Нестор-літописець
(бл. 1056 - бл.1113)
святий; письменник,
літописець
Народився 1056
року в Києві. У той час, коли преподобний Антоній у безмовній тиші печери
вимолював прощення для роду людського, а блаженний Феодосій розбудовував монастир,
прийшов Нестор сімнадцятирічним юнаком до святої обителі. З молодих літ він явив
навики в усіх чернечих чеснотах: у постійному прагненні і дотриманні чистоти
тілесної й душевної, в добровільній бідності, глибокому смиренні, безвідмовній
покорі, суворому пості, безперервній молитві на вічних рівноангельських подвигах,
яскравим прикладом яких служили життя перших святих Печерських — Антонія і
Феодосія. Свій постриг Нестор прийняв за ігумена Стефана (1074-1075) і згодом був
висвячений на ієродиякона. Маючи перед собою великі праведні діла двох світил
Православія, він натхненно возвеличував і прославляв Бога «в тілесі своїм і в душі
своїй». З роками гамуючи тілесні пристрасті, чесноти його зростали, але ченцеві
хотілося зовсім звільнитися тілесної плоті і досягти абсолютної духовності, аби
стати істинним достойником Бога. Він добре пам’ятав слова, сказані самим Господом:
«Дух є Бог». Головним його послушенством у монастирі стала книжна справа. «Велика
буває користь від учення книжного,— говорив він, — книги наказують і вчать нас
шляху до розкаяння, бо від книжних слів набираємося мудрості й стриманості... Той,
хто читає книги, бесідує з Богом або святими мужами». Тернистий і багатотрудний
свій шлях до істини Нестор яскраво і повно висвітлив у літописних працях. Він
завжди виявляє глибоку смиренність та постійно змиряє себе, самохарактеризуючись
«недостойним, грубим, ницим та переповненим численних гріхів». Історія
безпомилково розставляє свої оцінки, а особливо — духовна. Преподобний Нестор
належить до найосвіченіших людей Київської Русі кінця XI — початку XII століття.
Окрім богословських знань, мав виняткові здібності до історії та літератури,
досконало володів грецькою мовою. З його праць збереглися життєписи святих князів
страстотерпців Бориса і Гліба, преподобного Феодосія, перших преподобних
Печерських. Найвизначніший твір Нестора Літописця — «Повість временних літ»,
складений на основі раніше написаних літописів, архівних, народних переказів та
оповідань, з поєднанням сучасних авторові подій. Ця виснажлива й тривала праця
включала в себе й ретельну пошукову роботу. З метою глибшого й повнішого пізнання
своєї історії преподобний Нестор у 1907 р. вирушає на пошуки першоджерел.
Літописець відвідав Володимир-Волинський та Зимненський Святогірський монастирі.
Наслідком подорожі стало включення майже в повному обсязі до «Повісті временних
літ» Волинського літопису. Свою титанічну працю великий подвижник завершив близько
1113 року. Це був результат майже двадцятилітнього щоденного подвигу. Хроніку
подій у ньому було зведено до 1110 року. Будь-яка подія чи явище були б назавжди
втрачені для нащадків, якби вони не були зафіксовані словом. Завдяки Нестору нам
відкриваються немеркнучі славні сторінки минулого, аби підтримувати й надихати
наступні покоління на благородні справи, спонукати до пошуку істини. Безцінність
написаного літописцем вимірюється не тільки втіленим у слові і збереженим для нас
часом, але й подвижницькими діяннями, що викарбувалися у його непорочній душі
нетлінним золотом чернечого досвіду. Цією працею він і самого себе включив у книги
живта вічного, удостоївшись почути благословенне: «Радуйтеся, бо імена ваші
написані на небесах». Упокоївся преподобний Нестор -літописець ймовiрно у 1113
роцi. «Повість временних літ»— одна з найвидатніших пам’яток світової культури.
Події, описані в ній, розгорнулися на тлі вселюдських історичних подій, охоплюючи
усі пласти суспільного буття — від гридниць князів до халуп трударів. Пульс тих
давніх часів відбивається в дійових особах — відомих і безіменних — і передається
через орачів, сіячів, рибалок, будівничих, воїнів, іконописців, тих, хто панували,
і тих, що повставали проти гніту. Книга — це невичерпне джерело знань, відомостей
про десятки і сотні подій, явищ, людей. У ній немає нічого другорядного. Тут усе
надважливе. Вчитаймося в кожне слово, і воно наситить наш розум, душу, уяву
одвічною загальнолюдською мудрістю, випробуваним часом, золотом чистої правди.
** «Повість минулих літ
Нестора, чорноризця Феодосієвого мона-стиря Печерського, звідки пішла Руська
земля, і хто в ній почав спершу княжити, і як Руська земля постала... Коли ж
поляни жили осібно і володіли родами своїми, — бо й до сих братів існували поляни
і жили кожен із родом своїм на своїх місцях, володіли кожен родом своїм, — то було
[між них] три брати: одному ім’я Кий, а другому — Щек, а третьому — Хорив, і
сестра їх — Либідь. І сидів Кий на горі, де нині узвіз Боричів, а Щек сидів на
горі, яка нині зветься Щекавицею, а Хорив — на третій горі, од чого й прозвалася
вона Хоривицею. Зробили вони городок [і] на честь брата їх найстаршого назвали
його Києвом. І був довкола города ліс і бір великий, і ловили вони [тут] звірину.
Були ж вони мужами мудрими й тямущими і називалися полянами. Од них оно є поляни в
Києві й до сьогодні… І сів Олег, князюючи, в Києві, і мовив Олег: «Хай буде се
городом руським…» І жив Олег, мир маючи з усіма землями [і] князюючи в Києві. І
прийшла осінь, і спом’янув Олег коня свого, якого поставив був годувати,
[зарікшись] не сідати на нього. Бо колись запитував він був волхвів і віщунів: «Од
чого мені прийдеться померти?» І сказав йому один віщун: «Княже! Кінь, що його ти
любиш і їздиш на нім, — од нього тобі померти». Олег же, взявши це собі на ум,
сказав: «Ніколи тоді [не] сяду на коня (свого), ані гляну більше на нього». І
повелів він годувати його, але не водити його до нього. І, проживши декілька літ,
він не зайняв його, поки й на греків пішов. А коли повернувся він до Києва і
минуло чотири роки, на п’ятий рік спом’янув він коня, що од нього, як пророчили
були волхви, [прийдеться] померти Олегові. І призвав він старшого над конюхами,
запитуючи: «Де є кінь мій, що його я поставив був годувати і берегти його?» А він
сказав: «Умер». Олег тоді посміявся і докорив віщуна, кажучи: «Неправдиво то
говорять волхви, і все те — лжа єсть: кінь умер, а я ще живий». І повелів він
осідлати коня: «Дай-но погляну я на кості його». І приїхав він на місце, де ото
лежали його кості голі і череп голий, і зліз він з коня, [і] посміявся, мовлячи:
«Чи од цього черепа смерть мені прийняти?» І наступив він ногою на череп, і,
виповзши [звідти], змія вжалила його в ногу. І з того розболівшись, він помер. І
плакали за ним всі люди плачем великим, і понесли його, і погребли його на горі,
що зветься Щекавицею. Єсть же могила його й до сьогодні, називається могила та
Олеговою. А було всіх літ його княжіння тридцять і три…» /**(Уривок з літопису
«Повість временних літ»)**/
/*Азбука духовної
премудрості:*/
— Подяку
повинна містити в собі кожна наша молитва. — Дякувати в труднощах — заслуга
більша, аніж подавати милостиню. — Дякувати Богові треба не тільки за свої успіхи
у добрі, але і за успіхи інших. — Вдячність повинна бути початком і кінцем наших
дій і бесід. — Бога ніщо так не гнівить, як байдужість до спасіння ближніх. —
Корисне для себе ми знайдемо тоді, коли будемо шукати користі ближньому. — Господь
нічого так не любить, як душу покірну, смиренну і вдячну.
|