Левицький жив самотнім, голодним життям. На початку 1918р. в умовах
кайзерівської окупації Києва письменник тяжко захворів, згодом потрапив до
Дегтярівської богадільні (будинок для перестарілих), де й скінчив життя 2 квітня
1918р.
|